Убивство Роджера Екройда

Розділ сьомий Я дізнаюся професію свого сусіда

Наступного ранку я непростимо швидко зробив свій обхід. Своїм виправданням вважав те, що минулося без серйозних випадків. Після мого повернення Керолайн вийшла в хол привітатись зі мною.

— Флора Екройд тут, — схвильовано прошепотіла вона.

— Що?

Я щосили намагався приховати своє здивування.

— Вона дуже хоче тебе побачити. Чекає тут уже півгодини.

Керолайн прямувала до нашої невеликої вітальні, я — слідом за нею.

Флора сиділа на дивані біля вікна. Вона була в чорному та нервово заламувала пальці. Мене шокував вираз її обличчя — безбарвного. Проте трималася вона спокійно й рішуче.

— Докторе Шеппард, я прийшла попросити вас про допомогу.

— Звісно, любонько, він допоможе вам, — запевнила Керолайн.

Не думаю, що Флора справді хотіла присутності Керолайн під час розмови. Дівчина, певен, прагнула поговорити зі мною наодинці. Але вона також воліла не марнувати часу, тому робила, що могла.

— Потрібно, щоб ви пішли зі мною до «Модрин».

— До «Модрин»? — здивовано перепитав я.

— Зустрітись із тим кумедним маленьким чоловіком? — вигукнула Керолайн.

— Так. Вам відомо, хто він, чи не так?

— Ми гадали, — відповів я, — що, мабуть, перукар, який відійшов від справ.

Флора широко розплющила свої блакитні очі.

— Та що ви? Це ж Еркюль Пуаро! Ви знаєте, про кого я — про приватного детектива. Подейкують, йому вдавалося найнеймовірніше — те, що й детективам у книжках. Рік тому він відійшов від справ і переїхав жити сюди. Дядько знав, ким він був, але обіцяв нікому не казати, бо містер Пуаро прагнув жити спокійно, щоб його не турбували.

— То ось хто він, — тихо зронив я.

— Ви про нього, звісно, чули?

— Як говорить Керолайн, я досить відсталий від життя, — відповів я, — але таки чув про нього.

— Надзвичайно! — прокоментувала Керолайн.

Хтозна, що вона мала на увазі — може, свою недолугість у виявленні правди.

— Хочете піти й зустрітися з ним? — повільно запитав я. — Чому тепер?

— Щоб він розслідував це вбивство, звісно, — різко кинула Керолайн. — Не клейте із себе дурня, Джеймсе.

Я не клеїв дурня: Керолайн не завжди розуміє, до чого я веду.

— Ви не довіряєте інспекторові Девісу? — продовжував я.

— Звісно, не довіряє, — сказала Керолайн. — Як і я.

Будь-хто вирішив би, що вбили дядька Керолайн.

— А чому ви вважаєте, що він візьметься за цю справу? — запитав я. — Пам’ятаєте, він відійшов від справ.

— У тому то й річ, — щиро зізналася Флора. — Я повинна переконати його.

— Ви впевнені, що чините мудро? — дуже серйозно промовив я.

— Звісно, що так, — устряла Керолайн. — Я піду з нею, коли вона захоче.

— Краще хай доктор піде зі мною, якщо ви не проти, міс Шеппард, — сказала Флора.

Вона знає, як важливо іноді говорити відверто. Будь-які натяки, безсумнівно, Керолайн не втямила б.

— Розумієте, — пояснила вона, тактовно дотримуючись своєї відвертості, — доктор Шеппард — лікар, і позаяк він знайшов тіло, то зможе висвітлити мсьє Пуаро всі подробиці.

— Так, — скупо витиснула Керолайн. — Розумію.

Я раз чи двічі зміряв кроками кімнату.

— Флоро, — серйозно звернувся я, — почуйте мене. Раджу вам не втягувати цього детектива у справу.

Флора скочила на рівні. Її щоки спалахнули.

Я здогадуюсь, чому ви так кажете, — закричала вона. — Та саме тому я й прагну піти. Ви боїтеся! А я ні. Я знаю Ральфа краще за вас.

