Убивство Роджера Екройда

Розділ чотирнадцятий Місіс Екройд

Після вечірньої розмови, яку я щойно описав, справа, здавалося, вийшла на новий етап: у ній тепер було можна виокремити дві повністю відмінні частини. Перша частина починається смертю Екройда у п’ятницю, завершується вечором наступного понеділка і є просто сукупністю представлених Еркюлю Пуаро відомостей про всі тогочасні події. Я постійно перебував поруч із детективом. Я бачив те саме, що й він. Я намагався прочитати його думки. Тепер знаю: мені це не вдалося. Попри те, що Пуаро показав мені всі свої знахідки — як-от золоту обручку, — він не поділився своїми надзвичайно важливими та логічними висновками. Пізніше я дізнався, така таємничість була йому властива. Він натякатиме, висловлюватиме припущення — і край.

Я вже згадував, що до подій вечора понеділка моя розповідь збігатиметься із розповіддю Пуаро: я був за доктора Ватсона для Шерлока. Після понеділка наші шляхи розійшлися. Пуаро займався своїми справами (я чув про його дії, бо в Кінґз-Ебботі ви чуєте про все, що відбувається, проте він не втаємничував у них заздалегідь), у мене ж були власні клопоти.

Озираючись назад, розумію, що найбільше мене вражає фрагментарність цього періоду. До з’ясування таємниці кожен докладав своїх зусиль, неначе викладав мозаїку із власних шматочків знань чи відкриттів. Однак це ще було не завершення. Тільки Пуаро міг розкласти ті шматочки на належні їм місця.

Окремі з обставин видавалися неактуальними й безглуздими. Як-от питання про чорні черевики. Та про це згодом… Аби викладати все у хронологічному порядку, я повинен почати із дзвінка місіс Екройд.

Вона послала по мене рано вранці у вівторок. Сприйнявши цей виклик за нагальний, екстрений випадок, я поквапився до неї.

Леді була в ліжку (вона вже не зважала на етикет). Подала мені свою кістляву руку та вказала на крісло біля ліжка.

— Ну, місіс Екройд, — почав я, — що трапилось?

Я говорив добродушно, як і належить лікарям загальної практики.

— Я розгублена, — простогнала місіс Екройд. — Абсолютно розгублена. Приголомшена смертю бідного Роджера. Подейкують, що часто люди не відчувають цього відразу. Якась запізніла реакція.

Шкода, що з огляду на професію лікар іноді не має змоги сказати те, що думає насправді.

Я віддав би все, щоб відповісти, що це дурниця!

Натомість я запропонував їй тонік. Місіс Екройд узяла його й нібито налаштувалася зробити наступний хід (я й на мить не припустив, що мене викликали через шок від смерті Екройда: місіс Екройд була цілком нездатна вирішувати справи по-простому, завжди прямувала до мети звивистим шляхом, тож я чудувався її зверненню до мене).

— Та вчорашня сцена, — озвалася моя пацієнтка.

Вона замовкла, ніби в очікуванні мого ходу.

— Яка сцена?

— Докторе, як ви можете? Забули? Цей жахливий маленький француз, чи бельгієць, чи хто він там. Він із нас усіх просто знущається. Це надто мене засмутило. І все це відразу по смерті Роджера.

— Мені дуже шкода, місіс Екройд, — мовив я.

— Я не знаю, що він мав на увазі, — так на нас кричав. Гадаю, я надто добре знаю свої обов’язки та навіть не думала щось приховувати. Я допомогла поліції всім, чим тільки могла.

Місіс Екройд зупинилася, і я вставив: «Саме так». Я вже починав розуміти до чого все це.

— Ніхто мені не закине, що я не впоралася зі своїми обов’язками, — торочила місіс Екройд. — Упевнена, що інспектор Реґлан повністю задоволений. Навіщо цьому маленькому вискочці-іноземцю каламутити воду? Він такий кумедний — просто французький комік у ревю. Не можу втямити, чому Флора наполягала на його залученні до справи. Вона про це не говорила, а просто взяла і зробила на свій розсуд. Флора надто незалежна. Я жінка, і її мати. Передусім вона мусила порадитися зі мною.

Я слухав усе це мовчки.

— Про що він думає? Ось що я волію знати. Невже він вважає, що я щось приховую? Він… він… учора мене відверто звинуватив.

Я стенув плечима.

— Місіс Екройд, це, звісно, байдуже, — запевнив її я. — Оскільки ви нічого не приховуєте, жодне з його припущень вас не стосується.

