Убивство Роджера Екройда

Розділ двадцять третій Маленьке зібрання Пуаро

— А тепер, — підводячись, сказала Керолайн, — те дитя піде нагору і приляже. Ви, моя люба, не хвилюйтеся. Мсьє Пуаро зробить для вас усе можливе — будьте певні.

— Мені слід повернутися до «Папороті», — невпевнено промовила Урсула.

Але Керолайн придушила її протест твердою рукою.

— Нісенітниця. На цю мить ви у моїх руках. Хай там як, допоки ви зостанетеся тут. Так, месьє Пуаро?

— Це найкраще рішення, — згодився маленький бельгієць. — Цього вечора я хочу, щоб мадемуазель — перепрошую, мадам, — відвідала моє маленьке зібрання. Дев’ята година вечора у моєму будинку. Я дуже потребую її присутності.

Керолайн кивнула та разом з Урсулою вийшла з кімнати. Двері за ними зачинилися. Пуаро знову впав у крісло.

— Поки що все складається нормально, — почав він. — Усе залагоджується саме.

— Для Ральфа Пейтона усе постійно погіршується, — похмуро зауважив я.

Пуаро хитнув головою.

— Саме так. Але не цього варто було очікувати, хіба ні?

Трохи збентежений реплікою, я глянув на нього. Він відхилився на спинку крісла, напівзаплющивши очі й стуливши докупи кінчики пальців. Раптом зітхнув і похитав головою.

— Що таке? — запитав я.

— Іноді мене охоплює туга за моїм другом Гастінґсом (я розповідав вам про мого друга, він зараз проживає в Аргентині). У всіх моїх великих справах він завжли був зі мною. І допомагав мені — так, частенько мені допомагав. Він мав особливе вміння — мимовільно, звісно, наштовхуватися на правду. Інколи він кидав якесь особливо нерозумне зауваження, й саме воно відкривало мені правду! І потім, у нього також була звичка письмово фіксувати справи, які виявилися цікавими.

Я збентежено кашлянув.

— Стосовно цього, — почав я і зупинився.

Пуаро випростався у кріслі. Його очі жваво зблиснули.

— Ну ж бо! Про що це ви?

— Ну, власне кажучи, я читав окремі розповіді капітана Гастінґса й зміркував, чому б не спробувати свої сили в чомусь схожому. Жаль утратити таку унікальну можливість: мабуть, я єдиний раз вплутаний у таку історію.

Відчуваючи наростання внутрішнього жару, я дедалі більше затинався, тож заледве спромігся договорити.

Пуаро скочив на рівні. На мить я вжахнувся, що зараз кинеться обіймати мене (як ті французи), але, на щастя, він стримався.

— Та це ж чудово! Отож, ви записували свої враження у міру розгортання справи?

Я кивнув.

— Epatant![25] — вигукнув Пуаро. — Покажіть мені їх, негайно.

Я був не зовсім готовим до виконання такої негайної вимоги, тож напружував свій мозок, щоби пригадати певні деталі.

— Сподіваюся, ви не будете проти, — затинався я. — Я міг бути подекуди… е-е-е… суб’єктивним.

— О! Я чудово розумію ваше ставлення до мене, як до коміка. Такого собі веселуна? Байдуже. Гастінґс, він також не завжди дотримувався ввічливості. Мій же розум вищий за такі дрібниці.

Усе ще трохи сумніваючись, я понишпорив у шухлядах свого столу, видобув звідти недбало складену купу аркушів рукопису, яку й передав йому. Із наміром імовірного друку у майбутньому я поділив роботу на розділи, а напередодні ввечері вніс доповнення про візит міс Рассел. Отже, Пуаро отримав двадцять розділів.

Я залишив його з рукописом.

Я відлучився у справі трохи далеченько, тож повернувся по восьмій. Мене зустріли гарячою вечерею на таці й повідомленням, що Пуаро та моя сестра повечеряли разом о пів на восьму, і той пішов до моєї майстерні дочитувати рукопис.

— Сподіваюся, Джеймсе, — сказала сестра, — ти делікатно писав там про мене?

Моя щелепа відвисла. Я зовсім не був делікатним.

