Я віддав би життя за тебе (збірка)

Любов — це біль

У 1939-му й 1940 роках Фіцджеральд більшість свого часу писав твори не на замовлення й працював над сценаріями інших письменників. Тоді він і створив свій сценарій. Копія тексту зберігається в бібліотеці Принстонського університету.

«Любов — це біль» у певному сенсі можна вважати поверненням до часу й тематики роману «По цей бік раю». У цьому сценарії відобразилися дні Принстона та всього світу під час Першої світової війни. Минуло багато років, відколи Фіцджеральд, закінчивши науку в коледжі, так і не повоював у «війні задля кінця всіх воєн», а на час написання сценарію замість неї почалася значно реальніша Друга світова війна. Не дивно, що подумки автор мав би повернутися до своїх останніх днів у Принстоні, зважаючи на те, що його перебування там закінчилось у студентському містечку, яке 1917 року стало навчальним табором офіцерів.

У цьому сценарії не уточнено, яка саме війна триває і в якій іноземній країні діє секретний агент. Тематично «Любов — це біль» — це ремінісценція дивовижної п’єси Ернеста Гемінґвея про громадянську війну в Іспанії «П’ята колона» (1937) та нібито «легкодухих» воєнних фільмів 1938–1940 років. Автори цих творів воліли не називати ворогами Німеччину та Гітлера й зосереджувалися на мелодраматичних сюжетах про кохання (згадати хоча б Кларка Ґейбла та Геді Ламарр у «Товариші X» (1940) або «На південь від кордону» (1939), у якому Джин Отрі намагається врятувати Мексику від «чужоземних шпигунів» і під час фієсти закохується в місцеву красуню). «Любов — це біль» — це те, що міг би сфільмувати Альфред Гічкок, якби відкинути університетські мотиви. Діалог, пов’язаний із грою в карти, інтригує і — таке часто буває, коли читаєш Фіцджеральдові сценарії, — викликає бажання, щоб автор розвинув його в оповідання.

Дуже гарна вісімнадцятирічна дівчина, Енн Доз, повертається з Європи. Це одна з останніх подорожніх, що вибираються з району воєнних дій. На пристані дівчину зустрічають два юнаки. У них труднощі з розміщенням Енн Доз, бо її немає в списку пасажирів. А все тому, що її багатий дід ненавидить образ шикарної дівчини. Хай-но тільки Енн тричі згадають у газетах, перш ніж їй стукне двадцять, — нічого від нього не дістане.

Чи вона наближалася до фронту?

Ні. Але вона розмовляла з кількома тими, що наближалися, і, звичайно ж, буде рада повернутися.

У мить, коли вони втрьох виходять із митниці, щоб поїхати до маєтку її діда під Принстоном, ми зауважуємо, що за нею йде назирці якийсь чоловік. Енн не втекла з району воєнних дій. Це їй тільки здається.

Том, спостережливіший із двох юнаків, помічає чоловіка, каже про це, але Енн тільки сміється, а Дік закидає приятелеві, що йому привиджується. Том визнає, що, мабуть, помилився.

Супутники Енн залишають її в діда й повертаються назад. Дік теж угледів переслідувача. Приятелі удвох пускаються в погоню, наздоганяють його й затримують. Однак затриманий, напрочуд привабливий чоловік, показує картку члена Американської секретної служби й запевняє їх, що він переслідував Енн Доз із обґрунтованої причини, яку не можна відкрити.

Приголомшені юнаки відпускають його.

Наступного ранку вони, під’їхавши до житла Енн, змушують її зізнатися в причетності до чогось лихого. Спершу Енн вважає це жартом, а тоді сердиться на таку причепливість і ура-патріотизм, проганяє їх і йде до своєї кімнати. Після сварки дівчина переповнена нервовою енергією і чуттям образи за несправедливість. Енн береться до того, що їй було ліньки робити вчора, — розпаковувати свою дорожню скриню. І на самому дні знаходить незвичайну шкіряну сумку, в якій лежить сорокап’ятифунтовий артилерійський снаряд калібру 156 міліметрів.

