Убивство Роджера Екройда

Розділ шістнадцятий Вечір за маджонґом

Того вечора ми грали у маджонґ. Ця проста розвага дуже популярна в Кінґз-Ебботі. Після вечері прийшли зодягнені у водонепроникні плащі та калоші гості, випили кави, а потому пригостилися тортом, бутербродами та чаєм.

Того вечора у нас гостювали міс Ґаннетт і полковник Картер, який мешкає поблизу церкви. Ми багато пліткували, що іноді відверто заважало грі. Раніше ми грали у бридж, одначе немає нічого гіршого за бридж із розмовами. Маджонґ набагато спокійніший: не було більше роздратованих претензій до партнера, чому той пішов не з тієї карти, та й відверто висловлювана, як і раніше, критика стала значно миролюбніша.

— Шеппарде, який сьогодні холодний вечір, — зауважив полковник Картер, стоячи спиною до вогню. Керолайн повела міс Ґаннетт до своєї кімнати й допомагала їй розкутатися з одягу. — Нагадує Афганістан.

— Справді? — ввічливо озвався я.

— Дуже загадкова справа це вбивство бідолашного Екройда, — продовжував полковник, беручи філіжанку кави. — Щось тут не так. Між нами, Шеппарде, у якійсь розмові я чув слово «шантаж»!

Полковник кинув на мене промовистий погляд: «Кажу це вам, як чоловік чоловікові».

— Безсумнівно, тут ідеться про жінку, — вирішив він. — Будьте певні, тут ідеться про жінку.

До нас приєдналися Керолайн і міс Ґаннетт. Міс Ґаннетт попивала каву, тоді як Керолайн дістала коробку з маджонґом і висипала кості на стіл.

— Перемивати кісточки, — пожартував полковник. — Правильно — перемити кісточки, як говорили ми у Шанхайському клубі.

На нашу з Керолайн особисту думку, полковник Картер ніколи не бував у Шанхайському клубі. Ба більше, він ніколи не бував далі на схід від Індії, де під час Великої війни перебирав бляшанки із м’ясними консервами та сливовим і яблучним джемом. Утім, полковник — хвацький вояка, а ми у Кінґз-Ебботі поблажливо ставимося до людських слабкостей.

— Почнемо? — запитала Керолайн.

Ми сіли за стіл. На якісь п’ять хвилин запанувала тиша: потай ми конкуруємо поміж себе у найшвидшому складанні своєї стіни.

— Ну ж бо, Джеймсе, — нарешті підштовхнула Керолайн. — У тебе Східний вітер.

Я відкрив кость. Минув раунд чи два, час від часу супроводжуваний вигуками «Три бамбуки», «Два кола», «Панґ» і часто «Не панґ» від міс Ґаннетт (леді надто поквапливо брала кості, яких не мала брати).

— Сьогодні вранці я бачила Флору Екройд, — почала міс Ґаннетт. — Панґ, ні, не панґ. Я помилилась.

— Чотири кола, — вставила своє Керолайн. — Де ти її бачила?

— Вона мене не помітила, — уточнила міс Ґаннетт так багатозначно, як уміють лише мешканці невеликих сіл.

— Ах! — зацікавлено вигукнула Керолайн. — «Чоу».

— Думаю, — зауважила міс Ґаннетт не в тему розмови, — правильно вимовляти «Чі», а не «Чоу».

— Нісенітниця, — пирхнула Керолайн. — Я завжди вимовляла «Чоу».

— У Шанхайському клубі, — устряв полковник Картер, — вимовляють «Чоу».

Міс Ґаннетт програла.

— Що ти там говорила про Флору Екройд? — нагадала Керолайн за хвилину чи дві гри. — Вона була не сама?

— Зовсім не сама, — підтвердила міс Ґаннетт.

Очі двох жінок зустрілися і неначебто обмінялись інформацією.

— Справді? — не відступалася Керолайн. — Це так? Ну, це аніскілечки мене не дивує.

— Міс Керолайн, чекаємо на ваш хід, — уставив полковник. Він іноді приміряє на себе личину чоловіка, повністю зосередженого на грі й байдужого до пліток. Утім, йому ніхто не вірить.

