Я віддав би життя за тебе (збірка)

«Циклон у тихому краю» — це одне з оповідань, на написання яких вплинуло перебування Скотта й Зельди в лікарнях. Цей твір мав стати першим у циклі про медсестру-стажистку Бенджаміну-Розаліну — «Мороку її приятелям» — і молодого інтерна Білла Крейґа, який її кохає. Хоча ця дівчина кмітлива й професійна, та її врода ставить під загрозу її ж таки кар’єру: Морока надто вже приваблива, і це виводить із рівноваги як медиків, так і пацієнтів. Слова «тихий край» у заголовку спонукують не лише порівняти Мороку з циклоном у затишному лікарняному світі, але й звернути увагу на фільмовий акцент, який виразнішає упродовж дедалі гострішого й напруженішого сюжету, коли герої дедалі менше говорять або й мовчать. Фіцджеральд дуже зважав на перехід від німого кіно до звукового, і це показують оповідання про Пата Гоббі.

Фіцджеральд пишався «Циклоном у тихому краю». 31 травня 1936 року він сказав Гарольдові Оберу: «Закінчивши це оповідання, я був цілком певен, що воно найкраще з усього, що я написав за цей рік». Автор дуже хотів, щоб «Циклон» опублікували, й сподівався написати інші оповідання про Мороку. Хоча й потребуючи грошей, Фіцджеральд постановив не піддаватися на будь-які вимоги внести зміни й хотів, щоб надруковане не відрізнялося від написаного. Якщо «Сатердей івнінґ пост» піде на безрозсудність і відхилить «Циклон» «на такій підставі, як суто моральна» або якійсь іншій, то автор повідомить про це Обера, а той скасує давню умовленість — пропонувати оповідання Фіцджеральда насамперед «Посту». Про те, що Фіцджеральд брав близько до серця цю справу, свідчить його твердження: «Я б волів помістити Зельду в публічному притулку для душевнохворих і жити на гонорарах від “Есквайра” — 200 доларів за місяць».

29 червня 1936 року редактор журналу «Сатердей івнінґ пост» Джордж Лорімер та редактор відділу художньої літератури Аделаїда Нілл попросили Фіцджеральда переробити твір, причому Нілл сказала: «Особисто мене цей останній твір дуже порадував, бо показав, що містер Фіцджеральд досі може писати звичайні історії про кохання, вільні від мелодрами, яку він впровадив у своїх недавніх рукописах». Фіцджеральд не зробив змін, і «Пост» відхилив «Циклон у тихому краю». Письменник провадив свою лінію і в «Мороці» — продовженні «Циклону». В жовтні 1936 року він написав Аделаїді Нілл: «Я вважаю, що Ви недооцінили “Мороку” як оповідь, і якщо Ви можете подати будь-які можливі конструктивні пропозиції щодо неї, то зробіть це, будь ласка, але вона мені подобається такою, як є». «Пост» із запізненням прийняв «Мороку» й опублікував її 6 березня 1937 року. То було останнє з Фіцджеральдових оповідань, які регулярно друкувались у «Пості» упродовж майже двох десятиліть.

I

— Чому ти попросту не стягнеш із нього шкарпетки? Та візьми на допомогу санітара. Господи, я ж так і зробив би, якби пацієнт усю ніч не давав мені спати своїми ідіотськими дзвінками.

— Я вже думав про це, — відповів Білл. — Завжди стараюся все обдумувати під час своєї ординатури. Але цей чоловік — велика шишка…

— Ти не зобов’язаний на те зважати…

— Річ у тім, що це не просто собі багач. Я маю на увазі, що він визначний у своїй професії, як-от Денді та Келлі в нашій…

— Ти знервований, — зауважив Біллів колега-інтерн. — Як читатимеш лекцію дівчатам за дві години?

— Не знаю.

— Та полежи й поспи трохи. Мені треба перейти до бактеріологічної лабораторії, а перед тим добре було б поснідати.

— Поспи! — вигукнув Білл. — Сьогодні вночі я не раз і не два це пробував. Як тільки заплющував очі, зразу ж телефонували з відділу.

— То як, хочеш поснідати?

Білл був одягнений — тобто всю ніч ось так просидів. Гарріс убрався й, поправивши собі краватку, запропонував Біллові Крейґу:

— Зміни натільну білизну. Ти не дуже охайний.

Білл застогнав.

— За останні два дні я змінив її п’ять разів. Гадаєш, що в мене власна пральня?

Гарріс підійшов до комода.

