Убивство Роджера Екройда

Розділ десятий Служниця

Ми зустріли місіс Екройд у холі. З нею був миршавий чоловічок з уперто випнутим підборіддям і гострими сірими очицями (на його обличчі неначе красувалося слово «адвокат»).

— Містер Гаммонд залишається з нами обідати, — повідомила місіс Екройд. — Ви знайомі з майором Блантом, містере Гаммонд? І з любим доктором Шеппардом (він теж близький друг бідолашного Роджера)? І, заждіть…

Вона замовкла, дещо здивовано розглядаючи Еркюля Пуаро.

— Це мсьє Пуаро, мамо, — відрекомендувала того Флора. — Я розповідала тобі про нього вранці.

— О, так! — розгублено промовила місіс Екройд. — Авжеж, люба, авжеж. Він тут, щоб знайти Ральфа, так?

— Він тут, щоб знайти того, хто вбив дядька, — виправила Флора.

— Ох, моя люба! — вигукнула її матір. — Прошу! Я така знервована. Така розбита цього ранку, цілковито розбита. Таке жахіття. Я все думаю, що то якийсь нещасний випадок. Роджер був здатний на дивацтва. Може, випадково зачепив рукою чи ще щось.

Таке припущення сприйняли із ввічливим мовчанням. Я зауважив, що Пуаро підійшов до адвоката і заходився стиха про щось із ним розмовляти. Вони відійшли до вікна. Вагаючись, я наблизився до них.

— Я не заважатиму? — запитав я.

— Зовсім ні, — щиро відповів Пуаро. — Ви та я, monsieur le docter, розслідуємо цю справу пліч-о-пліч. Без вас я б не впорався. Хотів лиш отримати від містера Гаммонда певну інформацію.

— Ви дієте від імені капітана Ральфа Пейтона, як я розумію, — обережно припустив адвокат.

Пуаро похитав головою.

— Це не так. Я дію в інтересах справедливості. Міс Екройд попросила мене розслідувати причину смерті свого дядька.

Містер Гаммонд трохи спантеличився.

— Мені не вдається з усією серйозністю повірити в те, що капітан Пейтон має стосунок до цього злочину, — зазначив він, — попри серйозність побічних доказів його вини. Сам факт його проблем із грошима…

— Проблем із грошима? — блискавично зреагував Пуаро.

Адвокат стенув плечима.

— То був постійний стан Ральфа Пейтона, — кинув він сухо. — Гроші збігали крізь його пальці, як вода. Він завжди звертався із проханнями про гроші до вітчима.

— Нещодавно також? Нехай протягом минулого року?

— Не можу сказати. Містер Екройд цього мені не розповідав.

— Розумію. Містере Гаммонд, вам, здається, відомі деталі заповіту містера Екройда?

— Звісно. Це основна причина мого тут перебування сьогодні.

— Тоді, зважаючи на те, що я дію в інтересах міс Екройд, ви не проти повідомити мені умови того заповіту?

— Усе досить просто. Відкидаючи законодавчу термінологію і здійснивши певні виплати за заповітом…

— Які саме? — перервав його Пуаро.

Містер Гаммонд начебто здивувався.

— Тисяча фунтів — економці, міс Рассел; п’ятдесят фунтів — куховарці, Еммі Купер; п’ятсот фунтів — секретареві, містеру Джеффрі Реймонду. Тоді різноманітні лікарні…

Пуаро підняв руку.

— О! Доброчинні виплати. Вони мене не цікавлять.

— Зрозуміло. Дохід в акціях вартістю десять тисяч фунтів, який має бути виплачено місіс Сесіл Екройд протягом її життя. Міс Флора успадковує двадцять тисяч фунтів одразу. Залишок, враховуючи цю нерухомість та акції «Екройд і син», — прийомному синові, Ральфу Пейтону.

— Містер Екройд мав значні статки?

— Дуже значні. Капітан Пейтон буде надзвичайно багатим молодим чоловіком.

Запанувала тиша. Пуаро й адвокат перезирнулися.

— Містере Гаммонд, — від каміна долинув голос місіс Екройд.

Адвокат поквапився на поклик. Пуаро схопив мене за руку й потягнув до вікна.

