Убивство Роджера Екройда

Розділ дев’ятий Ставок із золотими рибками

Ми попрямували до будинку. Інспектора десь не було. Пуаро зупинився на терасі спиною до будинку й повільно водив головою навсібіч.

— Une belle propriété[5], — нарешті задоволено промовив він. — Хто це успадкує?

Від його слів я остовпів знову: дивно, проте до цієї миті питання про спадок не спадало мені на гадку. Пуаро уважно глянув на мене.

— Ця думка для вас нова, — зрештою зазначив він. — Ви раніше над цим не замислювалися, еге ж?

— Ні, не замислювався, — відверто відповів я. — Жалкую, що ні.

Він зацікавлено подивився на мене.

— Цікаво, що ви хотіли цим сказати, — вдумливо протягнув Пуаро.

— О! Ні, — вигукнув він, зауваживши мій намір розповісти. — Inutile![6] Ви однаково не зізнаєтесь, про що насправді подумали.

— Усім є що приховувати, — процитував я, усміхаючись.

— Саме так.

— Ви досі в це вірите?

— Більше, ніж будь-коли, друже. Та приховувати щось від Еркюля Пуаро нелегка справа. Він має здатність про все довідуватися.

Не припиняючи говорити, він зійшов сходами до голландського саду.

— Прогуляємося трішки, — кинув він через плече. — Сьогодні так легко дихається.

Я подався за ним. Він повів мене стежиною, з лівого боку захищеною тисовими кущами. Стежина, з обох боків оточена ідеальними клумбами, вела до округлої брукованої прогалини з лавою та ставком із золотими рибками. Замість прямувати стежиною до кінця, Пуаро пішов іншою, що впиралася у схил із деревами. Клапоть землі там очистили від дерев і поставили лавку. Звідти відкривався чудовий огляд навколишньої природи, а також ставка із золотими рибками.

— Англія — така гарна, — промовив Пуаро, задивившись на краєвид перед себе. Потім усміхнувся.

— Як і англійські дівчата, — додав він уже тихше. — Помовчимо, друже, та помилуємося картиною внизу.

Саме тоді я вгледів Флору. Вона простувала стежиною, з якої ми щойно зійшли, та наспівувала якусь пісеньку. Її хода більше нагадувала танець, аніж власне ходу: попри чорну сукню, дівчина повнилася радістю. Раптом, зіп’явшись на пальчики, вона зобразила пірует: поділ її сукні заколихався. Тоді закинула голову й щиро засміялася.

Потому з-за дерев вийшов чоловік. То був Гектор Блант.

Дівчина підскочила. Вираз її обличчя трішки змінився.

— Ви мене налякали… я вас не помітила.

Блант нічого не сказав, лише стояв мовчки, кілька хвилин дивлячись на неї.

— Що мене у вас приваблює, — промовила із відтінком сарказму Флора, — то це ваші веселі розмови.

Здогадуюся, що від таких слів Блант під своєю засмагою зашарівся. Коли він, зрештою, озвався, його голос звучав інакше… якось покірно.

— Ніколи не був балакучим. Навіть замолоду.

— То було вже дуже давно, гадаю, — саркастично кинула Флора.

Я відчув у її голосі глузування, хоч не думаю, що Блант це зауважив.

— Так, — просто погодився він, — давно.

— Як воно, бути Мефусаїлом? — запитала Флора.

Цього разу глузування було більш очевидним, але Блант на той час міркував про щось своє.

— Пам’ятаєте того чоловіка, що продав душу дияволу? Щоб йому натомість повернули молодість? Про це написали оперу.

— Маєте на увазі Фауста?

— Так, саме цього бідолаху. Дивовижна історія. Дехто з нас зробив би так, якби міг.

— Якби вас хтось почув, то подумав би, що ви зовсім розвалюєтеся, — вигукнула Флора роздратовано й весело водночас.

Блант мовчав хвилину чи дві. Потім, відвівши погляд від Флори, спрямував його десь далі й, дивлячись на стовбур дерева, сказав, що вже час повертатися до Африки.