— Ральфа! — втрутилась Керолайн. — До чого тут Ральф?

Ніхто з нас не звернув на це уваги.

— Ральф, може, й безвольний, — продовжувала Флора. — Може, у минулому він і робив нерозумні, навіть погані речі, та він би нікого не вбив.

— Ні, ні, — вигукнув я. — Я ніколи таке про нього не думав.

— Тоді чому ви ходили до «Трьох вепрів» учора ввечері? — наполягала Флора. — Дорогою додому, потому як знайшли тіло дядька?

Я занімів. Я сподівався, що цей мій візит залишиться непоміченим.

— Як ви дізналися? — запитав.

Я була там сьогодні вранці, — відповіла Флора. — Чула від слуг, що Ральф зупинився там…

Я перервав її.

— Ви й не здогадувались, що він перебував у Кінґз-Ебботі?

— Ні. Я була вражена. Я не могла цього зрозуміти. Я пішла туди й попросила про зустріч з ним. Мені повідомили те саме, що, гадаю, і вам минулого вечора: він пішов близько дев’ятої вечора і… і більше не повертався.

Її погляд виклично схрестився з моїм, і, наче у відповідь на щось, вона вигукнула:

— А чому б ні? Він міг поїхати куди завгодно. Можливо, навіть повернутися до Лондона.

— Покинувши свої речі? — спокійно парирував я.

Флора тупнула ногою.

— Мені байдуже. Має знайтися просте пояснення.

— І тому ви волієте піти до Еркюля Пуаро? А не краще залишити все так, як є? Поліція не підозрює Ральфа, пам’ятайте. Вони працюють у зовсім іншому напрямі.

— У тому то й річ, — скрикнула дівчина. — Вони таки підозрюють його. Цього ранку з’явився чоловік із Кранчестера — інспектор Реґлан, жахливий, слизький, миршавий тип. Я довідалася, що він був у «Трьох вепрах» сьогодні вранці до мене. Мені все розповіли про його візит і поставлені запитання. Мабуть, він вважає, що то справа Ральфових рук.

— Якщо це так, то щось змінилось від минулого вечора, — повільно промовив я. — Отже, він не вірить у версію Девіса, що це Паркер?

— Таки Паркер, — виголосила моя сестра й пирхнула.

Флора підійшла і поклала свою руку на мою.

— О! Докторе Шеппард, ходімо відразу до цього мсьє Пуаро. Він дізнається правду.

— Моя люба Флоро, — лагідно звернувся я, поклавши свою руку на її. — Ви цілком певні, що це та правда, яку ми захочемо знати?

Вона дивилася на мене, тяжко киваючи головою.

— Ви не певні, — заперечила вона, — а я певна. Я знаю Ральфа краще, ніж ви.

— Звісно, він цього не робив, — устряла Керолайн, якій важко було мовчати. — Ральф, може, й нерозважливий, але він хороший хлопець із чудовими манерами.

Я вже був би заперечив Керолайн, що безліч убивць мали чудові манери, проте присутність Флори стримала мене. Через рішучу налаштованість дівчини довелося їй поступитись, і ми поквапились піти, доки моя сестра не встигла видати набір ще якихось фраз з її улюбленим «звісно».

Двері «Модрин» відчинила літня жінка у величезному бретонському капелюсі. Вочевидь, мсьє Пуаро був удома.

Нас провели до маленької вітальні, облаштованої з діловою акуратністю, і за одну-дві хвилини до нас вийшов мій учорашній знайомий.

— Monsieur le docteur, — сказав він, усміхаючись. — Mademoiselle.

Він уклонився Флорі.

— Мабуть, — почав я, — ви чули про трагедію, що сталася вчора ввечері.

Його обличчя споважніло.

— Звісно, чув. Це жахливо. Висловлюю мадемуазель свої співчуття. Чим можу прислужитись?

— Міс Екройд, — сказав я, — хоче, щоб ви…

— Знайшли вбивцю, — відкарбувала Флора.