— Якщо вас цікавить моя думка, — знову почала міс Ґаннетт. — (Люба, це був бамбук. О, ні, тепер я бачу, що це коло). Як я вже казала, якщо вас цікавить моя думка, то Флорі надзвичайно пощастило. Надзвичайно пощастило.

— Чому, міс Ґаннетт? — запитав полковник. — Забираю зеленого дракона. Чому ви вважаєте, що міс Флорі пощастило? Звісно, вона чарівна дівчина й усе таке.

— Можливо, я не дуже багато знаю про злочини, — виголосила міс Ґаннетт з виглядом людини, що знає все, що їй потрібно знати, — але я повідомлю ось що. Передусім ставлять запитання: «Хто останній бачив покійного живим?» І ставляться до цієї людини з підозрою. Останньою бачила свого дядька живим Флора Екройд. Для неї це дуже недобре — справді дуже. Я припускаю (та просто переконана), що Ральф Пейтон переховується через неї — відвести від неї підозри.

— Та ну, — м’яко заперечив я, — ви, звісно, не припускаєте, що така юна дівчина, як Флора Екройд, здатна холоднокровно заколоти свого дядька?

— Ну, не знаю, — правила своє міс Ґаннетт. — Я нещодавно читала книгу про злочинний світ Парижа, у якій написано, що одні із найстрашніших жінок-злочинниць — це юні дівчата з ангельськими обличчями.

— Це у Франції, — миттєво зреагувала Керолайн.

— Так, — підтакнув полковник. Тепер я розповім вам дещо цікаве — історію, дія якої розгортається на базарах Індії…

Розповідь полковника була безкінечно довгою і неймовірно нудною. Те, що сталося в Індії багато років тому, не може й на мить зрівнятися з подією, яка трапилася у Кінґз-Ебботі позавчора.

Саме Керолайн урвала розповідь полковника оголошенням маджонґа. Після невеликої сварки, спричиненої моїми незмінними правками недосконалих підрахунків Керолайн, ми почали нову гру.

— Східний вітер переходить, — сказала Керолайн. — У мене власна думка щодо Ральфа Пейтона. Три Символи. Але допоки я тримаю її при собі.

— Люба, що в тебе? — запитала міс Ґаннетт. — Чоу, тобто панґ.

— Так, — відкарбувала Керолайн.

— А щодо черевиків усе правильно? — поцікавилася міс Ґаннетт. — Тобто вони таки чорні?

— Усе так, — повторила Керолайн.

— На ваш погляд, яке це має значення? — допитувалася міс Ґаннетт.

Керолайн стиснула губи й похитала головою з усезнаючим виглядом.

— Панґ, — кинула міс Ґаннетт. — Ні. Не панґ. Думаю, якщо доктор так тісно спілкується з мсьє Пуаро, то йому відомі всі таємниці?

— Куди там, — не погодився я.

— Джеймс такий скромний, — зазначила Керолайн. — Ах! Закритий конґ.

Полковник свиснув. На мить усі плітки було забуто.

— У тебе вітер, — сказав він. — І ти забираєш двох драконів. Ми повинні бути обережними. У міс Керолайн велика гра.

Декілька хвилин ми грали, не розмовляючи.

— Цей мсьє Пуаро, — озвався полковник Картер, — він справді такий відомий детектив?

— Найвідоміший на світі, — урочисто виголосила Керолайн. — Він приїхав сюди інкогніто для уникнення розголосу.

— Чоу, — мовила міс Ґаннетт. — Я певна, якраз для нашого маленького села. До речі, Клара — ви її знаєте, моя покоївка — добра подруга Елзі, покоївки з «Папороті», і що ви думаєте Елзі їй розповіла? Що вкрали багато грошей, і як на неї (я про Елзі), до цього причетна служниця. За місяць вона їде звідси й ночами багато плаче. Якщо вас цікавить моя думка, то дуже ймовірно, що дівчина у змові з бандою. Вона завжди була дивною: ні з ким із тутешніх дівчат не приятелює, у вихідні завжди сама… Це дуже неприродно та майже підозріло. Якось я запросила її на наш Дружній Дівочий Вечір, то вона відмовилася. Тоді я запитала її про дім, сім’ю й таке інше, на що вона відповіла вельми зухвало. Хоч та відповідь нібито була шанобливою, проте направду вона просто заткнула мені рота.

