Убивство Роджера Екройда

Розділ дванадцятий За столом

Загальне дізнання відбулося у понеділок.

Я не описуватиму процедуру в деталях. Це було б чергове повторення того самого. За домовленістю з поліцією розголошувати було дозволено дуже мало. Я дав покази щодо смерті Екройда та її можливого часу. Коронер згадав про відсутність Ральфа Пейтона, але надто на цьому не наголошував.

Потому ми з Пуаро перекинулися кількома словами з інспектором Реґланом. Інспектор був дуже засмучений.

— Усе погано, мсьє Пуаро, — говорив він. — Я намагаюся все оцінювати неупереджено та прозоро. Як людина місцева я неодноразово зустрічався з капітаном Пейтоном у Кранчестері, тож не хочу його вини у злочині… але все погано, з якого боку не зайди. Якщо на Ральфові немає вини, чому він не з’явився? Ті свідчення, що є в нас проти нього, можливо, вдасться спростувати. Чому він не прийде та все не пояснить?

Інспектор розповів іще те, чого я не знав на той час. Опис Ральфа було розіслано по всіх портах і залізничних станціях Англії. Поліція була напоготові всюди. Під спостереженням було його помешкання у місті, а також усі місця, де він часто бував. З таким оточенням уникнути викриття здавалося неможливим. Ральф не мав при собі ніяких речей і, як усім відомо, грошей також.

— Мені не вдається знайти хоч когось, хто бачив його на станції того вечора, — продовжував інспектор. — А його там добре знають, і хтось мав би помітити. З Ліверпуля також немає новин.

— Ви гадаєте, він поїхав до Ліверпуля? — поцікавився Пуаро.

— Що ж, можливо. Те телефонне повідомлення зі станції, лише за три хвилини до відбуття потяга на Ліверпуль… щось воно мало би означати.

— Хіба що його було зроблено навмисно, щоб збити вас зі сліду. Можливо, у цьому сенс телефонного повідомлення.

— Непогана ідея, — із запалом погодився інспектор. — Ви справді вважаєте це поясненням того телефонного дзвінка?

— Друже, — похмуро мовив Пуаро. — Я не знаю. Та ось що знаю: знайшовши пояснення тому телефонному дзвінку, ми знайдемо пояснення вбивству.

— Щось таке ви вже говорили, пам’ятаю, — відзначив я, поглядаючи на нього з цікавістю.

Пуаро кивнув.

— Я завжди до цього повертаюся, — серйозно зауважив він.

— Мені здається, що це не має ніякого стосунку, — висловився я.

— Я б так не сказав, — заперечив інспектор. — Та, мушу зізнатися, гадаю, що мсьє Пуаро трохи перебільшує. У нас є кращі докази, ніж цей. Відбитки пальців на кинджалі, до прикладу.

Раптом Пуаро заговорив зі значними домішками іноземних слів, що траплялося із ним у ситуаціях виняткового збудження.

— Мсьє l’Inspecteur, — почав він, — остерігайтеся тупикової… тупикової… comment dire?.. маленька вуличка без кінця.

Інспектор Реґлан стовбичив мовчки, я ж зметикував швидше.

— «Тупикова алея»? — запитав.

— Саме так… тупикова вулиця, що нікуди не веде. Так може статися з вашими відбитками пальців — вони нікуди вас не приведуть.

— Не розумію, як таке можливо, — засумнівався поліцейський. — Ви, напевно, натякаєте, що їх підроблено? Я читав про таке, проте ніколи не стикався. Та фальшиві чи справжні — вони кудись ведуть.

Пуаро широко розкинув руки й ледь стенув плечима.

Потім інспектор показав нам різні варіанти збільшених знімків відбитків пальців і заходився із використанням технічних термінів оповідати про петлі та звивини.

— Ну ж бо, — зрештою не стримався він, роздратований байдужістю Пуаро, — ви повинні погодитися з тим, що ці відбитки когось, хто тієї ночі перебував у будинку?

