Убивство Роджера Екройда

Розділ п’ятий Убивство

Майже миттєво я вивів машину та помчав до «Папороті». Вистрибнув з машини й нетерпляче натиснув ґудзик дзвінка. Ніхто не відчинив, і я натиснув знову.

Тоді я почув брязкання ланцюжка, і на порозі постав Паркер — із цілком безпристрасним, незворушним обличчям.

Я протиснувся повз нього до холу.

— Де він? — різко кинув я.

— Даруйте, сер?

— Ваш господар. Містер Екройд. Що ви витріщилися на мене! Ви повідомили поліцію?

— Поліцію, сер? Ви сказали поліцію? — Паркер дивився на мене, наче на примару.

— Що з вами, Паркере? Якщо, як ви говорите, вашого господаря вбито…

Паркеру забило подих.

— Господаря? Вбито? Неможливо, сер!

Тепер уже я витріщився на нього.

— Хіба то не ви телефонували мені хвилин зо п’ять тому з повідомленням, що вбито містера Екройда?

— Я, сер? О, ні, сер, справді! Я б навіть уявити собі таке не міг.

— Тобто ви хочете сказати, що все це жарт? Що з містером Екройдом усе гаразд?

— Вибачте, сер, але той, хто телефонував, скористався моїм ім’ям?

— Переповім дослівно те, що я почув: «Це доктор Шеппард? Це Паркер, мажордом із «Папороті». Сер, приїжджайте негайно. Містера Екройда вбили».

Ми з Паркером безпорадно тупилися один в одного.

— Дуже недобрий жарт, сер, — нарешті шоковано озвався той. — Яке нахабство сказати таке!

— Де містер Екройд? — раптом запитав я.

— Гадаю, він усе ще у своєму кабінеті, сер. Дами вже лягли, а майор Блант і містер Реймонд у більярдній.

— Я, мабуть, просто зайду до нього на хвилинку й погляну, — вирішив я. — Знаю, він не хотів, аби його турбували, та цей дивний лихий жарт не дає мені спокою. Я просто хочу переконатися, що з ним усе гаразд.

— Безумовно, сер. Я теж почуваюся неспокійно. Якщо ви не проти, я проведу вас до дверей, сер.

— Зовсім ні, — запевнив я. — Ходімо.

Я пройшов у двері праворуч, Паркер слідом за мною. Ми опинилися у маленькому передпокої, звідки невеличкий сходовий проліт вів до спальні Екройда, і я постукав у двері кабінету.

Відповіді не було. Я повернув клямку — двері замкнено.

— Дозвольте мені, сер, — попросив Паркер.

Дуже спритно, як на людину його статури, він став на одне коліно й зазирнув у замкову шпарину.

— Ключ устромлено в замок, сер, — повідомив він, підводячись. — Ізсередини. Містер Екройд, мабуть, замкнувся зсередини та, ймовірно, задрімав.

Я схилився і перевірив твердження Паркера.

— Схоже, все гаразд, — припустив я, — та все ж, Паркере, я розбуджу вашого господаря. Я не заспокоюся і не поїду додому, доки не почую від нього самого, що з ним усе гаразд.

Промовивши це, я схопився за клямку й гукнув:

— Екройде, Екройде, на хвилинку.

Відповіді так і не було. Я кинув погляд через плече.

— Я не хочу тривожити домашніх, — вагаючись, зауважив я.

Паркер пішов зачинити двері до великого холу, з якого ми прийшли.

— Гадаю, тепер усе добре, сер. Більярдна на іншому боці будинку, як і кухня та спальні дам.

Я кивнув із розумінням. Тоді несамовито загупав у двері та, нахилившись, майже закричав у замкову шпарину:

— Екройде, Екройде! Це Шеппард. Впустіть мене.

І знову тиша. Жодних ознак життя із замкненої кімнати. Ми з Паркером перезирнулися.

— Слухайте, Паркере, — сказав я, — я збираюся виламати двері… чи, краще, разом. Відповідальність беру на себе.

— Якщо ви так вважаєте, сер, — погодився Паркер досить невпевнено.

— Так, вважаю. Я не на жарт занепокоєний містером Екройдом.

