Убивство Роджера Екройда

Розділ двадцятий Міс Рассел

Інспектор Реґлан був приголомшений: доблесна Блантова брехня подіяла на нього не більше, аніж на нас. На зворотному шляху до села він безупинно нарікав.

— Це все змінює, так, змінює. Мсьє Пуаро, не знаю, чи ви це зрозуміли.

— Так, думаю, що так, — погоджувався Пуаро. — Розумієте, я вже давно це підозрював.

Інспектор Реґлан, якому стало про все відомо лише півгодини тому, кинув на Пуаро нещасний погляд і продовжив:

— Усім цим алібі гріш ціна! Вони абсолютно нікчемні. Треба починати все знову. З’ясувати, хто що робив від дев’ятої тридцять і далі. Дев’ята тридцять — це час, якого ми повинні триматися. Ви цілком мали рацію щодо того чоловіка, Кента: допоки ми його не відпускатимемо. Отож, о дев’ятій сорок п’ять він був у «Свистку і собаці». Може, дістався туди за чверть години, якщо біг. Цілком можливо, що містер Реймонд почув саме його голос, коли він розмовляв із містером Екройдом: Кент просив грошей, а містер Екройд не дав. Напевне зрозуміло одне: телефонував не він. Станція знаходиться за півмилі в інший бік — за півтори милі від «Собаки і свистка», а він перебував у «Собаці та свистку» до десяти хвилин на одинадцяту. Клятий телефонний дзвінок! Постійно все веде до нього.

— Так, справді, — підтакнув Пуаро. — Це цікаво.

— Імовірно, що, піднявшись до кімнати свого дядька та знайшовши його там убитим, капітан Пейтон сам зателефонував. Злякався, думаючи, що його звинуватять, і втік. Це можливо, чи не так?

— Навіщо тоді йому телефонувати?

— Сумнівався, що старий справді мертвий. Вирішив якомога швидше викликати лікаря, але не хотів виказувати себе. Як вам така теорія? Як на мене, щось у цьому є.

Інспектор випростався. Він був у такому захваті від самого себе, що будь-які наші слова виявилися зовсім зайвими.

Коли за хвилину ми повернулися до мого будинку, я поквапився до своїх хірургічних пацієнтів (вони вже зачекалися на мене), а Пуаро з інспектором попростували до поліцейської дільниці.

Відпустивши останнього пацієнта, я пішов до маленької кімнати в задній частині будинку, що називаю її своєю майстернею (саморобне радіо — предмет моїх гордощів). Керолайн ненавидить мою майстерню. Я ж зберігаю там свої інструменти й не дозволяю Енні посіяти хаос совком і щіткою. Я саме розбирав будильник, одностайно визнаний усіма домашніми абсолютно безнадійним, коли двері відчинилися і зазирнула Керолайн.

— О! Джеймсе, ось де ти, — із глибоким несхваленням мовила вона. — До тебе мсьє Пуаро.

— Ну, — почав я трохи роздратовано (її раптова поява спантеличила мене, і я впустив дрібну деталь механізму), — якщо він бажає зі мною зустрітися, то хай заходить сюди.

— Сюди? — запитала Керолайн.

— Так, я ж сказав — сюди.

Керолайн несхвально пирхнула і пішла. За хвилину чи дві вона повернулася разом з Пуаро, а потім знову пішла, гримнувши за собою дверима.

— Ага! Мій друже, — наблизився до мене Пуаро, потираючи руки. — Бачите, ви не позбудетеся мене так швидко!

— Завершили з інспектором? — поцікавився я.

— Наразі так. А ви, прийняли всіх хворих?

— Так.

Пуаро сів і, схиливши набік свою яйцеподібну голову, задивився на мене з виглядом людини, що смакує жарт.

— Ви помиляєтеся, — нарешті озвався він. — У вас іще один пацієнт.

— Часом не ви? — скрикнув я з подиву.

— А, ні, не я, bien entendu. У мене чудове здоров’я. Ні, зізнаюся, це моя маленька complot[21]. Розумієте, я хочу з деким зустрітися і водночас остерігаюся розголосу про це на все село. А якщо ця леді завітає до мене, то так воно і станеться. Вона вже відвідувала вас як пацієнт.

— Міс Рассел! — вигукнув я.