— Гляньте на іриси, — мовив він досить гучно. — Вони чудові, чи не так? Вражають невигадливістю та красою.

Водночас я відчув потиск його руки й почув додане вже тихше:

— Ви справді бажаєте мені допомогти? Взяти участь у розслідуванні?

— Так, звісно, — із запалом підтвердив я. — Дуже б цього хотів. Ви й не уявляєте, яке нудне та старомодне моє життя. Нічого ніколи не стається.

— Добре. То ж будьмо партнерами. Гадаю, за кілька хвилин до нас приєднається майор Блант: йому не до вподоби добра матуся. Тому є дещо, про що я хочу довідатися, та не хочу, щоб інші знали, що я намагаюся про них довідатися. Розумієте? Тож запитуватимете ви.

— Що потрібно запитати? — стривожився я.

— Я попрошу вас згадати ім’я місіс Феррас.

— Тобто?

— Невимушено згадайте про неї. Запитайте його, чи перебував він тут, коли помер її чоловік. Ви розумієте, про що я. А коли він відповідатиме, уважно, але не відкрито, придивіться до виразу його обличчя. C’est compris?[7]

Часу на подальше пояснення вже не було: тієї миті, коли Пуаро виголошував свою промову, Блант раптово, як завше, облишив своїх співрозмовників і наблизився до нас.

Я запропонував прогулятися терасою, і він погодився. Пуаро з нами не пішов.

Я зупинився помилуватися запізнілою трояндою.

— Як усе змінилося за кілька днів, — почав я. — Я був тут минулої середи. Пам’ятаю, як проходився цією терасою. Зі мною був Екройд… сповнений енергії. А тепер… три дні потому… Екройд — мертвий, бідолаха. Місіс Феррас теж померла… ви були з нею знайомі, чи не так? Звісно ж були.

Блант кивнув.

— Ви бачили її під час вашого останнього візиту?

— Ходили разом з Екройдом провідувати. Минулого вівторка нібито. Надзвичайна жінка… та якась ніби дивна. Потайна… було важко зрозуміти, що насправді в неї на думці.

Я зазирнув у його спокійні сірі очі. Нічого підозрілого. І продовжив:

— Ви були з нею знайомі до тієї зустрічі?

— За мого попереднього візиту вони з чоловіком саме перебралися сюди.

Замовкнувши на мить, він додав:

— Дивина. Вона відтоді так змінилася.

— Як… змінилася? — допитувався я.

Ніби постаріла років на десять.

— Ви були тут, коли помер її чоловік? — поцікавився я якомога більш невимушено.

— Ні. Але, судячи з того, що чув, втрата була невеликою. Можливо, так негарно говорити, та це — правда.

Я не міг не погодитися.

— Ешлі Феррас аж ніяк не був зразковим чоловіком, — обережно зазначив я.

— Як на мене — негідником, — уточнив Блант.

— Та ні, — заперечив я, — просто людиною із надлишком грошей для власного задоволення.

— О, гроші! Усі на світі проблеми від грошей або від їхньої нестачі.

— Що із цього — ваша проблема? — сказав я.

— Мені вистачає. Пощастило.

— Саме так.

— Зараз їх у мене не так щоб багато. Рік тому я отримав спадок і, як дурень, дозволив себе переконати вкласти їх у одну нечисту оборудку.

Я поспівчував йому й розповів аналогічний свій клопіт.

Потім ми почули звук гонгу й попрямували на обід. Пуаро відвів мене у бік.

— Eh bien?

— Із ним усе нормально, — відповів я. — Упевнений.

— Нічого… дивного?

— Він отримав спадок рік тому, — пояснив я. — Та чому б ні? Чому б йому його не отримати? Я б заприсягся, що із цим чоловіком усе зрозуміло, тож він поза підозрами.

— Звісно, звісно, — заспокійливо промовив Пуаро. — Не засмучуйтеся.

Він говорив зі мною, наче із вразливим дитям.

Ми всі ввійшли до їдальні. Здавалося неймовірним, що менш ніж добу тому я сидів за цим столом.

Після обіду місіс Екройд відкликала мене, і ми присіли на диван.