— Не те, що це має якесь значення, — зауважила Керолайн, правильно прочитавши мій вираз обличчя. — Месьє Пуаро знатиме, що думати. Він розуміє мене набагато краще, ніж ти.

Я подався до майстерні. Пуаро сидів біля вікна. Акуратно складений рукопис лежав біля нього. Він поклав на нього руку і промовив:

— Ну що ж, я вітаю вас — із вашою сором’язливістю!

— О! — видав я досить спантеличено.

— І з вашою стриманістю, — додав він.

— О! — знову видав я.

— Гастінґс писав не так, — продовжував мій друг. — На кожній сторінці було багато, багато слова «Я». Що він думав, що він робив. А ви — ви тримаєте свою особистість на задньому плані; лише один раз чи двічі вона виступає — у сценах із домашнього життя, так?

Під його сяючим поглядом я трохи зашарівся.

— Що ви насправді думаєте про матеріал? — знервовано запитав я.

— Вам відповісти відверто?

— Так.

Пуаро змінив свій іронічний тон.

— Дуже ретельний і точний звіт, — люб’язно почав він. — Ви всі факти записали правильно та чітко — хоча досить стримано описували власну участь у них.

— І це вам допомогло?

— Так. Я можу запевнити, що це значно допомогло мені. Ходімо до мого дому, підготуємо сцену для мого маленького виступу.

Керолайн була в холі. Гадаю, вона сподівалася, що ми запросимо її супроводжувати нас. Пуаро тактовно впорався із ситуацією.

— Мені хотілося б вашої присутності, мадемуазель, — із жалем запевнив він, — але на цьому етапі це було б нерозумно. Бачите, усі ці люди сьогодні є підозрюваними. Серед них я виявлю убивцю містера Екройда.

— Ви справді вірите в це? — недовірливо перепитав я.

— Я бачу, що ви не вірите, — сухо зронив Пуаро. — Ви ще не оцінили по-справжньому Еркюля Пуаро.

Тієї хвилини сходами спустилася Урсула.

— Ви готові, дитя моє? — звернувся до неї Пуаро. — Це добре. Підемо до мого будинку разом. Мадемуазель Керолайн, повірте мені, я віддячуся вам, як зможу. Доброго вечора.

Ми вийшли, покинувши Керолайн, як собачку, позбавлену прогулянки. Вона залишилася стояти на порозі вхідних дверей, дивлячись нам услід.

У вітальні «Модрин» усе було належно підготовлено. На столі стояли різноманітні сиропи й склянки. Тарілка з печивом. З іншої кімнати принесли декілька крісел.

Пуаро бігав туди-сюди, переставляючи речі. Висовував крісло тут, змінював положення лампи там, інколи нахилявся, щоб розправити один із килимків на підлозі. Особливо метушився біля освітлення. Лампи було розташовано так, щоби вони добре освітлювали той бік кімнати, де було згруповано крісла, водночас залишаючи інший бік кімнати, де — я здогадувався — сидітиме сам Пуаро, у невиразних сутінках.

Я та Урсула спостерігали за ним. Незабаром пролунав дзвінок.

— Вони прибули, — сказав Пуаро. — Гаразд. Усе готово.

Двері відчинилися — вервечкою ввійшла компанія з «Папороті». Пуаро виступив уперед і привітав місіс Екройд і Флору.

— Дуже люб’язно з вашого боку, що ви завітали, — мовив він. — І майор Блант, і містер Реймонд.

Секретар, як завжди, перебував у доброму гуморі.

— Яка цього разу чудова ідея? — сміявся він. — Якась наукова машина? Чи стрічки навколо зап’ястя із записом серцебиття для визначення винуватості? Є ж такий винахід, чи не так?

— Я читав про це, так, — погодився Пуаро. — Та я старомодний. Послуговуюся старими методами. Працюю лише своїми маленькими сірими клітинами. Розпочнімо ж. Одначе спершу я маю для вас усіх оголошення.

Він узяв Урсулу за руку і вивів наперед.

— Ця леді — місіс Ральф Пейтон. Вона вийшла заміж за капітана Пейтона минулого березня.

Місіс Екройд стиха зойкнула.

— Ральф! Одружився! Минулого березня! О! Та це абсурд! Як він міг?

Вона витріщилася на Урсулу, неначе ніколи її раніше не бачила.

