Убивство Роджера Екройда

Розділ дев’ятнадцятий Флора Екройд

Коли наступного ранку я повертався з обходу, мене гукнув інспектор Реґлан. Я під’їхав, й інспектор став на підніжку машини.

— Доброго ранку, докторе Шеппард, — привітався він. — Ну, що ж, з алібі все гаразд.

— Чарльза Кента?

— Чарльза Кента. Офіціантка із «Собаки і свистка», Саллі Джонс, чудово його пам’ятає. Вказала на його фотографію з-посеред п’яти інших. За чверть до десятої він якраз увійшов до бару (а «Собака і свисток» за добру милю від «Папороті»). Дівчина пригадує, що він мав із собою багато грошей: помітила, як діставав із кишені жменю банкнот. Це її здивувало: вона бачила, якого стану чоловік, ще й ті його розлізлі черевики. Ось на що пішли ці сорок фунтів.

— Чоловік, як і раніше, відмовляється розповідати про свій візит до «Папороті»?

— Упертий як віслюк. Сьогодні вранці я говорив телефоном із Гейсом із Ліверпуля.

— Еркюль Пуаро каже, що знає, чому Кент був там, — зауважив я.

— Знає? — нетерпляче вигукнув інспектор.

— Так, — єхидно ствердив я. — Він каже, що той пішов туди, тому що народився в Кенті.

Я втішився, що не лише мене це ошелешує.

На секунду чи дві Реґлан отупіло телющився у мене. Потім широко всміхнувся і поплескав себе по лобі.

— Ось воно, — мовив він. — Я давно це підозрював. Бідний старий, то ось чому йому довелося все облишити й оселитися тут. Дуже вірогідно, це у них сімейне. У нього є племінник, якому трохи бракує клепки.

— У Пуаро? — здивувався я.

— Так. Хіба він ніколи не згадував про нього? Дуже спокійний, і все таке, але божевільний, як капелюшник, бідний хлопчик.

— Хто вам про це розповів?

На обличчі інспектора Реґлана знову з’явилася усмішка.

— Ваша сестра, міс Шеппард.

Керолайн справді чудова. Вона не здатна вгамуватися, доки не винюхає всіх сімейних таємниць. На жаль, мені не вдалося переконати її тримати язика за зубами.

— Сідайте, інспекторе, — запросив я, відчиняючи дверцята автомобіля. — Поїдемо до «Модрин» разом і ознайомимо нашого бельгійського друга з останніми новинами.

— Гарна думка. Зрештою, навіть попри його пришелепкуватість, він дав корисну пораду про ті відбитки пальців. У нього пунктик щодо Кента, але хтозна — можливо, це щось і дасть.

Пуаро зустрів нас із незмінно ввічливою усмішкою.

Вислухав привезену нами інформацію, раз по раз киваючи головою.

— Здається, тут усе гаразд? — досить похмуро запитав інспектор. — Хлопець не може вбити когось в той час, коли випиває у барі за милю від місця злочину.

— Ви його відпустите?

— А як інакше? Ми не можемо затримати його за виманювання грошей у шахрайський спосіб. У нас немає доказів.

Інспектор роздратовано кинув сірника в камінну решітку. Пуаро дістав його й обережно поклав до маленької посудини для сірників. Він робив це абсолютно механічно: я бачив, що його думки займає щось зовсім інше.

— На вашому місці, — нарешті озвався він, — я б допоки не відпускав Чарльза Кента.

— Що ви маєте на увазі? — витріщився на нього Реґлан.

— Те, що кажу. Я б його не відпускав.

— Ви ж не думаєте, що він причетний до вбивства?

— Я думаю, радше ні — але допоки неможливо знати напевне.

— Але хіба я не говорив вам?

Пуаро заперечно підняв руку.

— Mais oui, mais oui. Я чув. Слава Богу, я не глухий і не німий! Але зрозумійте, ви підходите до справи не з того боку, не з тієї експозиції — це правильне слово?

Інспектор кинув на нього пильний погляд.

