Убивство Роджера Екройда

Розділ двадцять п’ятий Уся правда

Непомітним жестом Пуаро зобов’язав мене залишитися. Я підкорився, підійшов до каміна і заходився замислено підсовувати кінчиком черевика великі поліна в ньому.

Я почувався спантеличеним: уперше зовсім не розумів, що має на увазі Пуаро. На якусь мить я припустив, що сцена, свідком якої щойно став, — це частина гри на публіку, що він, за його ж словами, «ламав комедію», аби підкреслити свою непересічність і важливість. Та супроти своєї волі я мусив повірити в реальність: слова Пуаро, що таїли справжню загрозу, — незаперечна щирість. Утім, я все ще сподівався, що він цілком на неправильному шляху.

Коли за останнім учасником зібрання зачинилися двері, Пуаро наблизився до вогню.

— Ну, мій друже, — тихо мовив він, — і що ви про це все думаєте?

— Не знаю, що й думати, — відповів я. — Який сенс? Чому просто не піти з тією правдою до інспектора Реґлана, замість чітко попереджувати винуватого?

Пуаро присів і вийняв портсигар із маленькими російськими сигаретами. Хвилину-другу палив у тиші. Тоді звернувся до мене:

— Скористайтеся своїми маленькими сірими клітинами. За моїми діями завжди криється причина.

Якусь мить я вагався, а тоді поволі сказав:

— Перше, що спадає мені на думку: ви не знаєте, хто винуватий, але певні, що він серед присутніх тут, тож своїми словами змушуєте невідомого вбивцю зізнатися.

Пуаро схвально кивнув.

— Розумна ідея, але це не так.

— Можливо, примусивши вбивцю повірити в те, що ви знаєте, гадаєте вивести його на чисту воду — не обов’язково шляхом зізнання. Злочинець міг би спробувати змусити вас замовкнути, як він раніше зробив із містером Екройдом, — до того, як ви почнете діяти завтра вранці.

— Пастка, у якій я наживка! Дякую, мій друже, та я недостатньо героїчний для цього.

— Тоді я вас не розумію. Безумовно, ви ризикуєте, даючи змогу вбивці втекти, страшенно налякавши його.

— Йому не вдасться втекти, — понуро зронив Пуаро. — Є лиш один шлях — і не на волю.

— Ви справді вірите, що хтось із присутніх тут сьогодні людей скоїв убивство? — недовірливо запитав я.

— Так, мій друже.

— Хто?

На декілька хвилин зависла тиша. Потім Пуаро струсив залишки сигарети в камін і тихо та вдумливо заговорив.

— Я проведу вас шляхом, яким пройшов сам. Ви ступатимете зі мною крок у крок, а тоді самі побачите, що всі факти безумовно вказують на одну людину. Отож, спершу були два факти й маленька невідповідність у часі, які особливо привернули мою увагу. Перший факт — телефонний дзвінок. Якщо Ральф Пейтон справді вбивця, телефонний дзвінок безглуздий і абсурдний. Отже, як на мене, Ральф Пейтон не є вбивцею.

Я переконався, що телефонували не з будинку, однак був певен, що той, хто це зробив, перебував серед присутніх там того фатального вечора. Серед них і вартувало шукати злочинця. Тому я зробив висновок, що зателефонувати мусив спільник. Попри мою невдоволеність таким висновком, я дозволив йому якийсь час існувати.

Потім я з’ясовував мотив дзвінка. Це було складно. Я міг це зробити лише з огляду на результат, а саме — убивство виявили тієї самої ночі, замість дізнатися про нього наступного ранку, як могло б статися. Погоджуєтесь?

— Та-ак, — підтвердив я. — Так. Містер Екройд дав розпорядження, щоб його не турбували, тож, імовірно, ніхто не йшов би до кабінету тієї ночі.