— Précisément. Я дуже хочу з нею поговорити, тож відправлю їй записку та призначу зустріч у вашому кабінеті? Ви на мене не розгніваєтесь?

— Навпаки, — мовив я. — Тобто ви ж дозволите мені бути присутнім під час розмови?

— Звісно! Кабінет же ваш.

— Знаєте, — зізнався я, кидаючи пінцет, — ця справа надзвичайно захоплива. Кожне нове відкриття змінює все так, як у калейдоскопі цілковито зазнає змін перспектива. Тож чому ви так прагнете зустрітися з міс Рассел?

Пуаро підняв брови.

— Невже це так помітно? — пробубонів він.

— Ось знову, — буркнув я, — за вашою логікою все очевидно. А мені й надалі все вкрите туманом.

Пуаро добродушно похитав головою.

— Ви насміхаєтеся з мене. Візьмемо, до прикладу, мадемуазель Флору. Інспектор здивувався, а ви ні.

— Я й уявити собі не міг, що вона злодійка, — обурився я.

— Мабуть, таки ні. Однак я стежив за вашим обличчям: ви не здивувалися і не засумнівалися, як інспектор Реґлан.

Хвилину чи дві я міркував.

— Можливо, правда ваша, — нарешті погодився. — Я постійно відчував, що Флора щось приховує, тож підсвідомо очікував почути правду. Це справді дуже засмутило бідолаху інспектора Реґлана.

— Ах! Pour ça oui![22] Цей бідолаха повинен переглянути всі свої ідеї. Я скористався його станом і вмовив його зробити мені невеличку послугу.

— Яку?

Пуаро дістав із кишені аркуш паперу із якимись записами. Він прочитав їх уголос.

— Поліція вже кілька днів розшукує капітана Ральфа Пейтона, племінника містера Екройда з «Парку Папороті», який помер минулої п’ятниці за трагічних обставин. Капітана Пейтона знайшли в Ліверпулі, де він сідав на корабель до Америки.

Він згорнув папірець.

— Мій друже, завтра вранці це буде в газетах.

Я ошелешено на нього витріщився.

— Але — але це ж неправда! Він не в Ліверпулі!

Пуаро просяяв.

— Ви так швидко здогадалися! Ні, він не в Ліверпулі. Інспектор Реґлан дуже неохоче дозволив мені розмістити цю замітку в газеті, тим паче, що я не зміг пояснити йому причину цього. Лише потому як я запевнив його, що результати її появи у пресі будуть дуже цікавими, він здався, одначе зняв із себе будь-яку відповідальність.

Я втупився в Пуаро. Він усміхнувся мені.

— Однаково не розумію, — нарешті витиснув із себе я, — чого ви хочете доп’ясти.

— Скористайтеся своїми маленькими сірими клітинками, — багатозначно прорік Пуаро.

Він підвівся і підійшов до лавки.

— Вам справді подобаються механізми? — запитав він, оглядаючи розкидані детальки.

— У кожного своє хобі.

Я відразу звернув увагу Пуаро на саморобне радіо. Помітивши його зацікавленість, показав йому два свої винаходи — дріб’язкові, проте корисні в домі прилади.

— Безперечно, — мовив Пуаро, — ви мали би бути винахідником, а не лікарем. О, чую дзвінок — це ваш пацієнт. Ходімо до кабінету.

Якось я вже був вражений збляклими барвами минулої вроди на обличчі економки. Сьогодні вранці я був вражений вдруге. У простому чорному вбранні, висока, гордовита і, як завжди, незалежна, з великими темними очима та незвичним рум’янцем на зазвичай блідих щоках, вона не залишала сумнівів, що дівчиною була неймовірно вродливою.

— Доброго ранку, мадемуазель, — привітався Пуаро. — Присядьте. Доктор Шеппард такий ласкавий, що дозволив мені скористатися його кабінетом для нашої маленької бесіди.

Міс Рассел сіла із властивою їй витримкою. Коли вона й відчувала внутрішнє хвилювання, то ніяк цього не виказувала.

— Із вашого дозволу, все це досить дивно, — зауважила вона.

— Міс Рассел, маю для вас новини.

— Справді!

— Чарльза Кента заарештували в Ліверпулі.

Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. Вона просто ширше розплющила очі та з відтінком зневаги запитала:

— І що?

