Я віддав би життя за тебе (збірка)

«Жінки в домі», згодом значно скорочені, перероблені й перейменовані на «Температуру», — це оповідання на медичну тему, що його головним героєм є хворий на серце пацієнт, яким був сам Фіцджеральд на час написання. Але тут ідеться також про відомих зірок, про наркотики, пияцтво, розкоші й про Голлівуд, який знав сам автор. Влітку 1939 року він сказав Кеннетові Літтауеру, маючи на меті продати оповідання журналові «Кольєрз»: «Щодо Голлівуду це цілковита правда, така, якою її бачу».

Фіцджеральд закінчив п’ятдесят вісім сторінок цього оповідання в червні 1939 року й надіслав його до Гарольда Обера, а той порадив скоротити текст на шість тисяч слів, головним чином тих, що стосуються споживання алкоголю та наркотиків: «Гадаю, що можна було б вирізати сцену з шафою й багато чого пов’язаного з медсестрами. Як і частину твору, в якій Монсен сп’янів». Фіцджеральд відписав, що близько п’яти тисяч слів — це найбільше, що можна було б «вирвати з оповідання (ось цією старечою рукою) (…) Я знаю, що в цьому оповіданні обтяжливий обсяг, але, на жаль, таке воно вже є». Фіцджеральд також висловився, показуючи свою радість повернутися до написання художньої прози: «Олівець стає багатослівний після слимачого темпу писання для кіно».

Як редактор «Сатердей івнінґ пост», так і Обер вважали, що твір і далі занадто довгий. Кілька разів гостро посперечавшись про це з ними, Фіцджеральд неохоче скоротив оповідання до сорока чотирьох сторінок, а потім і до тридцяти чотирьох. Автор бажав залишити «Жінки в домі» довгим твором і, можливо, опублікувати у двох частинах; Обер наполягав на скороченні; і ця незгода посприяла тому, що між письменником і літературним агентом стався нещасливий розрив, який саме в той час починався.

Надіславши оповідання до Літтауера, Фіцджеральд у листі відверто написав про це — водночас і з гумором, і з глибоким пізнанням самого себе як письменника:

Фіцджеральд розглядав твір «Жінки в домі» як «своєрідний поворот» до написання — до відкриття «нового колодязя, нового джерела». Письменник розпочав цей поворот, але не вдовольнився ним, особливо ж версією, скороченою відповідно до чужих вимог.

«Жінки в домі» в будь-якій із версій справляють враження такого гібрида між оповіданням і сценарієм, який, на шкоду їм обом, не хоче поступитися й стати одним із них. Дві кінозірки виконують допоміжні ролі: Карлос Дейвіс, «уродженець маленького містечка у штаті Дакота, рідкісний красень із невеликим даром мімікрії»; Ельза Голлідей — нікчема, що зображає богиню сріблястого екрана Золотого віку. Головний герой — це відчайдушний науковець-дослідник, трохи споріднений з Річардом Голлібертоном, як і з самим Френсісом Скоттом Фіцджеральдом. Автор часто вживає термінологію кіно: «А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею». Сюжет — це набір Фіцджеральдових літературних засобів, які він мав напоготові. Зокрема, плутанина з ідентичністю (у цьому випадку плутанина з двома пацієнтами, які хворіють на різні недуги); втрачене давнє кохання замінюється новим. Усе це значною мірою не вписувалось у голлівудську ексцентричну комедію 1930-х років. А ще фігурують служниця та її афроамериканський залицяльник, які не дуже-то відповідають творчій манері Фіцджеральда.

Один зі скорочених варіантів цього оповідання опубліковано під назвою «Температура» в журналі «Маґазін странд» у липні 2015 року. На першій сторінці закінченого машинопису цієї версії Фіцджеральд написав своїм традиційним олівцем із твердістю № 2: «У папку з творами, що невдало починаються».

I

Це одне з тих оповідань, у яких героя з самого початку треба назвати Іксом або Г. Б. Бо ж воно зачіпає стількох осіб, що принаймні одна з них прочитає його і вважатиме себе провідним персонажем. Стосовно ж часто вживаної відмовки «Автор не мав наміру брати за зразок будь-кого з реальних людей»[213], то не варто й старатися, вона не зарадить.

Натомість ми відкрито ствердимо, що йдеться про Еммета Монсена; це ж бо його справжнє (або майже справжнє) ім’я та прізвище. Три місяці тому можна було дізнатися з ілюстрованих та звичайних собі видань[214], що він тільки-но повернувся з Оміджису[215] на пароплаві «Фуматакі-Наґурша» і зійшов на сушу в лос-анджелеському порту, маючи варту уваги інформацію про тропічні припливи та гриби. В ілюстрованих журналах Монсен фігурував завдяки тому, що був фотогенічний стрункий чорнявий красень у віці тридцяти одного року й мав на обличчі такий вираз, що спонукував фотографів казати: «Містере Монсен, чи не могли б ви ще раз усміхнутися?»

…отож я скористаюся новітнім привілеєм — розпочну оповідання вдруге. Місце дії — медична лабораторія в центрі Лос-Анджелеса, дві доби після того, як Еммет Монсен залишив пристань.

Приваблива дівчина (але не з тих, кому дістаються провідні ролі) розмовляла з молодиком, який розгадував електрокардіограми[216], тобто автоматичні записи ритмів серця — органа, що ніколи не славився як точний інструмент.

— Сьогодні Едді не зателефонував, — сказала вона.

— Вибачай, що я засльозився, — відповів він. — Це через мій задавнений свищ у пазусі. А ось кардіограми для твого альбому фотографій, знятих прихованою камерою.

— Дякую. Чи не вважаєш, що наречений мав би телефонувати своїй обраниці щоранку, якщо весілля має відбутися за місяць, а принаймні перед Різдвом?

— Послухай-но… Якщо він втратить роботу на фірмі «Водфорд Данн санз», то ви не зможете дозволити собі навіть злиденного весілля.

Старанно вивівши «Водфорд Данн санз» угорі на першій кардіограмі, лаборантка лайнулася короткою, зате непристойною каліфорнійською ідіомою, а тоді стерла написане й замінила його на ім’я та прізвище пацієнта.

— Мабуть, краще б тобі думати не про те, а про свою роботу, — додав лаборант. — Ці кардіограми належить надіслати…

Їхню мову перебили телефонні дзвінки, які не мали нічого спільного з Едді. Телефонували два лікарі, обидва дуже сердиті. Тож молода леді, немовби діставши гальванічний удар, розвинула гарячкову діяльність і за кілька хвилин опинилася в автомобілі — моделі 1931 року, що мав їхати до однієї з тих околиць, завдяки яким Лос-Анджелес став найрозкиданішим містом у світі.

Від першого місця призначення забивало дух, це ж бо був заміський маєток Карлоса Дейвіса[217], якого лаборантка кілька разів бачила в сіпаному старому кіно[218] й тільки одного разу — в новітній кіносистемі «Текніколор». Не те що з серцем цього молодика сталося щось недобре, — навпаки, воно билося належним чином. Дівчина везла кардіограму мешканцеві невеликого будинку в Дейвісовому маєтку, колись спорудженого для матері цього чоловіка, і якби нині Дейвіс перебував не на кіностудії, то таки трапилася б нагода поглянути на нього мимохідь.

Але такого не трапилося, тож, доставивши кардіограму куди треба, лаборантка на певний час зникає з цієї оповіді.

А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею.

Тим мешканцем був Еммет Монсен. На той час він сидів у вигідному кріслі й дивився на залитий травневим сонцем[219] сад, а лікар Генрі Кардіфф розпечатував великими руками конверт, щоб подивитися на кардіограму й ознайомитися з доданим до неї висновком.

— Я пробув там на рік довше, ніж треба було, — сказав Еммет, — і пив воду, як дурень! Чоловік, із яким я працював, додумався до того, що за двадцять років не випив ні краплі води, тільки віскі. Мав він шкіру як пергамент, був трохи підсушений — зрештою, не більш, ніж пересічний англієць.

На тлі дверей їдальні темною плямою промайнула покоївка, й Еммет озвався до неї:

— Марґерито! Чи правильно я вас назвав?

— Мене звати Марґеріллою, містере Монсен.

— Марґерілло, якщо подзвонить міс Ельза Голлідей, то я вдома. Тільки для неї. Більш ні для кого іншого. Запам’ятайте це ім’я — міс Ельза Голлідей.

— Так, сер. Пам’ятаю, як же таке забути. Я бачила її в кінематографі. Френк і я…

— Гаразд, Марґерілло, — ввічливим тоном перебив він. — Просто затямте, що для всіх інших мене немає вдома.

Дочитавши, доктор Кардіфф кількома рухами гіганта звівся й став задумливо походжати назад і вперед. Його підборіддя навперемін то спочивало на краватці, то вслід за пильним поглядом зверталося до люстри, немовби саме на ній крилися вісім років його медичної практики, щомиті ладні, як ангели-хранителі, спурхнути на допомогу. Коли Марґерілла вийшла, він знову всівся у кріслі й сплів руки так, що Емметові неясно постало в уяві стикування двох прогонів греблі в горах Гранд-Кулі[220].

— То що? — спитав Еммет. — Може, це пухлина? Якось я проковтнув шматочок гриба, гадаючи, що це креветка. Може, він учепився до мене? Знаєте, як ото жінки чіпляються. Тобто від них такого сподіваються.

— Це не рентгенівський знімок, — лагідно відповів доктор Кардіфф. Як на Еммета, надто вже лагідно. — Це кардіограма. Ото вчора я змусив вас лягти й прикріпив до вас дроти.

— Еге ж, — сказав Еммет. — Ви ще забули потяти штани на клаптики й висповідати мене наостанок.

— Ха-ха, — відгукнувся лікар таким механічним смішком, що Еммет мало не звівся з крісла, запропонувавши:

— Відчинімо вікна.

Ба, над Емметом зразу ж нависла величезна медикова постать і м’яко посадила його.

— Містере Монсен, я хочу, щоб ви сиділи й не рухалися. Згодом ми організуємо вам транспортний засіб.

Лікар кинув оком навколо, ніби сподіваючись, що десь у кутку кімнати знайдеться вхід на станцію метро або принаймні невеличкий підіймальний кран. Еммет стежив за медиком, у голові прудко роїлися думки. Був він занадто молодий, щоб піти на світову війну, виріс на оповідках про неї й більшість свого віку — тридцяти одного року — прожив на межі небезпеки. Монсен належав до тих американців, що ніби залишалися в тих часах, коли ще був фронтир-кордон, і зробили вибір — ходити, їздити вздовж тої тонесенької волосяної лінії, яка відділяє незвідане й загрозливе від безпечного теплого світу. Та чи є такий світ…

Еммет нерухомо сидів, чекаючи, що скаже лікар, і широко розплющивши гарні очі з виразом настороженості й тривоги.

— Ще на кораблі я відчув, що мене лихоманить, тому й відлежуюся в Каліфорнії. Але якщо ця картка вказує на щось серйозне, то я мушу про те знати. Не бійтеся, мене воно не зламає.