— Накинь на себе ось цю. Мала б тобі підійти — минулої осені я таки покористувався твоєю. Ну ж бо. Вбирайся, на черзі сніданок.

Опанувавши себе, Білл поклався на свою нервову систему — доволі міцну, бо й сам був нівроку дужий, із традицією багатьох медиків за плечима. Він силкувався влізти в запропоновану білизну.

— Ходімо. Але я гадаю, що попутно треба було б іще сказати слово-два цьому пацієнтові.

— Ой, викинь це з голови. Ходімо снідати. Той пацієнт не скидає з себе шкарпеток!

Однак Білл і далі дратувався, вийшовши з приятелем у коридор.

— Я почуваюся не дуже комфортно. Зрештою, цей бідолаха тільки на мене й може покластися.

— Ти робишся сентиментальним.

— Мабуть.

А тепер коридором ішла Морока. Така вже біла, така вже вродлива, що й не зразу розпізнаєш її як таку. Суща морока. Це сутність мороки, уособлена й виклична…

…морока.

Усміхнувшись уже на віддалі ста футів, вона попливла, як хмарка, — проминула була інтернів, та зупинилася, спритно крутнулась, як солдат, підійшла ближче й просто-таки натиснула на них. Ось усе, що вона сказала:

— Доброго ранку, докторе Крейґ. І вам, докторе Мейчен.

Тоді Морока, знаючи, що зробила, сперлася на стіну, свідома, цілком свідома того, що відчутно потоптала глину, з якої зліплені чоловіки.

То був чудний різновид американської красуні, чарівливість якої дуже важко зобразити, бо це мішанина багатьох рас. Не білявка й не чорнявка, вона могла пишатися своєю схожістю на осінню сторінку кухонних календарів тридцятирічної давності з блакитними, а не карими жовтневими очима. Офіційно вона звалася Бенджаміна-Розаліна, а приятелі знали її як Мороку.

На що ще вона була схожа? Двом інтернам вона видавалася гарячою здобою, вершками у сніданковій каві[117].

Усе це сталося за одну мить, а тоді приятелі взялися за своє. Білл наполягав на тому, щоб зупинитися в чергової й залишити записку про те, де його можна знайти.

— Ти з’їхав з глузду на тлі цього старигана, — застеріг його Гарріс. — Чому ти не зосереджуєшся на операції перетину симпатичних нервів, яку ми маємо зробити йому завтра? Ось тоді йому справді буде потрібна допомога.

— Докторе Крейґ[118], до вас телефонують із четвертого відділення, — сказала чергова, міс Гарт. — Візьмете трубку?

Гарріс потягнув його до їдальні, але Білл уперся.

— Візьму трубку.

— За півгодини маєш читати лекцію. Пропустиш сніданок.

— Нічого страшного. Це з палати 1B, правда?

— Так, докторе Крейґ.

— Отуди к бісу. Хотів би я почути твою лекцію цим стажисткам, — гидливо проказав Гарріс. — Що ж, уперед. Вічний з тебе хлопчисько.

Білл увійшов у палату 1В. Містер Полк Джонстон, міцний чолов’яга у свої п’ятдесят, сів на ліжку.

— Отже, ви прийшли, — сердито озвався він. — Мені сказали, що, мабуть, не прийдете, а ви ж тут єдиний, кому я можу довіряти. Вам та ще цій медсестричці, яку прозвали Морокою.

— Вона не медсестра, а тільки стажистка.

— Мені вона видається медсестрою. Послухайте, я вам зателефонував для того, щоб іще раз почути назву цієї операції.

— Це симпатектомія[119]. До речі, містере Джонстон… дозвольте зняти з вас шкарпетку.

— Ні! — гаркнув чолов’яга. — Не дозволю! Вважаю вас лікарями, а не педикюрниками. Якщо маєте мене за дурника, то як, по-вашому, я заробляю гроші?

— Ніхто не має вас за дурника. Містере Джонстон, уже мушу піти на лекцію. Я повернусь.

— Коли?

— Скажімо, за годину.

— Гаразд. Пришліть сюди дівчинку.

— Вона теж буде на лекції.

Білл утік під стогін старого.

Лікарня була розміщена у трьох будівлях, поєднаних алеями платанів та кущів. Вийшовши надвір, ідучи до аудиторії, Білл зупинився на мить і сперся на гілку. Що це за роздратування? Може, це не його призначення — бути лікарем.

«Але ж у мене для цього є фізичні дані, — подумав він. — Є мужність. Сподіваюся, що є. Маю здоровий глузд. Чому ж я не можу вбити в собі цю нервозність?»

