Убивство Роджера Екройда

Розділ сімнадцятий Паркер

Наступного ранку я зрозумів, що, вочевидь, через сп’яніння від тін-го — ідеального виграшу, поводився трохи нерозсудливо. Щоправда, Пуаро не просив мене мовчати про обручку, проте він і не згадував про неї у «Папороті», тож я, гадаю, був єдиною людиною, що знала про неї. Я почувався винним. Річ у тім, що новини ширилися Кінґз-Ебботом, як лісова пожежа. Я чекав на докори Пуаро щомиті.

Спільні похорони місіс Феррас і Роджера Екройда було призначено на одинадцяту. На сумну й урочисту церемонію зійшлися всі мешканці «Парку папороті».

Після її закінчення Пуаро — також тут присутній — узяв мене попід руку й запросив супроводжувати його до «Модрин». Його серйозність наштовхувала мене на лячну думку, що йому вже відомо про мою необачну поведінку напередодні ввечері. Утім, незабаром з’ясувалося, що його помисли займало щось зовсім інше.

— Бачте, — почав він. — Мусимо діяти. За вашої допомоги я хочу допитати свідка. Ми допитаємо його — так налякаємо, що він не втаїть правди.

— Про якого свідка йдеться? — запитав я, викликавши його щире здивування.

— Про Паркера! — вигукнув Пуаро. — Я попросив його прийти до мене о дванадцятій. Він уже мав би чекати на нас.

— Що ви думаєте? — ризикнув я і поглянув на його обличчя.

— Знаю одне: я почуваюся незадоволеним.

— Ви вважаєте, що це він шантажував місіс Феррас?

— Або так, або ні…

— Ну? — не витримав я за хвилину чи дві.

— Друже мій, скажу вам таке: сподіваюся, що то був він.

Від його серйозності та невизначеності в голосі я замовк.

По приході до «Модрин» нам повідомили, що Паркер уже чекає на нас. Коли ми ступили до кімнати, мажордом шанобливо підвівся.

— Добрий ранок, Паркере, — люб’язно привітався Пуаро. — Прошу вас, зачекайте хвилинку.

Він зняв пальто й рукавички.

— Дозвольте, сер, — Паркер кинувся вперед, щоб допомогти йому. Він обережно поклав речі на стілець біля дверей. Пуаро задоволено за ним спостерігав.

— Дякую, мій добрий Паркере, — подякував він. — Сідайте, будь ласка. Те, що я говоритиму, може забрати трохи часу.

Паркер сів і схилив голову.

— Як ви думаєте, чому я попросив вас прийти сюди сьогодні вранці?

Паркер кашлянув.

— Сер, як я розумію, ви хотіли поставити мені кілька запитань щодо мого покійного господаря — приватно.

— Précisément[16], — просяяв Пуаро. — Ви часто практикуєте шантаж?

— Сер!

Мажордом скочив на ноги.

— Заспокойтеся, — незворушно мовив Пуаро. — Не прикидайтеся чесним і ображеним. Ви знаєте все, що варто знати про шантаж, чи не так?

— Сер, мене ніколи… ніколи…

— Так не ображали, — підказав Пуаро. — Тоді чому, мій чудовий Паркере, ви так прагнули підслухати того вечора в кабінеті містера Екройда розмову, в якій проскочило слово шантаж?

— Я не, я…

— У кого ви працювали до містера Екройда? — раптом рубонув Пуаро.

— У кого працював раніше?

— Так, ваш працедавець до містера Екройда.

— Майор Елербі, сер…

Пуаро зірвав слова з його вуст.

— Так, майор Елербі. Майор Елербі мав залежність від наркотиків, чи не так? Ви їздили з ним повсюди. Під час його перебування на Бермудах сталося якесь лихо — убили чоловіка. Майор Елербі був частково відповідальний. Цю справу зам’яли. Та вам було про це відомо. Скільки майор Елербі заплатив вам, щоб ви тримали язика за зубами?

Паркер витріщався на нього із роззявленим ротом. Чоловік був ошелешений, його щоки тремтіли.

— Бачите, я дещо дізнався, — люб’язно пояснив Пуаро. — Кажу вам, як є. Шляхом шантажу ви отримали непогану суму: майор Елербі продовжував платити вам до смерті. Тепер я хочу почути про ваш останній експеримент.