Міс Ґаннетт зупинилася, щоб перевести подих, і полковник, якого абсолютно не цікавила прислуга, вставив, що у Шанхайському клубі незмінним правилом була жвава гра.

Наступний тур ми грали жваво.

— Та міс Рассел, — не втрималася Керолайн, — вона прийшла сюди у п’ятницю вранці під приводом, що їй треба Джеймсова консультація. На мій погляд, вона воліла вивідати, де тримають отрути. П’ять Символів.

— Чоу, — озвалася міс Ґаннетт. — Яка чудова ідея! Усе гаразд?

— Говоримо про отрути, — резюмував полковник. — Що-що? Хіба я відмовився? О! Вісім бамбуків.

— Маджонґ! — вигукнула міс Ґаннетт.

Керолайн роздратувалася.

— Один Червоний дракон, — сумно промовила вона, — і в мене було би три пари.

— А я весь час мав два Червоні дракони, — зауважив я.

— Джеймсе, це так на тебе схоже, — дорікнула Керолайн. — Тобі невідомо про дух гри.

Я ж вважав, що зіграв досить розумно: мусив би заплатити Керолайн — якби маджонґ був у неї — величезну суму. У міс Ґаннетт був найгірший розклад, чим Керолайн не забула їй штрикнути.

Східний вітер передав хід, і ми в тиші почали нову гру.

— Зараз я хочу вам дещо повідомити, — сказала Керолайн.

— Так? — підбадьорила її міс Ґаннетт.

— Свою думку про Ральфа Пейтона.

— Так, люба, — й далі підбадьорювала її міс Ґаннетт. — Чоу!

— Ще рано для чоу, — серйозно зауважила Керолайн. — Ти повинна грати далі.

— Я знаю, — визнала міс Ґаннетт. — Ти нібито говорила про Ральфа Пейтона?

— Так. Ну, у мене є ідея, де він може бути.

Ми всі облишили гру й витріщилися на неї.

— Дуже цікаво, міс Керолайн, — промовив полковник Картер. — Це ваша ідея?

— Ну, не зовсім. Розповім вам. Знаєте ту велику карту округу, що висить у нашому холі?

Ми всі відповіли: «Так».

— Коли мсьє Пуаро вже йшов, то зупинився, й дивлячись на неї, дещо зауважив (не можу пригадати, що саме). Щось про Кранчестер — єдине велике місто поблизу нас (звісно, це правда). Та коли він пішов, мене раптом осяяло.

— Тобто?

— Про те, що він мав на увазі. Звісно ж, Ральф у Кранчестері.

Тієї миті я перекинув стійку, на якій лежали мої кості. Сестра відразу ж дорікнула мені незграбністю, проте мимовільно: вона була вся у своїй теорії.

— Міс Керолайн, у Кранчестері? — перепитав полковник Картер. — Та ні, не Кранчестер! Це так близько.

— Саме так, — тріумфувала Керолайн. — Абсолютно очевидно, що він не втік звідси поїздом, а мабуть, просто пішов до Кранчестера. Припускаю, він там і досі. Нікому й на гадку не спаде, що він так близько.

Я виклав низку контраргументів цієї теорії, проте Керолайн, коли щось втовкмачить у свою голову, завжди лишається непохитною.

— І ви думаєте, мсьє Пуаро вважає так само, — замислено сказала міс Ґаннетт. — Цікаво, що, коли сьогодні я гуляла дорогою до Кранчестера, він проминув мене машиною, рухаючись якраз із того напрямку.

Ми всі перезирнулися.

— Ах, Боже мій, — раптом вигукнула міс Ґаннетт, — у мене весь час маджонґ, а я навіть не помічаю.

Керолайн відволіклася від своєї теорії, вказуючи міс Ґаннетт, що зі змішаними костями та багатьма чоу навряд чи варто йти маджонґ. Міс Ґаннетт незворушно вислухала її і заперечила.

— Так, люба, я знаю, про що ти, — опиралася вона. — Але це радше залежить від того, як почати, хіба ні?

— Ти ніколи не матимеш хороших костей, якщо не збереш їх, — переконувала її Керолайн.

— Ну, кожен грає по-своєму, чи не так? — не відступалася міс Ґаннетт. — Вона поглянула на свої кості. — Ну, я все.

Керолайн зі своїм значно гіршим розкладом промовчала.