Місіс Екройд, як звично, не відступалася.

— І прислуга просто нестерпна, — жалілася вона. — Пліткують, плещуть язиками. А потім усе повторюється, — хоча, мабуть, у цьому немає нічого особливого.

— Прислуга пліткує? — зацікавився я. — Про що?

Місіс Екройд кинула на мене проникливий погляд. Це зовсім вивело мене з рівноваги.

— Я була певна, докторе, що хто-хто, а ви знаєте. Ви ж постійно були із мсьє Пуаро, чи не так?

— Так.

— Тоді ви, звісно, знаєте. Я про ту дівчинку, Урсулу Борн, хіба ні? Звісно, вона ж бо звільняється. Тож і хоче завдати мені якомога більше неприємностей. Злі, ось які. Вони всі схожі. Тепер ви, докторе. Ви повинні точно знати, що вона сказала. Я дуже переймаюся, аби часом не склалося хибне уявлення. Окрім того, ви не повідомляєте поліції про кожну дрібницю, еге ж? Іноді є такі сімейні справи, які не мають нічого спільного з убивством. Але якщо дівчина злостива, то всякого могла наплести.

Я був достатньо проникливим, щоб зрозуміти: оця довірлива розмова приховує справжнє занепокоєння. Пуаро мав рацію у своїх припущеннях. Із шести чоловік, які сиділи вчора за круглим столом, принаймні місіс Екройд було що приховувати. Я просто мусив дізнатися що саме.

— Місіс Екройд, на вашому місці, — відкарбував, — я б у всьому зізнався.

Вона скрикнула.

— О! Докторе, як ви можете бути таким різким. Це звучить, наче… наче… Я можу все пояснити.

— Тоді зробіть це, — запропонував я.

Місіс Екройд дістала носовичок зі шлярками й розплакалася.

— Я вважала, докторе, що ви могли б розповісти все мсьє Пуаро — ну, пояснити йому, — адже іноземцеві так важко побачити все з нашої точки зору. І ви не знаєте — ніхто не міг знати, — із чим мені довелося боротися. Мучеництво — довге мучеництво. Ось яким було моя життя. Я не говорю погано про мертвих, але це так. Усе, навіть найменший рахунок, перевірялося, — наче Роджер отримував якихось там кілька сотень на рік, а не був (як учора повідомив мені містер Гаммонд) одним із найзаможніших людей в околицях.

Місіс Екройд зробила паузу, щоб промокнути очі носовичком.

— Так, — підбадьорливо підштовхував я. — Ви говорили про рахунки?

— Ці жахливі рахунки. Окремі я взагалі не хотіла показувати Роджеру: чоловіки не все розуміють. Він казав, що ці речі мені не потрібні. І звісно, вони накопичувалися. Знаєте, вони приходили знову й знову…

Вона дивилася на мене, наче благала про підтримку.

— Такі вже вони, — погодився я.

Її тон змінився на досить жорсткий.

— Запевняю вас, докторе, я перетворювалася на невротика. Не могла спати ночами. І в мене було страшенне серцебиття. А потім я отримала листа від одного шотландця (насправді два листи — обидва від шотландців). Один лист від містера Брюса Макферсона, а інший від Коліна Макдональда. Який збіг.

— Не думаю, — сухо вставив я. — Звісно, вони шотландці, та підозрюю наявність у їхньому родоводі семітської лінії.

— Векселі від десяти до десяти тисяч фунтів, — пригадуючи, мимрила місіс Екройд. — Я написала одному з них, але, мабуть, виникли певні труднощі.

Вона замовкла.

Я зрозумів, що ми просто наблизилися до делікатного моменту. Не знаю нікого, кому б так важко давалося чітке висловлювання власної думки.

— Бачите, — белькотіла місіс Екройд, — це все питання очікування, чи не так? Заповітне очікування. І хоча, звісно, я очікувала, що Роджер забезпечить мене всім, та не знала цього напевне. Я прагнула зазирнути в копію його заповіту — у жодному разі не через вульгарну цікавість, а тільки для вирішення своїх справ.

Вона скоса зиркнула на мене. Справді ситуація була дуже делікатна. На щастя, геніально припасовані слова дають змогу замаскувати огидні факти.

— Я можу розповісти про це лише вам, дорогий докторе Шеппард, — проторохтіла місіс Екройд. — Я вірю, що ви не осудите мене, і висвітлите мсьє Пуаро справу в потрібному ракурсі. Це сталося у п’ятницю пополудні…

Вона зупинилася і глитнула слину.