Білл вів далі, на ходу відхиливши вбік гілля куща:

«Ось із цими дівчатами я мушу стати віч-на-віч як хтось вартісний. Білле, хлопче мій, стримуйся. Тебе вибрали лектором, а в роботі тобі дошкулятиме ще безліч пацієнтів».

Звідси, з алеї, було видно всіх двадцятьох стажисток, що збиралися докупи в кімнаті для занять, і Білл скористався миттю, щоб заготувати кілька слів, якими він поважно розпочне лекцію під час огляду кролика[120]. Тваринку вже анестезували й оголили їй серце, готове відповісти на адреналін, дигіталіс і стрихнін. Дівчата всядуться й дивитимуться на такий феномен. Гарненькі вони, переважно нетямущі, зате гарненькі. Білл знає, що деякі лікарі недолюблюють тямущих медсестер.

…Як казали ці лікарі, сорок років тому дівчата вибирали такий фах, бо наслухалися про Флоренс Найтінґейл і про життя, присвячене медичній службі. Не одна й досі надихається таким прикладом, інші ж просто вибирають. У найкращих шпиталях пробували викурити ось таких інших. Треба аж трьох років, щоб стати медсестрою. На рік більше — й вивчишся на лікаря. Якщо в жінки це всерйоз, то чому б їй не пристати на такі умови? А тоді Білл подумав:

«Бідолашні діти. Половина їх не має жодної освіти, крім тієї, що ми даємо…»

Гурт дівчат був уже на місці. Білл дійшов до порога — зі своїми нотатками та з двома книжками під пахвою.

— Сили небесні! — вигукнув він і вирішив почекати біля дверей, поки стажистки втихомиряться. Якусь мить Білл споглядав понад парапет ранішню далечінь, знову задумавшись про самого себе. У мить, коли він ступив до дверей, із аудиторії наче вітром видуло когось у зеленій спідниці.

— Докторе Крейґ… — видихнула дівчина.

— Чого це ви так розхвилювалися?

— Зараз побачите чого! Через кролика.

— Послухайте-но. Заспокойтеся. Що з ним?

Годі розпізнати, сміється вона чи плаче. Пробудилося роздратування. Білл подумки вхопив дівчину за плечі й струсонув.

— Що сталося? Що за нісенітниця?!

Він запровадив стажистку до кімнати поперед себе. Вуха заклала ехолалія ідіотського сміху[121]. Протиснувшись до самого його осередку, Білл крикнув:

— У чому річ?!

…і наткнувся на Мороку. У всій своїй розкішній красі вона стояла поряд розтятого кролика й гірко плакала.

Білл не повірив своїм очам, що це вона. Морока видавалася значно багатообіцяльнішою, ніж будь-яка з цих майбутніх медсестер, хоч і без того була Божим даром для чоловіків.

…Раптом поруч зомліла якась стажистка, і Білл підхопив її. Увесь курс охопила істерія, й стало зрозуміло, що її самою лише силою своєї особистості викликала ось ця стажистка, яка дивувала Білла на кожній зустрічі з нею. За якусь частку секунди він постановив не кричати й проказав крізь зціплені зуби:

— Слабодухі ви дівчата. Купа нікчемниць!

Білл відчував, що втрачає самовладання, проте вів далі.

— Стараєтеся допомагати людям, а лякаєтеся мертвого кролика. Ви…

Тим часом Морока, з усією своєю щезлою красою, встигла оговтатися, вивернутися й стати лицем в лице з Крейґом.

— Пробачте мені, докторе, — схлипнула вона. — Але я годувала кроликів, коли була ще дівчинкою, і ось цей маленький трусик… розпанаханий…

І тоді він мовив це слово[122] — важке слово. Воно не ставило під сумнів, що ці дівчата жіночого роду, натомість заперечувало, що вони належать до виду «гомо сапієнс», і стверджувало, що ходять вони не на двох, а на чотирьох. У мить, коли Білл почув відлуння цього слова, відчинилися двері й увійшла старша медсестра.

З першим поглядом на неї куди й випарувалася Біллова злість.

— Доброго ранку, місіс Колдвелл.

— Доброго ранку, докторе.

На обличчі місіс Колдвелл було видно, що вона, почувши сказане, шокована й здивована.

— Усіх стажисток попрошу вийти звідси, — сказав він. — Почекайте на терасі, лекцію відкладено на кілька хвилин.

Якусь мить тривало замішання, коли дівчата були ладні просити вибачення, не знаючи, до кого звернутися. Втямили, що сталося щось епохальне, якщо вже лікар їх вилаяв, але не знали, як поставитися до такої поведінки й передбачити її наслідки.