— Я не розумію, чому ви робите такий висновок. Ось погляньте, ми знаємо, що о чверть на десяту містер Екройд був живий. Ви ж це визнаєте?

Якусь мить Пуаро дивився на нього, а потім з усмішкою на вустах похитав головою.

— Я визнаю, що нічого, нічого не доведено!

— Ну, в нас є достатньо доказів. Як-от свідчення міс Флори Екройд.

— Що вона побажала дядькові на добраніч? Особисто я не завжди довіряю словам молодої леді — навіть чарівної та гарної.

— Але чорт забирай, Паркер бачив, як вона виходила з дверей.

— Ні, — голос Пуаро пролунав несподівано різко. — Це саме те, чого він не бачив. Днями я переконався в цьому під час маленького експерименту — пам’ятаєте, докторе? Паркер побачив її за дверима — вона тримала дверну ручку. Він не бачив, як вона виходила з кімнати.

— Але… де ще вона могла бути?

— Можливо, на сходах.

— На сходах?

— Така моя маленька ідея, так.

— Але ці сходи ведуть тільки до спальні містера Екройда.

— Справді.

Інспектор продовжував витріщатися.

— Гадаєте, вона була у спальні свого дядька? Нехай так. Але навіщо їй про це брехати?

— Ах! Ось це запитання. Усе залежить від того, що вона там робила, чи не так?

— Ви про гроші? Припиніть, ви ж не припускаєте, що це Флора Екройд узяла ті сорок фунтів?

— Я нічого не припускаю, — сказав Пуаро. — Просто нагадаю вам. Мати та донька жили тут сутужно: рахунки, постійні неприємності через навіть незначні суми. Щодо грошей Роджер Екройд був дивакуватим. Дівчина могла опинитися в скрутному становищі через порівняно незначну суму. Поміркуйте, що далі. Вона бере гроші, збігає маленькими сходами й уже на півдорозі донизу чує з холу дзенькіт скла. Немає сумніву: Паркер іде до кабінету. Її нізащо не повинні побачити на сходах — Паркер цього не забуде, бо вважатиме дивним. Якщо гроші зникнуть, Паркер напевно пригадає, що бачив, як вона спускалася сходами. Їй вистачає часу, щоб лише метнутися вниз до дверей кабінету — схопитися за ручку, щоби під час появи Паркера у дверях удати, що щойно вийшла. Вона говорить перше, що спадає на гадку — повторює останній наказ Роджера Екройда, а потім іде до себе нагору.

— Так, але пізніше, — не вгавав інспектор, — вона ж зрозуміла, як важливо сказати правду? Адже вся справа ґрунтується на цьому!

— Потім, — сухо кинув Пуаро, — мадемуазель Флорі було трохи важко. Її просто повідомляють, що прибула поліція і сталося пограбування. Природно, вона робить висновок, що виявлено крадіжку грошей. Тож вирішує дотримуватися своєї історії. Коли дізнається, що її дядько мертвий, то панікує. Мсьє, сьогодні молоді жінки не втрачають свідомості без вагомих на те причин. Ех bien! Ось так. Вона мусить або дотримуватися своєї історії, або ж у всьому зізнатися. Та молодій і гарній дівчині не хочеться зізнаватися, що вона злодійка — особливо перед тими, чию повагу вона прагне зберегти.

Реґлан ударив кулаком по столі.

— Я не вірю, — мовив він. — У це неможливо повірити. І ви весь час це знали?

— Підозрював щось таке, — зізнався Пуаро. — Я завжди був переконаний, що мадемуазель Флора щось від нас приховує. Тому провів невеличкий експеримент, про який розповів. Доктор Шеппард мене супроводжував.

— Ви говорили, то тест для Паркера, — гірко дорікнув я.

— Mon ami, — узявся виправдовуватись Пуаро, — як я вам казав, іноді треба щось говорити.

Інспектор підвівся.

— Отже, нам зостається тільки одне, — виголосив він, — одразу допитати цю молоду леді. Мсьє Пуаро, чи поїдете ви зі мною до «Папороті»?