Я окинув поглядом невеличкий передпокій і схопив важкий дубовий стілець. Ми з Паркером узяли його поміж себе й пішли в наступ. Раз, двічі, тричі ми вдарили по замку. На третьому ударі той зламався, і ми влетіли до кімнати.

Екройд сидів у кріслі перед каміном, де я й залишив його. Його голова впала набік, а трохи нижче від коміра піджака проглядався блискучий шматочок крученого металу.

Ми з Паркером наблизилися до розпластаного тіла. Я чув, як мажордом із різким свистом утягнув повітря.

— Заріссали ззаду, — прошелестів він. — Шахливо!

Він протер хусточкою мокре чоло, а потім боязко простягнув руку до руків’я кинджала.

— Не торкайтеся, — різко кинув я. — Ідіть зателефонуйте до поліції. Розкажіть, що сталося. Потім повідомте містера Реймонда та майора Бланта.

— Слухаю, сер.

Усе ще витираючи спітніле чоло, Паркер швидко вийшов.

Я зробив ту дрібничку, яку треба було. Я остерігався, аби не порушити положення тіла й не зачепити кинджала. Витягши його, нічого не зміниш. Зрозуміло, що Екройд уже якийсь час мертвий.

Затим за дверима почувся переляканий і сповнений недовіри голос молодого Реймонда.

— Що ви таке говорите? О, це неможливо! Де лікар?

Він поквапливо виринув на порозі, а тоді завмер — з обличчя збігла фарба. Його відсторонила чиясь рука, і до кімнати ступив Гектор Блант.

— Боже мій, — озвався Реймонд уже з-за його спини, — то це правда!

Блант пішов просто до крісла. Він схилився над тілом, і я, подумавши, що, як і Паркер, він хоче схопити руків’я кинджала, відтягнув його однією рукою.

— Нічого не можна рухати, — пояснив я. — Поліція повинна побачити його таким, який він зараз.

Блант одразу ж кивнув на знак згоди. Його обличчя було, як завжди, незворушним, проте за застиглою маскою я нібито розгледів ознаки хвилювання. Тим часом Джеффрі Реймонд уже наблизився до нас і втупився в тіло з-за Блантового плеча.

— Який жах, — пробурмотів він.

Він відновив самовладання, та коли зняв пенсне, яке зазвичай носив, і почав протирати його, я помітив, що його рука тремтить.

— Грабіж, я гадаю, — припустив він. — Як проник злочинець? Через вікно? Щось зникло?

Він підступив до письмового столу.

— Ви думаєте, це грабіж? — повільно запитав я.

— А що ще? Питання про самогубство, як на мене, не стоїть?

— Ніхто б сам себе так не заколов, — запевнив я. — Це, без сумніву, вбивство. Але який мотив?

— Ворогів у Роджера не було взагалі, — тихо промовив Блант. — Вочевидь, це грабіжники. Але що шукали ті злодії? Здається, нічого не чіпали.

Він оглянув кімнату. Реймонд продовжував розкладати папери на письмовому столі.

— Схоже, нічого не зникло. Жодна з шухляд не має ознак злому, — нарешті зауважив секретар. — Якась загадка.

Блант ледь кивнув головою.

— На долівці кілька листів, — зазначив він.

Я подивився вниз. Три чи чотири листи й досі лежали там, де їх впустив Екройд раніше ввечері.

Але синій конверт із листом місіс Феррас зник. Я саме збирався дещо сказати, як у будинку пролунав дзвінок. У холі прозвучали голоси, а тоді з’явився Паркер із місцевим інспектором поліції та констеблем.

— Добрий вечір, джентльмени, — привітався інспектор. — Мої співчуття! Містер Екройд був гідним, добрим джентльменом. Мажордом каже, що це вбивство. Ви заперечуєте нещасний випадок чи самогубство, докторе?

— Повністю, — відповів я.

— Ох! Погані справи.

Він підійшов і став над трупом.

— Його чіпали? — різко запитав він.

— Лише щоб переконатися, що ознак життя немає, — проста процедура. Тіла я взагалі не торкався.

— Ага! І все вказує на те, що вбивця втік… принаймні поки-що. А тепер розповідайте все детально. Хто знайшов труп?