— Ну й ну, докторе Крейґ! — сказала місіс Колдвелл, підійшовши до нього впритул, майже як Морока в коридорі. — Оце так! Чи то, докторе, мене підводять вуха, чи то я справді почула, що ви назвали дівчат…

Старша медсестра затнулася на слові. Очевидно, розігрувала з себе бозна-що, і це знову розсердило Білла. Зухвалою відповіддю він поставив під ризик свою кар’єру.

— Будьте певні, що ви справді почули.

— Цих невинних дівчаток… і ви таке кажете перед ними. Я знаю, в чому полягає мій обов’язок!

— То йдіть і виконуйте його.

— Звичайно ж, виконаю, докторе Крейґ. Нині я вважаю за потрібне обійтися без лекції.

Білл сидів у спорожнілій аудиторії й знову снував думки. Мабуть-таки, не варто бути медиком. Нема сенсу просити пробачення, якось залагоджувати інцидент. Все одно потурять із роботи. Цілком певно. Годилося б попрощатися з містером Полком Джонстоном та Гаррісом. Треба спробувати відрадити їх від того, щоб із роботи потурили ще й Мороку.

…Ось тут розмірковування припинилися. Білл просто стояв і дивився у вікно, час від часу неуважно торкаючись кролика. Гаразд, що батько вже небіжчик… Він був лікар.

II

Півгодини по тому Білл сидів за столом навпроти завідувача лікарні.

— То що ж насправді сталося, докторе Крейґ?

— Я зірвався й вилаяв стажисток.

Доктор Гаскелл звівся, походив трохи по кімнаті й знову сів на стілець. Цей справедливий чоловік завжди подобався Біллові.

— Звільніть мене з роботи, сер, — сказав інтерн. — Знаю, що я заслужив на таке.

— Гаразд. Звільню вас. Я радий, що ви ось так дивитеся на цю справу. Я знав вашого батька…

— Ой, не треба про це, будь ласка. Ви ж не покараєте когось іншого, правда?

— Природна річ. Місіс Колдвелл порозпитувала та порозслідувала, і міс Розаліна муситиме звільнитися. Але це вас не виправдовує.

— Вже тепер вона така сама вправна, як будь-яка дипломована медсестра в лікарні.

— Так, — сухо відповів доктор Гаскелл. — Дуже шкода, що так складається.

— І ще я хотів би сказати вам щось про Джонстона.

— Хто це? Причому тут він? У якому він відділенні? Це санітар?

— Ні, пацієнт.

— Ага, йдеться про містера Полка Джонстона, гіпертоніка. Кажете до речі. А що з ним?

— Я хотів би розповісти вам про нього.

— Ми вже знаємо про шкарпетки, які цей пацієнт нізащо не стягне з себе, — знову вставши, відповів доктор Гаскелл. — Знаємо також, що він багатий, як Крез, і його люди тримають під контролем якусь американську лікарню. Він і його брат мешкають у Шанхаї чи Кантоні. Що ви ще можете додати?

— Тільки одне. Я знаю, що він дуже наляканий і через те може ухилятися від операції. Щось мені підказує: якщо ми її не зробимо, то він недовго протримається на цьому світі…

Відчинилися двері, й Білл перервав свою мову. Увійшла секретарка.

— Докторе Гаскелл, тут місіс Колдвелл привела з собою медсестру. Не можу згадати її імені… Гарненька така, прозвали її Морокою.

— Зараз мені не до них. Зрештою, я гадаю, що місіс Колдвелл подбає про все сама.

— Сер, впустіть їх, будь ласка, — несподівано попрохав Білл.

— Я не розумію навіщо.

— Будь ласка, сер, — повторив Білл.

Секретарка дивилася то на молодече й відчайдушне обличчя, то на старече й авторитетне.

— Та вже впустіть їх.

— Дякую, — сказав Білл.

Місіс Колдвелл і Морока були бліді. Весь чарівний рум’янець зійшов з обличчя Мороки, й воно набрало такої барви, як хутро кролика, що спричинив прикру сцену цього ранку.

Озвалася старша медсестра:

— Отже, докторе Гаскелл…

Її перебив Білл:

— Отже, місіс Колдвелл, ви вважаєте справедливим звільнити дівчину за якийсь дріб’язковий зрив нервів?

— Чи не замовкли б ви, сер? — спитав його доктор Гаскелл.