Доктор Кардіфф вирішив викласти все, як є.

— Ваше серце очевидно збільшилося до…

Він зам’явся.

— До небезпечної міри? — закінчив фразу Еммет.

— Але не до фатальної, — квапливо докинув лікар.

— Очевидна річ, адже досі чую свій голос. Ну ж бо, докторе, кажіть, що з тим серцем. Воно відмовляє?

— Годі вам! — заперечив Кардіфф. — Не можна дивитися з такого погляду. Я бачив пацієнтів, які, здавалося, й двох годин не проживуть…

— Хай йому чорт, говоріть по суті! — вигукнув Еммет. — Ось зараз я закурю, — він побачив, як стежить Кардіффове око за його простягненою рукою. — Вибачайте, лікарю, але який прогноз? Я вже не дитина. Я сам лікував людей від тифу й дизентерії. Які в мене шанси? Десять відсотків? Один відсоток? Коли і за яких обставин я покину цей прекрасний пейзаж?

— Значною мірою це залежить, містере Монсен, від вас.

— Гаразд. Робитиму все, що ви скажете. Гадаю, не рухатимусь надмірно, зовсім не питиму віскі з содовою і стримітиму вдома, поки не з’ясуємо, яка природа…

У дверях з’явилася темношкіра служниця.

— Містере Монсен, дзвонить Ельза Голлідей. Мене аж до кісточок пройняло…

Перш ніж лікар встиг двигнутися з крісла, Еммет зірвався на ноги й кинувся до телефону в буфетній.

— Що ж, ти таки знайшла вільну хвилинку, — сказав він.

— Еммете, я весь ранок думала про тебе, — але сьогодні мені треба вийти в місто. Що каже лікар?

— Каже, що я здоровий, тільки трохи перевтомився. Хоче, щоб я кілька днів перепочив. О котрій ти виходиш?

— Чи можу я поговорити з лікарем? — запитала Ельза.

— Звичайно, можеш. Що? Про що ти хочеш поговорити з лікарем?

Відчувши, що ззаду хтось прошмигнув і пішов до вітальні, Монсен сказав: «Вибач, на секундочку». Угледівши білий накрохмалений халат, він повів далі розмову:

— Так, можеш. Але зараз його тут немає. Знаєш, Ельзо, якщо не взяти до уваги тих кількох хвилин у порту, то ось уже два роки я не бачив тебе.

— Два роки — це шмат часу, Еммете.

— Не кажи так, — попросив він. — Прийди відразу, як тільки зможеш.

Повісивши трубку, Еммет знову зауважив, що в буфетній він не один. Було видно обличчя Марґерілли, а з-за її плеча визирало зовсім інше обличчя, до якого він придивлявся побіжно і байдуже, наче до чогось не більш реального, як фото на журнальній обкладинці. Округле обличчя з круглими очима належало дівчині в сіро-блакитній сукні. Зрештою, нічого особливого, ось тільки вираз на ньому, з яким дівчина дивилася на Еммета, променів такою прегарною увагою, таким зачарованим і радісним подивом, що захотілося чимось відповісти на таке. Воно не те що ставило питання: «Невже це ти?», написане на обличчях деяких дівчат. Скоріше, воно дивувалося: «Невже тебе тішить уся ця нісенітниця?» Або ж припускало: «Здається, ми партнери ось для цього танцю, — додаючи: — Я чекала його все своє життя!»

На ці запитання та твердження, що крилися в усмішці дівчини, Еммет дав відповідь, яку згодом вважав далеко не блискучою.

— Чим можу вам допомогти? — спитав він.

— Навпаки, містере Монсен, — трохи задихаючись, озвалася дівчина. — Чим я вам можу допомогти? Мене до вас прислали від фірми «Секретарське бюро Расті»[221].

Звісна річ, ми дуже рідко спрямовуємо наше роздратування на об’єкти, що його викликають. Еммет повторив слова «секретарське бюро» таким тоном, ніби йшлося про дитячі ясла, в яких виховують дівчаток на бандиток, — безпосереднє поле розслідування для панів Дьюї та Гувера[222].

— Мене звуть міс Трейнор, і я прийшла на ваш запит, поданий сьогодні вранці. Маю рекомендаційного листа від містера Рачоффа, музиканта. Я працювала в нього, поки минулого тижня він поїхав до Європи…

Вона простягла цього листа, але Монсен і далі був не в гуморі.

— Я ніколи про нього не чув, — бундючно оголосив він, а тоді виправив себе: — Тобто чув. Але не вірю рекомендаціям.

Еммет пильно, майже осудливо подивився на дівчину, але вона знову усміхнулася. Неначе погоджувалася з тим, що рекомендації — це безглуздя, та й сама вона віддавна так вважає, а тепер рада, що хтось висловив цю думку.

Здавалося, в буфетній збігло бозна-скільки часу. Еммет звівся.

— Вашим друкарським бюро буде кімната тут, на першому поверсі. Марґерілла покаже вам.

Кивнувши, він повернувся до вітальні, де пересвідчився, що Кардіфф і досі чекає.

Ще й не один. Лікар провадив якусь серйозну й секретну бесіду з постаттю в білому — тою самою, що прошмигнула повз Монсена в буфетній. Така вже напружена була бесіда, що її не перервав навіть Еммет: тривала у вигляді неперервного бурмотіння ще якийсь час після того, як він сів у крісло.

— Вибачте, що я затримався. Приходили люди. Сказали мені, що тут буде спокійно, — у Дейвіса навіть є охоронці й усе потрібне, щоб не впускати сюди його шанувальниць.

— Це міс Гапґуд, ваша денна медсестра, — сказав доктор Кардіфф.

Скромна леді, постать якої скидалася на дзвін, усміхнулася й оцінила Еммета поглядом торговця хутром на шкуру куниці.

— Я їй про все розповів, — вів далі медик.

Медсестра підтвердила ці слова, показавши помережаний записами блокнот.

— …і попросив її дзвонити мені щодня, по кілька разів. По чотири, га?

— Так, докторе.

— Тож можете бути певні, що вас добре доглядатимуть. Ха-ха.

Міс Гапґуд відгукнулася луною на цей смішок. Еммет засумнівався: може, не вдалося вловити суть жарту.

А тоді Кардіфф «побіг». Цей процес складався з кількох етапів: лікар кілька разів брав свою сумку, відставляв її, в останню мить написав якийсь рецепт, послав медсестру шукати загублений стетоскоп і, зрештою, заблокував двері вітальні своєю огрядною фігурою. На той час Еммет, не маючи секундоміра, дійшов висновку, що «бігти» — це лише мовна риторична фігура, ходова в лікарняних палатах. Чи так, чи сяк, а його думки розвіяла міс Гапґуд, що гепнулася на підлогу, перечепившись за поріг. Перш ніж Еммет встиг звестися, вона вже була поруч, міцно вхопившись за його правий зап’ясток.

— Містере Моппет, гадаю, що спочатку нам треба познайомитися.

Еммет хотів був спочатку подати своє справжнє ім’я, але вона докинула:

— Напевно, вам варто знати, що я дуже незграбна. Розумієте, що я маю на увазі?

У багатьох подорожах до Еммета звертались із запитаннями тою чи іншою незрозумілою мовою, на які часто вдавалося відповісти на миґах, а ось цього разу трапилася безвихідь. «Мені шкода» звучало фальшиво, як і «на жаль». Він уже мало не бовкнув мучене «чи не можна було б чимось зарадити цьому?», аж тут медсестра сама собі відповіла на запитання тим, що відпустила зап’ясток, рвучко встала і в тому пориві перекинула покритий латунню стіл разом із чайним срібним сервізом із дванадцяти предметів — річ, яка, на Емметову думку, стояла доволі-таки віддалік.

А тоді дзенькіт сервізу — багатьох гонгів — дав сигнал новій кіносцені: на порозі стали юний Карлос Дейвіс і поряд нього міс Трейнор. Уродженець маленького містечка у штаті Дакота, Карлос Дейвіс не мав у собі ані крихти манірності та штучності, які йому приписували. Не його провина, що народився рідкісним красенем із невеликим даром мімікрії.

Еммет звівся, остерігаючись, аби не роздушити ногою маленького горщичка на сметану.

— Привіт, містере Дейвіс.

— Моє шанування! — відповів Дейвіс і запевнив: — Не подумайте, що я з отих домовласників, які мають звичку наглядати за мешканцями. Я випадково натрапив на лікаря й захотів спитати, чи не міг би я чимось зарадити.

— Що ж… Це дуже люб’язно з вашого боку.

Домовласник кинув оком трохи вбік, де в міс Гапґуд тривав непевний рух срібних посудин, який навряд чи можна було описати словом «збирання», бо гонг час від часу озивався упродовж усієї розмови.

— Хочу, щоб ви знали: я до ваших послуг. Я залишив свій особистий номер вашій… вашій… — його очі з видимим схваленням зупинилися на міс Трейнор, — секретарці. У телефонній книзі його немає, а у неї тепер є. — Він помовчав. — Тобто тепер вона має мій номер. То я піду — на одну з тих радіопередач! Хай йому біс!

Дейвіс меланхолійно хитнув головою, на прощання махнув рукою, нагадавши цим жестом приїзд королеви Єлизавети до Канади[223], і вийшов. Уже в передпокої хода переродилася в розмашистий біг легкоатлета.

Сівши, Еммет звернувся до міс Трейнор.

— Ви навіть устами не поворухнули, а це ж був кумир, на якого моляться дівчата.

— Я старалася не підпускати його до себе, — холодно відповіла вона. — Здійснити це фізично неможливо. Чи є щось конкретне, чого б ви зараз від мене хотіли?

— Так. Сядьте, і я в кількох словах поясню, в чому полягає ваша робота.

Вона нагадувала Емметові дівчинку, через яку він глибоко страждав семирічним хлопчиком, ось тільки замість тонких косичок у міс Трейнор спадало до плечей рудувате волосся з жовтими пасмами[224], та ще була в неї така усмішка, по-особливому запитлива й багатообіцяльна, якої досі ніколи не траплялося бачити.

— Я написав щось на зразок наукової праці. Вона лежить на кухні — посильний приніс пакунок від видавництва. Завтра книжку опублікують, але ніхто її не читатиме. — Монсен раптом глянув їй у вічі. — Чи хвилює вас те, як змінюються океани і як зароджуються припливні хвилі?

Дівчина дивилася на нього, ніби розмірковуючи.

— Чом би й ні?

— Я мав на увазі те, чи купили б ви таку книжку.

— Ну… — затнулася міс Трейнор, — за певних обставин купила б.

— Еге, то ви дипломатка[225]?

— Правду сказати, не купила б, якби сподівалася, що дістану її з підписом автора.

— Дипломатка, — буркнув Монсен. — Так би мовити, пані посол. Хай там як, а ця книжка потрапить у географічні відділи бібліотек і приваблюватиме термітів, аж поки комусь не стукне в голову такий самий бзік, як ото мені. Тим часом я ношуся із задумом написати пригодницький роман, який міг би зацікавити хлопців. Приємно, коли хтось читає те, що ти понаписував. У мене вже є тисячі нотаток. Подивіться, будь ласка, чи немає там у передпокої портфеля.