— Розумію, — мовив маленький чоловік. — Але це зробить поліція, хіба ні?

— Вони можуть помилитися, — пояснила Флора. — Гадаю, вони зараз на хибному шляху. Будь ласка, мсьє Пуаро, допоможіть нам. Якщо йдеться про гроші…

Пуаро підняв руку.

— Не про них, заради Бога, мадемуазель. Не те, щоб мене не цікавили гроші, — у його очах на мить спалахнув вогник. — Гроші, вони багато для мене означають, і так було завжди. Ні, просто коли я справді візьмуся за це, ви мусите усвідомити, що доведу справу до кінця. Хороший собака, він не відступає від сліду, пам’ятайте! Упевнені, що хочете цього, ви ж бо залишили це місцевій поліції?

— Я хочу дізнатися правду, — знову відкарбувала Флора, дивлячись йому просто в очі.

— Всю правду?

— Всю.

— Тоді я у справі, — тихо підсумував маленький чоловік. — І сподіваюся, ви про це не пошкодуєте. Тепер опишіть мені всі обставини.

— Краще хай доктор Шеппард опише, — запропонувала Флора. — Він знає більше за мене.

Отож, я заходився ретельно оповідати, об’єднавши всі записані мною до того факти. Пуаро уважно слухав, запитуючи то те, то се, проте здебільшого сидячи мовчки та споглядаючи стелю.

Я закінчив свою оповідь нашим з інспектором від’їздом із «Парку папороті» напередодні ввечері.

— А тепер, — озвалася Флора, коли я замовк, — розкажіть йому все про Ральфа.

Я завагався, але її владний погляд підштовхнув мене.

— Ви пішли до таверни «Три вепри» вчора ввечері дорогою додому, — повторив Пуаро. — А тепер конкретно. Навіщо це вам було?

Аби уважно дібрати слова, я зробив коротку паузу.

— Подумав, що хтось повинен повідомити молодого чоловіка про смерть його дядька. Мені спало на гадку потому, як я вийшов з «Парку папороті», що, можливо, нікому, крім мене та містера Екройда, не відомо про його перебування в селі.

Пуаро кивнув.

— Безперечно. Це був ваш єдиний мотив, так?

— Так, єдиний, — холодно відповів я.

— Ви не зробили це, так би мовити, для свого заспокоєння щодо ce jeune homme[2]?

— Свого заспокоєння?

— Докторе, ви дуже добре усвідомлюєте, що я маю на увазі, хоч і вдаєте нерозуміння. Я думаю, що для вас було би полегшенням знати, що капітан Пейтон перебував увесь вечір удома.

— Зовсім ні, — різко кинув я.

Маленький детектив серйозно похитав головою.

— Ви не довіряєте мені так, як міс Флора, — сказав він. — Проте неважливо. Що важливо, то це зникнення капітана Пейтона за обставин, які потребують пояснення. Я не приховуватиму від вас, що справа складна. Утім, пояснення може виявитись цілком простим.

— Саме це я й продовжую повторювати, — із запалом вигукнула Флора.

Пуаро облишив цю тему, натомість запропонувавши негайно піти до місцевої поліції. Він вважав, що Флорі краще повернутися додому, а мені супроводжувати його туди та відрекомендувати офіцеру, який веде справу.

Ми відразу взялися до виконання цього плану та знайшли дуже похмурого інспектора Девіса поза поліцейським відділком. Із ним були полковник Мелроуз, начальник поліції, та ще один чоловік (за описом Флори «слизький»), у якому я легко впізнав інспектора Реґлана з Кранчестера.

Я досить добре знаю Мелроуза, тож відрекомендував йому Пуаро та пояснив ситуацію. Начальник поліції був вочевидь сердитим, а інспектор Реґлан — темним як ніч. Однак Девіс, видалося, трохи збадьорився, побачивши роздратування свого начальника.

— Справа ясна як божий день, — виголосив Реґлан. — Не треба, щоб устрявали дилетанти. Гадаю, учора ввечері будь-який дурень зрозумів би, що відбувається, і ми б не змарнували дванадцять годин.