— Дякую, докторе Гаскелл, — сказала місіс Колдвелл. — Останнім часом він був нестерпний, просто-таки нестерпний…

— У чому нестерпний?

— Бачте, я не терплю лайки. Мене виховали на фермі, що на пагорбах Пенсильванії, і в моїй родині ніхто ніколи не чув цих грубих слів. Невже можна від мене вимагати, щоб я їх терпіла, я… я…

— Ой, місіс Колдвелл, не беріть собі цього до голови, — підтримала її стажистка.

Доктор Гаскелл кивнув на двері, й Білл, зрозумівши жест, встав і зачинив їх.

Старша медсестра опанувала себе.

— Просто ця дівчина занадто вродлива, ото й усе, — сказала вона.

— Що?! — перепитав завідувач.

— Ви це знаєте, всі це знають. Вона занадто гарна, як на таку роботу.

— Відколи це врода може когось дискваліфікувати? — спитав доктор Гаскелл. — Пригадую, свого часу мені впадали в око сотні привабливих медсестер.

— Цього варто було сподіватися, — зауважив Білл.

— Я не з вами говорю, докторе Крейґ. Мені здавалося, що ви нібито звільняєтеся з роботи.

І тоді заговорили всі нараз.

— Вибачте, — перепросився Білл.

— Мабуть, це тільки моя провина, — мовила Морока.

— Не дивно, що всі називають вас Морокою, — ущипливо докинула місіс Колдвелл.

— А я гадаю, що тут має бути лікарня! — гримнув доктор Гаскелл.

Але Білла вже не треба було втихомирювати. Його до болю зворушив милий проділ на волоссі Мороки, коли вона схилилася над місіс Колдвелл. Молодий інтерн знав про довгі години чергування, щоденний догляд хворих — нелегкий обов’язок стажисток, а їм же ще доводилося пізнавати основи анатомії та хімії. Еге ж, цю дівчину легше виправдати за нервовий зрив, ніж доктора Крейґа.

— Я прошу вибачення в міс Розаліни за тон і слова, які я вжив, якщо це допоможе з’ясувати нашу справу, — сказав він. — Звичайно ж, міс Розаліна дуже мало приклалася до того, щоб спровокувати мене на таку мову.

— Але ви не перепросили мене, — втрутилася місіс Колдвелл.

— Я перепрошу, якщо це допоможе міс Розаліні.

— А я спершу гадала, що з вас справжній джентльмен, — сказала місіс Колдвелл.

— Я теж так гадав. Мабуть, помилявся.

— Досить, докторе Крейґ, — сказав завідувач лікарні. — Дуже невдало склалося. Прощаюся з вами, сер, і бажаю успіхів у майбутньому.

Кинувши розпачливий погляд на Мороку, Білл швидко відвернувся й вийшов із кімнати.

Настала черга Мороки. Дівчина добре тямила, що її карають як за фліртування, так і за сьогоднішній нервовий напад. Що ж, для цих людей медицина була ідолом, а стажистка прилипла жувальною ґумкою до алебастрового п’єдесталу…

— Ми повернемо вам плату за навчання, — м’яко мовив доктор Гаскелл.

Повернувшись до своєї кімнати, Морока стала перед собою в дзеркалі. Кинулася на ліжко, трохи поплакала, а тоді встала й заходилася вкладати пожитки в сумку — ту саму, яку носила, коли була танцівницею й виступала по чотири рази на день[123].

— Ось і кінець, — сказала вона, гостро жаліючи саму себе. — Тільки через те, що я захотіла стати кимось більшим, ніж просто миловидною лялечкою.

Залишалося запакувати недоїдки, й Морока тремтливими руками зав’язувала останнього шнурочка, коли у двері постукав санітар.

— Вас хочуть бачити в палаті 1B, що в четвертому відділенні.

— Хай собі хочуть. Я від’їжджаю. Мене звільнили.

— Мені сказали передати вам.

— Гаразд.

Вона зачинила двері. А тоді зауважила, що на ній і досі медсестринська робоча одежа.

«Гаразд то й гаразд, — подумала Морока. — Ото піду та й скажу цьому старому Джонстону, що я згодна вийти за нього заміж. За весь останній тиждень йому тільки те й на думці».

Йдучи вниз сходами, вона проминула була молоду медсестру, але та схопила Мороку за руку.

— Нам усім дуже шкода, міс Розаліно.

Таке не могло не розчулити, але та сама дратівливість, яка опанувала доктора Крейґа сьогодні вранці, спонукала відповісти:

— Звіть мене, будь ласка, Морокою.