— Містере Моп… — осудливо обізвалася медсестра, але Еммет її перебив:

— Хвилинку, міс Гапґуд! — І коли міс Трейнор повернулася з портфелем, він повів далі: — Те, що позначено червоним олівцем, треба надрукувати на машинці, щоб я міг глянути на цілість. Вона стане досить виразною. Тепер щодо робочого часу. Навряд чи дозволить мені лікар напружено працювати — скажімо, п’ять-шість годин на день.

Машиністка кивнула.

— Тож матимете змогу зустрічатися зі своїми залицяльниками, коли час вечеряти, — вів своє він.

Дівчина не усміхнулася, й Еммет відчув, що повівся надто розв’язно. Цікаво, чи заміжня вона.

— Ви, мабуть, родом десь із Бостона? — швидко запитав він.

— Так. У мене, либонь, і досі ця говірка.

— Я народився в Нью-Гемпширі.

Вони дивилися одне на одного вже невимушено, подумки опинившись на іншому кінці країни.

Напевно, міс Гапґуд хибно витлумачила вирази в цій розмові або ж пригадала, що йдеться про критичний випадок, бо дала про себе знати тим, що мало не перекинула торшера.

— Містере Моппет… Маю інструкції, і перш за все нам треба почати лікування.

Медсестра кинула оком на двері, й міс Трейнор, здогадавшись, на кого вказує слово «все», взяла портфель і вийшла.

— Передусім ми ляжемо в постіль, — сказала міс Гапґуд.

Попри таке слизьке формулювання, помисли Еммета, який ішов слідом за медсестрою сходами нагору, цілком годилися для публікації в «Супутнику юнацтва».

— Не допомагатиму вам іти, містере Мом… містере… бо я незграба, але… Лікар хотів би, щоб ви ходили повільно, міцно хапаючись за поручні. Ось так.

На сходах Еммет не оглядався. Враз він почув рипіння дерева, а тоді короткий вибачливий смішок.

— Тут, у Каліфорнії, будують абияк, правда? — хихикнула вона. — Не те що на Сході.

— Невже ви зі Сходу?[226] — спитав він зі сходового майданчика.

— Еге ж. Я народилася й виросла в Айдахо.

Сівши на край ліжка, Еммет розв’язував шнурок на черевику, сердитий від того, що зовсім не почувається хворим, хоча й очевидно хворіє.

— Недуги мають приходити нагло, — сказав він, — як ото бубонна чума.

— Я ніколи не бралася лікувати пацієнтів з бубонною чумою, — самовдоволено відповіла міс Гапґуд.

Еммет подивився на неї.

— Ніколи?..

Монсен вирішив знову взятися до черевиків, але медсестра вже стояла навколішки й уміло маніпулювала з шнурками, немовби бавилася в «ниточку». У миті, коли з такою самою вправністю медсестра допомагала зняти піджака, пацієнтові згадалась імпровізована гамівна сорочка, яку він колись бачив на оскаженілому портовому вантажнику.

— Зі штанами я сам впораюся, — запропонував він.

На те міс Гапґуд податливо перейшла на той бік ліжка, попутно зачепивши латунний камінний екран. Той, тричі гучно торохнувши, розпластався на підлозі.

— Усе гаразд, — квапливо сказав Еммет. — Піжама у валізі. Я ще не все встиг розпакувати.

Після пошуків міс Гапґуд вручила йому парадну сорочку і вельветові штани. На щастя, Еммет зауважив блиск запонок ще перед тим, як опинився в цій сорочці.

Коли він, нарешті, ліг у постіль, ковтнувши дві таблетки й засунувши в рот термометра, медсестра, дивлячись у дзеркало й чешучи пацієнтовим гребінцем своє ідеально сплутане волосся, мовила:

— Гарні речі маєте… Останнім часом я працювала в таких домівках, де на речі навіть плюнути бридко. Ото й попросила доктора Кардіффа добрати мені справжнього джентльмена. Я ж бо й сама леді.

Вона підійшла до вікна й окинула зором ранній врожай долини Сан-Фернандо.

— Гадаєте, Карлос Дейвіс має намір одружитися з Марією Томас? Ані не пробуйте відповісти, поки я не вийняла термометра.

Але Еммет, уже без термометра в роті, сидів у ліжку.

— Ви мені нагадали… Я ж мав намір лягти спати аж після відвідин міс Голлідей.

— Я дала вам дві снодійні таблетки, містере Мом.

Він звісив ноги з ліжка.

— А чи не дали б ви мені блювотного чи ще чогось? Щоб я позбувся цих таблеток. Якби так солоної води принести…

— І викликати у вас спазми?! — вигукнула міс Гапґуд. — У вас, хворого на серце!

— Замовте тоді гарячу каву й видобудьте з валізи шовковий халат. Наступною забутою річчю стане моє ім’я.

Монсен не хотів докоряти, та й міс Гапґуд не образилася. Вона просто похитала головою, сіла й зробила рукою такий жест, наче грала гаму на фортепіано.

— Гаразд, я спатиму, — розпачливо вирішив Еммет. — Напевно, міс Голлідей буде тут аж за кілька годин. Розбудіть мене тоді, будь ласка.

— Вам не можна спати в такій позі.

— Я завжди засинаю, лежачи на лікті.

Медсестра поклала його горілиць — найспритнішим рухом за весь час їхнього знайомства.

II

Коли Монсен прокинувся, надворі панувала пітьма, а в кімнаті світила тільки маленька лампочка, затінена рушником. Міс Гапґуд не було на місці; його очі призвичаїлися до факту, що в м’якому кріслі сидить інша жінка в білому — з того самого поріддя гігантів, що й доктор Кардіфф. Глянувши на свого наручного годинника, він виявив, що вже пів до одинадцятої. Тим часом прокинулася леді й повідомила Еммета, що вона його нічна медсестра — місіс Юїнґ.

— Чи були відвідувачі? — спитав він.

— Міс Голлідей. Вона сказала, що постарається зайти завтра. Я застерегла, що вас не можна турбувати.

Поки Еммет мовчки сумував, місіс Юїнґ звелася й випливла в передпокій. Було чути розмову за дверима.

— Хто там? — спитав він.

— Ваша секретарка, містере Монсен, — відповів захеканий голос.

— Що ви тут робите в таку пору?

Дві жінки — одна велетенська, а друга звичайна собі, але на тлі співрозмовниці позірно зменшена до тендітності — загородили двері. Слабка жовта лампочка в передпокої досі висвітлювала усмішку міс Трейнор — покаянну, трохи пустотливу. Секретарка видавалася певною в тому, що Еммет не буде надто суворий.

— Правду кажучи, містере Монсен, — відверто сказала місіс Юїнґ, — я не знала, що ви за чоловік, поки ви спали. А коли виявилося, що служниця кудись вийшла, я попросила цю… цю… секретарку, щоб залишалася тут, поки ви не пробудитеся.

Емметові очі не зовсім пристосувалися до тьмяного освітлення як у спальні, так і в передпокої, але він міг поклястися, що якоїсь миті міс Трейнор підморгнула йому.

— То, може, ви дозволите їй зараз піти додому, — сказав він.

— На добраніч, місіс Юїнґ, — озвалася секретарка. — Сподіваюся, що у вас буде приємна ніч, містере Монсен.

Коли стих звук її кроків на сходах, Еммет запитав:

— Якого чоловіка ви сподівалися застати в моїй особі?

— Не знаю.

— Ви не говорили з доктором Кардіффом?

— Ні. У мене були тільки нотатки медсестри про лікування, і деякі з них не вдалося прочитати, але в мене великий досвід роботи з алкоголіками та наркоманами.

Еммет уже цілком прокинувся, мав ясну голову, але сприйняв ці останні слова хіба що як натяк на кілька оповідань Бута Таркінґгтона[227] про торговця антикваріатом.

— Наркомани — вам, миряни[228], — мимохідь мовила місіс Юїнґ.

Вони глянули одне на одного. Еммет подумки відтворив її минуле й пустив хвилю співчуття до беззахисних п’яниць та жертв наркотиків, яких ця медсестра, мабуть, прищикувала, наче комарів.

Еммета брав сміх, але згадалася засторога лікаря Кардіффа про те, що не можна сміятися на повні груди, бо від цього перенапружується діафрагма. Тому довелось обмежитися зауваженням:

— Я готував опій разом із молоком та грінками[229]. Ну, а спиртне… Єдине, чого я шкодую, то це те, що не наліг на нього торік, коли ми мусили вкидати таблетки в питну воду. А якщо не можете прочитати нотатки, то зателефонуйте докторові Кардіффу.

Еммет ввічливо докинув:

— Знаєте, міс Трейнор працює в денний час. Ви б не хотіли допомагати їй друкувати?

Місіс Юїнґ рішуче змінила тему.

— Чи візьмемо ми ванну?

— Сьогодні я вже викупався у ванні. Чи піднялась у мене температура за цей день? Мабуть, міс Гапґуд записала ці зміни.

— Вам, містере Монсен, доведеться самому поставити ці запитання докторові Кардіффу.

Еммет нічого не міг вдіяти. Він зробив висновок, що сам завинив, піддавшись роздратуванню, тож тепер настала його черга змінити тему.

— Місіс Юїнґ, у мене є ліки, які я дістав у Мельбурні[230]. Зазвичай вони збивають лихоманку. Я забув сказати докторові Кардіффу, що вони виготовлені з якоїсь субтропічної трави. Ви знайдете їх у цьому медичному наборі, який Марґерілла поклала в шафу в коридорі.

— Вона вийшла на весь вечір, містере Монсен. Я дам вам інший засіб.

— Ні… Ви можете знайти цей набір… у футлярі з бурої шкіри… а ті ліки — в зелених капсулах.

— Я ніяк не можу вам дати медикаменти без дозволу лікаря.

— Знайдіть їх, зателефонуйте лікареві й прочитайте йому напис на пляшечці. Або я сам поговорю з ним.

Медсестра насунула на Еммета, вони зустрілись очима. Тоді, повагавшись, вона неспішно спустилася до передпокою, й ось від імпровізованої медичної шафки долинуло клацання. За хвилину місіс Юїнґ гукнула:

— Немає тут цих ліків! Є хінін, якась протитифозна сироватка й засоби швидкої допомоги, а зелених капсул немає.

— Принесіть усе сюди.

— Маю електричний ліхтарик, містере Монсен, і я вийняла геть усе із сумки.

Еммет намірився рушити до неї. Злазячи з ліжка, він виявив, що все тіло мокре від поту, й спересердя вхопився за клаптеву ковдру.

— Містере Монсен! Я ж вам уже сказала.

— Я певен, що ліки на місці. В одній із цих бокових шухляд.

Позаду Монсена й місіс Юїнґ щось тихо клацнуло. Ніхто з них не надав значення цьому звуку в мить, коли хворий навпомацки шукав препарат у сумці.