Дівчину охоплює переляк. За мить проймає бажання жбурнути одежу на снаряд і зачинити скриню. А тоді Енн спадає на думку пов’язати цю знахідку з учорашнім переслідувачем. Якщо це співробітник секретної служби, то поліція вже підозрює Енн Доз і тій загрожує дуже небажаний розголос.

Спантеличена, вона вагається. Тут я хочу наголосити, що цю роль має грати молоденька дівчина (можливо, на зразок Бренди Джойс[259]) на межі зрілості, з тих, хто ставить вечірки понад усе. Цілком зріла дівчина — скажімо, дев’ятнадцятирічна — не вагатиметься над тим, чи варто звернутися до поліції.

Надумавшись прийти до діда, Енн питає, — не признавшись, у чому річ, — як би він повівся в такому становищі. Дід, нічого не підозрюючи, відповідає, що, звичайно, треба бути на боці закону. Тоді Енн пробує додзвонитися до поліції. Але лінія мертва.

Дівчина спускається сходами, виходить надвір і на веранді натрапляє на електрика, а той каже, що прийшов полагодити телефон. Ми впізнаємо, на відміну від Енн, того чоловіка, що попереднього дня йшов хвостом за нею.

Цілком очевидно, що його завдання має щось спільне зі снарядом — ймовірно, заволодіти ним. Але цей гаданий електрик сподівався зустріти будь-якого члена родини, крім Енн. Отож вони обоє стоять. Він просить дозволу подивитися на телефон у її кімнаті, хоча, звичайно, попередньо перетяв дріт надворі. Побоюючись, що прибулець може виявитися непорядним і відчинити скриню, Енн сходить із ним нагору й сидить на скрині, поки він працює.

У них починається розмова. Він, очевидно добре освічений, розповідає, що вчився на інженера, а недавно мусив стати електриком. У його голосі ми помічаємо легкий іноземний акцент — можливо, французький.

Між ними зразу ж постають обопільні симпатія та потяг, але кожне з цієї пари поглинуте своїми проблемами. Енн прагне прояснити справу зі снарядом, електрик прагне залишитися сам у кімнаті. Він просить молотка, сподіваючись, що вона піде по цей інструмент, однак Енн дзвінком викликає покоївку. Електрик просить води, й Енн, уже щось запідозривши, приносить воду з ванної кімнати. Зрештою він, скориставшись моментом, коли Енн відвернулася, підпалює якийсь легкозаймистий мотлох і викидає у вікно, на купу соломи. Тоді електрик вдає, що тільки-но зауважив вогонь. Хитрощі вдалися. Енн збігає вниз, а він швидко відчиняє скриню й виймає сумку зі снарядом.

Внизу ми бачимо, що слуги на кухні зразу ж помітили вогонь і негайно його погасили. Тож Енн, вибігши сходами нагору, чує грюк від падіння віка скрині. Повернувшись до кімнати, ми бачимо, що електрик, почувши дівочі кроки, наразі відмовився від наміру взяти снаряд. Припустивши, що цей електрик має щось спільне з урядом, Енн щиро признається, що не знає, як і де потрапила у скриню ця штука. Електрик відрекомендовується американським агентом і каже, що забере снаряд.

Енн мусить забути всю цю справу. Зараз він зникне з її життя. Але Енн починає закохуватися в цього секретного агента й не хоче, щоб таке сталося. Вона питає, куди він забере снаряд. Почувши, що до Вашингтона, Енн питає, чи можна їй поїхати з ним до Принстона. Секретний агент погоджується.

Енн вирішує представити його дідові, причому, звісно, не як електрика чи секретного агента. Прибулець — це знайомий, що любить літати і тільки-но повернувся з аеродрому. Побачивши робітничий комбінезон, дід гадає, що це авіаторський. Енн каже, що їде до Принстона, щоб провідати подругу.

Енн і агент уже мали вийти, але тут приносять лист від Діка, в якому той відкликає своє запрошення Енн на Принстонський студентський бал[260]. Дік досі кохає її і завжди кохатиме, але нині кожен має найперш виконувати обов’язок перед Америкою, тож Дік не хоче мати нічого спільного з Енн, поки вона не очиститься. Лист, звичайно, — завуальована погроза: якщо Енн приїде до Принстона, то Дік розголосить, що в неї клопоти з поліцією.