— Bien entendu[9], — виголосив Пуаро, кивнувши головою.

— Тож я взяв відбитки пальців у всіх мешканців будинку. У всіх, запевняю вас, від старої дами до кухонної прислуги.

Не думаю, що місіс Екройд дуже сподобалося б величання її «старою дамою»: вона спускає шалені гроші на косметику.

— У всіх, — знову повторив інспектор.

— Разом зі мною, — сухо докинув я.

— Гаразд. Жодні не підходять. Це нам залишає два варіанти. Ральф Пейтон або загадковий незнайомець, про якого говорить доктор. Коли ми знайдемо цих двох…

— Буде втрачено багато цінного часу, — закінчив за нього Пуаро.

— Я не зовсім вас розумію, містере Пуаро.

— Ви стверджуєте, що взяли відбитки в усіх присутніх у будинку, — пробурмотів Пуаро. — Ви кажете мені всю правду, мсьє l’Inspecteur?

— Авжеж.

— Нікого не оминули?

— Не оминув нікого.

— І живих, і мертвих?

На якусь мить таке влучне зауваження спантеличило інспектора. Міркуючи, він протягнув:

— Ви про…

— Мертвих, мсьє l’Inspecteur.

Інспектор міркував іще кілька хвилин.

— Припускаю, — розмірено продовжував Пуаро, — що відбитки на кинджалі належать самому містерові Екройду. Це легко перевірити. До тіла ще досі є доступ.

— Але навіщо? Який сенс? Ви ж не вважаєте, що то було самогубство, містере Пуаро?

— О, ні! Я вважаю, що вбивця надягнув рукавички чи намотав щось на руку. Потому, як було завдано удар, він узяв руку жертви й обхопив нею руків’я кинджала.

— Але чому?

— Щоб іще більше заплутати й так заплутану справу.

— Що ж, — погодився інспектор. — Я над цим поміркую. Що наштовхнуло вас на таку думку?

— Ви. Коли показали мені кинджал і привернули мою увагу до відбитків. Я, бачте, направду не знаю багато про петлі та звивини. Та помітив, що розташування відбитків якесь дивне. Не так би я тримав кинджал, якби хотів ударити. Природно праву руку підносять угору над плечем і відводять назад, що важко зробити за такого розташування відбитків.

Інспектор Реґлан витріщився на маленького чоловічка. Пуаро ж, наче не про нього йдеться, змахував пилинки з рукава свого пальто.

— Гаразд, — озвався інспектор. — Непогана ідея. Я це все перевірю, проте не розчаровуйтеся, якщо марно.

Він силкувався надати голосові добродушного, проте неначе авторитетного звучання. Пуаро провів його поглядом. Потім із блиском у очах повернувся до мене.

— Наступного разу, — відзначив він, — мені варто брати до уваги його amour propre[10]. А зараз, коли ми самі, що ви думаєте, мій любий друже, про невеличке сімейне зібрання?

«Невеличке зібрання», як його назвав Пуаро, відбулося за півгодини. Ми сиділи за круглим столом у їдальні «Папороті» із Пуаро, неначе б головою якогось поважного зібрання, на чолі. За відсутності прислуги нас було лише шестеро: місіс Екройд, Флора, майор Блант, молодий Реймонд, Пуаро і я.

Коли всі зійшлися, Пуаро підвівся і, уклонившись, привітався.

— Messieurs, mesdames[11], я скликав вас сюди із певною метою. — Він зупинився. — Для початку, в мене особливе прохання до мадемуазель.

— До мене? — здивувалася Флора.