— Дуже добре. Справа просувається, чи не так? Але суті все ще не зрозуміло. Яка перевага в тому, щоб злочин було виявлено тієї ночі замість наступного ранку? Єдина вірогідна ідея — це те, що вбивця убезпечував себе від підозр власною присутністю під час виявлення убивства, як-от під час виламування дверей або за будь-яких обставин одразу потому. А тепер другий факт — відсунуте від стіни крісло. Інспектор Реґлан відкинув його як неважливий. Я, навпаки, завжди вважав його надзвичайно важливим.

У своєму рукописі ви накидали план кабінету. Якби ви зараз прихопили його із собою, то переконалися б, що крісло, відсунуте на місце, вказане Паркером, стояло на прямій лінії між дверима та вікном.

— Вікном! — зреагував я.

— Ви озвучили мою першу ідею. Я припустив, що крісло відсунули так не випадково, а для того, щоби щось, з’єднане з вікном, випадало з поля зору того, хто заходить у двері. Та я швидко відкинув це припущення: хоча крісло й було із високою спинкою, воно заступало дуже мало вікна — лише частину між рамою і долівкою. Але, мій друже, не стіл із книгами та журналами, що, пригадуєте, стояв якраз навпроти вікна. Тепер стіл повністю ховався за відсунутим кріслом. Це був перший нечіткий натяк на правду.

А що, як на столі лежало щось, не призначене для того, щоб його бачили? Щось, покладене там убивцею? Я все ще не мав анінайменшого уявлення, що б то могло бути. Проте знав певні дуже цікаві факти. Наприклад, це було щось таке, чого вбивця не спромігся забрати із собою тоді, коли скоїв злочин. Водночас було важливо забрати його за першої нагоди після виявлення злочину. Звідси телефонне повідомлення, яке дало змогу вбивці бути на місці, коли виявлять тіло.

До прибуття поліції на місці злочину побувало четверо людей. Ви, Паркер, майор Блант і містер Реймонд. Паркера я відкинув одразу, оскільки, коли б не виявили злочин, він єдиний, хто постійно залишався на місці. Також саме він розповів мені про відсунуте крісло. Паркера в такому разі було очищено від підозр (лише від убивства, бо я все ще думав, що, гіпотетично, він шантажував місіс Феррас). Проте Реймонд і Блант залишалися під підозрою, оскільки якби злочин виявили рано вранці, видавалося цілком можливим, що вони мали б змогу потрапити на місце злочину пізно ввечері, щоб перешкодити знахідці предмета на круглому столі.

Тепер, що це за предмет? Ви сьогодні ввечері вислухали мої аргументи стосовно почутого уривку розмови. Щойно я дізнався про візит представника компанії з продажу диктофонів, ідея про цей пристрій засіла у моїй голові. Ви чули, що я говорив у цій кімнаті менше ніж півгодини тому? Усі погодилися з моєю теорією, але один істотний, як на мене, факт залишився поза їхньою увагою. З огляду на те, що тієї ночі містер Екройд використовував диктофон — чому його не було знайдено?

— Я ніколи про це не думав, — сказав я.

— Ми знаємо, що містер Екройд отримав диктофон. Але серед його майна диктофона не знайшли. Отже, якщо щось забрали зі столу — чому б цьому щось не бути диктофоном? Отут виникають певні труднощі. Увагу всіх було, звісно, прикуто до вбитого чоловіка, тож, гадаю, будь-хто міг підійти до столу непомітно для всіх інших у кімнаті. Проте диктофон величенький — його неможливо недбало кинути до кишені. Тобто його потрібно було у щось сховати.

Ви бачите, до чого я хилю? Постать убивці починає окреслюватись. Людина, яка була на місці відразу, але яка могла б і не бути, якби злочин виявили наступного ранку. Особа, яка носить контейнер, у який можна помістити диктофон…

Я перервав.

— Але для чого забирати диктофон? Навіщо?

— Ви наче містер Реймонд. Ви сприймаєте як факт те, що о дев’ятій тридцять чули голос містера Екройда, який надиктовував на диктофон. Проте поміркуймо трошки про цей корисний винахід. Ви начитуєте текст, так? І через якийсь час потому секретарка чи друкарка вмикає його й голос звучить знову.