Паркер усе ще тупився в нього.

— Марно заперечувати. Еркюль Пуаро знає. Я ж правильно розповів про майора Елербі, хіба ні?

Наче проти своєї волі, Паркер кивнув. Його обличчя було сірим.

— Але я не торкнувся й волосини на голові містера Екройда, — простогнав він. — Присягаюся, сер, ні. Я постійно боявся, що це випливе. Та я не вбивав його.

Він майже кричав.

— Я схильний вірити вам, мій друже, — зауважив Пуаро. — На це у вас не стало б сміливості. Одначе мені треба знати правду.

— Сер, я розповів вам усе, що ви волієте знати. Це правда, що того вечора я намагався підслухати розмову. Слово чи два, які я почув, зацікавили мене. А містер Екройд не бажав, щоб його турбували. Зачинився з лікарем. Я розповів поліції правду. Сер, я почув слово шантаж і…

Він замовк.

— Ви думали, що вони, можливо, розмовляють про вас? — протягнув Пуаро.

— Ну… так, сер, думав. Я думав, якщо містера Екройда шантажують, чому б і мені не отримати частку?

На обличчі Пуаро з’явився вираз зацікавлення. Він подався вперед.

— До того вечора ви мали якісь підстави вважати, що містера Екройда шантажують?

— Ні, сер, аніяких. Для мене це стало несподіванкою. Він такий поміркований чоловік.

— Що ви почули?

— Не дуже багато, сер. Усе ніби обернулося проти мене. Звісно, я мусив виконувати свої обов’язки, тож коли спромігся раз чи двічі підкрастися до дверей, усе було марно. Уперше мене ледве не підловив доктор Шеппард, а вдруге я наштовхнувся в холі на Реймонда, який прямував у той бік. Тому я знав, що все марно. Коли ж я ввійшов із тацею, то вгледів міс Флору.

Пуаро довго, неначе зважуючи його щирість, вивчав чоловіка поглядом. Той витримав погляд.

— Сподіваюся, ви вірите мені, сер. Я постійно боявся, що поліція дізнається про цю стару справу з майором Елербі і, логічно, підозрюватиме мене.

— Eh bien, — зрештою озвався Пуаро. — Я вам вірю. Та є ще дещо: покажіть мені вашу банківську книгу. Припускаю, ви маєте банківську книгу?

— Так, сер, справді, я маю її тут із собою.

Без будь-яких ознак збентеження він дістав її з кишені. Пуаро взяв тонку книгу в зеленій палітурці й переглянув записи.

— Ах! Я бачу, цього року ви придбали національні ощадні сертифікати на 500 фунтів?

— Так, сер. Я заощадив уже більше як тисячу фунтів — результат мого зв’язку з… е-е… моїм покійним працедавцем, майором Елербі. І ще цього року мені пощастило на кінних перегонах — дуже пощастило. Якщо ви пам’ятаєте, сер, дербі виграв аутсайдер. А я поставив на нього двадцять фунтів.

Пуаро повернув йому книгу.

— Бажаю вам гарного дня. Гадаю, ви розповіли мені правду. Коли ж це не так — тим гірше для вас, мій друже.

Коли Паркер пішов, Пуаро знову взяв своє пальто.

— Знову кудись ідете? — запитав я.

— Так, ми відвідаємо доброго містера Гаммонда.

— Вірите розповіді Паркера?

— Вона досить правдоподібна. Вочевидь, він (якщо не дуже вправний актор) щиро вірить, що Екройд сам був жертвою шантажу. Якщо це так, йому нічого не відомо про місіс Феррас.

— Тоді хто?

— Précisément! Хто? Наш візит до містера Гаммонда повинен дати змогу це з’ясувати. Так ми або повністю відбілимо Паркера, або ж…

— Ну?

— Цього ранку я взяв за погану звичку не закінчувати речення, — пояснив Пуаро. — Даруйте.

— До речі, — трохи знічено промовив я, — мушу зізнатися: боюся, ненароком я розбовкав про обручку.

— Яку обручку?

— Обручку, що ви її знайшли у ставку із золотими рибками.

— А, ту, — широко всміхаючись, згадав Пуаро.