— Мадемуазель, ви заручені з капітаном Ральфом Пейтоном. Якщо він комусь довіряє, то це — вам. Щиро прошу вас, коли вам відоме місце його перебування, переконати його повернутися. Хвилиночку, — щойно Флора підвелася для відповіді, — не говоріть, доки не обміркуєте це. Мадемуазель, його становище щодня стає небезпечнішим. Якщо він зараз з’явиться, попри докази проти нього, то ще матиме шанс усе пояснити. Та його мовчання… його втеча… що вони означають? Звісно, лише одне — визнання вини. Мадемуазель, коли ви справді вірите в його невинуватість, переконайте добровільно прийти, доки не стало надто пізно.

Флорине обличчя зблідло.

— Надто пізно, — повторила вона дуже тихо.

Пуаро нахилився вперед, пронизуючи її поглядом.

— Подивіться на мене, мадемуазель, — дуже м’яко звернувся він, — це вас просить татко Пуаро. Старий татко Пуаро, в якого багато знань і досвіду. Я б не заманював вас до пастки. Чому б вам не довіритися мені… і не розповісти, де переховується Ральф Пейтон?

Дівчина підвелася і поглянула йому просто в обличчя.

— Мсьє Пуаро, — відкарбувала. — Я присягаюся… урочисто присягаюся… що навіть не уявляю, де Ральф, і що не бачила його та не мала від нього жодної звістки ні в день… убивства, ні опісля.

Вона сіла. Пуаро мовчки споглядав її впродовж декількох хвилин, а потім різко стукнув долонею по столі.

— Bien! Це все, — підсумував він. Його обличчя спохмурніло. — Тепер я звертаюся до всіх інших за цим столом: місіс Екройд, майоре Блант, докторе Шеппард, містере Реймонд. Ви всі — друзі та близькі зниклого чоловіка. Якщо вам відомо, де переховується Ральф Пейтон, — зізнайтеся.

Надовго запала мовчанка. Пуаро вивчав поглядом усіх по черзі.

— Благаю вас, — тихо промовив він, — скажіть.

Та мовчання затягувалось, і його, зрештою, перервала місіс Екройд.

— Варто визнати, — сумно вимовила вона, — що відсутність Ральфа дуже дивна… справді дуже дивна. Не з’явитися такої години. Схоже, наче за тим щось криється. Я все думаю, люба Флоро: дуже пощастило, що про ваші заручини не було офіційно оголошено.

— Мамо! — розгнівано скрикнула Флора.

— Провидіння, — правила своє місіс Екройд, — я свято вірю у Провидіння — «Що провидіння справу довершає»[12], як у чудових рядках Шекспіра.

— Ви ж не вважаєте, що саме Всевишній завинив у тому, що в когось товсті литки, місіс Екройд? — запитав Джеффрі Реймонд, заливаючись безтурботним сміхом.

Він, вочевидь, прагнув розрядити ситуацію, проте місіс Екройд, кинувши на нього докірливий погляд, видобула хустинку.

— Флора вбереглася від поганої слави та неприємностей. Жодної хвилини я не думала про те, що любий Ральф причетний до смерті бідолашного Роджера. Я так не думаю. Проте в мене довірливе серце (завжди таким було, з дитинства), і я боюся вірити у погане в людях. Але згадаймо, що хлопчиком Ральф пережив кілька повітряних атак. Їхній вплив інколи набуває вияву через тривалий час. І люди не можуть відповідати за свої дії. Вони втрачають контроль, знаєте, і не можуть із цим упоратись.

— Мамо, — знову скрикнула Флора, — ти ж не вважаєш, що це зробив Ральф?

— Ну ж бо, місіс Екройд, — підштовхував Блант.

— Я не знаю, що думати, — слізливо проговорила місіс Екройд. — Це так засмучує. Цікаво, що буде з маєтком, якщо Ральфа визнають винним?

Реймонд розлючено гримнув стільцем, відсуваючи той від стола. Майор Блант сидів, тихо й вдумливо її розглядаючи.

— Це як контузія, розумієте, — торочила місіс Екройд, — і наважуся зазначити, що Роджер не давав йому багато грошей… із найкращих міркувань, звісно. Я бачу, що всі ви проти мене, але мушу визнати дуже дивним, що Ральф досі переховується, і рада, що про заручини Флори не було офіційно оголошено.