— Звісно. Доктор Шеппард відвезе нас своєю машиною.

Я охоче погодився.

Ми запитали, чи вдома міс Екройд, і нас провели до більярдної. Флора та майор Гектор Блант сиділи на довгому підвіконні.

— Доброго ранку, міс Екройд, — привітався інспектор. — Чи можна поговорити з вами наодинці?

Блант негайно підхопився і рушив до дверей.

— Про що? — нервуючи, запитала Флора. — Майоре Блант, не йдіть. Він може залишитися, чи не так? — звернулася вона до інспектора.

— Воля ваша, — відрізав інспектор. — Ми мусимо поставити вам декілька запитань, міс, але я б волів зробити це наодинці: для вас так буде на краще.

Флора уважно подивилася на нього (я бачив, як вона зблідла), а потім повернулася до Бланта й промовила:

— Я хочу, щоб ви були присутні. Будь ласка, я цього хочу. Що б інспектор мені не сказав, я хочу, щоби ви це почули.

Реґлан стенув плечима.

— Гаразд, якщо ви так хочете, то нехай. Отже, міс Екройд, мсьє Пуаро висловив певне припущення, а саме про те, що минулої п’ятниці ввечері вас узагалі не було в кабінеті та ви не бажали містерові Екройду на добраніч, натомість ви спускалися сходами зі спальні вашого дядька, коли почули, як Паркер перетинає хол.

Флора перевела свій погляд на Пуаро. Він кивнув їй.

— Мадемуазель, ще тоді, за столом, я благав вас бути відвертою зі мною. Пуаро в будь-якому разі дізнається втаєне від нього. Усе ж було так? Я спрощу ситуацію. Це ви взяли гроші, чи не так?

— Гроші? — кинувся Блант.

Запала тиша не менш як на хвилину.

Потому Флора випросталась і заговорила.

— Мсьє Пуаро має рацію. Я взяла ті гроші. Я вкрала. Я злодійка — так, я просто вульгарна злодюжка. Тепер ви знаєте! Я рада, що це випливло. Останні кілька днів були суцільним жахіттям! — Вона раптом сіла й затулила обличчя долонями. Тепер говорила хрипко й крізь пальці. — Ви не уявляєте, яким було моє життя, відколи я сюди приїхала. Прагнути чогось, планувати, лукавити, шахраювати, отримувати нові рахунки, обіцяти їх виплатити! Я ненавиджу себе, коли думаю про це все! Це поєднало нас — мене та Ральфа. Ми обоє слабкі! Я розуміла його, і мені було його жаль, бо я така сама. Ми не досить сильні, щоб вистояти поодинці. Ми слабкі, убогі й нікчемні.

Вона поглянула на Бланта й раптом тупнула ногою.

— Чому ви дивитеся на мене так, ніби не вірите? Може, я і злодійка, та у всякому разі зараз щира. Більше не брешу. Не прикидаюся юною, невинною і простою дівчиною, за яку ви б воліли мене мати. Мені байдуже, якщо ви ніколи не захочете побачити мене знову. Я ненавиджу себе, зневажаю, але ви повинні повірити: якби правда могла врятувати Ральфа, я би все розповіла. Та я знала, для Ральфа це нічого не покращить — навпаки, усе ускладнить. Моя брехня йому не зашкодила.

— Ральф, — сказав Блант. — Розумію, завжди Ральф.

— Не розумієте, — безнадійно мовила Флора. — Ви ніколи не зрозумієте.

Вона повернулася до інспектора.

— Визнаю, я була в розпачі через гроші. Того вечора я не бачила дядька після вечері. А щодо грошей, будь ласка, робіть зі мною що завгодно. Гірше вже не буде!

Раптом вона розплакалася, знову сховавши обличчя в долонях, і вибігла з кімнати.

— Ну, — безпристрасно зазначив інспектор, — такі справи.

Він, здавалося, вагався, що чинити далі.

Блант ступив крок уперед.