— Я не можу не почуватися трохи ображеною, — пробурмотіла вона, витягнувши хустинку, в яку, вочевидь, не заведено плакати. — Ображеною, що Роджер мені не довіряв. Ті двадцять тисяч фунтів мусили би бути моїми, не Флориними. Матері варто було б довірити інтереси своєї дитини. Тут ідеться про брак довіри, як на мене.

— Ви забуваєте, місіс Екройд, — зауважив я, — про кревний зв’язок: Флора племінниця Екройда. Усе було б інакше, якби ви доводилися йому сестрою, а не братовою дружиною.

— Як удова бідолашного Сесіла вважаю, що на мої почуття теж варто зважати, — виголосила дама, ледь торкаючись своїх повік хустинкою. — Та Роджер завжди був надміру прискіпливим — аби не сказати жадібним — щодо грошей. Ми з Флорою перебували в надзвичайно важкому становищі. Він навіть не давав бідолашній дитині грошей на витрати. Він оплачував її рахунки, знаєте, проте з великим небажанням і випитуваннями, навіщо їй ці всі жіночі витребеньки… Так по-чоловічому… Але… я й забула вже, що хотіла сказати! Авжеж, ми навіть копійчини не могли назвати нашою, знаєте. Флорі це не подобалося… так, мушу сказати, не подобалося. Хоча вона любила свого дядька, певна річ. Та будь-якій дівчині не сподобалося б. Зізнаюся, у Роджера були дивні погляди щодо грошей. Він навіть не хотів купити нових рушничків для обличчя, попри те, що я наголошувала: старі — усі в дірках. А потім, — місіс Екройд продовжила із притаманним їй раптовим престрибуванням під час розмови, — залишити всі ці гроші… тисячу фунтів, розумієте, тисячу фунтів! — тій жінці.

— Якій жінці?

— Тій Рассел. Якась вона непроста, я завжди про це говорила. Та Роджер і слова проти неї чути не бажав. Відказував, що це жінка із сильним характером і що він нею захоплюється та поважає. Постійно торочив про її чесноти, самостійність і моральні цінності. Я ж гадаю, що в ній є щось підозріле. Вона робила все, щоб вийти заміж за Роджера. Та я швидко це припинила. Вона завжди ненавиділа мене. І це природно. Я бачила, хто вона насправді.

Я почав замислюватися, чи є хоч якийсь шанс перервати промову місіс Екройд і втекти.

Такий шанс дав мені містер Гаммонд, який відволік її, підійшовши попрощатися. Я відразу скористався нагодою і також підвівся.

— Щодо дізнання, — зазначив я. — Де б ви воліли його провести? Тут чи у «Трьох вепрах»?

Місіс Екройд витріщилась на мене із роззявленим ротом.

— Дізнання? — перепитала вона із виразом жаху на обличчі. — Але ж, напевно, ніякого дізнання не треба?

Містер Гаммонд сухо прокашлявся і наче двічі гавкнув:

— Обов’язково. Зважаючи на обставини.

— Але я певна, що доктор Шеппард зможе організувати…

— Мої повноваження щодо такої організації обмежені, — сухо зауважив я.

— Та якщо його смерть була нещасним випадком…

— Його вбили, місіс Екройд, — відрізав я.

Вона зойкнула.

— Жодне припущення про нещасний випадок не витримує критики.

Місіс Екройд перелякано втупилася в мене. Мені вривався терпець на те, що, на мою думку, було лише жалюгідним небажанням незручностей.

— Під час дізнання мені… мені не треба буде відповідати на всілякі запитання, еге ж? — поцікавилася вона.

— Не знаю, якою буде процедура, — відповів я. — Можливо, містер Реймонд візьме це на себе. Він знає всі обставини та зможе провести офіційне впізнання.

Злегка уклонившись, утрутився адвокат.

— Я справді вважаю, що вам нічого хвилюватися, місіс Екройд, — запевнив він. — Вас не змушуватимуть брати участь у таких неприємних речах. Тепер питання про гроші. Чи маєте ви все, потрібне на цей час? Маю на увазі, — додав він, — готові гроші. Готівку тобто. Якщо ні, то я організую для вас усе необхідне.