Я ретельно виклав усі обставини.

— Повідомлення телефоном, кажете? Від мажордома?

— Повідомлення, якого я не робив, — палко запевнив Паркер. — Я не наближався до телефона весь вечір. Інші підтвердять це.

— Дуже дивно. Докторе, голос був схожий на Паркерів?

— Гм… не стверджуватиму, що я зауважив. Просто я сприйняв це за належне.

— Природно. Гаразд, то ви дісталися сюди, зламали двері та знайшли бідолашного містера Екройда в такому стані. Докторе, як довго, гадаєте, він мертвий?

— Принаймні півгодини… можливо, більше, — відповів я.

— Двері було замкнено зсередини, кажете? А вікно?

— Я особисто зачинив його та замкнув на шпінгалет раніше ввечері на прохання містера Екройда.

Інспектор підійшов до вікна та відслонив штори.

— Що ж, зараз його відчинено, — зазначив він.

І справді, вікно було відчинено, а нижню раму піднято до упору.

Інспектор витягнув кишеньковий ліхтарик і підсвітив підвіконня знадвору.

— Без сумніву, він пішов цим шляхом, — констатував, — і ввійшов теж. Бачите оце?

У світлі потужного ліхтарика проступало кілька чітких слідів. Схоже, то було взуття з гумовими шипами на підошвах. Особливо чіткий слід вів досередини, інший, який трохи перекривав його, — назовні.

— Ясно як божий день, — підсумував інспектор. — Зникло щось цінне?

Джеффрі Реймонд похитав головою.

— Нічого такого, щоб ми вже виявили. Містер Екройд ніколи не тримав нічого цінного в цій кімнаті.

— Угу, — прогув інспектор. — Злочинець виявляє відчинене вікно. Влазить досередини, бачить містера Екройда, що там сидить чи, може, задрімав. Злочинець завдає удару ззаду, потім у нього здають нерви, і він утікає. Покинувши досить чіткі сліди. Ми впіймаємо його без жодних труднощів. Підозрілі незнайомці тут ніде не вешталися?

— Ой! — раптом скрикнув я.

— Що, докторе?

— Цього вечора я зустрів чоловіка на виході з воріт. Він запитав мене про дорогу до «Парку папороті».

— О котрій годині це було?

— О дев’ятій рівно. Я чув, як годинник вибив годину, коли проходив через ворота.

— Можете його описати?

Я описав усе, що зміг.

Інспектор повернувся до мажордома:

— Хтось, хто підпадає під такий опис, наближався до парадного входу?

— Ні, сер. Цього вечора взагалі ніхто не приходив.

— А через задній вхід?

— Не думаю, сер, але перевірю.

Він підступив до дверей, але інспектор зупинив його порухом великої руки.

— Дякую, не треба. Я сам перевірю. Та спершу більш-менш точно визначимось із годинами. Хто востаннє бачив містера Екройда живим?

— Може, я, — припустив я. — Коли йшов… зараз згадаю… десь за десять хвилин до дев’ятої. Він сказав мені, що не хоче, аби його турбували. Я переказав розпорядження Паркеру.

— Саме так, сер, — поважно виголосив Паркер.

— Містер Екройд був живий о пів на десяту, — вставив Реймонд. — Я чув його голос.

— З ким він розмовляв?

— Оцього я не знаю. Звісно, на той час я вважав, що з ним доктор Шеппард. Я мав запитати його дещо про документи, з якими працював, а коли почув голоси, пригадав, як він сказав, що хоче поговорити з доктором Шеппардом і щоб йому не перешкоджали. Тому пішов. А тепер виявилося, що доктор уже пішов?

Я кивнув.

— Чверть по дев’ятій я був удома, — продовжив я. — І не виходив, поки до мене не зателефонували.

— Хто міг бути з ним о дев’ятій тридцять? — запитав інспектор. — Не ви… містере… м-м…

— Майор Блант, — підказав я.

— Майор Гектор Блант? — перепитав інспектор, і в його голосі забриніли нотки поваги.

Блант тільки ствердно кивнув головою.