Це вписується у план Енн. У Принстоні вона дасть Томові та Дікові знати, з ким вона тут, і в такий спосіб зразу ж розплутає всю справу. Дівчині зараз байдуже до студентського балу, але далеко не байдуже до цього загадкового чоловіка. Вона нічого не сказала йому про свій план, а коли вони удвох дістаються до Принстона, Енн змушує агента загальмувати його відкритий автомобіль перед гуртожитком, де живуть двоє юнаків. Вона зупиняє стрічного хлопця, і той, послухавшись її, репетує під вікнами Дікової кімнати. Виходять Дік разом із Томом, і Енн вражає їх, як і секретного агента, сказавши, що той очистить її ім’я. Він це робить, але нічого конкретного не каже. Ані словом не обмовляється про снаряд.

Дуже зрадівши, Дік наполягає, щоб Енн залишилася на вечір у Принстоні, й Енн не відмовляється. Щоб на тому поставити крапку, він сягає в задню частину машини й пробує підняти сумку зі снарядом.

— Що тут у тебе?! — гукає він. — Свинець?

— Це моє, — відповідає секретний агент. — Облиште.

І тут професор-мовник, що проминає їх, ідучи тротуаром, бачить агента й звертається до нього іноземною мовою. Тон голосу свідчить про здивування професора побачити агента в цій країні.

Це зразу ж наводить Енн, Діка й Тома на думку, що цей чоловік не громадянин США й не може служити в американській поліції. Секретний агент недбало відповідає: «Ви помилилися», вмикає першу передачу, рушає й відвозить Енн із собою.

На околицях Принстона агент звертає на дорогу саме в ту мить, коли дорожній робітник лаштується поставити знак «Об’їзд, дорога на ремонті. Об’їзд». Машина звертає на дорогу, перш ніж поставлено знак. А далі, за кілька миль поза містом, спускає шина.

Перед ось цим її викраденням Енн була дуже прихильна до секретного агента, який здавався їй найпривабливішим чоловіком з усіх, яких вона бачила. Тепер, звичайно, вона завзято протистоїть йому. Безсумнівно, він шпигун, ще й фактично викрав її.

Агент обіцяє, що висадить її з машини, коли від’їде далі, але не так близько до Принстона. Енн вдає, що погоджується на те, та коли він виходить, щоб полагодити шину, вона повертає ключ запалювання і вмикає швидкість. Вчасно виявивши це, секретний агент вскакує на заднє сидіння й зупиняє машину. Перш ніж вийти вдруге, він бере з собою ключ і снаряд — як додатковий запобіжний захід. Усе це він має робити в дуже доброму гуморі.

Енн вичікує — і ось він ставить домкрат під задню вісь. Тут агент знімає піджака й кидає його на задню частину відкритої машини. Енн бачила, що він поклав ключа в кишеню піджака. Крадькома вона тягне піджака на себе й виймає ключ.

Цього разу їй вдається від’їхати. Однак, проїхавши метрів п’ятнадцять дорогою, Енн зупиняється й не заглушує двигуна. Вона боїться: якщо агента тут залишити, то він зникне разом зі снарядом.

Поставивши снаряд за деревами при дорозі, агент чарівливо улещує Енн і пробує підійти до автомобіля. Але з кожною такою спробою вона від’їжджає трохи вперед. Він піддається. Становище агента таке: якщо він пуститься навпрошки зі снарядом, то Енн не зможе їхати за ним, зате зможе повернутися до Принстона по допомогу, нехай навіть на спущеній шині. Зі свого боку, Енн молиться, щоб над’їхав якийсь інший автомобіль. Вона не знає того, що знаємо ми: дорога закрита з обох боків на ремонт. Нікого тут не буде.