— Щодо цього — усе гаразд, — мовив Реймонд, що стояв поруч. — Містер Екройд лише вчора перевів чек на сто фунтів у готівку.

— Сто фунтів?

— Так. Для видання зарплатні й інших виплат, які сьогодні повинні були відбутися. На цей момент їх іще не витрачено.

— А де ж гроші? У столі?

— Ні, він завжди тримав готівку в своїй спальні. У старій коробці для комірців, якщо бути точним. Чудернацька примха, чи не так?

— Гадаю, — мовив адвокат, — перед тим, як я піду, нам варто переконатися, що гроші досі там.

— Звісно, — погодився секретар. — Я негайно проведу вас нагору… О! Забув. Двері замкнено.

Від Паркера ми довідалися, що інспектор Реґлан у кімнаті економки, ставить додаткові питання. За кілька хвилин інспектор приєднався до всієї компанії в коридорі, принісши із собою ключ. Він відімкнув двері, і ми ступили до передпокою та піднялися невеликими сходами. Двері до спальні Екройда стояли відчиненими. У кімнаті було темно, штори заслонено, а ліжко розстелено так, як звечора. Інспектор відслонив штори, впустивши сонячне світло, а Джеффрі Реймонд підійшов до верхньої шухляди бюро з червоного дерева.

— Він зберігав гроші просто так, у незамкненій шухляді. Тільки подумайте, — прокоментував інспектор.

Секретар трішки зашарівся.

— Містер Екройд волів вірити в чесність усіх своїх підлеглих, — із запалом промовив він.

— О! Авжеж, — неприязно кинув інспектор.

Реймонд витягнув шухляду, дістав круглу шкіряну коробку для комірців і, відкривши її, витяг товстий гаманець.

— Ось і гроші, — оголосив, виймаючи великий згорток купюр. — Там усі сто фунтів. Я знаю напевне, бо містер Екройд поклав їх туди за моєї присутності минулого вечора, коли одягався до вечері. Звісно, грошей відтоді ніхто не торкався.

Містер Гаммонд узяв у нього згорток і перерахував гроші. Потім підвів погляд.

— Ви сказали — сто. А тут лише шістдесят.

Реймонд дивився на нього, не кліпаючи.

— Неможливо, — вигукнув і рушив уперед. Узяв купюри і вголос перерахував їх сам.

Містер Гаммонд говорив правду: там було рівно шістдесят фунтів.

— Але… Не розумію, — здивовано протягнув секретар.

Пуаро запитав:

— Ви бачили, як містер Екройд поклав туди гроші вчора, коли вдягався до вечері? Ви впевнені, що він уже не виплатив частину з них?

— Упевнений, що ні. Він навіть сказав: «Не хочу брати із собою сотню фунтів на вечерю. Помітно випиратимуть кишеню».

— Тоді справа досить проста, — зробив висновок Пуаро. — Або він виплатив сорок фунтів учора ввечері, або їх украли.

— Лаконічний підсумок, — погодився інспектор. Він звернувся до місіс Екройд. — Хто із прислуги міг прийти сюди вчорашнього вечора?

— Мабуть, покоївка розстеляла ліжко.

— Хто вона? Що ви про неї знаєте?

— Вона тут недовго, — почала місіс Екройд. — Та вона проста й хороша сільська дівчина.

— Гадаю, нам слід з’ясувати це питання, — сказав інспектор. — Якщо містер Екройд заплатив ці гроші сам, то це може пролити світло на таємницю злочину. З рештою прислуги нібито все чисто?

— О, думаю, так.

— Раніше нічого не зникало?

— Ні.

— Ніхто не звільнявся. Чи щось таке?

— Служниця йде.

— Коли?

— Учора повідомила, здається.

— Вас?

— О, ні. Я не маю стосунку до прислуги. Домашніми справами займається міс Рассел.

Інспектор на якийсь час поринув у роздуми. Потім кивнув і промовив:

— Гадаю, мені краще поговорити з місіс Рассел. І ще зустрітися з тією дівчиною, Дейл.

До кімнати економки компанію йому склали ми з Пуаро. Міс Рассел прийняла нас зі своєю звичною витримкою.