Тієї миті я зрозумів, що не давало мені спокою весь цей час. Схожіть, щось знайоме в обличчі Чарльза Кента. Два голоси, один грубий і хрипкий, інший — надто жіночний, мали дуже подібний тембр. Я осягнув: за ворітьми «Парку папороті» незнайомець нагадав мені міс Рассел.

Я кинув здивований погляд на Пуаро, і він ледь помітно кивнув мені.

У відповідь на запитання міс Рассел він зобразив руками французький жест.

— Я гадав, вам буде цікаво, ось і все, — м’яко зронив він.

— Ну, не особливо, — зазначила міс Рассел. — До речі, хто такий Чарльз Кент?

— Чоловік, який у ніч убивства був у «Парку папороті».

— Справді?

— На щастя для нього, він має алібі. Чверть на десяту він сидів у трактирі за милю звідси.

— Йому пощастило, — прокоментувала міс Рассел.

— Проте нам не відомо, що він робив у «Парку папороті» — наприклад, із ким він там зустрічався.

— Боюся, не зможу вам допомогти, — ввічливо зауважила економка. — Я нічого про це не знаю. Якщо це все…

Вона зробила непевний рух, наче пориваючись підвестися. Пуаро зупинив її.

— Це ще не зовсім усе, — протягнув він. — Сьогодні спливли нові подробиці. Здається, містера Екройда вбили не за чверть до десятої, а раніше. Між за десять хвилин до дев’ятої, коли пішов доктор Шеппард, і до за чверть до десятої.

З обличчя економки збігла фарба. Похитнувшись, вона нахилилася вперед.

— Але міс Екройд сказала, міс Екройд сказала…

— Міс Екройд зізналася, що збрехала. Того вечора вона не заходила до кабінету.

— Отже…

— Отже, Чарльз Кент — нібито якраз та людина, яку ми шукаємо. Він був у «Парку папороті», проте не може розповісти, що там робив…

— Я можу розповісти вам, що він там робив. Він і волосинки з голови старого Екройда не зачепив — він навіть не наближався до кабінету. Я запевняю вас, він цього не робив.

Вона подалася вперед. Залізні шори спали: її обличчя спотворили жах і відчай.

— Мсьє Пуаро! Мсьє Пуаро! Ох, повірте мені.

Пуаро підвівся і підступив до неї. Потім заспокійливо поплескав її по плечі.

— Так, так, я вам вірю. Але мав змусити вас говорити.

На мить у ній спалахнула підозра.

— Те, що ви сказали, правда?

— Що Чарльза Кента підозрюють у злочині? Так, це правда. І тільки ви можете врятувати його, відкривши причину його появи у «Парку папороті».

— Він прийшов до мене. — Вона говорила тихо й поквапливо. — Я виходила, щоб зустрітися з ним…

— У альтанці. Так, я знаю.

— Звідки?

— Мадемуазель, завдання Еркюля Пуаро полягає в тому, щоб знати все. Я знаю, що того вечора ви виходили раніше, що ви залишили в альтанці повідомлення, коли там будете.

— Так, це так. Він повідомив мене про приїзд. Я не наважилася дозволити йому зайти до будинку. Написала на ту адресу, яку він дав мені, що зустрінуся з ним в альтанці, й описала її так, щоб він зміг знайти це місце. Потім злякалася, що йому забракне терпіння мене дочекатися, тож вибігла та залишила записку, що буду там приблизно десять хвилин на десяту. Я не хотіла, щоб хтось із прислуги мене побачив, тому вислизнула через вікно у вітальні. Коли повернулася, то зустріла доктора Шеппарда. І мені здалося, що він подумав, нібито це дивно. Те, що я захекалася. Я і не уявляла, що того вечора він завітає на вечерю.

Вона замовкла.

— Продовжуйте, — попросив Пуаро. — Ви вийшли, щоб зустрітися з ним десять хвилин на десяту. Про що ви розмовляли?

— Це складно. Розумієте…

— Мадемуазель, — Пуаро перебив її, — я хочу знати про це всю правду. Те, що ви нам розповісте, залишиться у цих чотирьох стінах. Доктор Шеппард мовчатиме, і я теж. Зрозумійте, я вам допоможу. Цей Чарльз Кент, він ваш син, чи не так?