— Будь ласка, підсвітіть ліхтариком сюди…

Не договоривши, Еммет втямив, що сталося: від протягу стиха зачинилися двері. Більше того, в допитливому світлі ліхтарика було видно, що зсередини немає ні клямки, ні замка, відповідного замку зовні. Водночас — немовби від шоку — беззвучно розрядилася батарейка в медсестриному ліхтарику.

III

Бистріший на розум, ніж місіс Юїнґ, Еммет перший утямив, що вони удвох опинилися в халепі. Ще одна думка, що стукнула йому в голову, була геть егоїстична: тут, у коридорі, холодно. Тож Еммет закутався, наче араб, у ковдру, слухаючи важкий подих медсестри й міркуючи про матросів у підводних човнах, що зазнали аварії. А ще про те, чи надовго вистачить кисню, що його споживає ця грудна клітка завбільшки з кишеньковий крейсер.

Підхоже порівняння з крейсером спало на гадку в ту хвилину, коли місіс Юїнґ заметушилася, та так завзято, ніби запрагла переконати Монсена, що передпокій не такий уже й великий, як можна було гадати. Годі було визначити в темряві, чи то медсестра шукає ознаки змови, чи то вона вже бореться за повітря. Добру хвилину Еммет у дедалі вологішому бурнусі увихався, щоб могутнє тіло не розчавило його об стіну. Аж поки не настало полегшення — з її раптовим вигуком:

— Та тут же є вікно!

Справді, тут було вікно, і тільки пітьма завадила помітити його раніше. Питання в тому, чи воно виходило на дах, а чи на вертикальну стіну. Щоб з’ясувати це на тлі непроглядного неба, передня частина місіс Юїнґ вихилилася за підвіконня. І зробила тріумфальне відкриття.

— Уже бачу, — сказала медсестра. — Зразу під вікном є дах, і я можу досягти його.

Десь на географічних просторах її єства запломенів дух дівчаток-скаутів; не встиг Еммет застерегти місіс Юїнґ — вона вже вибралася надвір і стало чутно, як бентежливо риплять лати під бляхою. Крізь віконний отвір війнув прохолодний вітерець, і, поки Еммет кулився навпочіпки, в передпокої задуднів медсестрин голос.

— Нічого не бачу.

— Вранці сюди прийде лікар, — з надією мовив Еммет. Зміркувавши, що гумор тут геть недоречний, він квапливо докинув:

— Покличте на допомогу. Тільки не вживайте слова «допоможіть». Гукніть щось на зразок «у містера Монсена клопіт». І застережіть, що тут немає грабіжників, бо інакше прийде якийсь доброзичливець та й підстрелить вас із рушниці.

— У містера Монсена клопіт! — слухняно заволала медсестра. — Нема грабіжників!

Вона горлала, але відповіді не було. У проміжках тиші Еммет уявляв себе та місіс Юїнґ викинутими на безлюдний острів й упродовж тижня змушеними живитися зеленими капсулами, а тоді — йодом із медичного набору.

Трусячись від холоду, він почув, що місіс Юїнґ розмовляє з кимсь унизу. За якусь хвилину вона повідомила:

— Це чоловік у білому плащі.

Еммет прислухався.

— Як справи, лялечко?

Голос долинав звіддалік.

— Може, кухонні двері відімкнені, — відповіла медсестра. — Якщо ні, то підійдете сюди ближче, і я скажу, що робити.

— Може, маєш склянку-другу для нас, лялюсю?

— Кажу вам усерйоз, — обурилася місіс Юїнґ. — Я дипломована медсестра… мене замкнули в лікарському кабінеті.

— А чи є в цьому кабінеті щось із моїх ліків?

Еммет не розчув наступних кількох фраз. Місіс Юїнґ заглянула в передпокій.

— Цей чолов’яга начебто розуміє мене, — сказала вона. — Але він страшенно п’яний. Він торгає кухонні двері.

Іще один персонаж зникає з цієї історії. Жоден із наших героїв ніколи не побачить цього приблудного персонажа знову. І ось за кілька століть — чи то за двадцять хвилин — Еммет заговорив.

— Поверніться сюди й зачиніть вікно, — сказав він. — Холоднішає.

— Волію сидіти тут.

— Тоді зачиніть вікно.

Мовчанка.

— Я б повернулася, містере Монсен, але зрозумійте: я ж вас і не знаю.

— Розумію. Я теж вас не знаю.

Побарившись трохи, медсестра таки вирішила забратися в передпокій і зачинити за собою вікно.

— Нам просто доведеться почекати, — сонно проказав він. — Я зажив таблетку аспірину.

Якийсь проміжок часу не дуже чітко відобразився у свідомості Еммета, хоча той був певен, що місіс Юїнґ, скромно присівши навпроти нього, не зімкнула очей. Зненацька його розбудив звук медсестриних кулаків, що товкли двері, та її крик: «Марґерілло! Марґерілло!»

— Що таке? — спитав він.

— Це Марґерілла! — гукнула медсестра. — Я почула її авто!

— Ось і розв’язок, — пробурмотів Еммет, однак тон голосу місіс Юїнґ не дуже-то переконав Марґеріллу: збігло трохи часу, поки в замку обернувся ключ.

Своє зволікання Марґерілла згладила манірним смішком.

— Ого, то вас двоє! — вигукнула вона. — Що ви там робите?

Еммет підвівся, кутаючись у бурнус. Він марно закликав на виручку всіх лицарів із прочитаних у юності книжок. Нічого путнього не спадало на гадку.

— Нас замкнули в передпокої з ліками, — величаво відповіла місіс Юїнґ.

— Так, — гордовито підтвердив Еммет. — Нас замкнули.

Подібний до Цезаря в тозі, вкритого багатьма ранами[231], Еммет міг лише плентати слідом за медсестрою під акомпанемент Марґеріллиного хихикання й звалитися на ліжко за дверима кімнати-палати.

Він прокинувся у світі, який навіть у відкритих очах видавався трохи загрозливим. І досі тривав травень, за цю ніч сади в Дейвісовому маєтку вибухнули буйним розсипом троянд, а ті кинули жмут солодкої зарази на веранду та протимоскітні сітки на вікнах. Еммет гостро відчував наслідки сміховинного відчаю, який трапилося переживати попереднього дня. Чи всю правду сказали про стан здоров’я? А чи прийде сьогодні Ельза Голлідей? Чи досі вона така сама, з якою він розстався два роки тому? А чи сам він не видасться іншим, коли в тілі горить лихоманка, а в серці криється таємниця?

Коли Еммет таки зважився розплющити очі, то побачив міс Гапґуд, що повернулася на чергування й бігла до пацієнта, вимахуючи термометром, як кинджалом.

Якось треба їй зарадити. Монсен знав це наперед, коли медсестра, різко спинившись, стала струшувати термометр, та так, що він брязнув об підлогу, розбився на кілька осколків, а ті покотилися під комод.

Спроквола пацієнт подзвонив двічі — про такий сигнал він напередодні умовився з секретаркою. Коли та з’явилася, він згорбився на подушці, а тоді простежив за її поглядом на вікно.

— Чимало їх там, правда?

— Я б впустила пагони просто в цю кімнату, — зауважила Трейнор. — До слова, міс Голлідей надіслала квіти цього ранку.

— Справді? — пожвавився Еммет. — Які саме?

— Троянди. — За мить секретарка уточнила: — Сорт «Американські красуні»[232].

— Будь ласка, візьміть їх собі, міс Гапґуд, — запропонував він, а тоді звернувся до міс Трейнор: — А якого сорту ті, що на веранді?

— Це «Талісмани». Є кілька кущів сорту «Сесіль Брюннер». — Коли за міс Гапґуд зачинился двері, міс Трейнор зголосилася: — Поїду-но я до аптеки й привезу інший термометр. Бачу, що стався прикрий випадок.

— Дякую. Головне — це подбати, щоб я не спав у час, коли прийде міс Голлідей, якщо вона взагалі прийде. Очевидно, в такому поспіху мені передається психологія хворої людини… Відчуваю, що лікар і медсестри змовилися тримати мене в замороженому вигляді — як ось цю жінку в журналі.

Секретарка відчинила вікно з москітьєрою, відщипнула троянду й кинула її на подушку біля нього.

— Це річ, якій можна довіряти, — сказала вона й швидко повела далі: — До вас приходить пошта. Деякі чоловіки люблять починати день з пошти… Але містер Рачофф завжди воліє обміркувати свою заплановану роботу, перш ніж читати газету.

Пройнятий легкою неприязню до містера Рачоффа, Еммет зважував різні можливості.

— Що ж, першим із ліку вважаю будь-який телефонний дзвінок від міс Голлідей. Добре було б, якби ви ненав’язливо з’ясували, коли вона прийде. Щодо запланованого… я так вважав ще вчора, а сьогодні ніяк не вважаю, поки не дізнаюся, що запланував цей лікар. Дайте мені, будь ласка, записну книжку цієї медсестри.

— Я зателефоную міс Гапґуд.

— О ні.

Він уже вибрався був із ліжка, коли міс Трейнор несподівано піддалася. Здобувши нотатки, Еммет усівся й кілька хвилин читав. А тоді таки вискочив із ліжка, вхопив однією рукою халат, а другою тричі подзвонив — викликав медсестру. І звучали слова, яких, сподівався Еммет, міс Трейнор не зрозуміє. Тим більше, що вимовляти їх перешкоджав бронхіт, набутий у передпокої з ліками.

— Зв’яжіть-но мене з доктором Кардіффом по телефону! А тоді прочитайте… прочитайте це самі! Три години маю лежати на правому боці, відтак попросити медсестру, щоб обережно перевернула мене на лівий! Це не режим лікування! Це інструкція для похоронного бюро! Ось тільки він забув згадати бальзамувальну рідину!

Згодом міс Трейнор обтяжили провиною — почасти справедливо, бо ж від миті, коли вона вручила Емметові нотатки, змінився сам характер хвороби. Пізніше секретарка зізналася, що могла б вихопити їх із рук і дременути з кімнати, але в Еммета був такий настрій, що тоді почалася б погоня — очевидно, гірше з двох лих.

Зійшовши у вітальню, Еммет сів у крісло й замислився. Перед тим попросив секретарку залишитися в кімнаті нагорі, бо щось у цій дівчині змушувало його соромитися своєї різкої й грубої мови. Її очі з отим потойбічним астигматизмом, їх манеру скоса дивитися на багатший і веселіший Всесвіт не варто виправляти задля тупого бачення правди, на яку він зараз дивився. Еммет не хотів, щоб міс Трейнор бачила, що він робить. Коли надійшов доктор Кардіфф, пацієнт був порівняно спокійний.

— З вашого дозволу, спершу висловлюся я, — запропонував той, — бо те, що ви скажете, стане остаточним авторитетним словом.

Доктор Кардіфф кивнув, очевидно набравшись терпцю.

— Я подивився на ці нотатки, — сказав Еммет. — Лікарю… Я не зможу так жити аж чотири місяці.

— Таке я вже чув, — різко відповів доктор Кардіфф. — Вислухав десятки так званих гіпертоніків, які казали: «Якщо ви думаєте, що я залишатимусь у цьому ліжку, то ви, мабуть, божевільний!» А вже за кілька днів вони, набравшись страху, ставали покірні, як…

— Але ж весь день видивлятися на стелю… оте підкладне судно й харчування кашкою… ви ж тоді лікуватимете божевільного!