Тому час не за Енн, як вона спершу гадала, а проти неї. Вечоріє. Накрапає дощ. Дівчина силкується підняти відкидний верх машини й не може цього зробити самотужки. Секретний агент користає з цього намагання, підкрадається до неї — і в цю мить пускається рясний дощ. Енн кидає ключ у підлісок, дивиться, куди він упав, але агент не помічає цього жесту. Під час зливи нема як лагодити шину, тож агент підтягає верх машини, й вони удвох сидять під цим хистким прикриттям, поки ми затемнюємося.

Наступного ранку Том і Дік у Принстоні обговорюють вчорашні події. Вони знають тільки те, що Енн охоче чи під примусом поїхала із самозваним агентом, у якому професор-чужинець упізнав свого співвітчизника. Професор ствердив, що він доволі подібний до капітана такого-то, наче рідний брат. Але й зауважив, що могла статися помилка, і це викликало замішання та затримку юнаків. Вони вирішують зателефонувати до оселі діда Енн і перевірити, чи вона вдома. Слуга каже їм, що Енн поїхала відвідати якусь дівчину в Принстоні. Вони знають, що це не так. Дік, закоханий в Енн, має намір повідомити поліцію. Том нагадує приятелеві, що Енн не бажає розголосу в газетах. Він вважає, що їм треба самим шукати її. Занепокоєні хлопці позичають машину й вирушають у напрямку Вашингтона. У них, мандрівних лицарів, майже нема вказівників, куди податися. Перше, на що вони натрапляють, — це знак «Об’їзд, дорога на ремонті. Об’їзд». Дік і Том сперечаються з полісменом, але той не пропускає їх на цю дорогу.

Тим часом наші головні герої прокинулися голодними. Секретний агент має в автомашині недоторканний запас, яким ділиться з Енн. Вони миються — на засаді слова честі — в струмку, що протікає неподалік. Агент наполягає, щоб Енн повернулася до машини, а тоді береться до шини — нарешті під яскравим сонячним промінням. Тільки тепер він зауважує, що немає ключа. Агент питає Енн про це, і вона сміється. Ця дівчина контролює ситуацію, поки він не загрожує насиллям; перед нею джентльмен, у нього ж на обличчі це написано. Агент іще раз вдається до хитрощів. Вийшовши з машини, він вимикає стартер і, не сказавши їй про це, вертається дорогою по домкрат, покинутий минулого вечора. Однак агент наглядає за Енн, і, певна річ, коли він трохи відійшов, дівчина вибирається з машини й поспішає до підліска по ключ. Секретний агент пустився бігти. Тепер він знає, куди вона кинула ключа, й нарешті знаходить згубу. Знову його зверху.

Здається, ніби вони віддавна знаються, і бігове змагання за ключ виглядає доволі кумедно.

Рушивши разом із агентом, Енн старається, щоб хоч трохи світла пролилося на таємницю. Як снаряд потрапив у скриню? Звичайно ж, потрапив за кордоном, але Енн, повертаючись додому, проїхала через стільки країн, що й не знати, в котрій із них це сталося. Невідомо також, навіщо було його сюди доправляти. Агент нічого не каже.

— Митний службовець знайшов би його на пристані, — зауважує вона, — якби не було такої товкотнечі біженців.

— Тільки тим ми й ризикували, — відповідає він, застуканий зненацька.

З цих слів Енн розуміє, що це шпигун, адже американський агент міг би домовитися з митниками, щоб вільно возити снаряд із собою. Весь ранок у неї був веселий настрій, а тепер він обертається гнівом. Енн стала полум’яною патріоткою, хоча ще день тому їй у голові були тільки танці, більш нічого.

Тим часом Дік і Том добралися до місця, де закінчується об’їзд і входить у головну дорогу. Тут же вони бачать знак «Дорога на ремонті», і бригадир дорожників каже їм, що ніхто не їздив головною дорогою від п’ятої години попереднього дня, коли обвалився міст. Звідси хлопці роблять висновок, що Енн та її викрадач десь позаду на цій дорозі. Бригадира неможливо вблагати, щоб впустив їхнє авто на закриту дорогу. Він виконує розпорядження. Тож Дік і Том покидають своє авто й залазять у вантажівку, переповнену робітниками, що їдуть до зруйнованого мосту. До інших турбот про Енн додалася ще одна: на цьому мосту міг потрапити в аварію автомобіль, у якому вона була.