— Інспекторе Реґлан, — тихо почав він, — ті гроші дав мені містер Екройд із особливою метою. Міс Екройд не чіпала їх. Вона стверджує останнє тільки для порятунку капітана Пейтона. Я говорю правду, готовий свідчити й присягнутися.

Він уклонився, а потім рвучко повернувся і покинув кімнату.

Пуаро кулею вилетів за ним. Він перепинив його в холі.

— Мсьє, одну хвилинку, благаю вас, будьте такі ласкаві.

— Так, сер?

Блант роздратовано й понуро тупився у Пуаро.

— Річ у тім, — заторохтів Пуаро, — що ваша вигадка не справила на мене враження. Зовсім ні. Міс Флора справді взяла гроші. Водночас вашу розповідь добре продумано — це тішить. Дуже добре, що ви так повелися. Ви чоловік, що вміє швидко думати й діяти.

— Дякую, проте мене не дуже цікавить ваша думка, — відрізав Блант.

Він знову спробував рушити, проте Пуаро, анітрохи не знітившись, притримав його.

— Ах! Вислухайте мене. Хочу ще дещо сказати. Днями я говорив про таємниці. Я бачу, що ви приховуєте. Мадемуазель Флора, ви кохаєте її всім своїм серцем. Із першого погляду, хіба не так? О! Я не побоюся цього — чому в Англії уникають розмов про кохання, як про якусь ганебну таємницю? Ви кохаєте мадемуазель Флору. Та намагаєтеся від усіх це приховати. Це дуже добре, так і мусить бути. Але послухайте поради Еркюля Пуаро — не крийтеся із цим від мадемуазель.

Блант трохи занервував, слухаючи Пуаро, але останні слова начебто привернули його увагу.

— Про що це ви? — кинув він.

— Ви гадаєте, вона кохає капітана Ральфа Пейтона, але я, Еркюль Пуаро, запевняю вас: це не так. Мадемуазель Флора погодилася вийти за капітана Пейтона на догоду своєму дядькові й тому, що бачила в заміжжі втечу від свого теперішнього життя, відверто нестерпного для неї. Між ними симпатія, прихильність і взаєморозуміння. Але не кохання! Мадемуазель Флора кохає не капітана Пейтона.

— Дідько його вхопи, що це означає? — запитав Блант.

Через густу засмагу я роздивився, що він спалахнув.

— Ви сліпець, мсьє. Сліпець! Вона вірна дівчина. Ральф Пейтон під підозрою, тож для неї справа честі підтримувати його. — Я відчув, що мушу втрутитися, допомогти.

— Минулої ночі сестра сказала мені, — підбадьорливо втрутився я, — що Флора ніколи не кохала Ральфа Пейтона й ніколи не покохає. А сестра ніколи не помиляється щодо такого.

Блант проігнорував мої слова й звернувся до Пуаро.

— Ви справді вважаєте, що… — почав він і затнувся.

Він належав до тих недорікуватих, яким так важко висловлюватися.

У Пуаро ж такої проблеми не було.

— Мсьє, може ви мені не вірите? Чи, може, вас уже це не цікавить — через гроші…

Блант видав схожий на лихий сміх звук.

— Вона боїться, що я докорятиму їй цим? Роджер завжди був дивакуватим щодо грошей. Вона втрапила в біду й не наважилася йому зізнатися. Бідна дитина. Бідна самотня дитина.

Пуаро уважно поглянув на бічні двері.

— Думаю, мадемуазель Флора вийшла в садок, — пробурмотів він.

— Я ж повний дурень, — рубонув Блант. — Дивна у нас склалася розмова. Як у данській п’єсі. А ви розумний чоловік, мсьє Пуаро. Дякую вам.

Він узяв руку Пуаро й потиснув її, змусивши детектива скривитися з болю. Потім подався до бічних дверей і через них вийшов у садок.

— Не повний дурень, — буркнув Пуаро, ніжно потираючи травмовану кінцівку. — Просто закоханий дурень.