— Сподіваюся, ви не гніваєтесь? Це дуже необачно з мого боку.

— Ні, мій друже, зовсім ні. Я ж не просив вас мовчати. Ви мали право говорити про неї за бажання. Вона цим зацікавилася? Я про вашу сестру.

— Вона справді зацікавилася. Це стало сенсацією й одразу обросло стількома теоріями.

— Ах! І все ж це так просто. Справжнє пояснення завжди на видноті, чи не так?

— Справді? — прохолодно запитав я.

Пуаро розсміявся.

— Мудрець не бере на себе зобов’язань, — виголосив він. — Хіба не так? Ось ми і прийшли до містера Гаммонда.

Адвокат був у своєму кабінеті, куди нас одразу й провели. Він підвівся, сухо й педантично з нами привітався.

Пуаро негайно перейшов до справи.

— Містере, я волів би отримати від вас певну інформацію (тобто коли ваша ласка надати її мені). Ви вели справи покійної місіс Феррас із «Королівської галявини»?

Я прочитав подив у адвокатових очах. Утім, професійна витримка перемогла, і його обличчя набуло незворушного вигляду.

— Звісно. Усі справи проходили через наші руки.

— Дуже добре. Тепер, допоки я проситиму вас дещо розповісти мені, чи не вислухали б ви розповідь доктора Шеппарда? Мій друже, ви не проти повторити вашу розмову з містером Екройдом увечері минулої п’ятниці?

— Зовсім ні, — озвався я і негайно заходився оповідати про той дивний вечір.

Гаммонд слухав дуже уважно.

— Це все, — завершив я.

— Шантаж, — замислено промовив адвокат.

— Здивовані? — запитав Пуаро.

Адвокат зняв пенсне і протер носовою хустинкою.

— Ні, — відповів, — не скажу, що здивований. Якийсь час підозрював щось таке.

— Це підводить нас, — продовжив Пуаро, — до потрібної мені інформації. Якщо хтось може допомогти нам скласти уявлення про реально виплачені суми, то, мсьє, ви саме та людина.

— Не бачу причин приховувати інформацію, — за хвилину чи дві проговорив Гаммонд. — Упродовж минулого року місіс Феррас продала цінні папери, гроші, які було покладено на її рахунок і нікуди не вкладено. З огляду на значний її дохід і дуже скромне проживання після смерті чоловіка, схоже, ці гроші вона потребувала для якоїсь мети. Якось я завів мову на цю тему й отримав відповідь, що вона мусить допомагати кільком бідним чоловіковим родичам. Звісно, більше я нічого не розпитував. Досі я вважав, що вона платила якійсь жінці, що мала претензії до Ешлі Ферраса. Я ніколи не думав, що місіс Феррас сама до чогось причетна.

— А сума? — допитувався Пуаро.

— Різні суми. Разом не менше як двадцять тисяч фунтів.

— Двадцять тисяч фунтів! — вигукнув я. — За один рік!

— Місіс Феррас була дуже заможною жінкою, — відрізав Пуаро. — І покарання за вбивство — це не дешево.

— Можу ще чимось прислужитися? — поцікавився містер Гаммонд.

— Ні, дякую, — підводячись, сказав Пуаро. — Вибачте, що не врівноважили вас.

— Зовсім ні, зовсім ні.

— Словосполучення «не врівноважувати», — зауважив я, коли ми вийшли, — уживають тільки в контексті психічних розладів.

— Ах! — вигукнув Пуаро. — Моя англійська ніколи не буде ідеальною. Цікава мова. Тож я повинен був ужити «розладнали», n’est-ce pas?[17]

— Краще «потурбували».

— Дякую, мій друже. Ви хочете вдало дібраного слова. Eh bien, а як щодо нашого друга Паркера? Із двадцятьма тисячами фунтів на руках чи продовжував би він служити мажордомом? Je ne pense pas[18]. Звісно, може, він отримав гроші під іншим ім’ям, але я схильний йому вірити. Якщо він негідник, то посередній. Позбавлений уяви. Отже, у нас залишаються Реймонд або, ну, майор Блант.

— Звісно, це не Реймонд, — заперечив я. — Ми знаємо, що навіть п’ятсот фунтів для нього виявилися проблемою.

— Це він так стверджує.