На той час Енн і секретний агент по вуха у сварці. Ось агент визнав, що він не американець. Він патріот своєї країни, який старається виконати свій обов’язок.

— Якщо у вас такі почуття, то, мабуть, не дуже-то безпечно відпустити вас. Вам доведеться пройти разом зі мною.

— Куди?

— Не дуже далеко звідси.

— Я вас ненавиджу.

— А чому це вас так хвилює? — питає він. — Ми ж ніколи не зустрінемося. Якщо мене спіймають, я сяду у в’язницю. Якщо ні, то все одно моя місія тут закінчилася. Навіщо вносити ненависть у той короткий час, що ми будемо разом? Ваша держава не веде війни з моєю.

— Що з цим снарядом? — питає вона.

— Нічого не можу вам сказати. Це поставило б під загрозу життя інших людей.

— Глибочезна у вас пошана до людського життя. Ото носитеся з нею і з цим портфелем.

Енн вказує на річ на задньому сидінні.

— Не завжди за нами останнє слово…

Агент змовкає, раптом утямивши, що снаряд не в машині, а ген позаду, на узбіччі дороги. Енн розуміє це й вибухає сміхом. Агент повертає голову, щоб глянути на неї. У цю мить машина їде на мості.

Вони не травмувались, але знову промокли до нитки. Пливуть до ближчого з двох далеких берегів, виходять із води й сушаться. Раптом Енн зауважила будинок, прихований за гаєм. Вона придумує хитрий спосіб потрапити туди й добратися до телефону. Енн бачить, що пряма дорога до будинку веде через широкі розсипи гострої жорстви. Агент скинув туфлі, щоб вилити з них воду. Енн досі взута. Схопивши туфлі, вона втікає в бік будинку. Агент кидається навздогін по жорстві й, звісно, зазнає нестерпного болю. Відмовившись від такого способу, він іде довгим шляхом в обхід. Енн з вигодою добирається до будинку, випередивши агента.

З вікна оселі виглядає зловісна постать — дрібненька жінка в халаті дипломованої медсестри[261]. Як я вже сказав, у неї зловісний і загадковий, але не дуже лиходійський вигляд. Поки що ми не можемо скласти думку про неї.

Відчуття загрози навіває нам сам будинок, який видається забарикадованим і заселеним привидами. Медсестра відчиняє двері, Енн входить.

У цей час вантажівка з робітниками під’їжджає до мосту. Дік і Том, побачивши агентове авто після аварії, розпачливо розглядаються навколо. Вони помічають будинок.

Секретний агент стоїть на ґанку будинку. Зауваживши, що до нього наближаються Дік і Том, він перелазить через бічні поручні ґанку й ненадовго зникає із сюжету.

У цій оселі Енн тільки-но коротко виклала, затинаючись, своє становище. Медсестра запевняє її, що цей чоловік не зможе вламатися в будинок, що всі двері замкнені, а на вікнах є віконниці, й що зараз вони удвох підуть нагору, щоб зателефонувати. Але Енн не бачить телефону, а жінка, навівши на неї пістолет, вимагає годинник і персні. Вона затикає кляпом рот Енн, накладає їй наручники й приковує до кільця в стіні. Хтось внизу стукає, й медсестра каже: «Якщо відкриєш рота, рознесу тобі голову на друзки».

Внизу два юнаки намагаються викликати когось із житла. Таке не вдається, тож вони, вважаючи, що вдома нікого немає, вирішили вламатися. Мають слабку надію, що в домі є телефон. Тепер вони знають, що з Енн і агентом сталося нещастя.

Дікові й Томові вдалося виламати віконницю, і перед ними постає медсестра. Вона каже, що нікого не бачила, ось тільки почула звуки автомобільної катастрофи, нічого більш. Хлопці питають, чому вона, дипломована медсестра, не спробувала чимось допомогти. Вона відповідає, що це не її справа. Запідозривши щось недобре, Дік і Том вирішують оглянути будинок з усіх боків. На те медсестра, погрожуючи револьвером, замикає їх у комірчині.