— Одружився з Борн? — запитала вона. — Даруйте, месьє Пуаро, та я вам не вірю.

Урсула спалахнула й почала говорити, але Флора випередила її.

Швидко обійшовши дівчину з іншого боку, вона взяла її під руку.

— Не зважайте на наше здивування, — сказала вона. — Бачите, ми й уявити собі не могли таке. Ви з Ральфом берегли свою таємницю дуже добре. Я дуже рада.

— Ви надто добрі, міс Екройд, — тихо зронила Урсула, — хоч маєте повне право гніватися. Ральф поводився дуже погано — особливо з вами.

— Не переймайтеся, — промовила Флора, заспокійливо поплескуючи її по руці. — Ральф був у скрутному становищі та знайшов єдиний вихід. Я, мабуть, на його місці повелася би так само. Хоча, як на мене, міг би й довірити мені свою таємницю. Я б його не підвела.

Пуаро легенько постукав по столі та багатозначно прокашлявся.

— Починаються збори, — пояснила Флора. — Месьє Пуаро натякає, що нам заборонено розмовляти. Але скажіть мені одне. Де Ральф? Якщо хтось повинен знати, то це ви.

— Але я не знаю, — вигукнула Урсула, майже ридаючи. — У тому-то й річ, що я не знаю.

— Хіба його не затримали в Ліверпулі? — втрутився Реймонд. — Так написано в газеті.

— Він не в Ліверпулі, — відрізав Пуаро.

— Власне, — зауважив я, — ніхто не знає, де він.

— Крім Еркюля Пуаро, еге ж? — глузував Реймонд.

Відповідь Пуаро на таке кепкування була цілком серйозною.

— Я, я знаю все. Пам’ятайте про це.

Джеффрі Реймонд звів брови.

— Усе? — Він присвиснув. — Овва! Це майже неможливо.

— Ви справді спроможні вгадати, де переховується Ральф Пейтон? — недовірливо запитав я.

— Ви називаєте це вгадуванням. Я ж називаю знанням, мій друже.

— У Кранчестері? — наважився припустити я.

— Ні, — понуро відповів він, — не у Кранчестері.

Він більше не озвався, проте жестом запросив прибулу компанію зайняти свої місця. Щойно це було зроблено, як двері відчинилися знову й до кімнати ввійшли та сіли біля дверей ще двоє — Паркер і економка.

— Усі зібралися, — підсумував Пуаро. — Усі присутні.

Його голос забринів задоволенням. Я помітив, як від цього хвиля занепокоєння набігла на обличчя тих, хто зібрався в іншому кінці кімнати. Вони відчули пастку — замкнену пастку.

Пуаро поважно зачитав список.

— Місіс Екройд, міс Флора Екройд, майор Блант, містер Джеффрі Реймонд, місіс Ральф Пейтон, Джон Паркер, Елізабет Рассел.

Він поклав папір на стіл.

— Що усе це означає? — почав Реймонд.

— Щойно зачитаний список, — пояснив Пуаро, — є списком підозрюваних. Кожен із присутніх мав можливість убити містера Екройда.

Місіс Екройд, зойкнувши, скочила на ноги.

— Мені це не подобається, — заволала вона. — Мені це не подобається. Мені було б набагато краще піти додому.

— Ви не можете піти додому, мадам, — рубонув Пуаро, — аж доки не почуєте те, що я хочу сказати.

Він на мить замовк, потім прокашлявся.

— Я почну від початку. Коли міс Екройд попросила мене розслідувати справу, я поїхав до «Парку папороті» із люб’язним доктором Шеппардом. Я пройшовся з ним уздовж тераси, де мені показали відбитки підошов на підвіконні. Звідти інспектор Реґлан провів мене вздовж стежки, яка вела до в’їзду. Я вгледів невеличку альтанку й ретельно її оглянув. Знайшов дві речі — клаптик накрохмаленого батисту та порожнє гусяче перо. Клаптик батисту зразу ж навів мене на думку, що він із фартуха служниці. У показаному інспектором Реґланом списку осіб, присутніх у будинку, я відразу зауважив, що одна зі служниць — Урсула Борн, покоївка — не має алібі. За її словами, вона перебувала у своїй спальні від дев’ятої тридцять до десятої. Але припустімо, що замість того вона була в альтанці? Якщо так, то мусила туди йти на зустріч із кимось. Тепер ми знаємо від доктора Шеппарда, що хтось ззовні таки приходив до будинку тієї ночі — незнайомець, на якого він наштовхнувся якраз біля воріт. На перший погляд, здавалося б, що нашу проблему вирішено: той незнайомець і ходив до альтанки на зустріч із Урсулою Борн. Гусяче перо є доказом, що він таки ходив туди. Мені спало на думку, що це наркоман: він призвичаївся до цього по той бік Атлантики, де нюхати «білий» більш поширено, ніж у цій країні. Чоловік, якого зустрів доктор Шеппард, мав американський акцент, що збігалося з моїм припущенням.