— Нехай так. Мороко, ми всі шкодуємо.

У відділенні безлюдно. Чергової немає на місці, та й байдуже. Морока не зволікала. Глибоко вдихнувши, вона інстинктивно сіпнула руками, наче струсила щось зі стегон, і ввійшла до палати.

Палата порожня.

Як і ліжко. Його начисто оголили від простирадл і ковдр. Імпровізований канат, зроблений з них, обв’язано навколо перекинутого набік комода й перевішено через підвіконня надвір, у темний пополудень. Містер Джонстон утік.

Дівчина повелася просто й невимушено.

«Мабуть, цей чолов’яга збожеволів зо страху, — зміркувала вона. — Таж він загине, спробувавши пробратися через гравійний кар’єр. У його стані!»

Востаннє Морока забавлялася верхолазтвом ще змалку, а однак тут, перелізши через підвіконня, якось давала собі раду, хапаючись за вузли, якими були зв’язані простирадла. Насамкінець упавши й забивши обличчя, вона не помацала носа й не перевірила, чи не зламаний він.

— Моє обличчя ніколи не давало мені щастя, — сказала собі Морока, вирушивши в дорогу. — Сподіваюся, що воно понівечене.

Якусь мить їй вірилося своїм словам, але Морока не була б жінкою, якби зразу ж не схрестила пальців[124].

Білл Крейґ увійшов у палату менш ніж за дві хвилини після того, як Морока вилізла у вікно. Побачивши таку саму картину, він під впливом внутрішнього поштовху зразу ж засигналив дзвінком пацієнта. Прийшла медсестра.

— Чи знаєте ви щось про це? — спитав Білл.

— Та звідки, докторе Крейґ! Зранку містер Джонстон видавався цілком нормальним. Міс Розаліна прийшла сюди, щоб попрощатися з ним, отож я відлучилася, щоб швиденько випити кави…

— То тут була міс Розаліна?

— Так, сер.

— Повідомте інтернові цього відділу про те, що сталося.

— Так, докторе Крейґ.

Вичекавши, поки вона вийде, Білл поліз на підвіконня.

Давно проминув багровий ранок, настало дедалі темніше надвечір’я, коли Білл звернув на залізничну станцію. Світили станційні ліхтарі, й позичена в Гарріса білизна видавалася жовтою у промінні недогорілих ламп. Є надія побачити їх обох тут, якщо досі поїзд не повіз кудись старого. Білл розумів мотиви втечі Джонстона від операції й був певен, що Морока або втекла разом із ним, або пустилася навздогін. Станція — це ж природне місце призначення, нехай лікарняний персонал шукає втікача поблизу шпиталю. Сам Білл майже й не дивився у вікна таксі, яке він упіймав на околиці містечка.

За хвилину він помітив обох у нечепурному залі очікування й, зайшовши до кафетерію, спостерігав їх крізь закопчену шибку. Нерухомо сидячи на ріжку лавки, дівчина опустила чарівні очі й вдивлялася в порожнечу. Як і завжди, нині Білл відкрив у ній щось нове. Морока, як і Краса, має дивовижну властивість — несподівано показувати свої нові грані. Красуню проминали торговці та подорожні, на мить зупинялися, задивлялись, а тоді йшли далі…

Допивши каву, Білл відійшов від буфетного прилавка, вдячний Гаррісові за білизну; адже коли брав її, то й не здогадувався, що принесе нинішній день. Навряд чи вона брудна, навряд чи заяложена. На підході до пари на лавці виявилося, що містер Полк Джонстон, навпаки, справляє майже таке саме враження, яке було досі. Те, що раніше видавалося прилиплим до Білла незбагненним бджолиним роєм, нині стало безліччю реп’яшків. Вони чіплялися до всього тіла геть непотрібними еполетами й наколінниками, широким пасом на талії та знаками розрізнення на манжетах.

Вони удвох якраз заглибились у розмову, коли нагодився Білл.

— Добрий день, містере Джонстон. Добридень, міс Мороко.

Заскочений зненацька, містер Джонстон зиркнув на нього.

— А ви що тут робите? Вас послали по мене?

— Ні, я прийшов із власної волі.

Джонстон пом’якшав.

— Що це з вашим носом? — поцікавився він.

— Знаєте, містере Джонстон, оця драбинка, яку ви змайстрували, не витримала трьох поспіль осіб, і мені добряче перепало. Один із вузлів розв’язався на півдорозі.

Морока засміялася.

— Я міг би зробити кращу, — сердито відказав Джонстон, — якби мав час.

