Убивство Роджера Екройда

Розділ двадцять перший Замітка в газеті

Керолайн, звісно, не могла не помітити приходу міс Рассел під двері мого кабінету. Я, передбачивши це, ретельно підготував оповідь про її клопіт з коліном. Утім, Керолайн була не в гуморі влаштовувати перехресний допит. Її точка зору полягала в тому, що вона знала, чому насправді прийшла міс Рассел, а я — ні.

— Витягують з тебе інформацію, Джеймсе, — сказала Керолайн. — Витягують у безсовісний спосіб, отак. Перебивати недобре. Зауважу, що ти навіть не здогадаєшся, що вона це робила. Чоловіки такі простакуваті. Їй відомо, що мсьє Пуаро тобі довіряє, тож вона прийшла на вивідки. Знаєш, що я думаю, Джеймсе?

— Навіть не уявляю. У тебе в голові стільки надзвичайного.

— Не варто вдаватися до сарказму. Я вважаю, міс Рассел відомо про смерть містера Екройда більше, ніж вона готова визнати.

Керолайн тріумфально відкинулась на стільці.

— Ти справді так вважаєш? — неуважно промовив я.

— Ти сьогодні дуже нудний, Джеймсе. В’ялий. Це все твоя печінка.

Наша бесіда перейшла на особисте.

Вигадана Пуаро газетна замітка своєчасно з’явилась у щоденній газеті наступного ранку. Я й гадки не мав про її призначення, проте на Керолайн та справила величезне враження.

Вона почала із тверджень, переважно хибних, що постійно саме про це й говорила. Попри мій подив, я не сперечався. Керолайн же, мабуть, відчувала докори сумління, бо правила своє:

— Я справді не згадувала Ліверпуль, але була переконана, що він спробує виїхати до Америки. Саме це зробив Кріппен.

— Без особливих успіхів, — нагадав я їй.

— Бідолаха! Отже, вони схопили його. Я вважаю, Джеймсе, що твій обов’язок переконатися, щоби його не повісили.

— Що я мушу зробити?

— Ти ж медик, так? Ти знав його змалечку. Розумово неповносправний. Такої лінії потрібно чітко дотримуватись. Я днями читала, що у Бродмурі всі дуже щасливі, там наче у висококласному клубі.

Слова Керолайн нагадали мені дещо.

— Чи ти знаєш, що Пуаро має племінника-ідіота? — поцікавився я.

— А ти не знав? О, він усе мені розповів про це. Бідака. Це велика горе для всієї родини. Досі його тримали вдома, але все йде до того, що, вочевидь, йому доведеться облаштуватись у якісь установі.

— Припускаю, до цього часу ти з’ясувала майже все можливе про сім’ю Пуаро, — розгнівався я.

— Майже все, — самовдоволено виголосила Керолайн. — Для людей велике полегшення поділитися з кимось своїми клопотами.

— Можливо, — погодився я, — якщо вони роблять це невимушено. А от чи їм подобається, коли таємниці в них витягують силоміць, це вже інше питання.

Керолайн кинула на мене погляд мученика-християнина, що насолоджується своїми муками.

— Ти такий стриманий, Джеймсе, — заговорила вона. — Крий Боже, обмовитися, виказати хоч якусь інформацію. І вважаєш, що інші повинні бути такими, як ти. Я сподіваюся, що ніколи не випитувала ні в кого таємниць. Наприклад, якщо мсьє Пуаро прийде сьогодні пополудні, як він обіцяв, я не запитуватиму, хто прибув до його будинку сьогодні рано-вранці.

— Сьогодні рано-вранці? — запитав я.

— Удосвіта, — уточнила Керолайн. — До того, як принесли молоко. Я просто випадково визирнула у вікно — на стукіт віконниці. Це чоловік. Приїхав у закритій машині. І був повністю закутаний. Я не розгледіла його обличчя. Але я повідомлю тобі свою думку, і побачиш, моя правда.

— То яка ж твоя думка?

Керолайн таємничо стишила голос.

— Експерт із міністерства внутрішніх справ, — видихнула вона.

— Експерт із міністерства внутрішніх справ? — здивувався я. — Люба моя Керолайн!