Але мене стримував один факт. Не збігався час. Урсула Борн точно не могла піти до альтанки до дев’ятої тридцять, тоді як чоловік туди дістався кілька хвилин по дев’ятій. Я міг, звісно, припустити, що він там півгодини чекав. Єдиним альтернативним припущенням було те, що тієї ночі в альтанці відбулося дві окремі зустрічі. Що ж, щойно я спрямував свої міркування в таке русло, як з’ясував кілька значущих фактів. Я з’ясував, що міс Рассел, економка, відвідувала того ранку доктора Шеппарда та дуже цікавилася лікуванням жертв наркотичної залежності. З огляду на це та гусяче перо я припустив, що чоловік, про якого йдеться, приходив до «Папороті» на зустріч з економкою, а не з Урсулою Борн. До кого тоді бігала на побачення Урсула Борн? Я недовго вагався. Спершу знайшов обручку — весільну обручку з написом «від Р.» і датою всередині. Тоді дізнався, що Ральфа Пейтона бачили, коли він підіймався стежкою до альтанки о дев’ятій двадцять п’ять, і також чув про певну розмову того дня в лісі біля села — розмову Ральфа Пейтона та якоїсь невідомої дівчини. Отже, у мене були логічно впорядковані факти: таємне одруження, заручини, оголошені в день трагедії, бурхлива бесіда у лісі та домовлена зустріч у альтанці тієї ночі.

Між іншим, це довело мені те, що у Ральфа Пейтона й Урсули Борн (Пейтон) були найпереконливіші мотиви позбутися містера Екройда. І це несподівано пояснило ще один факт. У кабінеті з містером Екройдом о дев’ятій тридцять не міг бути Ральф Пейтон.

Отже, ми наближаємося до іншого, найцікавішого аспекту злочину. Хто був у кімнаті із містером Екройдом о дев’ятій тридцять? Не Ральф Пейтон, який перебував у альтанці разом зі своєю дружиною. Не Чарльз Кент, який уже пішов. Хто тоді? Я поставив своє найрозумніше — своє найзухваліше запитання: Чи був хтось із ним?

Тріумфально промовляючи останні слова, Пуаро подався вперед, а потому відкинувся назад із виглядом людини, що завдала вирішального удару.

Реймонд, однак, не здавався враженим і спробував запротестувати.

— Не знаю, чи намагаєтеся ви звинуватити мене у брехні, месьє Пуаро, але у справі є не лише мої свідчення — окрім хіба точно використаних слів. Пам’ятаєте, майор Блант також чув, що містер Екройд із кимось розмовляв. Він був назовні на терасі, тож не міг добре розчути слова, проте чув голоси.

Пуаро кивнув.

— Я не забув, — тихо зронив він, — але майор Блант вважав, що це ви були тим, хто розмовляв із містером Екройдом.

На мить Реймонд утратив самовладання. Тоді опанував себе.

— Блант тепер знає, що він помилявся, — правив своє він.

— Справді, — погодився Блант.

— Одначе мусила бути якась причина того, що він так подумав, — міркував Пуаро. — О, ні, — він заперечно підняв руку, — я знаю, яку причину ви назвете, — але цього недостатньо. Ми повинні шукати деінде. Я скажу, що мене вразило одне — суть підслуханих містером Реймондом слів. Дивно, що ніхто їх не прокоментував — не побачив у них нічого особливого.

Він на хвилину замовк, а тоді стиха процитував:

— «…звертання до мого гаманця останнім часом були такими частими, що, боюся, я не можу погодитися на ваше прохання». Нічого не викликає подив?