Він кинув мстивий погляд на бідолаху Девіса, який витримав його з ідеальною стійкістю.

— Рідні містера Екройда, безперечно, можуть робити все, що вважають за потрібне, — сказав полковник Мелроуз, — але офіційному розслідуванню у жодний спосіб не слід заважати. Утім, мені, звісно, відомо про незаплямовану репутацію містера Пуаро, — ґречно додав він.

— У поліції ж себе, на жаль, не рекламують, — вставив Реґлан.

Урятував ситуацію сам Пуаро.

— Це правда, що я віддалився від світу, — взявся пояснювати він. — Мав намір більше не братися за жодну справу. Насамперед через свій страх публічності. Тому попрошу, щоб у разі спроможності щось зробити для розкриття цієї таємниці моє ім’я не згадували.

Обличчя інспектора Реґлана трохи просвітліло.

— Я чув про певні ваші дивовижні успіхи, — зауважив полковник уже більш м’яко.

— Я мав великий досвід, — тихо продовжував Пуаро, — але більшості своїх успіхів завдячую поліції. Я надзвичайно захоплююсь англійською поліцією. Якщо інспектор Реґлан дозволить мені допомагати йому, матиму це за честь і задоволення.

Обличчя інспектора стало ще люб’язнішим.

Полковник Мелроуз відтягнув мене вбік.

— З усього, що я чув, цьому маленькому чоловічку справді вдавалося неймовірне, — пробурмотів він. — Природно, що ми занепокоєні тим, аби не довелося телефонувати до Скотленд-Ярду. Реґлан, здається, дуже впевнений у собі, проте не можу цілком погодитись із ним. Розумієте, я… е-е… знаю зацікавлені сторони краще, ніж він. Цей чоловік нібито не переймається славою, так? Працюватиме з нами ненав’язливо, еге ж?

— Для ще більшої слави інспектора Реґлана, — урочисто виголосив я.

— Ну, гаразд, — безтурботно повторив уже голосніше полковник Мелроуз, — мсьє Пуаро, ми повинні ввести вас у курс останніх подій.

— Дякую, — зголосився Пуаро. — Мій друг, доктор Шеппард, говорив щось про мажордома під підозрою?

— Це все балачки, — миттю зреагував Реґлан. — Ці висококласні слуги впадають у таку паніку, що поводяться підозріло через дрібниці.

— Відбитки пальців? — натякнув я.

— Жодних схожих на Паркерові. — Він злегка всміхнувся і додав: — І ваші з містером Реймондом теж не підходять, докторе.

— А як щодо капітана Ральфа Пейтона? — спокійно поцікавився Пуаро.

Я потай відчув захоплення тим, як він брав бика за роги. І побачив, як сповнюється повагою інспекторів погляд.

— Ви вочевидь не марнуєте час, мсьє Пуаро. Упевнений, мені буде приємно працювати з вами. Ми знімемо відбитки пальців у того молодого джентльмена, щойно дістанемось до нього.

— Ніяк не позбудуся думки, що ви помиляється, інспекторе, — по-дружньому вставив полковник Мелроуз. — Я знав Ральфа Пейтона змалечку. Він ніколи б не опустився до вбивства.

— Може, й ні, — невиразно промимрив інспектор.

— Що ви маєте проти нього? — запитав я.

— Вийшов рівно о дев’ятій годині минулого вечора. Його помітили в околицях «Парку папороті» десь близько дев’ятої тридцять. Відтоді не бачили. Можливо, в юнака серйозні фінансові труднощі. У мене тут пара його черевиків — взуття з гумовими шипами (у нього було дві пари майже однаковісіньких). Я зараз піду порівняти їх з тими слідами. Констебль нагорі наглядає, щоб ніхто їх не чіпав.

— Ідемо негайно, — сказав полковник Мелроуз. — Ви з мсьє Пуаро супроводжуватимете нас. Не проти?