Східний вітер перейшов, і ми почали ще раз. Енні принесла чай. Керолайн і міс Ґаннетт трохи нервували, як зазвичай під час таких вечорів відпочинку.

— Люба, якби ви грали трішечки швидше, — підстьобувала Керолайн міс Ґаннетт, коли та обмірковувала хід.

— Китайці кладуть кості так швидко, що видають звук, схожий на шум дрібних пташок.

Кілька хвилин ми грали, як китайці.

— Шеппарде, ви ще не поділилися своєю інформацією, — добродушно нагадав полковник Картер. — Ви хитрун. Приятелюєте з відомим детективом і навіть не натякнете на стан справи.

— Джеймс — незвичайний, — резюмувала Керолайн. — Він нізащо не поділиться інформацією.

Вона поглянула на мене з легким осудом.

— Запевняю вас, — виправдовувався я, — мені нічого не відомо. Пуаро тримає язика за зубами.

— Мудра людина, — з усмішкою зазначив полковник. — Не виказує себе. А чудові хлопці, ці іноземні детективи. Думаю, знають багато прийомів.

— Панґ, — із тихим тріумфом зронила міс Ґаннетт. — І маджонґ.

Ситуація стала більш напруженою. Від образи, що міс Ґаннетт виграла тричі поспіль, Керолайн зірвала злість на мені:

— Джеймсе, ти надто втомлюєш. Ти сидиш, як мертва голова, і взагалі нічого не кажеш!

— Але, люба моя, — заперечив я, — мені зовсім нічого сказати — ти це маєш на увазі.

— Нісенітниця, — не погодилася Керолайн, сортуючи кості. — Ти точно знаєш щось цікаве.

Якусь мить я мовчав. Почувався приголомшеним і наче п’яним. Я читав про таке, як ідеальний виграш: зробити маджонґ із першої роздачі, проте ніколи й не сподівався, що мені таке вдасться.

Із прихованим тріумфом я виклав кості на стіл і відкрив їх.

— Як говорять у Шанхайському клубі, — зауважив я, — тін-го — ідеальний виграш!

Очі полковника мало не викотилися з орбіт.

— Присягаюся, — мовив він, — це щось неймовірне. Я ніколи не бачив такого раніше!

Тоді, підбурюваний кпинами Керолайн та одурманений своїм тріумфом, я пішов далі.

— А щодо чогось цікавого, — додав я, — то як вам золота обручка з датою та надписом «Від Р.» на ній.

Пропускаю наступну сцену: мене змусили зізнатися, де й коли цей скарб було знайдено.

— 13 березня, — повторила Керолайн. — Лише півроку тому. О!

Із хаосу збентежених ідей і припущень викристалізувалися три теорії:

1. Теорія полковника Картера: Ральф таємно одружився з Флорою. Перший і найпростіший висновок.

2. Теорія міс Ґаннетт: Роджер Екройд таємно одружився із місіс Феррас.

3. Теорія моєї сестри: Роджер Екройд одружився зі своєю економкою, міс Рассел.

Четверту супертеорію Керолайн висунула пізніше, коли ми вже пішли спати.

— Запам’ятай мої слова, — раптом мовила вона, — я не здивуюся, якщо Джеффрі Реймонд і Флора одружені.

— Тоді це було би «Від Дж.», а не «Від Р.», — припустив я.

— Ніколи не можна знати напевне. Дехто з дівчат називає чоловіків на прізвища. А ти чув, що міс Ґаннетт розповіла про Флорину поведінку? — Направду я не чув, що міс Ґаннетт щось таке говорила, але визнавав уміння Керолайн витягувати інформацію з натяків.

— Як щодо Гектора Бланта? — натякнув я. — Якщо хтось…

— Нісенітниця, — відрізала Керолайн. — Він, звісно, захоплюється нею, може, навіть і закоханий. Проте дівчина не закохається у підстаркуватого чоловіка, який її батьком може бути, особливо тоді, коли поруч привабливий секретар. Вона, можливо, і заохочує майора Бланта — просто для прикриття. Дівчата дуже хитрі. Але є дещо, що я, Джеймсе Шеппарде, тобі скажу. Флора Екройд байдужа до Ральфа Пейтона й ніколи його не кохала. Повір мені.

Я покірно її вислухав.