— Ви плануєте ще одну експедицію… щоб постріляти?

— Радше за все. Зазвичай, знаєте… стріляю звірину.

— Ви застрелили власника тієї голови, що в холі, чи не так?

Блант кивнув. Потім, зашарівшись, кинув:

— Якісної шкіри вам не треба? Якщо так, дістану для вас.

— О! Прошу, дістаньте, — вигукнула Флора. — Справді? Не забудете?

— Не забуду, — пообіцяв Гектор Блант.

І раптово виявивши балакучість, додав:

— Мені вже час. Таке життя не для мене: мені бракує манер. Я — простий чолов’яга, не створений для суспільства. Ніяк не запам’ятаю, що потрібно говорити. Так, мені час.

— Але ж ви не підете зараз, — заперечила Флора. — Ні… не тоді, коли в нас так багато клопотів. О! Прошу. Якщо підете…

Вона злегка відвернулася.

— Ви не хочете, щоб я йшов? — запитав Блант.

Він говорив розважливо й просто.

— Ми всі…

— Я про вас, — прямолінійно наполягав Блант.

Флора повільно обернулася до нього та зустрілася з ним поглядом.

— Я хочу, щоб ви залишилися, — мовила вона, — якщо… якщо це для вас має якесь значення.

— Це означає для мене все, — відповів Блант.

На мить вони замовкли. Присіли на кам’яну лаву поруч зі ставком із золотими рибками. Здавалося, обоє не знали, що сказати.

— Такий… такий чудовий ранок, — зрештою озвалася Флора. — Знаєте, не можу не почуватися щасливою, попри… попри все. Це жахливо, так?

— Досить природно, — зауважив Блант. — Ви ж уперше побачили свого дядька лише два роки тому, так? Не варто очікувати від вас надмірної туги. Краще цим не перейматися.

— У вас є щось надзвичайно заспокійливе, — зізналася Флора. — Ви робите все таким простим.

— А все і є просто, — зазначив великий мисливець.

— Не завжди, — не погодилася Флора.

Вона стишила голос, і я побачив, як Блант обернувся та глянув на неї так, наче щойно повернувся поглядом від берегів Африки. Він, вочевидь, зробив власний висновок щодо зміни тону її голосу, бо за кілька хвилин несподівано сказав:

— Я б порадив, знаєте, не хвилюватися. Про того молодика, маю на увазі. Інспектор — професіонал. Усі знають… просто абсурдно думати, що він це зробив. Стороння людина. Якийсь крадій. Це — єдиний можливий варіант.

Флора обернулася подивитися на нього.

— Ви справді так гадаєте?

— А ви ні? — поквапливо запитав Блант.

Знову мовчання, а потім Флора заговорила дуже швидко:

— Я… Я скажу вам, чому почувалася такою щасливою зранку. Якою б безсердечною ви мене не вважали, я краще вам розповім. Тому, що приходив адвокат, містер Гаммонд. Він розповів нам про заповіт. Дядько Роджер залишив мені двадцять тисяч фунтів. Лише подумайте… двадцять тисяч чудових фунтів.

Блант здавався здивованим.

— Для вас це має таке значення?

— Має значення? Це — все. Свобода… життя… ніяких оборудок, ніякої економії, ніякого обману…

— Обману? — різко зупинив її Блант.

Схоже, на якусь мить Флора спантеличилася.

— Ви ж розумієте, про що я, — невпевнено почала вона. — Вдавати, що вдячна за той жахливий непотріб від родичів. Торішнє пальто, спідниці та капелюхи.

— Мало знаю про дам; як на мене, ви завжди гарно вбрані.

— Це мені чогось вартує, — тихо зронила Флора. — Не потрібно про неприємне. Я така щаслива. Я вільна. Вільна робити, що хочу. Вільна не…

Раптом вона замовкла.

— Не що? — швидко запитав Блант.

— Забула. Нічого важливого.

У руці Блант тримав палицю, яку враз опустив у ставок і почав нею щось колупати.