Ми погодилися і вирушили у полковниковому автомобілі. Інспектор прагнув одразу взятися за сліди, тож попросив висадити його біля воріт. На половині заїзду, праворуч, від дороги відгалужувалася стежка, що вела до тераси та вікна Екройдового кабінету.

— Ви хотіли б піти з інспектором, мсьє Пуаро, — запитав начальник, — чи бажаєте оглянути кабінет?

Пуаро вибрав останнє. Нам відчинив двері Паркер (його зосереджена та шаноблива поведінка виказувала, що він опанував себе після паніки минулого вечора).

Полковник Мелроуз дістав із кишені ключ і, відчинивши двері до вестибюля, провів нас до кабінету.

— Мсьє Пуаро, за винятком тіла, яке забрали, кімната в тому самому стані, що й учора ввечері.

— А де саме знайшли тіло?

Якомога точніше я описав місце розташування Екройда. М’яке крісло все ще стояло навпроти каміна.

Пуаро пішов і сів у нього.

— Синій конверт, про який ви згадували. Де саме він був, коли ви залишили кімнату?

— Містер Екройд поклав його на цей столик праворуч себе.

Пуаро кивнув.

— Крім цього, все на своєму місці?

— Так. Гадаю, що так.

— Полковнику Мелроуз, чи не були б ви такі люб’язні, щоб присісти в це крісло на хвильку. Дякую. Тепер, monsieur le docteur[3], чи не могли б ви мені показати точне місце розташування кинджала?

Я показав. Маленький чоловік стояв тоді у дверях.

— У такому разі руків’я кинджала було добре видно з дверей. І ви з Паркером могли відразу побачити його?

— Так.

Пуаро підступив до вікна.

— Світло, звісно ж, було ввімкнено, коли ви виявили тіло? — запитав він, озирнувшись через плече.

Я погодився і наблизився до нього. Туди, де він вивчав сліди на підвіконні.

— Форма гумових шипів збігається з формою шипів на черевиках капітана Пейтона, — промовив він спокійно.

Потім детектив знову вийшов на середину кімнати й окинув усю кімнату швидким натренованим поглядом.

— Ви спостережлива людина, докторе Шеппард? — нарешті поцікавився він.

— Гадаю, що так, — здивовано відповів я.

— Бачу, що в каміні був вогонь. Коли ви виламали двері та знайшли містера Екройда мертвим, яким було полум’я? Слабким?

Я роздратовано засміявся.

— Я… я не можу сказати напевно. Не зауважив. Можливо, містер Реймонд чи майор Блант…

Маленький чоловік навпроти мене похитав головою, злегка всміхнувшись.

— Завжди варто послуговуватися власним методом. Я припустився помилки, поставивши вам таке запитання: у кожної людини свої знання. Ви можете описати мені всі деталі зовнішності пацієнта — ніщо не залишиться для вас не поміченим. Якби мені була потрібна інформація про папери на тому столику, містер Реймонд побачив би там усе можливе. Щоб дізнатися про вогонь, мені слід було б запитати людину, чиїм обов’язком є займатися цим. Ви дозволите…

Він стрімко підійшов до каміна й зателенькав у дзвінок.

За хвилину чи дві з’явився Паркер.

— Дзвонили, сер, — невпевнено промовив він.

— Заходьте, Паркере, — запросив полковник Мелроуз. — Цей джентльмен хоче щось у вас запитати.

Паркер переніс свою шанобливу увагу на Пуаро.

— Паркере, — звернувся маленький чоловік, — коли ви вчора ввечері виламали двері з доктором Шеппардом і виявили вашого господаря мертвим, яким був вогонь?

Паркер відповів, не затнувшись.

— Він ледь горів, сер. Майже згас.

— А! — вигукнув Пуаро. Цей вигук був майже тріумфальним. Він продовжив: — Озирніться навкруги, мій любий Паркере. У цій кімнаті все саме так, як було тоді?

Мажордом подивився навколо. Його погляд зупинився на вікнах.

— Штори було заслонено, сер, а світло ввімкнено.