— Ну ж бо, — підбадьорював її я. — У п’ятницю після обіду. І що далі?

— Нікого не було, принаймні мені так здалося. І я зайшла до кабінету Роджера — справді мала причину туди зайти — тобто в цьому не було ніякого підступу. Коли ж побачила на столі папери, мене наче осяяло: «Не здивуюся, якщо Роджер тримає свій заповіт в одній із шухляд письмового столу». Я дуже імпульсивна, ще з дитинства. Усе роблю спонтанно. Він залишив свої ключі — дуже необережно з його боку — у замку верхньої шухляди.

— Зрозуміло, — послужливо зауважив я. — Тож ви обшукали робочий стіл. Ви знайшли заповіт?

Місіс Екройд скрикнула, і я зрозумів свою недостатню дипломатичність.

— Це здається так жахливо. Проте все було не зовсім так.

— Звісно, все було не так, — поквапився запевнити я. — Вибачте, я просто невдало висловився.

— Звісно, чоловіки такі дивні. На місці Роджера я б не приховувала пунктів свого заповіту. Та чоловіки такі потайні. Тож для самооборони ми змушені вдаватися до маленьких хитрощів.

— А який результат таких маленьких хитрощів? — запитав я.

— Саме про це я вам і розповідаю. Щойно я дісталася нижньої шухляди, як зайшла Борн. Дуже невдало. Звісно, я засунула шухляду, встала та вказала їй на пил на поверхні. Але мені не сподобався її вигляд: попри дуже ввічливу поведінку, її очі неприємно зблискували. Майже презирливо, якщо ви розумієте, про що я. Мені завжди не дуже подобалася ця дівчина. Вона добра служниця, звертається до мене «мем», не відмовляється носити чепчики і фартухи (а я скажу вам, що сьогодні багато хто відмовляється), із чистою совістю може сказати «Нікого немає вдома», якщо відчиняє двері замість Паркера, і не бурчить, як інші покоївки, коли чекають за столом… То на чому я зупинилася?

— Ви говорили, що, незважаючи на низку цінних якостей, вам ніколи не подобалася Борн.

— Не подобалася. Вона дивна. Чимось відрізняється від інших. Як на мене, надто доброю освіченістю. Сьогодні важко визначити, хто леді, а хто ні.

— А що було далі? — допитувався я.

— Нічого. Нарешті прийшов Роджер (я гадала, він на прогулянці) і сказав: «Що тут відбувається?». Я відповіла: «Нічого. Я зайшла взяти «Панч». Узявши «Панч», вийшла. Борн залишилася. Я чула, як вона запитує Роджера, чи він має хвилинку для розмови з нею. Я пішла просто до своєї кімнати, хотіла лягти: дуже засмутилася.

Запала пауза.

— Ви поясните мсьє Пуаро, еге ж? Це ж така дрібниця. Звісно, коли він став так наполягати, щоб від нього нічого не приховували, я відразу про це згадала. Борн, можливо, зробила із того випадку якусь неймовірну історію. Та ви ж усе поясните, чи не так?

— Це все? — озвався я. — Ви мені все розповіли?

— Та-ак, — протягнула місіс Екройд. — О! Так, — твердо додала вона.

Я зауважив її вагання, тож осягнув: вона приховує ще щось. Раптом геніальне осяяння спонукало мене поставити таке питання.

— Місіс Екройд, — звернувся я, — це ви залишили відкритим срібний столик?

Замість відповіді вона зашарілась так, що цього не змогли приховати ані рум’яна, ані пудра.

— Звідки ви знаєте? — прошепотіла вона.

— Отже, то були ви?

— Так… Я… Розумієте, там було кілька старовинних срібних предметів — дуже цікавих. Якось я читала щось на цю тему, з ілюстрацією зовсім невеликого предмета, проданого на аукціоні Крісті за величезні гроші. Він мав саме такий вигляд, як той у срібному столику. Я думала, що візьму його до Лондона, коли поїду туди, просто, щоб оцінити. І якщо це справді цінна річ, то яким чудовим сюрпризом це стало б для Роджера.

Я втримався від коментарів, нібито повіривши розповіді місіс Екройд. Ба, навіть не взявся питати її, навіщо треба було діяти так таємно.

— А чому ви залишили його відкритим? — запитав я. — Забули?

— Я злякалася, — зізналася місіс Екройд. — Почула чиїсь кроки на терасі. Тож поквапилася вийти з кімнати й просто піднялася сходами до того, як Паркер відчинив вам двері.

