Убивство Роджера Екройда

Розділ п’ятнадцятий Джеффрі Реймонд

Я отримав ще одне підтвердження успішності тактики Пуаро. Він таки дуже добре знався на людській природі: суміш страху й почуття провини витягнули із місіс Екройд правду. Вона не витримала першою.

Того дня, після повернення з обходу пацієнтів, Керолайн повідомила мені про нещодавній візит Джеффрі Реймонда.

— Він, що, хотів зустрітися зі мною? — запитав я, вішаючи пальто в холі.

— Він хотів зустрітися із мсьє Пуаро, — відповіла Керолайн, що стояла поруч мене. — Реймонд повернувся з «Модрин», бо мсьє Пуаро там не було, тож він подумав, що той може бути тут або що ти можеш знати, де він.

— Не маю і найменшого уявлення.

— Я намагалася переконати його зачекати, — продовжувала Керолайн, — але він сказав, що через півгодини знову зайде в «Модрини», і подався у село. Дуже жаль, тому що мсьє Пуаро з’явився майже за хвилину після його відходу.

— З’явився тут?

— Ні, у себе вдома.

— Звідки ти знаєш?

— Бачила крізь бокове вікно, — мовила Керолайн.

Ми нібито вже вичерпали тему, проте Керолайн вважала інакше.

— Хіба ти не підеш туди?

— Куди?

— До «Модрин», звісно.

— Моя люба Керолайн, — виголосив я, — а навіщо?

— Містер Реймонд прагнув зустрічі з ним, — уточнила Керолайн. — Ти міг би дізнатися, навіщо.

Я звів брови.

— Цікавість — не мій смертний гріх, — холодно зауважив я. — Для мого комфортного існування непотрібно знати напевне, що роблять і про що думають мої сусіди.

— Джеймсе, це нісенітниця, — заперечила моя сестра. — Ти так само хочеш знати, як і я. Просто ти не такий чесний, от і все. Ти завжди прикидаєшся.

— Справді, Керолайн, — мовив я і попрямував до кабінету.

Десять хвилин потому Керолайн постукала у двері й зайшла. У руці вона тримала якусь баночку із джемом.

— Джеймсе, — почала вона, — ти б не відніс мсьє Пуаро баночку варення з мушмули? Я йому обіцяла. Він ніколи не куштував домашнього варення з мушмули.

— А чому Енні не віднесе? — без ентузіазму запитав я.

— Вона шиє. Я не можу її відпустити.

Ми з Керолайн дивилися одне на одного.

— Добре, — підводячись, відступився я. — Та коли я й візьму це кляте варення, то просто залишу його біля дверей. Зрозуміло?

Моя сестра підняла брови.

— Звісно, — погодилась. — А хто тебе просить робити ще щось?

Перемога була за Керолайн.

— Якщо ти все-таки побачиш мсьє Пуаро, — додала вона, коли я відчинив двері, — скажи йому про черевики.

Це був найтонший натяк на прощання: я страшенно хотів розгадати загадку черевиків. Коли стара леді у бретонському чепчику відчинила переді мною двері, я втямив, що цілком автоматично цікавлюся присутністю мсьє Пуаро.

Пуаро вискочив мені назустріч, вочевидь, задоволений.

— Сідайте, мій добрий друже, — припросив він. — Великий стілець? Чи маленький? У кімнаті ж не дуже спекотно?

Як на мене, там була задуха, хоч я про те змовчав. Вікна було зачинено, а в каміні палахкотів вогонь.

— Ці англійці, у них манія на свіже повітря, — філософствував Пуаро. — Свіже повітря добре надворі, там, де йому і належить бути. Навіщо впускати його до будинку? Але не марнуватимемо час на такі банальності. У вас щось для мене є, чи не так?

— Дві речі, — відповів я. — Перша — від моєї сестри.

Я вручив йому банку варення.

— Це так мило з боку мадемуазель Керолайн. Вона згадала про свою обіцянку. А друга річ?

— Інформація. Чи щось таке.

І я переповів йому розмову з місіс Екройд. Він зацікавлено, хоч і без особливого захоплення, слухав.

— Це дещо пояснює, — задумливо промовив він. — І має певну цінність — як підтвердження слів економки. Пам’ятаєте, вона говорила, що бачила срібний столик відкритим і, минаючи його, закрила той.

— А як щодо її слів, що вона перевіряла у вітальні, чи ще свіжі квіти?

— О! Ми ж не сприймемо це за чисту монету. Хіба не так, мій друже? Це вочевидь вигаданий поспіхом привід для пояснення присутності там (її, до речі, ймовірно, ніхто й ніколи б про це не спитав). Вона, можливо, розхвилювалася, бо торкалася срібного столика, проте тепер, гадаю, слід шукати іншої причини.

— Так, — погодився я. — І з ким вона виходила зустрічатися? І навіщо?

— Вважаєте, вона виходила із кимось зустрітися?

— Так.

Пуаро кивнув.

— Я теж, — замислено зронив він.

Виникла пауза.

— До речі, — згадав я, — моя сестра просила переказати, що черевики Ральфа Пейтона були чорні, а не коричневі.