— А Гектор Блант…

— Розповім вам дещо про нашого доброго майора Бланта, — перебив мене Пуаро. — Моя справа — робити запити. От я їх і роблю. Еh bien, спадщина, про яку він згадував, — це (я дізнався) сума, що складає приблизно двадцять тисяч фунтів. Як вам таке?

Я отетерів.

— Це неможливо, — нарешті витиснув я. — Такий відомий чоловік як Гектор Блант.

Пуаро стенув плечима.

— Хто знає? Принаймні ідей у нього багато. Зізнаюся, що не бачу його в ролі шантажиста, проте є й інший варіант, якого ви навіть не розглядали.

— І який?

— Вогонь, мій друже. Екройд міг сам знищити листа й конверта після вашого відходу.

— Сумніваюся, що це так, — протягнув я. — Хоча, звісно, все може бути. Можливо, він змінив свою думку.

Ми підійшли до мого будинку, і я, недовго вагаючись, запросив Пуаро зайти.

Я волів зробити Керолайн приємність, але втямив, що задовольнити жінку важко. На обід у нас відбивні (прислуга ласує тельбухами та цибулею), а дві відбивні на трьох таки викликають збентеження.

Утім, Керолайн не збентежити. Вона викрутилась, що (хоча Джеймс нібито і глузує з неї) вегетаріанка. Тож наспівувала про переваги горіхових котлет (яких, я цілком певен, ніколи не куштувала), із задоволенням їла грінки й часто робила словесні випади в бік шкідливості тваринних продуктів.

Потім, коли ми, розташувавшись перед каміном, курили, Керолайн учепилася в Пуаро.

— Іще не знайшли Ральфа Пейтона? — напосілася вона.

— Мадемуазель, а де ж мені його знайти?

— Можливо, у Кранчестері, — багатозначно промовила Керолайн.

Пуаро відверто розгубився.

— У Кранчестері? Але чому в Кранчестері?

Я, зловтішаючись, просвітив його.

— Одна з наших приватних детективів учора випадково побачила вас у машині на кранчестерській дорозі, — пояснив.

Подив Пуаро випарувався. Він щиро розреготався.

— Ах, це! Просто візит до стоматолога, c’est tout[19]. У мене болить зуб. Тож я відвідую стоматолога. Зуб перестає боліти. Я хочу відразу повернутися. Стоматолог наполягає, що ні. Краще видалити. Я сперечаюсь. Він наполягає. І перемагає! Більше цей зуб не болітиме.

Керолайн здулася, як проштрикнута повітряна кулька.

Ми заговорили про Ральфа Пейтона.

— Він слабкодухий, — переконував я, — але не поганий.

— Ах! — вигукнув Пуаро. — Проте де межі слабкості?

— Справді, — додала Керолайн. — Візьміть до прикладу Джеймса: він м’який, як вода, тож якби не я….

— Моя люба Керолайн, — роздратовано встряв я, — а ти не можеш не переходити на особистості?

— Ти надто м’який, Джеймсе, — абсолютно незворушно констатувала Керолайн. — Я на вісім років старша за тебе — ах! Я не проти, щоб мсьє Пуаро знав …

— Мадемуазель, я б ніколи не здогадався, — галантно вклонившись, знайшовся Пуаро.

— На вісім років старша. І я завжди вважала своїм обов’язком наглядати за тобою. Через брак виховання, Бог знає, в яку халепу ти міг би вскочити.

— Я міг би одружитися з гарною авантюристкою, — пробубонів я, дивлячись у стелю і пускаючи кільця диму.

— З авантюристкою! — пхикнула Керолайн. — Якщо йдеться про авантюри…

Вона не закінчила речення.

— Ну? — зацікавлено підштовхував я.

— Нічого. Знаю тут одну неподалік.

Потім вона раптом обернулася до Пуаро.

— Джеймс каже, ви вважаєте, що вбивство скоїв хтось із домашніх. Мушу зазначити, що ви помиляєтеся.

— Я не хотів би помилятися, — зауважив Пуаро. — Це не, як ви кажете, моє métier?[20]

— Мені відомі очевидні факти, — продовжувала Керолайн, ігноруючи репліку Пуаро, — від Джеймса й не тільки. Як я розумію, з усіх домашніх тільки двоє мали нагоду це зробити. Ральф Пейтон і Флора Екройд.