Білл уявив, як усі медики та хворі спускаються й підіймаються мотузяною драбинкою містера Джонстона.

— Чи довго ви вже тут? — спитав він.

— Хвилин двадцять, — відповіла Морока, глянувши на наручного годинника. — Я добиралася близько години. Сіла в автобус за межею міста.

— Я їхав автостопом, — благодушно мовив містер Джонстон. — Прибув сюди на якихось п’ять хвилин пізніше, ніж вона.

— Я впіймав таксі, — сказав Білл, — і посів нещасне третє місце. Нам би на Олімпійські ігри, як Бонтрон, Венскі та Каннінґем[125].

— Гм! — сказав на те містер Джонстон. Видавався вже не таким приязним, як раніш. Білл почувався непроханим гостем.

— На Олімпійські ігри я не поїду, — вів далі мільйонер. — Маю намір цього літа податися до Тибету. Сподіваюся, там є ліки, які знизять високий кров’яний тиск і без тої дурнуватої операції.

— Туди далека дорога, — засумнівався Білл.

— О, я ж туди не сам вирушу. Міс Морока щойно згодилася підтримати мені компанію — у ролі моєї дружини.

— Розумію, — сказав Білл. Було прикро відчути, що на обличчя повернулася кисла гримаса.

— Бачу, вам не подобається ця ідея, — зауважив спостережливий Джонстон. — Молоденька жіночка старигана й таке інше. А чому ви не попросили її руки, коли була нагода?

І тут Білл узяв та й запропонував руку і серце — не так словами, як поглядом у її невеселі блакитні очі.

— Інтерн не в змозі попросити когось одружитися з ним.

— Докторе Крейґ, щоб вам та просити мене! — докірливо й лагідно вигукнула Морока. — Ви ж тільки сьогодні вранці назвали нас…

— Не будемо про це, — сказав Білл. — Ми не в лікарні. Ет, так чи інакше, а мені здається, що я тут зайвий.

— Звичайно ж, зайвий, — підтвердила Морока, розпачливо силкуючись, щоб вираз її очей збігався з гірким тоном голосу. Що їй вибрати: знову разом із мамою на ґанку фермерського будинку просиджувати в кріслі-гойдалці найкращі дні життя чи знову разом із сестрою відбувати по три виступи за вечір у кінотеатрах від Бангора до Таллагассі?

Морока так глибоко пройнялася цією думкою, що тільки Білл, зненацька відвівши погляд, спонукав її глянути на містера Джонстона. Той смертельно зблід, лівий бік обличчя посіпувався в такт рухів правої руки, що вистукувала на невидимому барабані. Впав би на підлогу, якби не Білл, що вчасно схопив старого за плечі.

— Побудь із ним! — уривисто наказав молодик. — Я принесу каву[126].

III

Доручивши офіціантові кафетерію віднести куди треба чашку кави, Білл зателефонував у поліційну службу екстреної медичної допомоги. Коли повернувся на місце, застав чималий гурт людей.

— Відійдіть, — наказав він, не піднімаючи голосу. — Це дуже хвора людина.

— Що робитимете? — спитала Морока.

— Чекатиму карету швидкої допомоги. Чи випив він каву?.. Влий у нього все до решти, Мороко.

— Я не зуміла. Намацала пульс на плечі. Ледь чутний, ось-ось зникне.

— А я навіть на таке не сподівався.

Ще раз відігнавши юрбу від лавки, Білл кивком голови підкликав найкремезнішого з ґаволовів.

— Допоможіть мені, будь ласка. Я хочу зробити штучне дихання.

Розкарячившись над потерпілим, він розпочав рятункову процедуру. І коли був уже певен, що це безнадійна справа, тіло здригнулося. Водночас Морока шепнула Біллові на вухо:

— Приїхали санітари швидкої допомоги. Що мені робити?

— Скажи їм, щоб почекали.

— Слухаюся, лікарю.

— Потребуєте якоїсь допомоги, сер? — озвався один із них.

— Ні. Хіба що не давайте юрбі підступати сюди.

До містера Джонстона поверталося життя — судомним ковтком повітря, різким рухом, а тоді раптовим опритомненням. Усвідомивши своє скрутне становище, він безуспішно спробував звестися й, засапаний, став розпоряджатися.

— Що це за люди? Заберіть їх звідси! Виженіть їх!

— Лежіть, — приховав усмішку Білл.

І подумав, злазячи з воскреслого тіла: «Ким він вважає цих людей? Офіціантами?»

— Ходімо, — сказав він санітарам. — Ви ж, либонь, привезли ноші.