— Містере Монсен, раз ви вже наполягли на тому, щоб вам дали нотатки, то треба було дочитати їх до кінця. Є вказівка медсестрі, щоб вам читала вголос, щоранку маєте півгодини на те, щоб читати свою пошту, підписувати чеки та на інше. Вважаю, вам пощастило хворіти тут, у цій прекрасній місцині…

— Я теж так вважаю, — перебив його Еммет. — Я не відмовляюся від ось такого рослинного способу життя. Кажу тільки, що вам доведеться його змінити. Не подужаю… Колись, ще дванадцятилітнім, я втік із дому й помандрував до Техасу…

Лікар звівся.

— Вам уже не дванадцять. Ви дорослий чоловік. А тепер, сер…

Скинувши халат з Еммета й налаштовуючи прилад для вимірювання кров’яного тиску, він сказав:

— Вже за хвилину маєте бути в ліжку!

Прилад зітхнув, доктор Кардіфф глянув на циферблат і зняв манжету з пацієнтової руки. Поруч опинилася міс Гапґуд, і Еммет помацав вм’ятину на своїй руці.

— Ми доправимо містера Монсена нагору, — звернувся до неї доктор Кардіфф.

— Я цілком здатен сам зійти нагору…

Міс Трейнор, яка на той час була в коридорі, побачила, що Еммета підтримують з обох боків. Ця серйозна дівчина, хоч і чарівлива з лиця, була тугодумна й рідко довіряла інтуїції. А тепер вона не могла позбутися невідчіпних сумнівів у тому, чи справді добре орієнтується у своїй справі доктор Кардіфф.

Вона відчула це ще гостріше наступного дня, о першій годині, сидячи за машинкою й дивлячись понад клумбу з трояндами в кухонне вікно. Біля плити стояв сам містер Монсен у супроводі дедалі несмілішої міс Гапґуд.

Марґерілла ще не з’явилася, хоча мала б уже тут бути у таку пору. Близько одинадцятої вона зателефонувала невідь-звідки, й у міс Трейнор склалося неясне враження про бабусю зі зламаною ногою. Марґерілла пообіцяла приїхати трохи пізніше, але пацієнт був дедалі нетерплячіший та нервовіший.

Міс Трейнор слухала.

— Містере Монсен, ви не можете готувати з температурою сто три градуси[233].

— Чого б то? Пригадайте-но гунів. Вони споживали сирий стейк[234], що весь день готувався під сідлом, щоб потовклися волокна м’яса… Зовсім як на сучасних кухонних плитах.

— Містере Монсен!

Міс Трейнор почула, як нещадно він відбиває м’ясо, й рішуче нахилилася над своєю транскрипцією. Він видавався дуже приємним і привабливим чоловіком.

— Ви надто слабкі, — сказала зневірена міс Гапґуд.

— Ви так гадаєте? У буфетній є пляшка чудового бренді. На вашу думку, чи додає вона мені сили витримувати оті заспокійливі засоби, що отуманюють упродовж цілої доби?

Патентний кавник із ситечком хруснув. Стихли звуки відбивання м’яса.

— Я й так не хочу їсти, — заявив Еммет. — І, будь ласка, не просіть пробачення. Пошлемо міс Трейнор по сандвічі. Що я справді хочу зробити, то це стушкувати ці медичні нотатки в касторовій олії й нагодувати ними доктора Кардіффа.

Міс Трейнор хотілося, щоб для Еммета були кращі новини, ніж ті, що він почув у телефонній трубці півгодини тому: Ельза Голлідей не зможе сьогодні приїхати; ймовірно, постарається завтра. Було чутно, як він добирається до вітальні, — і враз увагу секретарки привернув звук машини, що під’їхала до задніх дверей.

За п’ять хвилин вона з міс Гапґуд назирці поспішила до вітальні.

— У чому річ? — спитав Еммет, сонно глипаючи з крісла.

— Це Марґерілла, — заторохтіла міс Гапґуд. — Знаєте, вона нарешті приїхала, але від неї так дивно пахне. Отож…

Перервавши її, він звернувся до міс Трейнор.

— Що сталося?

— Служниця пиячить, — відповіла вона. — Ми ще вчора це запідозрили. Вона тільки-но повернулась із здорованем — також п’яним. Він спить упоперек її ліжка…

— Коли я запитала Марґеріллу, чи не можна було б зготувати обід для нас, — поскаржилася міс Гапґуд, — вона сказала: «А я не голодна!»

Міс Трейнор повела далі:

— Я могла б зателефонувати в поліцію або ж узяти на підмогу кількох Дейвісових садівників, але не хочу сама до чогось братися, не порадившись із вами. Той чолов’яга дуже вже кремезний, міс Гапґуд і мені не впоратися з ним.

Еммет встав. Ситуація сприяла тому, щоб вийти зі стану гнітючого спокою, та все-таки хворий, почуваючись не зовсім у формі перед сутичкою, нагнав на себе показне обурення. Грізно ступаючи, він зайшов на кухню й наблизився до сцени подій.

Марґерілла з косими очима й розтуленим ротом чудно вихитувалася перед плитою, виробляючи щось невизначене з каструлею. На порозі її спальні, прилеглої до кухні, стояв величезний, добре збудований негр. Він жваво опустив пляшку й усміхнувся Емметові.

— Доброго ранку, сер. Скористався з нагоди, проїжджаючи повз вас, містере Монсен. Я мив і паркував машини багатьом кіношникам, отож подумав…

— О, це ж містер Монсен! — радісно вигукнула Марґерілла. — Знаєте, я сказала медсестрі: «Взагалі не повернуся, хіба що він мене привезе». Я знала, що такий милий чоловік, як ви, не зважатиме на таке. Таж вас багато жінок доглядає.

Еммет проминув її й підійшов до негра.

— Це ваше авто на подвір’ї?

— Звичайно ж. Вип’єте зі мною, містере Монсен?

— Розверніть авто геть від будинку. А тоді зайдіть до ось цієї кімнати й допоможіть Марґеріллі спакувати її речі.

— Містере Монсен, ви ж не потурите Марґеріллу за таку дрібничку. А якщо й потурите, то як тоді мені дбати про вас…

— Геть звідси!

Вираз на обличчі здорованя змінився. Той приклався до пляшки й окинув оком Еммета.

— Не знаю, чи варто Марґеріллі працювати в такому домі. Один із тих композиторів якось нахамив мені, і я…

Еммет ступив крок уперед, і вираз знову змінився. Негр пустив дурнуватий смішок, обернувся й вийшов надвір. Підбадьорившись, Еммет узяв Марґеріллу за плечі й допровадив до її спальні.

— Щоб за п’ять хвилин вас тут не було, — сказав він. — Швидко пакуйтеся.

У спальні він висунув шухляду з комода й посадив на неї служницю, що вже валилася з ніг. А коли повернувся на кухню, побачив, що міс Трейнор, спершись на одвірок дверей, які вели до буфетної кімнати, надто пізно силкується приховати у складках сукні брунатний відлиск револьвера. Еммет зрозумів, чому змінилася негрова поведінка, й почувався не таким уже й грізним.

— Чий це револьвер? — спитав він.

— Ваш.

— Дякую. Постежте, будь ласка, за Марґеріллою.

Зі спальні долинали схлипування й гнівні вигуки Марґерілли, адресовані здорованеві, що допомагав їй. Ще перед тим, як задзижчав стартер, Еммет сів на кухонному стільці, сперся головою на руку й спробував обміркувати все, що сталося. Та ось у буфетній хтось щось сказав про міс Голлідей, і він знову напружився. Секретарка повідомила новину.

— Секретар міс Голлідей сказав, що вона приїде сюди з хвилини на хвилину.

— Де медсестра?! — вигукнув Еммет, зірвавшись на ноги.

— Вона зайнята нотатками. Чим можу допомогти?

— Затримайте міс Голлідей внизу! — крикнув він зі сходів.

У своїй спальні Монсен змусив міс Гапґуд швиденько обтерти його вологим рушником і в її супроводі, як риба-лоцман з акулою, вибрав собі підхожу одежу.

Для нього мала настати чи не найважливіша мить у житті. Обличчя Ельзи Голлідей на кіноекрані в Цейлоні дало Емметові знати, що він зробив дурницю, покинувши її. Вираз обличчя Ельзи, яка зустріла його в порту три дні тому, підтвердив це. І тепер доведеться дивитись їй у вічі тільки для того, щоб приховувати, виляти й ухилятися. Бо ж невідомо, що припасла для нього Ельза.

«Я давав собі раду й у важчих випадках», — подумав він.

— У нас ось уже кілька годин нема температури, — сказала міс Гапґуд і, немов на підтвердження своїх слів, розтрощила градусник у жмені. Тихий хрускіт скла став сигналом: Еммета кинуло в піт, який промочив незаплямовану одежу.

— Спробуйте добрати мені інше вбрання, — поривно наказав він. — Вона ось-ось надійде.

Міс Гапґуд і далі з надією дивилася на дві половинки термометра, коли у двері постукала міс Трейнор. Дізнавшись, що гостя вже чекає внизу, Еммет залучив секретарку до пошуків іншого спорядження. Відтак, обережно перевдягнувшись у ванній, він спустився вниз.

Ельза Голлідей була брюнетка з густим теплим рум’янцем, дуже фотогенічна. Її подовгасті мрійливі очі повнилися тихими обіцянками. За останні два роки ніхто — крім Прісцілли Лейн[235] — не сходив на вершини кіно впевненіше, ніж вона. Еммет не поцілував Ельзи, тільки став поряд крісла, в якому вона сиділа, взяв її за руку й глянув у вічі. А тоді відійшов і сів у кріслі навпроти, на мить замислившись не так про неї, як про те, чи вдасться припинити потовиділення на обличчі та грудях.

— Як почуваєшся? — спитала Ельза.

— Набагато краще. Не говорімо про це. Навіть не думаймо. Незадовго я зовсім одужаю.

— Доктор Кардіфф стверджує зовсім інше.

Емметова майка враз змокріла.

— Ти розмовляла з цим ослом про мене?

— Коротко. Він сказав, що тобі треба берегти самого себе.

Однаково сердитий на них обох, Еммет змінив тему розмови.

— За останній час ти виконала грандіозну роботу, Ельзо. Я це знаю, хоча й відстав на кілька фільмів. Я бачив тебе в кінотеатрах, де мало хто з глядачів міг прочитати субтитри: для них це було німе кіно. Зате було видно, як вони на тебе дивилися і як їхні вуста ворушилися разом із твоїми. Я бачив, що ти захопила цих чужинців.

Ельза Голлідей задивилась у далечінь.

— Це романтична частина творчості, — відповіла вона. — Стільки добра можна зробити людям, яких ніколи не побачиш…

— Так, — згодився він.

«Звичайно ж, Ельзу треба провчити, щоб не казала такого», — подумав Еммет, згадавши сюжети «Порт-саїдських жінок» і «Вечіркової дівчини».