Переказуючи повідомлення, я не відводив від нього пильного погляду, тож нібито зауважив певну стурбованість. Якщо це й справді так, то минула вона майже відразу.

— Вона певна, що не коричневі?

— Певна.

— Ах! — із жалем вигукнув Пуаро. — Дуже шкода.

І став якось наче пригніченим.

Утім, так нічого й не пояснивши, він негайно змінив тему розмови.

— Ця економка, міс Рассел, яка у п’ятницю зранку приходила до вас на консультацію. Хай некоректно, та я запитаю. Чи говорили ви про шось, окрім медичних подробиць?

— Ні, — відповів я. — Після закінчення професійної частини розмови ми кілька хвилин розмовляли про отрути, про те, легко чи складно їх виявити, а також про наркоманію та наркоманів.

— А конкретно про кокаїн? — уточнив Пуаро.

— Звідки ви знаєте? — дещо здивовано запитав я.

Замість відповіді маленький чоловічок підвівся і пішов по газети. Він приніс мені число «Дейлі Баджет» за п’ятницю, 16 вересня, і показав статтю про контрабанду кокаїну — похмуру замітку, написану, щоб справити враження.

— Мій друже, ось чому вона подумала про кокаїн, — пояснив він.

Я хотів порозпитувати його більше, бо не зрозумів хід його думок, проте тієї миті відчинилися двері й у них постав Джеффрі Реймонд. Як завжди, свіжий і життєрадісний, він привітався з нами.

— Як поживаєте, докторе? Мсьє Пуаро, я вже тут удруге за сьогодні. Дуже хотів вас заскочити.

— Мабуть, я краще піду, — невпевнено озвався я.

— Не йдіть докторе. Я просто, — продовжив Реймонд, сідаючи на запрошення Пуаро, — хочу в дечому зізнатися.

— En verité?[15] — чемно поцікавився Пуаро.

— О, це не суттєво. Але від учора мене мучить сумління. Мсьє Пуаро, ви звинуватили всіх нас у приховуванні від вас чогось. Визнаю. Я таки приховував.

— І що саме, містере Реймонд?

— Як я казав, нічого особливого. Я мав значні борги, тож спадщина виявилася дуже вчасною: п’ятсот фунтів дадуть мені змогу знову стати на ноги. Я навіть трохи заощаджу.

Він усміхнувся нам обом з тією щирістю, що робила його таким симпатичним молодим чоловіком.

— Ви знаєте, як то буває. Поліцейські такі підозріливі. Я не хотів зізнаватися у безгрошів’ї. Гадаю, в їхніх очах я мав би не найкращий вигляд. Та це дурість: від за чверть до десятої ми з Блантом перебували у більярдній, тож у мене залізне алібі й нічого боятися. Зрештою від ваших звинувачень у тому, що ми щось приховуємо, я відчув неприємний докір сумління і вирішив скинути цей тягар із себе.

Він підвівся і знову всміхнувся.

— Ви дуже мудрий юнак, — підсумував Пуаро, схвально йому киваючи. — Розумієте, коли я бачу, що хтось від мене щось приховує, то відразу підозрюю справді щось жахливе. Ви добре вчинили.

— Я радий, що чистий від підозр, — засміявся Раймонд. — Піду.

— То он воно як, — протягнув я, коли за молодим секретарем зачинилися двері.

— Так, — погодився Пуаро. — Просто дрібничка. Та якби не його присутність у більярдній, то хто знає? Зрештою багато злочинів скоєно заради меншої суми, аніж п’ятсот фунтів. Усе залежить від того, яка сума достатня, щоб зламати людину. Питання відносності, чи не так? Чи замислювалися ви, мій друже, що багато людей у цьому будинку виграли від смерті містера Екройда? Місіс Екройд, міс Флора, молодий містер Реймонд, економка, міс Рассел. Не виграв лише майор Блант.

Він промовив це ім’я так, що я спантеличено поглянув на нього.

— Не розумію вас, — зазначив.

— Двоє людей, яких я звинуватив, уже зізналися.

— Ви вважаєте, майор Блант також щось приховує?

— Щодо цього, — недбало зауважив Пуаро, — кажуть, що англійці приховують лиш одне — кохання. І майорові Бланту, мушу визнати, не дуже добре це вдається.

— Іноді, — промовив я, — думаю, чи не надто швидко ми зробили висновок про один момент.

— Який?

— Ми припустили, що шантажист місіс Феррас і є вбивцею містера Екройда. Чи не могли ми помилитися?

Пуаро енергійно закивав.

— Дуже добре. Справді, дуже добре. Мені було цікаво, чи спаде вам це на гадку. Звісно, це можливо. Але ми повинні пам’ятати про зникнення листа. Ви кажете, що це ще не означає, що його забрав убивця. Можливо, під час виявлення тіла листа непомітно забрав Паркер.

— Паркер?

— Так, Паркер. Я завжди повертаюся до Паркера. Не як до вбивці. Ні, він не скоював убивства. Та чи не може він бути тим таємничим негідником, який тероризував місіс Феррас? А що, як він вивідав дещо про смерть містера Ферраса в одного зі слуг у «Королівській галявині»? У будь-якому разі роздобути таку інформацію йому легше, аніж випадковому гостеві, як-от Бланту.