— Мабуть, то була міс Рассел, — замислено промовив я. Місіс Екройд відкрила мені невимовно цікавий факт. Мені було байдуже до підозрілої шляхетності її намірів щодо срібла. Мене зацікавило те, що міс Рассел зайшла до вітальні з боку вікна та що я не помилявся, припускаючи, що вона захекалася від бігу. Де вона була? Я згадав про альтанку та клаптик батисту.

— Цікаво, чи крохмалить міс Рассел носовички! — раптом вигукнув я.

Збентеження місіс Екройд повернуло мене до реальності, і я підвівся.

— Думаєте, вам вдасться пояснити все мсьє Пуаро? — стривожено допитувалась вона.

— О, звісно. Безперечно.

Вислухавши решту виправдань місіс Екройд, я нарешті пішов.

Покоївка в холі подала мені пальто. Я придивився до неї пильніше, аніж до того, і зауважив, що вона плакала.

— Чому, — запитав я, — ви сказали нам, що у п’ятницю містер Екройд покликав вас до свого кабінету? Тепер мені розповіли, що ви самі виявили бажання порозмовляти з ним.

На якусь мить дівчина відвела очі. А потім невпевнено відповіла:

— У будь-якому разі я збиралася звільнитися.

Я більше нічого її не питав. Вона відчинила вхідні двері. Коли я проходив повз неї, дівчина промовила несподівано низьким голосом:

— Перепрошую, сер, чи є якісь новини про капітана Пейтона?

Я похитав головою, кинувши на неї допитливий погляд.

— Він повинен повернутися, — проговорила вона. — Так-так, він повинен повернутися.

Служниця не зводила з мене благального погляду.

— Ніхто не знає, де він? — знову запитала вона.

— А ви знаєте? — різко кинув я.

Вона похитала головою.

— Ні, справді. Я нічого не знаю. Але кожен, хто був йому другом, сказав би йому, що він повинен повернутися.

Я зачекав, сподіваючись, що, можливо, дівчина додасть іще щось. Її наступне питання здивувало мене.

— Коли, вважають, сталося вбивство? До десятої години?

— Ніби так, — відповів я. — Між за чверть до десятої і десятою.

— Не раніше? Не раніше, ніж за чверть до десятої?

Я уважно подивився на неї. Із німим благанням вона очікувала на ствердну відповідь.

— Це неможливо, — заперечив я. — За чверть до десятої міс Екройд бачила свого дядька живим.

Вона відвернулася і нібито занепала духом.

— Вродлива дівчина, — говорив я сам собі, коли йшов. — Надзвичайно гарна дівчина.

Керолайн була вдома. До неї приходив Пуаро, що вельми її потішило.

— Я допомагаю йому у справі, — пояснила.

Мені стало незатишно. Із Керолайн і так не все гаразд. До чого призведе заохочення її детективних інстинктів?

— Ти шукаєш загадкову дівчину Ральфа Пейтона? — запитав я.

— Чом би й ні, — відповіла Керолайн. — Мсьє Пуаро хоче, щоб я дізналася для нього дещо особливе.

— Що саме? — знову запитав я.

— Він хоче знати, які черевики в Ральфа Пейтона: чорні чи коричневі, — урочисто виголосила Керолайн.

Я витріщився на неї. Тепер розумію своє неймовірне глупство із цими черевиками, проте тоді взагалі не розумів, який у тому сенс.

— У нього коричневі туфлі, — зауважив я. — Я їх бачив.

— Не туфлі, Джеймсе, черевики. Мсьє Пуаро треба знати, які черевики були у Ральфа в готелі: коричневі чи чорні. Від цього багато що залежить.

Можете називати мене дурнем: я нічого не міг втямити.

— І як ти будеш це з’ясовувати? — напосідався я.

Для Керолайн це не складало труднощів: Клара, покоївка міс Ґаннетт, найкраща подруга нашої Енні та зустрічається з коридорним із «Трьох вепрів». Усе дуже просто, бо й міс Ґаннетт погодилася допомогти й дала Кларі вихідний, що допоможе залагодити справу дуже швидко.

Уже за обідом Керолайн із вдаваною байдужістю зронила:

— Щодо тих черевиків Ральфа Пейтона.

— Ну, — зреагував я, — що з ними?

— Мсьє Пуаро подумав, що вони, напевно, коричневі. Він помилявся. Вони чорні.

І Керолайн кілька разів кивнула головою. Вона, вочевидь, відчувала, що виграла в Пуаро очко.

Я не відповів. Міркував про зв’язок кольору черевиків Ральфа Пейтона зі справою.