— Дар яскравості, — сказав він за якусь мить. — Яскравість у красі… Як у тих художників, що відкрили рух там, де його не було… Хоча водночас з’явилася перспектива й затьмарила…

Еммет утямив, що це надто складні — як на Ельзу — речі, й тут же перейшов на простіші.

— Коли ми з тобою були близькі, мене лякала твоя краса.

— Коли я заводила мову про одруження, — докинула Ельза, вийшовши із задуми.

Він згідливо кивнув.

— Я почувався кимось на зразок торговця мистецькими творами або ж одного з тих банкірів, що виставляються напоказ із оперними співачками, немовби купили їхні голоси, як ото грамплатівку.

— Ти багато зробив для мого голосу, — сказала Ельза. — Досі маю патефон і всі платівки. Мабуть, співатиму в наступній кінокартині. І ті репродукції Хуана Ґріса та Пабло Пікассо[236]… Досі запевняю знайомих, що це оригінали, хоча тепер у мене добре розвинувся смак. Мене інформують про те, які картини будуть у ціні. Пригадую, ти сказав мені, що картина може бути кращим вкладенням грошей, ніж браслет…

Вона раптом замовкла.

— Послухай-но, Еммете, я приїхала не для того, щоб балакати про колишнє. Хоч мій директор хворіє, та завтра може початися фільмування, тож я захотіла з тобою побачитися, поки є на те змога. Щоб надолужити прогаяне, знаєш? Щиро поговорити про все, вилити душу. Розумієш?

Цього разу вже Еммет слухав упіввуха. Його сорочка просочилася потом. Побоюючись, що на комірці ось-ось з’явиться темний доказ цього, хворий застебнув свого легкого піджака. Допіру тоді став уважно слухати.

— Два роки є два роки, Еммете, і ми можемо перейти зразу до суті справи. Ти допомагав мені, і я завжди покладалася на твої поради. Але два роки…

— Ти вийшла заміж? — раптом запитав він.

— Ні, не вийшла.

Еммету відлягло від серця.

— Це все, що я хотів дізнатися. Я не дитина. Відколи я поїхав, ти, либонь, романсувала з половиною провідних голлівудських кіношників…

— Ось цього я й не робила, — відрубала вона. — Твої слова свідчать про те, як мало ти мене насправді знаєш. І про те, як далеко можуть розійтися дві людини.

Світ Еммета похитнувся.

— Тобто в тебе нікого немає, — сказав він. — Або ж навпаки — є хтось.

— Не хтось, а цілком конкретний чоловік. — Її голос звучав уже не так рубано. — Бог бачить, це жахлива річ — говорити таке, коли ти хворий і, може, маєш намір… Я хотіла сказати, що це жахлива річ для дівчини. Оці останні три дні я дуже зайнята. Знаєш, кіноактор — це щось на зразок турецького вояка. Вільного часу в нього не більше, ніж у продавця в крамниці чи…

— То ти одружишся з ним? — перебив її Еммет.

— Так, — виклично відповіла Ельза. — Ось тільки не знаю, чи скоро це станеться. І не питай, як його звуть… бо твій лікар сказав… бо ти іноді впадаєш у нестяму… а ті газетярі хоч кого з розуму зведуть.

— Ти ж, мабуть, не минулого тижня вирішила так зробити?

— Ох, я це вирішила ще торік, — запевнила вона, трохи роздратована. — Кілька разів ми мало не поїхали до Невади[237]. Там досить почекати чотири дні… Але кожного разу…

— Це надійний чоловік? Можеш хоч це мені сказати?

— Надійність — його друге ім’я! — відповіла Ельза. — Я нізащо не лигалася б із якимсь темним ділком чи гірким п’яницею. У січні я сама розбагатію.

Еммет підвівся. Цієї миті він міг точно визначити, коли піт промочить підкладку піджака.

— Пробач, — сказав він, встаючи.

У буфетній він заспокоївся біля раковини, а тоді постукав у двері секретарчиної кімнати.

— Спровадьте звідси міс Голлідей! — вигукнув він, кинувши оком на бліде, холодне й стомлене обличчя дівчини в дзеркалі. — Скажіть їй, що мені стало гірше… все, що хоч, скажіть… аби тільки її тут не було.

Еммет не стерпів би співчуття від будь-кого, він не міг і дивитися на обличчя міс Трейнор, що встала з-за столу.

— І швидше! Це належить до ваших обов’язків!

— Розумію, містере Монсен.

— Я ж не бозна-чого прошу, — зовсім непотрібно повів він далі. — Хочу тільки, щоб ви зробили це якнайкраще.

Еммет відійшов. У буфетній він вхопився за раковину, тоді — за двері, а на кухні — за спинку стільця. В голові стугоніли в дикунському ритмі погордливі слова: «Я маю за ніщо чоловіка, який хапається за склянку віскі щоразу, коли щось складається не так, як треба».

Він повернув до шафи, в якій стояла пляшка бренді.

IV

Безрозсудного молодика, який уперше в житті налигався спиртного, тягне не на вбивство чи побиття жінки, а на вульгарне буянство, виражене всіма фібрами серця та душі. Англієць пнеться вгору, ірландець лізе в бійку, француз танцює, а американець галабурдить (не в кожному словнику знайдеш це слово).

Так трапилося й із поміркованим Емметом, він галабурдив. Це стало наслідком зіткнення коньяку з палючою лихоманкою, й кортячка бешкетувати набирала сили, коли пацієнт сидів на своїй постелі, дозволивши міс Гапґуд видобувати його з наскрізь промоклої одежі. Раптом він зник — і майже так само раптово повернувся з гардеробної, зодягнений у своєрідний саронг і увінчаний капелюхом-циліндром.

— Я король людоїдів[238], — сказав він. — Зараз зійду на кухню і з’їм Марґеріллу.

— Марґерілли вже нема тут, містере Монсен.

— Тоді я з’їм Карлоса Дейвіса.

За мить він уже стояв біля телефону в передпокої й розмовляв із Дейвісовим лакеєм. Якщо містер Дейвіс вдома, то чи не був би він ласкавий зараз же прийти сюди?

Повісивши слухавку, Еммет спритно відскочив убік, ухилившись від голки шприца міс Гапґуд.

— Ні, вам не вдасться мене вколоти! — попередив він. — Зараз я буду діяти. А для цього треба, щоб я цілковито володів собою. Потрібна вся моя сила.

Щоб випробувати цю останню властивість, він раптом нахилився й вирвав балясину зі сходових перил.

Зачарований простотою цієї дії, він знову нахилився й вирвав ще одну балясину, а тоді ще одну. Неначе в одному з тих прикрих кошмарів, коли вириваєш собі зуби з благоговійним страхом.

Розвиток цієї діяльності повів Еммета вниз сходами. Він тримав балясину, маючи намір оглушити нею містера Дейвіса, як тільки той увійде у двері, а тоді зготувати і з’їсти його.

Однак він припустився однієї помилки. Поблизу кухні Еммет згадав про пляшку бренді, поспіхом приклався до неї й зразу ж опинився на мішку картоплі (точніше — звалився на нього) поряд кухонної раковини. Поруч лежав дубець, а чорна шовкова корона збилася набакир.

На щастя, до Емметової свідомості не дійшли події кількох наступних хвилин. Він не зауважив, що міс Трейнор виглянула в тінистий сад і побачила Карлоса Дейвіса, який ішов навпростець, маючи намір увійти через задні двері. Не зауважив також, що міс Трейнор залізла знадвору через кухонне вікно й зачинила за собою двері, щоб запобігти лиху.

— Привіт! Здоровенькі були! Доброго ранку й усього такого! Монсен хотів побачитися зі мною, а я завжди готовий відвідати хворого.

— Містере Дейвіс, зразу ж після того, як містер… Мом… — стривожившись, вона мимоволі змавпувала міс Гапґуд, — покликав вас, йому зателефонував із Нью-Йорка його брат. Містер Мом попросив дізнатися, чи можна буде побалакати з вами трохи пізніше або й завтра.

Хоч як молилася секретарка, щоб ані звуку не дійшло від кухонної раковини, вона почула, що по кухонній підлозі повільно котяться картоплини.

— От тобі й на! — щиро зажурився Дейвіс. — А в мене сценарій загальмував на два дні. Сценарист загуляв! Отой шмаркач!

Присвиснувши, він окинув захопленим оком міс Трейнор.

— Ви б не хотіли подивитися на мій басейн? Ви ж не весь час працюєте. Маю на увазі…

— Залюбки, — відповіла міс Трейнор, а тоді, аби тільки заглушити подібні до стогону звуки на кухні, докинула: — Ось, знову телефонний дзвінок!

На Дейвісовому обличчі майнув вираз подиву й зразу ж зник. Міс Трейнор полегшено зітхнула.

— Що ж, тоді на все добре. Тримайте вище голову й таке інше! — порадив їй Дейвіс.

Коли він відійшов кроків на п’ять, секретарка відступила на кухню. Там уже не було Еммета Монсена, але годі сумніватися в тому, де він зараз. Чутно, що з перил вириваються інші балясини, що б’ються шибки й лунає крик:

— Ні! Ви це вип’єте! Я знаю, що це! Це хлоралгідрат! Це спиртне з домішаним наркотиком[239]! Я розпізнав це по запаху!

Міс Гапґуд стояла на сходах, безпорадно усміхаючись і простягаючи йому склянку.

— Випийте це! — скомандував Еммет, не припиняючи руйнівної роботи, яка тепер полягала у жбурлянні вирваних балясин у сад через розбите вікно. — Поки прийде той Кардіфф і вижлуктить свою пайку, маєте всі лежати рядочком без пам’яті! Господи! Невже людина не може спокійно померти?!

Міс Трейнор засвітила в передпокої, бо надворі стемніло, й невдячний Еммет Монсен подивився на неї.

— Знову ви з вашою усмішечкою. Ніби все це аж таке веселе й гарне. Ото ще мені ця Каліфорнія!

Вимовлену назву штату супроводжував протяжний тріск розколеного горішнього поручня.

— Я родом із Нової Англії, містере Монсен.

— Це неважливо! Чи так, чи сяк, випишіть собі чек. І випишіть чек для міс Гапґуд — на її нотатках.

Міс Гапґуд виявилася на висоті становища. Мабуть, до неї прийшло видіння, як ото Жанні Д’Арк. А може, вона почула примарний шепіт Флоренс Найтінґейл:

— Містере Монсен, а якщо я вип’ю цю склянку, ви ляжете в постіль?

З надією вона підняла склянку хлоралгідрату.

— Так! — погодився Еммет.

Але як тільки медсестра піднесла склянку до губ, міс Трейнор кинулася вгору сходами, вдарила її по руці й пролила рідину.

— Хтось та й мусить чергувати! — аргументувала секретарка.

Раптом здалося, що в передпокої внизу ціла юрба, але там були тільки масивний доктор Кардіфф, місіс Юїнґ, що прийшла на чергування, й Дейвісів садівник із листом у руці.

