Убивство Роджера Екройда

Розділ одинадцятий Візит Пуаро

Наступного дня я, трохи схвильований, дзвонив у двері Марбі Ґрендж. Мені було цікаво, що саме сподівався дізнатися Пуаро. Він довірив це завдання мені. Чому? Може, тому, що, як і в ситуації з майором Блантом, волів залишатися в тіні? Таке логічне у першій ситуації бажання тут, як на мене, не мало такого значення.

Мої роздуми перервала поява охайно вбраної служниці.

Так, місіс Фолліот удома. Мене провели до просторої вітальні, і в очікуванні на господиню дому я з цікавістю розглядав усе навколо. Величезна і майже порожня кімната, декілька непоганих зразків старовинної порцеляни, небагато чудових гравіювань, потерті покривала та штори. Типова дамська кімната.

Від споглядання Бартолоцці на стіні мене відволік прихід місіс Фолліот. Вона виявилася високою жінкою із пишним каштановим волоссям і чарівною усмішкою.

— Докторе Шеппард, — невпевнено сказала вона.

— Так до мене звертаються, — відгукнувся я. — Перепрошую за візит, але чи не поділилися б ви інформацією про служницю, яка у вас раніше працювала. Урсулу Борн.

Зі згадкою цього імені усмішка з її обличчя збігла. Як зникла і люб’язність у поведінці. Жінка набула якогось зніяковілого вигляду.

— Урсула Борн? — перепитала.

— Так, — відповів я. — Можливо, ви не пригадуєте такого імені?

— О, так, авжеж. Я… я чудово пам’ятаю.

— Як я зрозумів, вона пішла від вас приблизно понад рік тому?

— Так. Саме так. Усе правильно.

— І ви були нею задоволені під час перебування тут? Між іншим, як довго вона працювала?

— О! Рік чи два… не пам’ятаю. Вона… вона дуже здібна. Я впевнена, ви будете нею задоволені. Я не знала, що вона йде з «Папороті». Не здогадувалася.

— Ви можете мені про неї розповісти? — попросив я.

— Про неї?

— Так, звідки вона, з якої родини… Я про це.

Обличчя місіс Фолліот закам’яніло.

— Я не знаю.

— У кого вона працювала до вас?

— Боюся, не згадаю.

Я вловив проблиск роздратування крізь її стурбованість. Вона скинула голову якимось знайомим порухом.

— Це справді так потрібно? Ставити всі ці запитання?

— Зовсім ні, — сказав я з відтінком подиву в голосі та з натяком на вибачення у поведінці. — Не знав, що ви не бажаєте на них відповідати. Перепрошую.

Роздратування зникло — вона знову набула якогось розгубленого вигляду.

— О! Я не проти на них відповісти. Запевняю, не проти. Чому б я була проти. Просто… це здається трохи незвичним, знаєте. І все. Трохи незвичним.

Перевага лікаря полягає в тому, що знаєш, коли тебе обманюють. Я зрозумів уже з поведінки місіс Фолліот, що вона не хоче відповідати на мої запитання, дуже не хоче. Вона почувалася вельми незручно й була вельми незадоволена. За усім цим крилася якась таємниця. Вона вочевидь належить до тих жінок, що не звикла до хоч якогось обману, тож зазвичай почувається ніяково за потреби вдаватися до цього на практиці. Навіть дитина розкусила б її.

Також я зрозумів, що вона нічого мені більше не розповість. Якою б таємницею не була оповита Урсула Борн, місіс Фолліот мовчатиме.

Переможений, я перепросив за турботу, взяв капелюха й пішов.

Я відвідав кількох пацієнтів і з’явився вдома о шостій. Керолайн сиділа перед розставленим чайним сервізом. Її обличчя випромінювало таку знайому мені притлумлену насолоду — гарантований знак, що вона або вимагатиме інформацію, або ділитиметься нею. Цікаво, що саме цього разу.

— У мене був дуже цікавий ранок, — розпочала Керолайн, коли я впав у своє улюблене м’яке крісло й протягнув ноги до такого приємного полум’я в каміні.

— Справді? — озвався я. — Заходила на чай міс Ґаннетт?

Міс Ґаннетт — одна з найбільших пліткарок.

— Вгадуй далі, — підштовхнула Керолайн із великим задоволенням у голосі.