— Завтра буде, — відрізала Флора.

— Флоро! — залементувала приголомшена матір.

Флора звернулася до секретаря.

— Надішліть повідомлення «Морнінґ Пост». І «Таймс», будь ласка, містере Реймонд.

— Як вам буде завгодно, міс Екройд, — похмуро відповів він.

Вона імпульсивно повернулася до Бланта.

— Зрозумійте мене, — звернулася вона до нього. — Як мені вчинити? За таких обставин я мушу підтримувати Ральфа. Невже не розумієте, що я повинна це зробити?

На її запитальний погляд він, після тривалої паузи, кивнув.

Місіс Екройд вибухнула гучними протестами — Флора залишилася незворушною. Тоді озвався Реймонд.

— Я поважаю вашу мотивацію, міс Екройд. Та чи не гадаєте ви, що дієте надто поквапливо? Зачекайте день чи два.

— Завтра, — відкарбувала Флора. — Мамо, немає сенсу наполягати. Хай якою я б не була, одначе друзів не зраджуватиму.

— Мсьє Пуаро, — слізно заблагала місіс Екройд. — Чому ви нічого не скажете?

— Бо нічого сказати, — втрутився Блант. — Вона чинить правильно. Я підтримуватиму її і в радості, і в горі.

Флора простягнула до нього руку.

— Дякую, майоре Блант, — мовила.

— Мадемуазель, — почав Пуаро, — дозвольте мені, старому чоловікові, привітати вас із такою сміливістю та вірністю. І зрозумійте мене правильно, коли я вас попрошу, дуже щиро попрошу, перенести оголошення щонайменше на два дні.

Флора завагалася.

— Я прошу про це з огляду на інтереси Ральфа Пейтона й ваші також, мадемуазель. Ви насупилися. Не розумієте, про що я. Pas de blagues[13]. Покладіться на мене та не вимагайте пояснень зараз.

Флора помовчала кілька хвилин перед тим, як відповісти.

— Мені це не подобається, — зрештою зізналася вона, — та я виконаю ваше прохання.

Вона знову сіла за стіл.

— А зараз, мадам і мсьє, — швидко заговорив Пуаро, — я продовжу те, із чого починав розмову. Усвідомте, що я докопаюся до правди. Правда, хай якою б вона не була огидною, завжди бажана та прекрасна для того, хто її шукає. Я вже немолодий, мої сили не такі, як раніше.

Тут він, вочевидь, сподівався на заперечення.

— Радше за все, це останнє моє розслідування. Та Еркюль Пуаро не завершить програшем. Messieurs et mesdames, кажу вам, я про все довідаюся. І довідаюся, незважаючи на вас усіх.

Він провокативно кинув ті останні слова нам просто в обличчя. Ми всі аж відсахнулися. Окрім Джеффрі Реймонда із його незмінно гарним гумором і цілковитою незворушністю.

— Що ви маєте на увазі під «незважаючи на нас усіх»? — запитав він, трохи піднявши брови.

— Лише те, monsieur, що кожен із присутніх у цій кімнаті щось від мене приховує. — Він жестом руки зупинив протести-перешіптування. — Так, так, я знаю, що кажу. Це може бути щось неважливе, банальне, недотичне до справи, та це так. Кожен із вас має, що приховувати. Ну ж бо, моя правда?

Він окинув викличним та обвинувальним поглядом усіх присутніх за столом. І кожна пара очей опустилася від зустрічі з його очима. Так, мої очі — теж.

— Я отримав відповідь, — мовив Пуаро з дивним смішком і підвівся зі свого місця. — Звертаюся до вас усіх. Скажіть мені правду — усю правду.

Запала тиша.

— Не говоритимете?

З його вуст знову злетів дивний смішок.

— C’est dommage[14], — кинув він і вийшов.