— Елсі Дейл пропрацювала у «Папороті» п’ять місяців. Хороша, моторна й варта уваги дівчина. Із належними відгуками. Остання на світі людина, що взяла б чуже.

— Як щодо служниці?

— Вона теж чудова дівчина. Тиха, з гарними манерами. Сумлінна працівниця.

— То чому вона звільняється? — поцікавився інспектор.

Міс Рассел підібгала губи.

— Я тут ні до чого. Це містер Екройд виявив невдоволення її роботою вчора по обіді. До її обов’язків належало прибирання кабінету, а вона, схоже, переклала на інше місце якісь папери на його столі. Його це дуже роздратувало, і він повідомив її про звільнення. Зрештою, це я знаю з її слів, тож, може, бажаєте самі з нею поговорити?

Інспектор погодився. Я бачив ту дівчину раніше: обслуговувала нас за обідом. Висока, із густим, тісно скрученим на потилиці каштановим волоссям і незворушними сірими очима. З’явившись за викликом економки, вона виструнчилась, втупивши у нас незмигний погляд.

— Ви Урсула Борн? — запитав інспектор.

— Так, сер.

— Мені відомо, що ви звільняєтеся.

— Так, сер.

— Чому?

— Я переклала папери на столі містера Екройда. Він із цього приводу розгнівався, тож я сказала, що мені краще піти. Він відповів, щоб я пішла якнайшвидше.

— Учора ввечері ви заходили до спальні містера Екройда? Прибирали там чи ще щось?

— Ні, сер. То робота Елсі. Я ніколи не ходжу до тієї частини будинку.

— Мушу вам повідомити, моя дівчинко, що з кімнати містера Екройда зникла значна сума грошей.

Нарешті я помітив її хвилювання: обличчя залила червона барва.

— Я нічого не знаю про гроші. Коли ви вважаєте, що їх узяла я і саме тому містер Екройд звільнив мене, то ви припускаєтесь помилки.

— Я не звинувачую вас у крадіжці, моя дівчинко, — сказав інспектор. — Не переймайтеся так.

Дівчина кинула на нього холодний погляд.

— Ви можете оглянути мої речі, якщо хочете, — гордовито промовила вона. — Та ви нічого там не знайдете.

Раптом втрутився Пуаро.

— Містер Екройд звільнив вас учора пополудні. Чи то пак, ви самі звільнилися? — запитав він.

Дівчина кивнула.

— Як довго тривала розмова?

— Розмова?

— Так, розмова між вами та містером Екройдом у кабінеті?

— Я… я не знаю.

— Двадцять хвилин? Півгодини?

— Щось таке.

— Не довше?

— Точно не довше ніж півгодини.

— Дякую, мадемуазель.

Я зацікавлено зиркнув на нього — він упевненою рукою виставляв на столі якісь предмети. Його очі блищали.

— Це все, — підсумував інспектор.

Урсула Борн пішла. Інспектор звернувся до міс Рассел.

— То як довго вона тут? У вас є її рекомендації?

Не відповідаючи на перше запитання, міс Рассел підійшла до бюро неподалік, витягнула одну з шухляд і вийняла купку прищеплених скріпкою листів. Вибрала один і подала його інспектору.

— Гм, — видав той. — Написано добре. Місіс Річард Фолліот, Марбі Ґрендж, Марбі. Хто ця жінка?

— Одна з порядних мешканок села, — відповіла місіс Рассел.

— Що ж, — сказав інспектор, віддаючи листа, — гляньмо на іншу, Елсі Дейл.

Елсі Дейл — кремезна білявка з приємним і трохи простакуватим обличчям — охоче відповідала на наші запитання, а зникнення грошей її вельми розтривожило та стурбувало.

— Не думаю, що з нею щось не так, — підсумував інспектор потому, як відпустив її. — А як щодо Паркера?

Міс Рассел стисла губи й нічого не відповіла.

— У мене відчуття, що з тим чоловіком щось негаразд, — замислено продовжив інспектор. — Річ у тім, що я не розумію, коли він мав можливість. Він виконував свою роботу відразу після вечері. Та й алібі у нього на весь вечір. Я сам це з’ясовував. Що ж, вельми вдячний, міс Рассел. Маємо те, що маємо. Можливо, містер Екройд сам тими грошима розпорядився.