— Запам’ятай мої слова, Джеймсе, ти побачиш, що я маю рацію. Ця жінка, Рассел, була тут уранці та розпитувала про отруту. Роджера Екройда могли легко отруїти того вечора.

Я розреготався.

— Нісенітниця! — вигукнув я. — Його закололи. Ти знаєш про це так само, як і я.

— Після смерті, Джеймсе, — зазначила Керолайн, — щоби замаскувати ознаки смерті.

— Моя хороша, — впрошував я, — я оглянув тіло, тож знаю, що кажу. Цю рану не було завдано після смерті. Вона спричинила смерть, і не треба припускати тут помилки.

Від усезнаючого вигляду Керолайн я так роздратувався, що сам поновив розмову:

— Можливо, ти, Керолайн, сумніваєшся, чи є у мене диплом лікаря?

— У тебе є диплом лікаря, Джеймсе, — принаймні мені відомо, що він у тебе є. Але в тебе немає уяви.

— Оскільки в тебе її потрійна порція, для мене не лишилось, — відрізав я.

Я потішався над маневрами Керолайн того дня, коли до нас обіцяно завітав Пуаро. Моя сестра, не ставлячи прямих запитань, зачіпала тему таємничого гостя в усі можливі способи. Я побачив, що Пуаро зрозумів її мету, із блиску в його очах. Люб’язно непроникний, він так успішно блокував її натяки, що вона розгубилася й облишила спроби.

Гадаю, вдосталь насолодившись маленькою грою, він підвівся і запропонував прогулятись.

— Мені треба трохи схуднути, — пояснив. — Чи не пройдетеся зі мною, докторе? І, можливо, пізніше міс Керолайн пригостить нас чаєм.

— Із задоволенням, — озвалася Керолайн. — Ваш… гість також буде?

— Ви дуже люб’язні, — зазначив Пуаро. — Але ні, мій друг відпочиває. Згодом ви познайомитесь.

— Дуже давній ваш друг, так хтось мені говорив, — зробила останнє відчайдушне зусилля Керолайн.

— Справді? — буркнув Пуаро. — Ну, нам треба йти.

Ми попростували у бік «Парку папороті». Я здогадався, що так буде: починав розуміти методи Пуаро. Кожна незначна дрібниця багато важила для справи.

— Маю доручення для вас, мій друже, — нарешті сказав він. — Сьогодні ввечері у себе вдома я влаштую невелике зібрання. Ви ж будете, так?

— Звісно, — не заперечував я.

— Гаразд. Мені потрібні також і всі домашні: місіс Екройд, мадемуазель Флора, майор Блант, містер Реймонд. Я хочу, щоб ви були моїм посланцем. Цю маленьку дружню зустріч заплановано на дев’яту вечора. Ви перекажете їм, так?

— Із задоволенням, але чому ви не запросите їх самі?

— Тому що тоді вони ставитимуть запитання «чому?», «навіщо?», домагатимуться відповіді, для чого це мені. А ви знаєте, мій друже, як я не люблю розкривати свої маленькі ідеї до слушної миті.

Я всміхнувся.

— Мій друг Гастінґс (я вам про нього розповідав) завжди називав мене мовчуном. Але це несправедливо. Я залишаю відкритими факти. Проте кожен інтерпретує їх по-своєму.

— Коли мені це зробити?

— Зараз, якщо ваша ласка. Ми неподалік будинку.

— Ви не зайдете?

— Ні, я прогуляюсь у парку біля дому. Приєднаюсь до вас біля вхідних воріт за чверть години.

Я кивнув і пішов виконувати своє завдання. Єдиним членом родини, хто був у домі, виявилася місіс Екройд, яка сьорбала свій ранковий чай. Вона дуже люб’язно мене прийняла.

— Я така вдячна вам, докторе, — прошепотіла вона, — за те, що ви з мсьє Пуаро розплутали цю маленьку справу. Але життя — це суцільні клопоти. Ви чули про Флору, звісно?

— Що саме? — обережно запитав я.

— Це нове зацікавлення. Флора та Гектор Блант. Звісно, не така вдала партія, як Ральф. Але все ж таки передусім щастя. Що потрібно Флорі від старшого чоловіка? Його надійність і вірність. А Гектор справді винятковий чоловік щодо цього. Ви бачили новини про арешт Ральфа у газеті сьогодні вранці?