— Гадаю, ми зустрічалися раніше, сер, — зазначив інспектор. — Я вас одразу не впізнав, але ви зупинялися в містера Екройда торік, у травні.

— У червні, — виправив Блант.

— Справді, то був червень. Отже, як я вже запитував, то не ви були з містером Екройдом сьогодні о дев’ятій тридцять вечора?

Блант похитав головою.

— Я не бачив його після вечері, — зізнався він.

Інспектор повернувся до Реймонда:

— А ви, сер, не чули, про що йшлося в розмові?

— Я почув тільки фрагмент, — почав секретар, — і, оскільки припускав, що містер Екройд із доктором Шеппардом, цей уривок видався мені дуже дивним. Як я пам’ятаю дослівно, містер Екройд сказав: «Звернення до мого гаманця були такими частими останнім часом» — так і сказав «останнім часом» — «що, боюся, я більше не можу виконати це прохання…» Я відразу ж пішов, тому нічого більше не почув. Але дуже здивувався, бо доктор Шеппард…

— … не позичає ні для себе, ні для інших, — закінчив я.

— Вимагання грошей, — задумливо мовив інспектор. — Можливо, для нас це важлива підказка. — Він звернувся до мажордома. — Кажете, Паркере, ви нікого не впускали через парадний вхід сьогодні ввечері?

— Саме так, сер.

— Тоді містер Екройд мав особисто впустити незнайомця. Але я не зовсім розумію…

Інспектор, здалося, на кілька хвилин замислився.

— Зрозуміло одне, — озвався він нарешті, виринувши з глибокої задуми, — містер Екройд був живий і здоровий о пів на десяту. Це востаннє, коли відомо, що він був живий.

Паркер винувато закашлявся, й інспектор одразу ж звернув на нього свій погляд.

— Щось не так? — різко спитав він.

— Пробачте, сер, але після того його бачила міс Флора.

— Міс Флора?

— Так, сер. Мабуть, за чверть до десятої. Саме тоді вона сказала мені, що сьогодні ніхто не повинен турбувати містера Екройда.

— То він відправив її до вас із цим повідомленням?

— Не зовсім, сер. Я ніс тацю із содовою і віскі, коли міс Флора, яка саме виходила з цієї кімнати, зупинила мене, сказавши, що дядько не хотів, аби його турбували.

Інспектор подивився на мажордома більш пильно, ніж раніше.

— Вам уже говорили про небажання містера Екройда, аби його турбували, еге ж?

Паркер почав затинатися. Його руки затрусилися.

— Так, сер. Так, сер. Ваша правда, сер.

— І все ж, ви мали намір потурбувати його?

— Я забув, сер. Тобто я про те, що завжди приношу віскі з содовою в цей час і питаю, чи є ще якісь розпорядження, тож я подумав… ну, я поводився, як завжди, не замислюючись.

Саме в цей момент я зауважив, що Паркер дуже підозріло збуджений. Бідний чоловік тремтів і посмикувався.

— Гм, — видав інспектор. — Я мушу негайно поговорити з міс Екройд. Наразі ми залишимо цю кімнату так, як є. Я повернуся сюди, коли почую розповідь міс Екройд. Для застереження зачиню та замкну вікно.

Уживши запобіжних заходів, інспектор вийшов у хол, а ми попрямували за ним. Він зупинився на мить, поглянув на невеличкі східці й кинув через плече до констебля:

— Джонсе, краще зостаньтеся тут. Не впускайте до цієї кімнати нікого.

Паркер шанобливо втрутився:

— Пробачте, сер. Якщо замкнути двері до головного холу, ніхто не матиме доступу до цієї частини будинку. Ці сходи ведуть лише до спальні та ванної кімнати містера Екройда. Зв’язку з рештою будинку нема. Колись тут були двері, але містер Екройд замурував їх. Він хотів, щоб його кімнати належали йому цілком.

Для прояснення ситуації я додав чорновий ескіз правого крила будинку. Невеликі сходи, як пояснив Паркер, вели до однієї великої спальні, утвореної внаслідок об’єднання двох кімнат, а також прилеглої ванни та туалету.