Пуаро схвально кивнув.

— Щось іще?

— Так, сер, це крісло було трохи більше відсунуто.

Він вказав на крісло з високою спинкою ліворуч від дверей між ними та вікном. Я додав план кімнати з кріслом, про яке йдеться, позначивши його «Х».

— Просто покажіть мені, — попросив Пуаро.

Мажордом відсунув крісло на добрі два фути від стіни й повернув його сидінням до дверей.

— Парадокс, — пробурмотів Пуаро. — Гадаю, ніхто б не хотів сидіти на кріслі отак. Цікаво, хто посунув його назад на місце? Ви, мій друже?

— Ні, сер, — відповів Паркер. — Я був надто засмучений, побачивши господаря, і все таке.

Пуаро подивився на мене.

— Це зробили ви, докторе?

Я похитав головою.

— Крісло знову було на місці, коли я прибув з поліцією, сер, — втрутився Паркер. — Я впевнений.

— Цікаво, — повторив Пуаро.

— Реймонд чи Блант, мабуть, посунули його назад, — висловив припущення я. — Напевно, це неважливо?

— Це цілком неважливо, — погодився Пуаро. — Тому так цікаво, — тихо додав він.

— Перепрошую, я на хвилинку, — озвався полковник Мелроуз. Він вийшов з кімнати з Паркером.

— Ви вважаєте, що Паркер говорить правду? — мовив я.

— Про стілець, так. Про інше не знаю. Побачите, monsieur le docteur, коли багато працюватимете над такими справами, що всі вони подібні в одному.

— У чому? — запитав я зацікавлено.

— Кожен, кого вони стосуються, має що приховувати.

— І я? — здивувався я, усміхнувшись.

Пуаро кинув на мене уважний погляд.

— Гадаю, ви теж, — спокійно відповів він.

— Але…

— Ви відкрили мені все, що вам відомо про цього юнака Пейтона? — Він усміхнувся, коли моє обличчя спалахнуло. — О! Не бійтеся. Я не тиснутиму на вас. Я дізнаюся про це у свій час.

— Чи не розповіли б ви мені щось про свої методи? — попросив я поквапливо у прагненні приховати своє збентеження. — Наприклад, питання про вогонь?

— О! Це дуже просто. Ви залишили містера Екройда за десять до дев’ятої, чи не так?

— Так, визнаю, саме так.

— Вікно тоді стояло зачиненим і замкненим на шпінгалет, а двері незамкненими. О чверть на десяту, коли виявили тіло, двері було замкнено. А вікно відчинено. Хто відчинив його? Зрозуміло, що зробити це міг лише містер Екройд і тільки з двох причин: чи тому, що в кімнаті було нестерпно спекотно (але позаяк вогонь уже майже згас і вчора ввечері було різке зниження температури, цю причину до уваги не беремо), чи тому, що він когось впустив цим шляхом. І якщо він впустив когось цим шляхом, то це, напевно, був хтось, кого він добре знав, бо перед тим він виказував своє занепокоєння щодо того самого вікна.

— Здається, все дуже просто, — визнав я.

— Усе просто, якщо методично впорядкувати факти. Нам зараз цікаво дізнатися, що за особа була з ним о 9 : 30 вчора ввечері. Усе вказує на те, що це особа, яку впустили через вікно. Тож, попри те, що містера Екройда бачила живим пізніше міс Флора, ми не наблизимося до розгадки таємниці, доки не дізнаємось, ким був той відвідувач. Вікно, можливо, було залишено відчиненим потому, як він пішов, що, відтак, дало змогу ввійти вбивці чи тій самій людині прийти вдруге. А! Ось і полковник повернувся.

До кімнати жваво зайшов полковник Мелроуз.

— Нарешті відстежили той телефонний дзвінок, — повідомив він. — Він надійшов не звідси. Його з’єднали з доктором Шеппардом о 10 : 15 вчора ввечері з телефонної будки на станції Кінґз-Еббот. А о 10 : 23 звідти вирушає нічний потяг до Ліверпуля.