— Геть звідси! — крикнув Еммет. — Вас це теж стосується, докторе Гіппократе!

Стискаючи в руках дерев’яні уламки, він позадкував на кілька кроків і сперся на те, що залишилося від беззубих перил.

— Висаджу вас у найближчому порту. Випишіть йому чек, міс Гапґуд! Ви вже не при справі. Сам себе лікуватиму! Ну ж бо! Виписуйте чеки! Геть відсіля!

Доктор Кардіфф ступив крок угору сходами, а Еммет, зваживши в руці замашну дерев’яку, радо прогарчав:

— Просто по цих окулярах. Без хитрощів, прямий удар. Сподіваюся, ви застрахували свої баньки!

Лікар завагався, а тим часом Еммет довів, що саме так і зробить, розбивши меншим уламком лампочку в горішньому передпокої.

Тоді вгору сходами помалу рушив сімдесятирічний садівник, простягаючи Емметові конверта. Рука Еммета міцно стискала більший уламок, але безстрашне обличчя старого нагадало йому батькове.

— Від містера Дейвіса, — безпристрасно мовив садівник, поклав конверта на східці й рушив назад.

Світ кружляв навколо Еммета, як у рухомій панорамі…

…і раптом виявилося, що передпокій спорожнів. У будинку не було чути ні звуку.

Кілька хвилин Монсен стояв, з усієї сили намагаючись зосередитися. З останнім напливом напруги він пошкандибав униз сходами, прислухаючись. Десь далеко ляснули автомобільні дверцята, зачмихав мотор.

Зігнувшись так, що руки досягали східців, Еммет поволікся вгору. На горішній сходинці пальці натрапили на конверт. Еммет розірвав його, лігши горілиць на підлозі.

Еммет сів, і ноги випадково потрапили в порожнечу по балясинах. У всіх кімнатах панувала мертва тиша. Прозвучало відлуння, коли він на пробу впустив згори останню балясину. «Ось тепер, — сказав він собі, — я ляжу в постіль». У будинку не стало ні душі. Монсен переміг.

V

Коли Еммет прокинувся, йому здалося, що в долішньому передпокої світиться. Була невиразна згадка про якийсь далекий звук у темному будинку. Еммет тихо лежав, і повний місяць у вікні свідчив про пізню пору — десь між дванадцятою і другою ночі.

Знову пролунав слабкий звук, і його тон натякав, що треба начуватися. Еммет обережно сів, звівся, навшпиньки дійшов до своєї спальні, одягнув халат і намацав свого револьвера в шухляді столу. На превелику досаду, він, вийнявши патронник, виявив, що той порожній. У шухляді теж не було куль. Цілком можливо, що в будинок силкувався вламатися якийсь відчайдушний волоцюга. Про всяк випадок Монсен поклав незаряджений пістолет у кишеню халата, тихенько пробираючись униз сходами.

У дверях темної вітальні він іще раз прислухався, а тоді, перегодивши біля кухні та секретарчиної кімнати, знову почув звук, що пролунав десь позаду.

Тримаючи револьвер напоготові, Еммет підкрався до дверей вітальні…

І раптом із кутка озвався голос.

— Це я, міс Трейнор, містере Монсен.

— Що?

— Трейнор. Вимикач у вас під рукою.

Кліпаючи очима від світла, він побачив, що секретарка сидить, згорнувшись калачиком, у великому кріслі, ніби щойно прокинулася.

— Не було кому чергувати в нічній зміні, — пояснила вона, — ото я й залишилася.

— Я чув якісь звуки, — сказав Еммет. — Якщо ви спали, то вони не від вас пішли. Чи знаєте, що сталося з кулями до мого револьвера?

— Місіс Юїнґ забрала їх першого ж вечора.

— Тобто пістолет був незаряджений, коли ви прийшли з ним на кухню?

Міс Трейнор кивнула.

— Цсс! — несподівано застеріг Еммет і вимкнув лампочку. За хвилинку він шепнув: — Тут хтось є. Може, знаєте, куди вона поділа ці кулі?

— Ні, не знаю. Зовсім недавно я обійшла всі кімнати.

Не переконаний, Еммет тихцем рушив до кухні. Чи то його нерви й далі на межі зриву, чи то справді ці порипування можуть бути чиїмись кроками. Заряджений підозрою, він знову зашепотів:

— Це не ті ряджені на медиків? Отой лікар і ті медсестри? Скажіть мені правду.

Не дочекавшись відповіді й зауваживши, що міс Трейнор кудись поділася, Еммет уже подумав був, що натрапив на суть справи. Та за хвилину секретарка тихо підійшла з вітальні, й він повторив своє запитання.

— Вони пішли, містере Монсен. — Вона завагалася. — Тут був тесля. Він повернеться о пів на сьому ранку з балясинами й новою віконною рамою.

Забувши про гаданого зломлювача, Еммет здивувався:

— Навіщо?

— Ну… — трохи розгубилася секретарка. — Мені нічого було робити, то я й позбирала балясини.

— Містер Дейвіс написав мені, що одна з них влучила в нього, — перебив Еммет. — І наказав, щоб я забрався звідси.

Трохи помовчавши, міс Трейнор відповіла — вже веселішим тоном:

— Та не влучила, бо ж усі балясини лежали в саду. А якщо вони вже на місці, то нелегко йому буде судитися з вами.

— Як ви знайшли теслю серед ночі?

— Мій батько був колись корабельним теслею.

— Чорт забирай, дуже приємно з вашого боку… — Зненацька Еммет цитьнув: — Цсс!

Вони прислухалися. Коли Еммет глянув на секретарку, вона заперечливо похитала головою й сумно усміхнулася. Хотіла б погодитися, що справді був якийсь шум, але сумління не дозволило.

— Воно все через цей будинок, — несподівано вирішив він. — Тут ходять привиди. Вийду-но я й погуляю кілька хвилин. Якщо вдихну запах полів…

Він уже був у передпокої й убирався в легкий плащ поверх халата, коли міс Трейнор запитала:

— Ви не проти, якщо я пройдуся разом із вами?

В Емметовому голосі знову відтінилася підозра.

— Ви ж не розпоряджатиметеся, що мені робити?

Засоромившись самого себе, він змінив тон:

— Я не проти.

Перед гаражем Емметові ще раз причувся дивний звук. А що не повторився, то вони удвох із міс Трейнор подалися болотистою дорогою — геть від маєтку Карлоса Дейвіса.

Дорога вела вниз, і ось Еммет, не дуже й втомившись, сів на одному зі стіжків свіжоскошеного сіна, якими ряснів луг.

— Вмостіться на сусідньому стіжку, — люб’язно запропонував Еммет. — Адже треба зважати на вашу дівочу честь, яка тепер залежить від мене.

Вона відповіла з шурхітливого простору завдовжки чотири кроки:

— Тут можна жити, як тварина, але я завжди прагла такого життя.

— Я теж… А в який спосіб? Нагрібати сіно на себе? Чи зариватися в нього? Ви ж не гадаєте, що я натраплю на міс Гапґуд!

Відповіді не було. Еммет поглянув на щербатий місяць, а тоді спроквола пробурмотів:

— Усе гарно пахне.

«Зрештою, це непогане місце, — сонно подумав він. — Тут навіть Ельза не дуже-то важить».

Від сусіднього стіжка довгий час не було звуку, й цікавість спонукала Еммета спитати:

— Сните про Нову Англію?

— Це зовсім не сон… Я пила каву з батьком. Я не сплю.

— З кожною хвилиною я почуваюся здоровшим.

— А ви не дуже-то й хворі.

Трохи ображений, Еммет сів і заходився витрушувати з вух гладенькі травинки.

— Що ви тільки не кажете! А чого б це я та став погрожувати?! Мені наказали забратися!

Секретарка звелася й підійшла до нього.

— Нам треба глянути правді у вічі, — сказала вона. — Впала рясна роса, і сіно зволожилося. Покидаю вас.

— Ну що ви! Це чудове сіно.

Міс Трейнор змовчала.

— Покидаєте мене! — вигукнув Еммет. — Здається, ви самі напросилися пройтися зі мною.

Її голос доходив із відстані сорока кроків.

— Сіно сире… І ви були проти того, щоб я розпоряджалася.

— Ви можете принаймні секунду почекати.

Зітхнувши, він підвівся й рушив за нею. Дорога вела під гору, й коли Монсен наздогнав міс Трейнор, вони зупинялися що кілька хвилин. Після третьої зупинки між ними постала невисловлена домовленість — на кожному такому перепочинку переморгнутись одне з одним.

— Нам буде важко пояснити це вломлювачеві, — зауважив Еммет, коли вони підійшли до будинку. — Мабуть, варто обтрусити одне одного.

— Чеснота — це сама собі винагорода.

Але вона ретельно струшувала стебельця з його плаща й зі свого теж. Тим часом Еммет оглянувся на місяць і поцяткований сріблом луг у низині. Тоді вони зайшли на кухню, й міс Трейнор увімкнула світло. Її усмішка здавалася яскравішою, ніж усе в оселі й надворі. Яскравішою за все, що будь-коли бачив Еммет.

VI

Ми змінюємо ракурс Кінокамери. Фільмуємо Карлоса Дейвіса, що прокидається в ексклюзивно облаштованій спальні. Пів на дев’яту ранку, він пробуджується, прикро вражений подіями вчорашнього вечора.

Карлос Дейвіс починає робити гімнастичні ранкові вправи. Входить його слуга-філіппінець.

— Лікар, що дбає про містера Монсена… він хоче поговорити з вами по телефону. Дуже важливо.

Карлос Дейвіс скидає енциклопедію з живота, Мануель вмикає паралельний телефонний апарат. Кілька вагомих фраз між господарем дому й доктором Кардіффом констатують факти поведінки Еммета Монсена попереднього вечора.

Тоді голос лікаря спадає мало не до шепоту:

— Чи спадало вам коли-небудь на думку, містере Дейвіс, що може бути додаткова, особлива причина есклюзії судин[240]… у відомому нам випадку коронарного тромбозу?

— Ви так називаєте цей випадок? А я гадав, що це звичайнісінька біла гарячка. Хай йому чорт! Коли тобі на голову жбурляють балясину…

— Йдеться про підозру, містере Дейвіс, — повільно проказав лікар. — Ми знаємо, що в будинку була тільки одна пляшка бренді, й Монсен випив менш ніж половину її.

У розмові запала коротка мовчанка.

— Дозвольте мені висловитись інакше: коли медик припиняє лікування тільки через примху пацієнта…

— Примха! — заперечив Дейвіс. — Нічогенькі в нього примхи!

— Коли в пацієнта шанси вижити тільки двадцять п’ять відсотків, то лікар, природно, хоче знати всі факти… щоб поінформувати наступного лікаря.

Карлос Дейвіс геть спантеличився, коли доктор Кардіфф повів далі:

— Що ви знаєте про Монсена, містере Дейвіс?

— Нічого. Знаю тільки те, що він типу… відомий чоловік… і все таке…

— Я маю на увазі його особисте життя. Чи не спадало вам на гадку, що є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця?

