Убивство Роджера Екройда

Розділ двадцять четвертий Історія Ральфа Пейтона

Цієї хвилини мені стало дуже незручно. Посеред тих вигуків і зойків здивування я заледве розумів, що коїться! Коли ж достатньо оговтався, щоб усвідомлювати, що відбувається, Ральф Пейтон стояв біля своєї дружини, тримаючи її за руку, і через кімнату всміхався мені.

Пуаро також усміхався і водночас красномовно сварився на мене пальцем.

— Хіба я вам не говорив, щонайменше тридцять шість разів, що марно приховувати щось від Еркюля Пуаро? — допитувався він. — Що в такому разі він таки дізнається?

Тоді повернувся до інших.

— Одного дня, пригадуєте, ми якось уже збиралися за одним столом — принаймні шестеро з нас. Я звинуватив п’ятьох присутніх у приховуванні від мене чогось. Четверо з них виказали свій секрет. А доктор Шеппард ні. Та мені не давали спокою підозри. Доктор Шеппард ходив до «Трьох вепрів» тієї ночі у сподіванні знайти Ральфа. Там його не знайшов. А що, як зустрів на вулиці дорогою додому? Доктор Шеппард — друг капітана Пейтона — прямував просто з місця злочину. Він знав, що все вказувало на останнього. Можливо, знав більше, ніж загал…

— Так, — сумно визнав я. — Гадаю, тепер можу щиросердно зізнатися. Я ходив того дня побачитися з Ральфом. Спершу він з осторогою зустрів мене, та пізніше розповів про своє одруження і складну ситуацію, у якій опинився. Із виявленням убивства я зрозумів, що щойно буде оприлюднено факти, підозри закономірно впадуть на Ральфа — або, якщо не на нього, то на його кохану. Тієї ночі я виклав перед ним усі факти. Думка про перспективу давати свідчення проти дружини змусила його за будь-яку ціну…

Я завагався, і Ральф заповнив паузу.

— Утекти, — красномовно завершив він. — Розумієте, Урсула після зустрічі зі мною пішла до будинку. Я зміркував, що, можливо, вона наважилася на ще одну розмову з моїм вітчимом. Того дня він уже раз нагрубив їй, тож я припустив, що він знову образив її — у такий спосіб, який неможливо пробачити. Не усвідомлюючи скоюваного…

Він замовк. Урсула висмикнула свою руку та відступила назад.

— Ти таке подумав, Ральфе? Ти насправді подумав, що я здатна на таке?

— Повернімося до злочинної поведінки доктора Шеппарда, — сухо зауважив Пуаро. — Доктор Шеппард погодився допомогти йому. Він успішно заховав капітана Пейтона від поліції.

— Де? — запитав Реймонд. — У своєму домі?

— Ах, звісно, ні, — заперечив Пуаро. — Вам слід поставити собі те саме запитання, яке я поставив собі. Якби хороший лікар переховував молодого чоловіка, яке б він обрав місце? Обов’язково десь неподалік. Я подумав про Кранчестер. Готель? Ні. Наймана кімната? Навіть більш логічно, але ні. Де тоді? А! Є. Будинок-інтернат. Лікарня для розумово відсталих. Я перевірив свою гіпотезу. Вигадав племінника із розумовими відхиленнями, порадився із мадемуазель Шеппард про потрібний інтернат. Вона назвала мені два біля Кранчестера, до яких її брат скеровував пацієнтів. Я зробив запити. Так, до одного з них лікар сам привіз пацієнта суботнього ранку. У тому пацієнтові, хоча й під іншим іменем, я легко впізнав капітана Пейтона. Після необхідних формальностей мені дозволили його забрати. Він прибув до мого дому вчора рано вранці.

Я кинув на нього сумний погляд.

— Домашній офіс експерта Керолайн, — пробубонів я. — Хай там що, я ніколи не здогадався б.

— Тепер бачите, чому я звернув увагу на стриманість вашого рукопису, мій друже, — стиха мовив Пуаро. — Він строго правдивий щодо справи, та не надто відвертий, еге ж?

Я був надто збентежений, щоб опиратися.

— Доктор Шеппард — вірний друг, — сказав Ральф. — Підтримував мене попри все. Він повівся, як вважав за найкраще в такій ситуації. Тепер, із розказаного мені месьє Пуаро, усвідомлюю, що це насправді не було найкраще. Мені вартувало з’явитися і прийняти критику чи покарання. Розумієте, у тій лікарні не давали газет. Я нічого не знав про те, що тут відбувалося.

— Доктор Шеппард виявився зразком обережності, — зазначив Пуаро. — Проте я розкриваю і найменші таємнички. Це моя робота.

— Тепер ми можемо почути твою версію подій тієї ночі, — нетерпеливилося Реймонду.

— Ви вже її знаєте, — мовив Ральф. — Додам небагато. Я залишив альтанку о дев’ятій сорок п’ять. Ішов манівцями, ламаючи голову над тим, що робити далі — як правильно вчинити. Змушений визнати, що не маю й тіні алібі, проте даю вам слово честі, що не заходив до кабінету та не бачив свого вітчима — живого чи мертвого. Хай що там думає весь світ, я прагну, аби ви мені вірили.

— Немає алібі, — пробелькотів Реймонд. — Це погано. Я вам, звісно, вірю, але — справа кепська.

— Хоча це все спрощує, — радісно виголосив Пуаро. — Справді дуже спрощує.

Ми всі витріщилися на нього.

— Розумієте, про що я? Ні? Я про те, що для порятунку капітана Пейтона мусить зізнатися справжній злочинець.

Він втішено оглядав нас усіх.

— Так — я маю на увазі саме те, що зараз сказав. Я не запросив сюди інспектора Реґлана. Для цього є причина. Я не маю наміру говорити йому все, мені відоме, — принаймні не хочу говорити йому сьогодні.

Він нахилився вперед — і раптом його голос, та й сам він, змінився. Зненацька став небезпечним.

— Я (той, хто розмовляє з вами) знаю, що вбивця містера Екройда присутній зараз у цій кімнаті. Я звертаюся до вбивці. Завтра інспектор Реґлан дізнається правду. Ви розумієте?

Запала напружена тиша. Її перервав прихід старої британки — із телеграмою на таці. Пуаро розгорнув телеграму.

Лунким виляском прозвучав голос Бланта.

— То вбивця серед нас? Ви знаєте — хто?

Пуаро прочитав послання і зім’яв його в руці.

— Тепер знаю!

Потому постукав зім’ятою паперовою кулькою по столі.

— Що це? — вихопився Реймонд.

— Радіограма — із пароплава, який зараз рухається у напрямку Сполучених Штатів.

Посеред цілковитої тиші Пуаро підвівся й уклонився.

— Месьє і мадам, моє зібрання завершено. Пам’ятайте — інспектор Реґлан дізнається правду вранці.