Інспектор зрозумів ситуацію з першого погляду. Коли ми опинилися у великому холі, він замкнув за собою двері та поклав ключ до кишені. Потім тихо проінструктував констебля, і той налаштувався піти.

— Треба розібратися з тими слідами від взуття, — сказав інспектор. — Але спершу мушу перекинутися кількома словами з міс Екройд. Вона останньою бачила дядька живим. Вона вже знає?

Реймонд похитав головою.

— Тоді ще зо п’ять хвилин не говоритимемо. Вона краще відповість на запитання, якщо не буде засмучена правдою про свого дядька. Скажіть їй, що сталося пограбування, і запитайте, чи вона не проти одягтися і зійти, щоб відповісти на кілька запитань.

Реймонд пішов нагору виконувати доручення.

— Міс Екройд зараз зійде, — повідомив він, повернувшись. — Я переказав їй те, що ви порадили.

Не минуло й п’яти хвилин, як Флора, у світло-рожевому шовковому кімоно, зійшла сходами. Вона здавалася неспокійною і збудженою.

Уперед виступив інспектор.

— Добривечір, міс Екройд, — привітався він чемно. — Боюся, була спроба пограбування, тож ми хочемо, щоб ви допомогли нам. Що то за кімната? Більярдна? Заходьте сюди та присядьте.

Флора присіла на краєчок широкого й завдовжки з усю стіну дивана та подивилася на інспектора.

— Я не дуже зрозуміла. Що вкрадено? Що я повинна вам розповісти?

— Загалом таке, міс Екройд. Паркер стверджує, що ви виходили з кабінету свого дядька за чверть до десятої. Це так?

— Саме так. Я прийшла побажати йому на добраніч.

— Час точний?

— Ну, це було десь тоді. Напевно не скажу. Можливо, пізніше.

— Ваш дядько перебував сам чи з кимось іще?

— Він був сам. Доктор Шеппард уже пішов.

— Ви часом не зауважили, вікно було відчинено чи зачинено?

Флора похитала головою.

— Не можу відповісти. Штори було опущено.

— Саме так. А дядько поводився звично?

— Думаю, так.

— Можете розповісти нам, як саме все відбувалося?

Флора на мить замовкла, наче намагаючись згадати.

— Я зайшла і сказала: «Добраніч, дядьку, я лягаю спати. Сьогодні я втомилася». Він щось пробурмотів і… Я підійшла, щоб поцілувати його, а він сказав, що сукня мені личить, а тоді попросив піти, позаяк він зайнятий. І я пішла.

— Він просив, щоб його не турбували?

— О, так, а я й забула. Він сказав: «Перекажи Паркеру, що сьогодні мені більше нічого не потрібно, і щоб він мене не турбував». Я зустріла Паркера біля дверей і переказала йому дядькове прохання.

— Саме так, — підтвердив інспектор.

— Ви не розповісте мені, що вкрадено?

— Ми не… впевнені, — вагаючись, відповів інспектор.

У широко розплющених очах дівчини з’явилася тривога. Вона скочила на ноги.

— Що сталось? Ви щось від мене приховуєте?

Рухаючись, як зазвичай, непомітно, між нею та інспектором виріс Гектор Блант. Флора ледь простягнула руку, він узяв її у свої долоні, погладжуючи, наче маленьку, і вона повернулася до нього, ніби в цьому безпристрасному, кам’яному обличчі було те, що обіцяло їй підтримку та безпеку.

— Погана новина, Флоро, — тихо промовив він. — Погана новина для всіх нас. Ваш дядько Роджер…

— Так?

— Це стане для вас важким ударом. Та рано чи пізно… Бідний Роджер мертвий.

Флора відступила від нього, її очі розширилися від жаху.

— Коли? — прошепотіла вона. — Коли?

— Боюся, одразу по тому, як ви пішли, — серйозно сказав Блант.

Флора схопилася рукою за горло, коротко зойкнула — і я встиг підхопити її у повітрі. Вона втратила свідомість, і ми з Блантом перенесли її нагору та вклали в ліжко. Потім я попросив його розбудити місіс Екройд і повідомити їй новину. Флора незабаром отямилась, і я привів до неї маму, пояснивши, як дбати про дівчину. Тоді поквапився униз.