Я ще кілька разів спробував угадати, повільно перебираючи всіх агентів «розвідки» Керолайн. На кожну здогадку моя сестра відповідала заперечним хитанням голови. Зрештою погодилася викласти інформацію сама.

— Мсьє Пуаро! — вигукнула вона. — І що ти тепер думаєш?

Я багато чого про це подумав, але мав обережність не зізнатися Керолайн.

— Чому він приходив? — запитав.

— Зустрітися зі мною, звісно. Він сказав, що, так добре знаючи мого брата, сподівався на знайомство з його чарівною сестрою… з твоєю чарівною сестрою. Я заплуталася, але ти розумієш, про що я.

— Про що ж ви розмовляли? — допитувався я.

— Він багато мені розповідав про себе та свої справи. Ти знаєш того принца Пола Мавританського… того, що одружився із танцівницею?

— Так?

— Я нещодавно читала про неї надзвичайно захопливу статтю у «Світських хроніках». Там натякали, що насправді вона — російська княгиня, одна з дочок царя, якій вдалося втекти від більшовиків. Отож, схоже, мсьє Пуаро розкрив заплутану таємницю вбивства, що загрожувала їм обом. Принц Пол почувався неймовірно вдячним за все.

— Він часом не подарував Пуаро смарагдову шпильку для краватки, завбільшки з яйце пташки сивки? — із сарказмом поцікавився я.

— Такого не говорив. А що?

— Нічого, — кинув я. — Гадав, що так завжди роблять. Так пишуть у детективах. У кімнатах супердетективів завжди повно рубінів, перлів і смарагдів, подарованих вдячними клієнтами із королівських родин.

— Так цікаво про це все довідатися від учасників подій, — беззлобно промовила сестра.

Для Керолайн це цікаво. Винахідливість мсьє Еркюля Пуаро варта захоплення: так влучно вибрати історію, яка напевне зацікавить старшу даму із маленького села.

— Він тобі сказав, що та танцівниця і справді була княгинею? — правив своє я.

— Він не має права розголошувати, — пояснила Керолайн поважно.

Я замислився над тим, як саме Пуаро спотворив правду під час розмови з Керолайн… Можливо, він натякав самими рухами брів і плечей.

— І після такого, — зазначив я, — ти, вочевидь, була ладна їсти з його рук?

— Не будь таким грубим, Джеймсе. Не знаю, де ти набрався таких вульгарних висловлювань.

— Напевно, через єдиний зв’язок із зовнішнім світом — від моїх клієнтів. На жаль, я не практикую поміж принців і російських émigrés[8].

Керолайн поправила окуляри й зирнула на мене.

— Ти якийсь роздратований, Джеймсе. Може, щось із печінкою. Синя пігулка, гадаю, на ніч.

Побачивши мене у власному домі, ви навіть не припустили б, що я кваліфікований лікар: Керолайн виписує домашні рецепти і собі, і мені.

— Та до біса мою печінку, — роздратовано відрізав я. — Ви про вбивство не говорили взагалі?

— Звісно, говорили, Джеймсе. Про що ж іще тут говорити? Я мала змогу дещо пояснити мсьє Пуаро. Він був мені такий вдячний. Сказав, що я маю здібності вродженого детектива… і неймовірну здатність розгледіти психологічні аспекти людської природи.

Керолайн була наче той кіт, який наївся сметани так багато, що аж розхлюпується. Вона аж муркала.

— Він багато говорив про сіру речовину мозку та її функцію. Його власна речовина, на його погляд, найвищої якості.

— Пуаро на таке здатний, — в’їдливо вставив я. — Скромність справді не його друге ім’я.

— Я б дуже хотіла, щоб ти не був таким американцем, Джеймсе. Він вважає надзвичайно важливим знайти Ральфа якнайшвидше та змусити його пояснити свої дії. Каже, що його зникнення дуже негативно позначиться на розслідуванні.

— І що ти на це?

— Я з ним погодилася, — поважно промовила Керолайн. — І я змогла розповісти йому, що саме про це подейкують люди.

— Керолайн, — раптом скинувся я, — ти виклала мсьє Пуаро про підслухане тоді в лісі?

— Виклала, — сумирно відповіла Керолайн.

Я скочив на ноги й заходився метатися туди-сюди.

— Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що робиш, — напосівся на неї. — Те, що ти затягуєш зашморг на шиї Ральфа Пейтона, так само точно, як і те, що сидиш переді мною в цьому кріслі.

— Усе зовсім не так, — заперечила Керолайн дуже схвильовано. — Мене здивувало, що ти йому цього не розповів.

— Я доклав до цього багатьох зусиль, — сказав я. — Мені цей хлопчина не байдужий.

— Мені теж. Саме тому я вважаю, що ти плетеш нісенітниці. Я не вірю, що це скоїв Ральф, тож правда йому не зашкодить, а ми повинні допомагати мсьє Пуаро в усьому. Бо, подумай лишень, схоже, що у вечір убивства Ральф гуляв з тією самою дівчиною, а якщо це так, то в нього ідеальне алібі.

— Якщо в нього ідеальне алібі, — парирував я, — чому він не з’явиться та не надасть його?

— Можливо, це зашкодить дівчині, — розважливо припустила Керолайн. — Та якщо мсьє Пуаро знайде її та змусить виконати свій обов’язок, вона все розповість і виправдає Ральфа.

— Схоже, ти вигадала власну романтичну казкову історію, — резюмував я. — Ти читаєш надто багато дешевих романів, Керолайн. Я завжди тобі це повторював.

Я знову сів у своє крісло.

— Пуаро запитував тебе ще про щось? — продовжив.

Тільки про пацієнтів, яких ти приймав зранку.

— Пацієнтів? — вигукнув я, неспроможний у це повірити.

— Так, твоїх пацієнтів з клініки. Скільки їх було та хто вони.

— Ти хочеш сказати, що й про це йому розповіла? — вимагав я.

Керолайн просто неймовірна.

— Чому б ні? — виклично запитала сестра. — Я чудово бачу доріжку до приймальні з цього вікна. Та й пам’ять у мене чудова, Джеймсе. Краща, ніж у тебе, мушу зазначити.

— Упевнений, що краща, — механічно буркнув я.

А моя сестра вже згадувала імена та загинала пальці.

— Стара місіс Беннетт, і той хлопчина з ферми з хворим пальцем, Доллі Ґрайс, щоб витягти голку з пальця; той американський стюарт з лайнера. Зажди… то четверо. Так, старий Джордж Еванс із виразкою. І насамкінець…

Вона зробила багатозначну паузу.

— Що ж?

Керолайн зробила свою кульмінацію тріумфальною: дуже емоційно, неймовірно подовжуючи звук «с», вона прошипіла.

— Міс Рассел!

А тоді відкинулася в кріслі та багатозначно поглянула на мене. А багатозначний погляд Керолайн проігнорувати важко.

— Я не знаю, про що ти, — відмовлявся я, злукавивши. — Чому міс Рассел не може проконсультуватися в мене щодо її хворого коліна?

— Хворе коліно, — повторила Керолайн. — Дурниці! Таке саме хворе, як у мене чи в тебе. Їй щось інше потрібно було.

— Що? — запитав я.

Керолайн змушена була визнати, що це їй невідомо.

— Але саме це він і намагався довідатися. Мсьє Пуаро тобто. У тій жінці є щось підозріле, і він це знає.

— Саме так учора висловилася місіс Екройд, — мовив я. — Що у міс Рассел є щось підозріле.

— Ах! — раптом вигукнула Керолайн. — Місіс Екройд! Іще одна!

— Іще одна що?

Керолайн відмовилася пояснювати. Вона кілька разів ледве кивнула, а тоді склала своє в’язання і пішла нагору вдягти свою бузкову шовкову блузку з високим комірцем і золотий медальйон — переодягтися до вечері.

А я сидів, утупившись у полум’я і міркуючи над словами Керолайн. Чи справді Пуаро приходив на вивідки про міс Рассел, чи то лише плід невгамовної уяви Керолайн, що все пояснювала тільки так, як їй заманеться?

Поведінка міс Рассел вочевидь не була підозрілою. Зрештою…

Я згадав її наполегливість у розмові про наркотики… а потім те, як вона перевела розмову на отруту та отруєння. Та це тут ні до чого. Екройда не отруїли. Проте однаково дивно…

Я почув від сходів голос Керолайн — досить в’їдливий.

— Джеймсе, ти запізнишся до вечері.

Я підкинув у камін вугілля та покірно поплівся нагору.

За будь-яку ціну потрібно зберегти у домі мир.