— Як на мене, ні, — відповів Реймонд. — Він часто диктував мені листи, вживаючи майже такі самі слова.

— Саме так, — вигукнув Пуаро. — Саме це я намагався почути. Чи хтось би вжив таку фразу у розмові з кимось? Неможливо, щоб це була частина справжньої розмови. Тепер, якщо він диктував лист…

— Ви маєте на увазі, що він зачитував лист уголос, — поволі протягнув Реймонд. — Навіть так, він мусив комусь читати.

— Але чому? У нас немає свідчення, що в кімнаті перебував ще хтось. Жодного іншого голосу, окрім містера Екройда, не було чути, пам’ятаєте?

— Звісно, чоловік не читав би такого листа вголос самому собі — хіба що якби він, ну, з’їхав з глузду.

— Ви всі про дещо забули, — стиха зауважив Пуаро, — про незнайомця, який заходив до будинку попередньої середи.

Усі витріщилися на нього.

— Так, — підбадьорливо закивав Пуаро, — у середу. Власне, важливий не так молодий чоловік, як фірма, яку він представляв.

— Компанія «Диктофон», — вражено здогадався Реймонд. — Тепер я розумію. Диктофон. Це те, про що ви думаєте?

Пуаро хитнув головою.

— Містер Екройд обіцяв вкласти гроші в диктофон, як ви пам’ятаєте. Я зацікавився компанією, про яку йдеться. У ній мені дали відповідь, що містер Екройд таки придбав диктофон у їхнього представника. Чому він приховав цей факт від вас, мені невідомо.

— Можливо, хотів мене здивувати, — прошепотів Реймонд. — Він по-дитячому тішився, дивуючи людей. Волів потримати його в секреті, день чи два. Мабуть, грався ним, як новою іграшкою. Так, саме так. Ваша правда, ніхто б справді не вживав таких фраз у буденній розмові.

— Це також пояснює, — продовжив Пуаро, — чому майор Блант вирішив, що це ви перебували в кабінеті. Уривки, що долетіли до нього, були фрагментами надиктовування, тож його підсвідомість зробила висновок, що з ним були ви. Його свідомість займало щось зовсім інакше — біла постать, побачена мигцем. Він припустив, що то міс Екройд. Насправді ж він розгледів білий фартух Урсули Борн, яка прокрадалася до альтанки.

Реймонд оговтався від першого здивування.

— Усе-таки, — зауважив він, — це ваше відкриття, попри свою блискучість (я цілком певен, що ніколи б про це не подумав), фактично, нічого істотно не змінює. Містер Екройд був живий о дев’ятій тридцять, оскільки говорив у диктофон. Видається очевидним, що Чарльз Кент не був у кімнаті на той час. Стосовно Ральфа Пейтона…

Він завагався, глипнувши на Урсулу.

Її лице спалахнуло, але відповіла вона досить впевнено.

— Ральф і я розійшлися якраз за п’ятнадцять до десятої. Він не йшов біля будинку, я впевнена. Ральф би так не зробив: найменше, чого він прагнув, то це зустрітися з вітчимом. Він страшенно цього уникав.

— Не те, щоб я засумнівався у вашій розповіді хоча б на мить, — почав Реймонд. — Я завжди був досить переконаний у невинуватості капітана Пейтона. Але подумаймо про суд — і про запитання, які там поставлять. Він у найбільш невдалому становищі, але якби він міг з’явитися…

Пуаро перебив.

— Це ваша порада, так? Що йому варто з’явитися?

— Звісно. Якщо ви знаєте, де він...

— Відчуваю, ви не вірите, що я знаю. І все ж я щойно сказав вам, що знаю. Правду про телефонний дзвінок, про сліди на підвіконні, про місце сховку Ральфа Пейтона.

— Де він? — вихопилось у Бланта.

— Не дуже далеко, — мовив з усмішкою Пуаро.

— У Кранчестері? — запитав я.

— Ви завжди мене саме це запитуєте. Ідея про Кранчестер — це у вас idée fixe[26]. Ні, він не у Кранчестері. Він — там!

Він ефектно вказав пальцем. Усі обернулися.

У дверях стояв Ральф Пейтон.