Медсестра нашвидкуруч готується до відходу, не спускаючи з ока робітників на мосту. Вона спаковує невелику сумку, тоді обережно відчиняє вікно й по-пташиному свище.

Секретний агент, що спокійно сидить під деревом у лісі й курить, чує свист. Він відповідає таким самим свистом і йде до будинку. Цілком очевидно, що це сигнал про побачення, на яке він віз Енн і снаряд. Медсестра каже йому, що вона взяла персні, аби збити Енн із пантелику, і не можна залишити її просто так. Агент приносить ці коштовності до кімнати, де прикута дівчина, і запевняє, що він зателефонує поліції й повідомить, де Енн Доз, коли сам буде в безпеці. Його жаль і сором цілком щирі. Він навіть залишає ключ до наручників, але поза досягом її руки.

Разом із медсестрою він тихо виходить надвір, однак юнаки почули це й зчинили гамір. Робітники покинули вантажівку біля початку мосту й пішли працювати на міст. Агент і медсестра крадькома наближаються до вантажівки, сідають у неї і їдуть полем, а тоді бродом — на той берег. Очевидно, повертаються до закритої дороги, щоб знайти снаряд.

У кімнаті Енн виплюнула кляп і, почувши гамір внизу, кричить, щоб до неї прийшли. Дік і Том виламуються з комірчини й розковують Енн. Вона розповідає їм про снаряд. Юнаки поспішають до робітників на початку мосту. Бригадир чекає іншого вантажного автомобіля, щоб рушити на переслідування. Вантажівка приїхала, і Том та Дік також забираються в неї.

Знову ділянка дороги, де залишився снаряд. Нею йде старомодний волоцюга у стилі Нормана Роквелла[262]. Витерши лоба, він сідає біля дороги перепочити. Фактично сидить він на снаряді, який так лежить у траві, що можна подумати, ніби це колода. Волоцюга виймає з кишені колоду карт і починає викладати перший рядок пасьянсу «Солітер»[263]. Щоб було веселіше, він сягає в іншу кишеню, видобуває півпінтову пляшку джину й сумно споглядає на дві унції, що в ній залишились. Спорожнивши з шийки пляшку, опускає її. Пляшка потрапляє в снаряд і розбивається.

Волоцюга гарячково відчиняє футляр і, побачивши снаряд, зривається на ноги й роздивляється цю знахідку. Чухає потилицю й дивиться в небо. Хитає головою. Тільки Бог знає, як воно сюди потрапило. Враз волоцюга пускається навтіки, але отямлюється від паніки і, очевидно усвідомивши, що снаряд годився б на утиль, повертається до нього. Волоцюга обережно доторкається до знахідки, прикладає вухо й прислухається, чи не цокає всередині. Тоді обережно вкладає снаряд у футляр, бере за ручки й плавно піднімає. І, почувши звук двигуна здалеку, волоцюга з футляром відступає за дерево.

Спиняється вантажівка з секретним агентом і медсестрою. «Ось тут», — каже агент.

Він никає на узбіччі, а волоцюга, поспостерігавши з-за дерева, м’яко ставить снаряд за деревом, віддаляється від нього й з’являється на дорозі. Підійшовши до секретного агента, він питає, чи не загубив той чогось. Агент докладно описує футляр. Волоцюга відповідає, що не бачив чогось такого.

— Пропала річ, — каже агент медсестрі.

І ось волоцюга припускається дурної помилки, озвавшись: «Півгодини тому я бачив тут авто. Хтось із нього щось підібрав».

У розпачі агент і медсестра повертаються до вантажівки, аж раптом їх обох вражає зміст почутого.

— Він не міг тут бачити авто й когось, хто забрав річ, — каже агент. — Цю дорогу закрито з учорашнього вечора. Він бреше.

Вони повертаються до волоцюги. Він пробує вибріхуватися. Медсестра погрожує револьвером і разом з агентом домагається правди. Вже близькі до успіху, вони чують гул двигуна вантажівки, що їх переслідує. Агент наказує медсестрі відігнати викрадену вантажівку як доказ злочину. Він б’є волоцюгу, тягне його в чагарник і там помічає снаряд. Але медсестра вже від’їхала.