— Так, — підтвердив я, — бачив.

— Жахливо. — Місіс Екройд заплющила очі й здригнулась. — Джеффрі Реймонд дуже тяжко це пережив. Телефонував до Ліверпуля. Але у поліцейському відділку нічого йому не повідомили. Фактично, відповіли, що взагалі не арештовували Ральфа. Містер Реймонд наполягає, що це все помилка, і як вони це називають? Сенсаційна газетна вигадка. Я заборонила згадувати про це при прислузі. Така ганьба. Уявіть, якби Флора таки вийшла за нього.

Місіс Екройд болісно заплющила очі. Мені стало цікаво, як швидко я зможу переказати запрошення Пуаро.

Допоки я вагався місіс Екройд почала знову.

— Ви ж були тут учора із цим жахливим інспектором Реґланом? Грубий чоловік. Він залякав Флору, щоб та зізналася, що це вона взяла ті гроші з кімнати бідного Роджера. А насправді все було так просто. Мила дитина просто хотіла позичити кілька фунтів, не бажаючи турбувати свого дядька через суворі розпорядження щодо цього. Тож знаючи, де він зберігав свої фінанси, вона пішла туди й узяла те, що потребувала.

— Це Флора так говорить? — запитав я.

— Мій дорогий докторе, ви знаєте, які зараз дівчата. Так легко погоджуються на пропозиції. Ви, звісно, знаєте все про гіпноз і всяке таке. Інспектор кричить на неї, знову й знову повторюючи слово «красти», доки бідна дитина не відчує пригнічення чи комплекс? (Завжди плутаю ці два слова). І насправді вважає, що вкрала гроші. Я відразу зрозуміла, як це сталося. Та все це непорозуміння звело їх докупи. Я про Гектора та Флору. І запевняю вас, я дуже хвилювалася за Флору у минулому: чомусь я справді думала, що між нею і молодим Реймондом могло виникнути якесь порозуміння. Лиш уявіть! — місіс Екройд нажахано підвищила голос. — Особистий секретар, майже без жодних засобів для існування.

— Це було б серйозним ударом для вас, — уставив я. — Тепер, місіс Екройд, у мене є повідомлення для вас від мсьє Еркюля Пуаро.

— Для мене?

Місіс Екройд відчутно стривожилась.

Я поквапився заспокоїти її, пояснивши бажання Пуаро.

— Звісно, — погодилась місіс Екройд, радше із сумнівом. — Гадаю, що ми повинні прийти, якщо так просить мсьє Пуаро. Але про що йдеться? Я волію знати наперед.

Я щиро запевнив леді, що й сам знаю не більше за неї.

— Дуже добре, — нарешті, зі значним зусиллям, промовила місіс Екройд, — я скажу іншим, і ми будемо там о дев’ятій годині.

Після цього я пішов і приєднався до Пуаро в узгодженому для зустрічі місці.

— Мене не було, мабуть, більше як чверть години, — зауважив я. — Проте коли та чарівна леді починає говорити, неймовірно складно вставити слівце.

— Байдуже, — відмахнувся Пуаро. — Я чудово розважився. Цей парк чудовий.

Ми вирушили додому. На наш величезний подив, Керолайн сама, немовби підглядаючи за нами, відчинила нам двері.

Вона приклала палець до губ. Обличчя зберігало багатозначний і схвильований вираз.

— Урсула Борн, — повідомила, — покоївка з «Папороті». Вона тут! Я запропонувала їй побути в їдальні. Вона в жахливому стані, бідненька. Каже, що негайно мусить побачити мсьє Пуаро. Я зробила все, що могла. Дала їй чашку гарячого чаю. Це таки вражає у саме серце, коли бачиш когось у такому стані.

— У їдальні? — запитав Пуаро.

— Сюди, — сказав я і метнувся відчинити двері.

Урсула Борн сиділа біля столу. Вона витягнула перед собою руки й, вочевидь, щойно підвела голову, за яку трималась. Її очі почервоніли від сліз.

— Урсула Борн, — тихо промовив я.

Пуаро пройшов повз мене, простягнувши руки.

— Ні, — заперечив він, — це не зовсім так, як на мене. Це не Урсула Борн. Це дитя — Урсула Пейтон. Місіс Ральф Пейтон.