— Що ви робите, майоре Блант?

— Там щось блискуче. Що ж це може бути… схоже на золоту брошку. Я скаламутив воду, й тепер воно щезло.

— Може, то корона, — припустила Флора. — Така сама, яку Мелізанда побачила у воді.

— Мелізанда, — автоматично повторив Блант. — Вона з опери, так?

— Так, здається, ви багато знаєте про опери.

— Люди мене інколи запрошують, — сумно промовив Блант. — Дивний спосіб розважатися… звуки там гірші, ніж видобуті туземцями із тамтамів.

Флора засміялася.

— Я пам’ятаю про Мелізанду, — продовжував Блант, — вийшла заміж за старого, що в батьки їй годився.

Він кинув у ставок камінчик. Потім, змінивши тему, запитав у Флори:

— Міс Екройд, що я можу зробити? Щодо Пейтона, маю на увазі. Я знаю, як ви цим переймаєтесь.

— Дякую, — холодно відповіла Флора. — Та нічого не вдієш. Із Ральфом усе буде гаразд. Мені вдалося запросити найкращого на світі детектива, і він усе з’ясує.

Якийсь час я почувався незручно через нашу позицію. Не те, що ми підслуховували (тим обом у саду варто було лише підвести голови, щоб нас побачити), проте я привернув би їхню увагу, якби мій напарник не зупинив мене потиском руки. Вочевидь, він волів, щоб я помовчав. Хоча наступної миті він повівся більш рішучо.

Він скочив на ноги, прокашлявся.

— Перепрошую, — вигукнув. — Не можу собі дозволити, щоб мадемуазель говорила про мене такі приємності, а я не привернув до себе увагу. Кажуть, що той, хто підслуховує, доброго про себе не почує, та не в цьому разі. Щоб не шарітися, змушений до вас приєднатися та просити вибачення.

Він поквапився вниз стежкою — я тупцяв позад нього — і підійшов до пари біля ставка.

— Це мсьє Еркюль Пуаро, — відрекомендувала Флора. — Гадаю, ви про нього чули.

Пуаро кивнув.

— Я знайомий із майором Блантом за його репутацією, — ввічливо промовив він. — Радий зустрічі, мсьє. Я хотів би отримати від вас певну інформацію.

Блант кинув на нього запитальний погляд.

— Коли ви востаннє бачили містера Екройда живим?

— За обідом.

— І ви його опісля не бачили та не чули?

— Не бачив. Чув його голос.

— За яких обставин?

— Я прогулювався терасою…

— Перепрошую, о котрій?

— Біля дев’ятої тридцять. Я ходив туди-сюди перед вікном вітальні, палячи. Чув, як Екройд розмовляв у себе в кабінеті…

Пуаро зупинився і витяг із землі мікроскопічний бур’ян.

— Звісно ж, із цієї частини тераси вам би не вдалося почути ніяких голосів, — пробурмотів він.

На той час він не дивився на Бланта, проте дивився я, тож вельми здивувався тому, що той зашарівся.

— Дійшов аж до рогу, — неохоче пояснив він.

— О! Справді? — сказав Пуаро.

Він дуже тонко підштовхнув його до подальшого пояснення.

— Мені здалося, що я побачив жінку, яка зникла в кущах. Промайнуло щось біле, знаєте. Напевно, помилився. Саме стоячи на розі тераси, я почув розмову Екройда зі своїм секретарем.

— Розмову із містером Джеффрі Реймондом?

— Так… так мені тоді здалося. Мабуть, я помилився.

— Містер Екройд не звертався до нього на ім’я?

— О, ні.

— То чи можу запитати, чому ви вирішили?..

Блант стурбовано пояснив:

— Логічно припустив, що то мав би бути Реймонд тому, що саме перед тим, як я виходив на вулицю, він сказав, що має намір віднести якісь папери Екройду. Навіть не подумав, що там міг бути хтось інший.

— Чи можете ви згадати, що саме почули?