— Ви маєте на увазі? — вражено видихнув я.

Пуаро кивнув.

— Так, саме це я маю на увазі. О дев’ятій тридцять містер Екройд був уже мертвий. Це говорив диктофон — не людина.

— І вбивця його ввімкнув? Тоді він мусив бути тієї хвилини в кімнаті?

— Можливо. Але не слід ігнорувати можливості застосування якогось механічного пристрою — чогось на кшталт пристрою із часовим механізмом або навіть простого будильника. У такому разі характеристику нашого уявного портрета вбивці варто доповнити двома нюансами. Це мусив бути хтось такий, хто знав про купівлю диктофона містером Екройдом і також хтось із необхідними знаннями механіки, щоб усе це облаштувати.

Під час розмірковувань про природу слідів на підвіконні я зробив такі висновки: (1) Їх справді міг зробити Ральф Пейтон. Він був у «Папороті» тієї ночі та мав змогу залізти до кабінету й виявити там свого дядька мертвим. То одна гіпотеза. (2) Імовірно, що сліди міг зробити хтось іще, кому пощастило мати такі самі підошви на взутті. Але у мешканців будинку взуття підбите креповою гумою, і я відмовляюся вірити у збіг того, що хтось за межами дому має такі самі туфлі, як Ральф Пейтон. Чарльз Кент, як ми знаємо від офіціантки з бару «Собака і свисток», був узутий у черевики, які з нього просто спадали. (3) Ті сліди зробив хтось навмисне у спробі кинути підозру на Ральфа Пейтона. Для перевірки цього останнього висновку поставало доцільним з’ясувати певні факти. Одну пару взуття Ральфа поліція отримала у «Трьох вепрах». Ні Ральф, ні будь-хто інший не міг носити їх того вечора, оскільки їх чистили на першому поверсі готелю. За поліцейською теорією на Ральфові була інша пара такого самого типу (я виявив, що це правда: він мав дві пари взуття). Тепер, для підтвердження моєї теорії, необхідно було, щоб убивця того вечора мав на собі туфлі Ральфа — у такому разі Ральф мусив носити ще третю пару взуття такого типу. Важко припустити, що він приніс би три пари взуття і всі одинакові — третя пара взуття найімовірніше могла бути черевиками. Ваша сестра, яка розпитувала про це, наголошувала на кольорі для — щиро визнаю — приховання справжньої причини мого запиту.

Ви знаєте результат її розвідки. У Ральфа Пейтона таки була пара черевиків із собою. Перше поставлене мною йому вчора вранці, після приходу до мого дому, запитання було про те, що він узував тієї фатальної ночі. Він одразу відповів, що черевики (він усе ще був у них взутий, бо, власне, не мав більше нічого).

Отже, ми зробили наступний крок до отримання опису нашого вбивці — людини, яка мала нагоду того дня взяти ці туфлі в Ральфа Пейтона у «Трьох вепрах».

Він зробив паузу, а потім продовжив трохи підвищеним тоном:

— Є ще один момент. Убивця мусив бути людиною, котра мала нагоду вкрасти той кинджал зі срібного столика. Ви можете сперечатися, що будь-кому в будинку вдалося б це зробити, але, нагадаю вам, Флора Екройд наполягала на тому, що на час огляду нею срібного столика кинджала там не було.

Він знову зробив паузу.

— Стисло підсумуймо — тепер, коли все зрозуміло. Людина, яка була у «Трьох вепрах» раніше того дня, людина, яка досить добре знала Екройда, якій було відомо, що він придбав диктофон, людина, в якої механічний тип мислення, яка мала змогу взяти кинджал зі срібного столика до приходу міс Флори, яка мала із собою ємність для ховання диктофона — як-от чорна валіза — і яка була сама в кабінеті декілька хвилин потому, як виявили злочин, тоді як Паркер телефонував до поліції, насправді — доктор Шеппард!