— Паркер міг узяти листа, — визнав я. — Я зауважив його зникнення дещо пізніше.

— Наскільки пізніше? Після того, як Блант і Реймонд були в кімнаті, чи до того?

— Не пригадаю, — протягнув я. — Раніше — ні, пізніше. Так, я майже впевнений, що це було пізніше.

— Що розширює поле до трьох, — промовив Пуаро задумливо. — Найбільш імовірно, це Паркер. Я замислив провести з ним невеличкий експеримент. Чи ви не проти, мій друже, поїхати зі мною до «Папороті»?

Я погодився, і ми відразу вирушили. На прохання Пуаро покликати міс Екройд Флора з’явилася відразу.

— Мадемуазель Флоро, — почав Пуаро, — відкрию вам маленький секрет. Я ще не впевнений у невинуватості Паркера. За вашої допомоги я хочу провести невеликий експеримент. Відновити окремі події тієї ночі. Треба лиш вигадати, що йому сказати. Ах! Уже знаю. Нібито я хочу переконатися, що на відкритій терасі можна почути голоси з коридорчика. Тепер, будьте такі ласкаві, покличте Паркера.

Я так і зробив. Мажордом з’явився ввічливий, як завжди.

— Сер, ви мене кликали?

— Так, мій любий Паркере. Маю намір провести невеличкий експеримент. Я попросив майора Бланта побути на терасі за вікном кабінету. Хочу дізнатися, чи там можна було почути ваші з міс Флорою голоси. Потрібно, щоб ви відтворили ту маленьку сцену. Можливо, ви принесете тацю чи що ви там несли?

Паркер зник, і ми вирушили до коридорчика за дверима кабінету. Незабаром почули з холу дзенькіт — і у дверях постав Паркер із тацею та сифоном, графином із віскі й двома склянками на ній.

— Хвилиночку, — вигукнув Пуаро, піднімаючи руку і нібито дуже тішачись. — Усе має бути правдоподібно. Так само, як і тоді. Це мій маленький метод.

— Чужорідний звичай, сер, — озвався Паркер. — Реконструкція злочину, так це називають?

Він стояв абсолютно незворушно, ввічливо очікуючи на розпорядження Пуаро.

— Ах! Наш любий Паркер щось знає, — говорив Пуаро. — Він про це читав. Тепер, я прошу вас, нехай усе буде якнайточніше. Ви прийшли з холу — так. Мадемуазель була — де?

— Ось тут, — сказала Флора, одразу ставши за дверима кабінету.

— Абсолютно правильно, сер, — підтвердив Паркер.

— Якраз зачиняла двері, — продовжувала Флора.

— Так, міс, — погодився Паркер. — Ваша рука все ще була на ручці, як-от зараз.

— Тоді allez, — виголосив Пуаро. — Розіграємо цю невеличку комедію.

Флора стояла, тримаючи руку на ручці дверей, а Паркер зайшов з холу, несучи тацю.

Він зупинився перед дверима. Флора сказала:

— О! Паркер. Містер Екройд не хоче, щоб сьогодні вночі його хтось турбував.

— Так? — стиха перепитала вона.

— Як я пам’ятаю, міс Флоро, — устряв Паркер, — ви начебто вжили слово ввечері, а не вночі. — Потім, театрально підвищивши голос, додав. — Дуже добре, міс. Мені замкнути двері, як завжди?

— Так, будь ласка.

Паркер вийшов крізь двері, Флора попрямувала за ним і почала підніматися головними сходами.

— Цього достатньо? — мовила вона через плече.

— Чудово, — потираючи руки, заявив маленький чоловік. — До речі, Паркере, ви впевнені, того вечора на таці було дві склянки? Для кого друга?

— Я завжди приношу дві склянки, сер, — пояснив Паркер. — Ще щось?

— Нічого. Дякую.

Паркер із гідністю пішов.

Насупившись, Пуаро стояв посеред холу. Флора спустилася і приєдналася до нас.

— Ваш експеримент вдався? — поцікавилася вона. — Знаєте, я не зовсім розумію…

Пуаро захоплено всміхнувся їй.

— Вам не обов’язково розуміти, — зазначив він. — А Паркер справді ніс на таці дві склянки?

На хвилину Флорині брови зійшлись на переніссі.

— Не можу пригадати, — відповіла вона. — Мабуть, так. Це об’єкт вашого експерименту?

Пуаро взяв її руку і погладив.

— Нехай так, — сказав. — Мені завжди цікаво, чи говорять люди правду.

— А Паркер говорить правду?

— Думаю, так, — замислено визнав Пуаро.

За кілька хвилин ми вже простували до села.

— А чому ви запитували про склянки? — зацікавився я.

Пуаро стенув плечима.

— Треба щось сказати, — кинув він. — Це запитання не гірше, аніж будь-яке інше.

Я витріщився на нього.

— У всякому разі, мій друже, — серйозно зазначив він, — я дізнався те, що хотів. Облишмо це.