— Так, сер.

— То вкладіть на них потерпілого. Поїдемо до Бойової лікарні.

Білл рушив за ними, втомлений від перенапруження. Почувся самотнім і знайшов причину цього: Морока забарилася.

— Чи варто мені їхати?

— Рушся, дурненька. Звичайно, варто. Поспішай. Його вже занесли до машини.

— Гадаєте, що хтось там хоче бачити вас і мене?

— Іди ж бо. Не будь дурепою.

У темряві карети швидкої допомоги містер Полк Джонстон слабким голосом зажадав сигари.

— Навряд чи тут вам подадуть сигару, — відповів Білл.

— Якщо так, то хай мене повезуть такою каретою, в якій подають. Ви мали б це знати… ви ж єдиний путящий лікар у цій місцині.

— Мабуть, я не зможу доставити вам…

Доктор Крейґ так і не закінчив цієї фрази. Його кинуло вперед так різко, що він опинився верхи на передньому сидінні, десь у такій позі, як кілька хвилин тому над містером Джонстоном. Поряд пролетіла Морока, пролунав її крик, коли вона вдарилася плечем об міцне скло. Містер Джонстон злетів угору й упав, як лялька. Минула хвилина, поки Білл зорієнтувався в темноті й вискочив назовні, щоб подивитися, що сталося. Багато чого він побачив.

На їхню машину наїхав шкільний автобус, який тепер палав, напівлежачи на високому узбіччі дороги. Верещали маленькі дівчатка, незграбно вибираючись через задні двері. Білл кинувся до однієї з них, охопленої вогнем, зіткнувся з Морокою, що теж вибрала ту саму дитину, й став збивати руками полум’я з іншої школярки.

Два санітари, що вийшли з карети швидкої допомоги раніше, вже рятували дітей.

— Чи є ще хтось в автобусі?! — крикнув Білл після перших нестямних митей.

І тут же побачив, що є. Обгорнувши носовичком кулака, він розбив шибку. Водій швидкої допомоги накинув свій товстий габардиновий плащ на підвіконня й витягнув дівчинку назовні. Білл сам горів, тому трохи покачався в болотистій канаві. Над’їхало шість автомобілів, надійшла допомога. Після швидкої переклички виявилося, що жодної школярки не бракує.

— Хто з вас близько мешкає, хай принесе трохи борошна, — розпорядився Білл. — Ви, дівчатка, сідайте у «швидку» — всі до одної. Один із вас, санітарів, станьте при дверях і допильнуйте, щоб ні на кому не тліла одежа. Не впускайте туди людей, у яких ви не впевнені.

— Так, докторе.

— То до діла, якнайскоріш. Їдьте до відділення швидкої допомоги.

— Ну, а ви самі, сер?

— Дам собі раду. Хтось та й підвезе мене.

Повернувшись до канави й обмащуючи руки грязюкою[127], Білл зауважив поруч Мороку, що робила те саме.

— Зараз хтось нас підкине до лікарні, — сказав він. — Мабуть, нас там впустять, га?

— А що з містером Джонстоном?

— Я й не подумав про нього. Зрештою, його ж везуть «швидкою» до лікарні. Сподіваюся, що на містерові Джонстоні не сидить гурт дівчаток.

— Не сидить. Санітари винесли його, щоб звільнити місце. Він лежить по той бік дороги.

— Живий?

— Схоже, що так. Санітари двічі пробували посадити його он у ту машину.

— Старий шкарбун. Я таки стягну з нього цю шкарпетку або дізнаюся, з якої причини він її не скидає.

Він повторив останнє речення, ставши навколішки, щоб промацати пульс Джонстона.

— Не стягнете з мене шкарпетки, — відказав Джонстон.

— Чому ні?

— Бо її нема. Мені стало ніяково, що вам обом доводиться так старатися задля мене, ото я й подумав, що зроблю це задля вас.

Білл нахилився над виставленою напоказ ногою.

— Щоб мені луснути! Та це ж дрібниця — надлишковий палець[128]!

— Добре вам казати, що це дрібниця! Все життя вона завдає мені клопоту.

— Завтра ми її видалимо.

Білл звівся. Перевів дух.

— Он у чому річ. Що ж, за це відшкодуєте витрати на всіх цих маленьких дівчаток.

— Ні, — заперечив містер Джонстон, упертий, як завжди. — Мого відшкодування вистачить на те, щоб добудувати для вас педіатричне крило у вашій клятій лікарні. Якщо там приймуть вас, докторе. Вас і вашу дівчину.