Економка сухо побажала нам гарного дня, і ми пішли.

Я покинув будинок разом із Пуаро.

— Цікаво, — озвався я, аби заповнити мовчання, — які ж то папери переклала дівчина, що Екройд так розлютився? Цікаво, чи не в них криється розгадка цієї головоломки.

— Секретар говорив, що на столі не було ніяких важливих паперів, — тихо нагадав Пуаро.

— Так, але… — Я замовк.

— Чи не здається вам дивним, що Екройд розлютився через таку дрібницю?

— Так, здається.

— Та чи була то дрібниця?

— Авжеж, — погодився я, — хтозна, що то за папери. Та Реймонд так запевняв…

— Даймо Реймонду на хвилинку спокій. Як вам дівчина?

— Яка саме? Служниця?

— Так, служниця. Урсула Борн.

— Вона, здається, славна дівчина, — невпевнено промовив я.

Пуаро повторив мої слова, проте я наголосив на третьому слові, а він — на другому.

— Вона, здається, славна дівчина.

Потім, помовчавши хвилину, витяг щось із кишені та вручив мені.

— Ось, друже, я вам щось покажу. Гляньте.

Аркуш паперу, що він його мені показав, був тим укладеним інспектором і відданим Пуаро цього ранку списком. Подивившись туди, куди вказував палець, я побачив невеличкий, намальований олівцем хрестик навпроти імені Урсули Борн.

— Можливо, ви тоді не помітили, мій друже, та в цьому списку є одна особа, чиє алібі не має підтвердження. Урсула Борн.

— Ви ж не думаєте?

— Докторе Шеппард, я можу собі дозволити думати про все що завгодно. Урсула Борн могла вбити містера Екройда, та зізнаюся, мені не вдається зрозуміти її мотиву. А ви розумієте?

Він подивився на мене пронизливим поглядом. Таким пронизливим, що я аж знітився.

— Розумієте? — повторив він.

— Жодного мотиву, — впевнено мовив я.

Його погляд став м’якшим. Він звів брови на переніссі та пробелькотів про себе:

— Якщо шантажист чоловік, а вона не може бути шантажистом, то…

Я прокашлявся.

— Хай що б там не було… — почав я невпевнено.

Він обернувся до мене.

— Що? Що ви хочете сказати?

— Нічого, нічого. Лише те, що місіс Феррас у листі згадувала особу. Вона, власне, не вказувала, що то був чоловік. Ми, як і Екройд, просто припустили, що то був чоловік.

Схоже, Пуаро мене не слухав.

— Хоча тоді це таки можливо… так, авжеж, можливо… але тоді… ах! Треба впорядкувати всі ці міркування. Метод, порядок! Ще ніколи я так не потребував їх. Усе мусить стати… на свої місця… інакше — я на хибному шляху.

Він замовк і знову повернувся до мене.

— Де це Марбі?

— На іншому боці Кранчестера.

— Далеко?

— О! Миль чотирнадцять, напевно.

— Чи не поїхали б ви туди? Нехай завтра?

— Завтра? Завтра неділя. Так, можна це організувати. То що загадаєте мені там робити?

— Відвідайте ту жінку, місіс Фолліот. Дізнайтеся все можливе про Урсулу Борн.

— Гаразд. Але… мені це не дуже подобається.

— Не час ускладнювати. Від цього залежить життя людини.

— Бідолашний Ральф, — зітхнувши, проговорив я. — Ви вірите в його невинуватість?

Пуаро поглянув на мене дуже серйозно.

— Волієте знати правду?

— Авжеж.

— Тоді слухайте. Мій друже, все вказує на його винуватість.

— Що? — вигукнув я.

Пуаро кивнув.

— Так, той дурний інспектор (а він таки дурний) має всі докази цього. Я шукаю правду, а правда щоразу веде мене до Ральфа Пейтона. Мотив, можливість, засоби. Та я не залишу неперевіреним нічого: я пообіцяв мадемуазель Флорі. А вона була така впевнена, та дівчина. Цілковито впевнена.