Дейвіс вважав недоцільним сушити собі голову в таку ранню пору чимсь на зразок переобтяженого сценарію.

— Маєте на увазі стилет… і динаміт? — припустив він і додав: — Чому б вам не приїхати сюди сьогодні по обіді й не поговорити зі мною?

Трохи схвильований, Дейвіс одягнувся й, ще снідаючи, вирішив скликати своїх садівників і піти подивитися, чи забрався вже квартирант. Домовласник мав законне право на те. Уже минула дев’ята — призначений час. Але передусім він хотів уникнути скандалу, а що був не з боязких, то залишив помічників надворі й сам увійшов до будинку кухонними дверима.

У будинку було тихо. Заглянувши в кабінет секретарки, Дейвіс підійшов до вітальні — й завмер на порозі. На софі простяглася очевидно жива, але занурена в солодкий сон міс Трейнор. Кинувши на неї важким оком, він насупився й зітхнув. Хотів був розбудити її й попросити адресу, але, по-макбетівському шануючи сон, змусив себе відвернутися.

Дейвіс зійшов на другий поверх і у великій спальні застав Еммета Монсена, також у мирній дрімоті. Трохи здивувавшись, він обернувся й пішов, аж тут раптом згадав балясини, що вилітали з вікна, і став як укопаний, втупившись у перила: всі балясини були на місці. Кілька разів він окинув очима перила згори й догори, а тоді, відчувши легку нудоту, випробував свій зір на кількох інших предметах і, нарешті, відступив на кухню.

Тут до нього повернулася звична впевненість. І справді, на видноті, на полиці в шафі, стояла напівпорожня пляшка бренді. Дейвісові полегшало, коли згадався уривок розмови з доктором Кардіффом. Тепер уже відкрився сенс цих слів.

«…є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця».

Карлос Дейвіс кинувся надвір і перед гаражем глибоко віддихався чистим каліфорнійським повітрям.

Отакої! Це ж бо наркотик! Еммет Монсен — потаємний наркоман! У Дейвіса такі засоби якось асоціювалися з фільмами Бориса Карлоффа[241]. Здається, це все пояснює. Тільки наркоман спроможний на таку диявольську винахідливість — увечері повиривати балясини, а до ранку знову їх вставити, причому в бездоганному вигляді!

І ця заснула на софі дівчина — тут Дейвіс застогнав — жила собі, мабуть, порядно, аж тут кілька днів тому цей Монсен, що в тропіках засвоїв безліч штучок, підступно спокусив її вперше пихнути димом із люльки з опіумом…

Разом із головним садівником господар маєтку повертався до свого будинку. А що був не дуже вправний у красномовстві, то зацитував лікаря.

— Є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця, — туманно висловився він.

Садівник зрозумів, про що мова, й здивовано глянув на господаря.

— Ну й ну! Один із тих морфіністів!

— І американське жіноцтво! — загадково додав Дейвіс.

Ось тут садівник не втямив зв’язку, натомість перескочив думкою на інше:

— Містере Дейвіс, я мав би про це поговорити з вами… Може, ви вже знаєте, що он там, біля старої стайні…

Дейвіс пропускав слова повз вуха, він намірився на телефон і на розмову з доктором Кардіффом.

— …бур’яни, що там ростуть, — це коноплі. Їх треба скосити і спалити…

— Гаразд, гаразд.

— Я читав, що фебеерівці їх викошують, бо є ділки, що продають суцвіття школярам. Якось я мусив вигнати звідти кількох хлопців…

Дейвіс зупинився.

— Про що це ти говориш?

— Про марихуану, містере Дейвіс. Торговці набивають нею сигарети, а школярі дуріють[242]. А якщо газетярі дізнаються про марихуану у вашому маєтку…

В остовпілого Карлоса Дейвіса вирвався довгий сумний крик.

VII

Міс Трейнор — віднедавна об’єкт співчуття Карлоса Дейвіса — прокинулася близько полудня, відчувши, що в кімнаті є люди й що вони пильно дивляться на неї. Підвівшись, вона кілька разів доторкнулася до волосся. Ці неодмінні дотики дають суто символічні результати, зате навівають жінці відчуття, що вона «в ажурі».

Група людей у кімнаті складалася з доктора Кардіффа та двох кремезних молодиків, які видавалися настороженими й рішучими. А ще — з прославленої тіні, що нерішуче топталася на задньому плані, відомої як Карлос Дейвіс.

Понуро побажавши секретарці доброго ранку, доктор Кардіфф повів далі розмову з двома молодиками.

— В окружній лікарні вам дали відповідні інструкції. Я прийшов сюди тільки на прохання містера Дейвіса. Ви знаєте, які винахідливі ці люди і які маленькі бувають шприци.

Молоді люди кивнули. Один із них відповів:

— Розуміємо, докторе. Ми шукаємо під матрацами, в каналізації, в книжках і пудреницях.

— І за їхніми вухами теж, — доповнив другий молодик. — Буває, що й там ховають.

— Будь ласка, перевірте балясини в перилах, — порадив доктор Кардіфф. — Цілком можливо, що Монсен спробував відшукати в них сховане. — Він на мить задумався. — Добре було б, якби ми мали хоч одну з цих виламаних балясин.

— Не хочу, щоб тут чинили насильство, — нервово мовив Карлос Дейвіс. — Не заглядайте йому за вуха, поки він не під вартою.

З порога прозвучав ще один голос, із дивним відтінком:

— Що це за мова про мої вуха?

Знесилений після гоління, Еммет добрався до крісла й подивився на лікаря, сподіваючись знайти пояснення на його обличчі, але не знайшов, як і на інших обличчях, поки не зустрівся очима з міс Трейнор і вона, хоч і дуже серйозна, та підморгнула. Цього разу підморгування означало засторогу.

Були й інші сигнали. Молодики обмінялися загадковими поглядами, і тоді один вийшов із кімнати, а другий присунув крісло до Еммета й усівся.

— Мене звати Петтіґру, містере Монсен.

— Привіт, — коротко відповів Еммет і звернувся до Дейвіса: — Сядьте, будь ласка. Ви ж, либонь, втомилися. Годину тому я бачив із вікна, що ви косили бур’яни за стайнею. І з яким же запалом ви працювали!

Мабуть, доктор Кардіфф зауважив піт, що несподівано виступив на лобі молодого актора, бо труснув головою таким жестом, що в усьому світі означає одне: «Не зважай на те».

Петтіґру злегка поплескав Еммета по коліні.

— Містере Монсен, я знаю, що ви захворіли. Буває, що хворі люди заживають невідповідні ліки, причому не завжди зі своєї вини. Правда, докторе? — Той згідливо кивнув. — Я представник комісара окружної поліції. Крім того, я медбрат…

І тут пролунав дверний дзвінок. Увага всіх у кімнаті була прикута до крісла, в якому сидів Еммет, тож у передпокій вийшла його секретарка.

На сходах стояла миловидна дівчина, очевидно схвильована, тримаючи пакет і непевно приглядаючись до міс Трейнор.

— Це ви тут господиня? — спитала вона.

— Я секретарка містера Монсена.

Дівчина полегшено зітхнула.

— Якщо ви теж на службі, то зрозумієте мене. Я з установи «Йоганес лаборатріз». У нас сталася плутанина через поспіх, і ось… сюди надіслали не ту кардіограму, що треба. — Якусь мить вона старалася виправдатися, аж поки це стало зайвим перед нескінченно поблажливою усмішкою. — Розумієте? Не той, що треба, запис серцебиття.

Міс Трейнор кивнула. Заклопотана подіями в будинку, вона вкрай неуважно слухала пояснення.

— Це серйозна справа, — вела далі лаборантка. — Пацієнт, до якого потрапила Монсенова кардіограма, вважав себе настільки здоровим, що вчора вирішив пограти в поло… А його кардіограма, що дісталася містерові Монсену…

Їй перехопило подих. На той час усмішка міс Трейнор розпроменілася так, що її можна було вимірювати люксметром. Секретарка взяла розмову на себе.

— То в цьому пакеті справжня кардіограма містера Монсена?

— Так.

— Гаразд, я сама про все подбаю. Можете не турбуватися. Доктор Кардіфф уже не лікує цього пацієнта.

Коли вдячна дівчина пішла собі, міс Трейнор залишилась на місці й відкрила великий конверт. Не розумілася на кардіограмах, а ось пояснювальну записку вона безцеремонно прочитала, перш ніж повернутися до вітальні.

Ситуація в цій кімнаті напружилася й пожвавилася. Другий молодик повернувся з обшуку й стояв над Емметом, зважуючи в жмені шість капсул. Еммета це не тішило. Такого виразу на його обличчі міс Трейнор ще не бачила раніше. Це було схоже на спокій, описаний у його книжці, — затишшя перед потужним мусоном.

— Це ті таблетки, які дав мені доктор Кардіфф, — повільно проказав він, обернувся до іншого полісмена й знизив голос до конфіденційного тону: — Якщо хочете знати, хто дав мені цей непотріб…

— Є певна рослина, яка росте в різних частинах світу… — звернувся Еммет до Дейвіса й змовк. Цього разу його перебив млявий голос від дверей.

— Привіт, Чарлі.

Петтіґру впізнав третього юнака, що стояв на порозі.

— Привіт, Джиме! — вигукнув він. — Що ти тут робиш?

— Прийшов сюди чергувати, — відповів Джим, трохи докірливо кивнувши на міс Трейнор. — Минулого вечора ця леді викликала мене сюди і, здається, забула про це. Я заснув на задньому сидінні машини.

Міс Трейнор звернулася до Карлоса Дейвіса.

— Він теж медбрат, — пояснила вона. — Я запросила його сюди, коли містер Монсен відпустив інших.

— Ця леді змусила мене триматися збоку, — поскаржився Джим. — Зробила так, щоб я ходив, уникаючи всіх, від кімнати до кімнати. А потім вийшла з кимсь на прогулянку! Я не заснув до сьомої ранку!

— Чи знайшов ти непотріб? — нетерпляче спитав Петтіґру.

— Який ще непотріб? Маєш на увазі той, 1932 року випуску, в якому я спав?

— Це мій автомобіль, — відрубала міс Трейнор. — І дуже хороший.

Мабуть, це Джимове зауваження спонукало її ступити кілька кроків, вручити переглянуту кардіограму докторові Кардіффу й додати кілька уривчастих слів — таких, які іноді називають добре вибраними.

За тиждень біля дверей і далі цвіли троянди — «Анжель Перне», «Черокі» та «Сесіль Брюннер» у дворі, а «Талісмани» й «Чорні хлопці»[243] випнулися на веранду різнобарвною гамою, заглядаючи у вікна крізь москітьєри. Вони начебто мали цікаві цілющі властивості, що їх зазвичай не приписують трояндам, адже Еммет так і не ковтнув останньої із зелених капсул, щоб вилікуватися від малярії.

Навпаки, він диктував. У цього слова грубуватий відтінок, тож варто сказати, що бували часи, коли ці двоє зовсім не потребували слів для спілкування. І нехай незабаром троянди відцвітуть до наступного року, зате інше цвітіння, поміж ними, може тривати вічно.