Вона кивнула. Її щоки палали.

— Ніхто й ніколи не знав. Це було давно-давно — у Кенті. Я не була заміжня…

— Отже, ви дали йому назву графства як прізвище. Розумію.

— Я отримала роботу. Змогла оплатити його харчування і проживання. І ніколи не зізнавалась йому, що його мати. Та справи в нього йшли погано, він пив, потім узявся за наркотики. Мені вдалося оплатити його переїзд до Канади. Рік чи два я нічого про нього не чула. Потім він якось дізнався, що я його мати. Написав мені та попросив грошей. Нарешті я почула, що він повернувся. Він повідомив, що приїде до мене у «Папороть». Я не наважилась дозволити йому зайти до будинку: мене там завжди дуже поважали. Якби в когось виникли підозри, я втратила б місце економки. Тож я написала йому те, про що щойно вам розповіла.

— І вранці ви відвідали лікаря Шеппарда?

— Так. Я хотіла знати, чи можна чимось зарадити. Він не був поганим хлопчиком, допоки почав уживати наркотики.

— Розумію, — мовив Пуаро. — Тепер продовжимо цю історію. Того вечора він прийшов до альтанки?

— Так, коли я туди прийшла, він уже на мене чекав. Був дуже грубим і ображав мене. Я принесла із собою всі свої гроші та віддала йому. Ми трохи поговорили, а потім він пішов.

— Коли це було?

— Напевно, між двадцятьма та двадцятьма п’ятьма хвилинами на десяту. Ще не було половини, коли я повернулася до будинку.

— У який бік він попрямував?

— Просто туди ж, звідки прийшов, доріжкою, що з’єднується із заїздом, і через ворота.

Пуаро кивнув.

— А що зробили ви?

— Я повернулася до будинку. Майор Блант походжав терасою та курив, тож я зайшла через бокові двері. Це було якраз о пів на десяту.

Пуаро знову кивнув. Він щось записав у мікроскопічному нотатнику.

— Гадаю, це все, — задумливо зронив він.

— Мені треба… — нерішуче почала вона. — Треба розповісти все це інспекторові Реґлану?

— Можливо, це й знадобиться. Але не поспішаймо. Просуватимемося крок за кроком, послідовно. Чарльзові Кенту ще не висунули офіційного звинувачення у вбивстві. Можуть виникнути нові обставини, які дадуть змогу зробити вашу історію непотрібною.

Міс Рассел підвелася.

— Уклінно дякую вам, мсьє Пуаро, — сказала вона. — Ви були дуже добрі, дуже добрі. Ви… ви вірите мені, чи не так? Чарльз не має нічого спільного з тим жахливим убивством!

— Здається, немає сумнівів у тому, що чоловік, який о дев’ятій тридцять розмовляв у бібліотеці з містером Екройдом, не ваш син. Мадемуазель, тримайтеся. Усе буде гаразд.

Міс Рассел пішла. Ми з Пуаро залишилися вдвох.

— То ось воно що, — почав я. — Щоразу ми повертаємося до Ральфа Пейтона. А як ви дізналися, що Чарльз Кент приїжджав на зустріч саме до міс Рассел? Ви помітили схожість?

— Я пов’язав її з невідомим чоловіком ще задовго до зустрічі з ним особисто: щойно ми виявили стержень від пера. Перо передбачає наркотики, і я згадав вашу розповідь про візит міс Рассел. Потім я знайшов статтю про кокаїн у вранішній газеті. Усе це було дуже очевидним. Того ранку вона отримала від когось звістку (від когось, хто пристрастився до наркотиків), прочитала статтю в газеті та прийшла поставити вам кілька запитань. Вона згадувала кокаїн, бо в статті йшлося саме про це. Потім, коли ви зацікавилися, вона швидко завела мову про детективів і отрути, що не залишають слідів. Я підозрював, що в неї є син або брат, або якийсь інший небажаний родич. Ах, я повинен іти. Час обіду.

— Пообідайте з нами, — запропонував я.

Пуаро похитав головою. Його очі зблиснули.

— Не сьогодні. Я не хотів би прирікати мадемуазель Керолайн на вегетаріанську дієту два дні поспіль.

Я зрозумів: нічого не приховати від очей Еркюля Пуаро.