— На жаль, не можу. Щось досить звичне та неважливе. Вловив лише уривок. Я міркував про щось інше на той час.

— Байдуже, — буркнув Пуаро. — Ви не переставляли крісло на своє місце біля стіни, коли прийшли до кабінету після знайдення тіла?

— Крісло? Ні. Навіщо?

Пуаро стенув плечима, але не відповів. Тоді звернувся до Флори.

— Мадемуазель, чи можна дещо довідатися від вас? Коли ви оглядали речі у срібному столику із доктором Шеппардом, кинджал був на своєму місці чи ні?

Флора випнула підборіддя.

— Про це мене запитував інспектор Реґлан, — незадоволено відповіла вона. — Я йому сказала і скажу вам. Я абсолютно впевнена, що кинджала там не було. Він думає, що був і що Ральф викрав його пізніше того вечора. І… він мені не вірить. Він вважає, що я це сказала, щоб… щоб захистити Ральфа.

— А хіба ви цього не робите? — серйозно запитав я.

— І ви також, докторе Шеппард! Жахливо.

Пуаро тактовно перевів розмову.

— Чи правда те, що ви щойно сказали, майоре Блант? У ставку є щось блискуче? Гляньмо, чи вдасться мені це дістати.

Він став на коліна біля ставка, підтягнув рукав до ліктя і повільно опустив руку в ставок, силкуючись не скаламутити намулу з дна. Та, незважаючи на його намагання, болото піднялося і закрутилося, тож він змушений був витягти руку, нічого не впіймавши.

Він із жалем дивився на бруд на руці. Я запропонував йому свою хустинку, яку той прийняв із бурхливим виявом вдячності. Блант глянув на свій годинник.

— Уже майже обід, — повідомив він. — Краще нам повертатися до будинку.

— Пообідаєте з нами, мсьє Пуаро? — запитала Флора. — Я б хотіла, щоб ви познайомилися з моєю мамою. Вона… обожнює Ральфа.

Маленький чоловічок вклонився.

— Із задоволенням, мадемуазель.

— Докторе Шеппард, ви ж теж залишитеся, правда?

Я завагався.

— Залишайтеся!

Я хотів цього, тож прийняв запрошення без подальших церемоній.

Ми попрямували до будинку, Флора та Блант поперед нас.

— Яке волосся, — тихо промовив Пуаро, киваючи в бік Флори. — Справжнє золото! З них буде чудова пара. Вона та чорнявий красень капітан Пейтон. Чи не так?

Я глянув на нього із цікавістю, але він заметушився щодо кількох мікроскопічних крапель води на рукаві свого пальта. Цей чоловік — зі своїми зеленими очима та манірними звичками — нагадував мені кота.

— І це все марно, — співчутливо мовив я. — Цікаво, що то було у ставку?

— Хочете поглянути? — запитав Пуаро.

Я витріщився на нього. Він кивнув.

— Мій любий друже, — м’яко, проте докірливо звернувся до мене він, — Еркюль Пуаро не ризикує своїм костюмом без упевненості, що досягне бажаного. Так вчинити було б смішно й абсурдно. Я не буваю сміховинним.

— Таж ви витягли руку порожньою, — запротестував я.

— Інколи важливо промовчати. Ви пацієнтам усе розповідаєте? Абсолютно все, докторе? Не думаю. І також не все ви розповідаєте своїй чудовій сестрі, чи не так? Перед тим, як показати свою порожню долоню, я кинув те, що дістав, у іншу. Подивіться, що це.

Він простягнув свою ліву руку із відкритою долонею. На ній лежав маленький золотий перстеник. Жіноча обручка.

Я взяв її.

— Зазирніть досередини, — звелів Пуаро.

Я так і вчинив. Усередині гарними літерами було вигравіювано:

Від Р., 13 березня

Я подивився на Пуаро, але він уже поринув у споглядання себе у маленькому кишеньковому дзеркальці. Усю його увагу поглинули його вуса, а зовсім не я. Було зрозуміло: він не бажав спілкуватися далі.