— Моя люба Керолайн…

— Чекай, Джеймсе, не перебивай. Я знаю, про що говорю. Паркер наштовхнувся на неї за дверима, так? Він не чув, як дядько попрощався з нею. До того вона вже могла його вбити.

— Керолайн!

— Джеймсе, я не наполягаю, що вона це зробила. Я стверджую, що вона могла це зробити. Насправді, хоча Флора така ж, як усі інші сучасні молоді дівчата, — нічого не поважає і переконана, що знає все на світі, я й на хвилину не повірю, що вона здатна вбити навіть курку. Але так є. Реймонд і майор Блант мають алібі. Місіс Екройд має алібі. Навіть та жінка, Рассел, мабуть, має алібі — їй із цим пощастило. Хто залишається? Тільки Ральф і Флора! І хай як би ви заперечували, я не повірю, що Ральф Пейтон — убивця. Ми знаємо хлопчика все життя.

Якусь мить Пуаро мовчав, споглядаючи, як піднімається дим від сигарети. Озвався ж ніжним і відчуженим голосом. Звучав зовсім по-іншому.

— Візьмімо чоловіка — абсолютно пересічного чоловіка. Чоловіка, котрий навіть не думає нікого вбивати. Одначе десь глибоко в душі він приховує якусь слабкість. І досі та слабкість ніколи не спливала на поверхню. Можливо, цього ніколи не станеться, — і він помре всіма шанованою людиною. Та припустімо, щось стається. Він стикається з якимись труднощами. Як-от випадково дізнається про секрет — таємницю, пов’язану з життям чи смертю. І перше його поривання все розповісти — виконати свій обов’язок чесного громадянина. Аж тут підводить голову слабкість. З’являється шанс отримати гроші, значну суму. Чоловік хоче грошей — він хоче їх — і це так легко. Йому не треба нічого робити — просто мовчати. Це початок. Жага грошей зростає. Він прагне їх більше та більше! Він захоплений золотою жилою біля його ніг. Його пожирає жадоба грошей. І в тій жадобі він перевершує самого себе. На чоловіка можна тиснути, як заманеться, та не на жінку. Кожна жінка в душі плекає велике бажання казати правду. Скільки чоловіків, які зраджували своїх дружин, спокійно помирають, забираючи свою таємницю із собою в могилу! Скільки дружин, які зраджували своїх чоловіків, руйнують власне життя, кидаючи правду про це чоловікові в обличчя! Вони не витримують тиску. Цієї безрозсудної миті (про яку вони згодом жалкують, bien entendu) вони забувають про безпеку та відкривають істину з неймовірною, проте лише хвилинною, насолодою для себе. Думаю, так склалося й тут. Напруження було надто великим. Сталося як у прислів’ї: померла гуска, що несла золоті яйця. Та це ще не кінець. Чоловікові, про якого ми говоримо, загрожує викриття. І він уже не той, ким був, скажімо, рік тому. Його моральність похитнулася. Він у розпачі. І, програючи в цій боротьбі, він готовий іти до кінця, бо викриття його знищить. А так — просто удар кинджала!

Він мовчав, ніби наклавши на кімнату закляття. Враження від його слів було неможливо описати. Безжальний аналіз і нещадна сила його бачення вжахнули нас обох.

— Потім, — тихо продовжив він, — витягнувши кинджал, чоловік знову стане нормальним і доброзичливим. Але за необхідності завдасть удару ще раз.

Керолайн нарешті стрепенулася.

— Ви говорите про Ральфа Пейтона, — сказала вона. — Ваша правда чи ні, та ви не маєте права засуджувати чоловіка, не вислухавши його.

Зненацька задеренчав телефон. Я вийшов у хол і підняв слухавку.

— Що? — перепитав. — Так. Це доктор Шеппард.

Я слухав хвилину чи дві, а потім коротко відповів. Поклавши трубку, повернувся до вітальні.

— Пуаро, — звернувся я, — у Ліверпулі затримали чоловіка. Його ім’я Чарльз Кент, і він, схоже, той самий нічний незнайомець із «Папороті». Вони просять, щоб я негайно прибув до Ліверпуля на впізнання.