Зупиняється вантажівка, що переслідує. З неї вискакує Енн і дивиться туди, де минулого вечора стояв снаряд. Бригадир каже, що його вже підібрали, і раптом зауважує викрадену вантажівку, яка з’являється в місці, де дорога піднімається на пагорб. Не чекаючи, поки Енн сяде в кабіну, він рушає з місця.

Енн стоїть на дорозі. У цю мить снаряд, який лежав на невеликому горбку, скочується до непритомного волоцюги, вдаряє його, і той стогне.

Енн здригається від цього стогону. Секретний агент виходить на дорогу і прикладає пальці до вуст так, ніби тільки-но позіхнув.

— Ви запізнилися на хвилину, — каже він.

Тут треба швидко перейти до вантажівки, яка переслідує, й показати, що Том і Дік, не бажаючи покинути Енн одну на дорозі, зіскочили на ходу й повертаються до неї. Однак вони вже проїхали півмилі.

Становище таємного агента видається безнадійним. Він не має засобів транспортування, не має на кого сподіватися, хіба що на медсестру, якщо вона зможе уникнути переслідувачів і повернутися до нього. Не кажучи вже про те, що він закоханий у цю дівчину і прагне виправдати себе в її очах. Крім того, за деревами ще є волоцюга, що будь-якої миті може оговтатися. А в заростях лежить снаряд, задля якого агент стільки разів ішов на ризик.

Енн знову має перевагу. І, ображена за випадок із наручниками, схильна її використати.

— І що тепер? — питає вона.

— Що ж, ми завжди можемо пограти в карти.

Секретний агент має на увазі пасьянс волоцюги, досі розкладений край дороги. Агент підходить до нього, сідає у траві й збирає карти. Енн скептично дивиться на нього, цікава, що він зараз утне, цей чоловік, який її зачаровує, якого вона могла б кохати, якби не мусила ненавидіти. Дівчина неохоче приєднується до нього й сідає, спершись на дерево.

— У що будемо грати? — питає він, швидко, у свій спосіб тасуючи карти. — Тільки не в бридж. Маємо його по зав’язку[269].

Агент викладає першу карту — туза.

— Одна, самотня людина — це важко. Але є дуже багато такого, що ми мусимо робити поодинці. Двійка. Це краще…

— Не завжди, — перебиває його Енн.

— Але зазвичай. Два серця — це краще, ніж одне.

Перед агентом лежить чирвова двійка.

— Я не припала до вас серцем, — відказує Енн.

— Та ні, припали. Я пересвідчився в цьому тричі. — Він викладає пікову трійку. — Уперше, коли я був електриком. Вдруге, коли ми потрапили під дощ. І втретє, коли зірвалися з мосту.

Агент викладає четвірку. Торкнувши її пальцем, Енн зауважує:

— Ці три випадки перекриває четвертий, коли я розпізнала, що ви за один.

— Нічого не можу придумати про п’ятірку, — нарікає він, викладаючи карту. І, докинувши до неї шістку та сімку, додає: — Якби не та мерзенна війна, то в нас обох ніколи не випали б у сумі ці нещасливі тринадцять очок.

— Це ж ми востаннє їли, мабуть, іще о восьмій ранку, — каже Енн, побачивши вісімку. — Ой, годі про це…

Агент накриває вісімку дев’яткою й веде далі серйознішим тоном:

— Дев’ять життів. Ось чого я потребую в такій роботі.

Він швидко переглядає колоду, і дівчина каже:

— Ви не можете знайти десятку, так що гра підходить до кінця, любий друже.

Агент таки знайшов десятку в колоді й впустив її на купку карт. Енн вицілює в нього вказівним пальцем, як пістолетом:

— Я готова до наступної. Зараз буде одинадцятка! — І клацає пальцями.

— Деколи й ви помиляєтеся, — відповідає він, виклавши валета. — По-англійському це Джек, а в мене французьке ім’я — Жак. Мене справді так звати. Принаймні колись так звали.

— Жак, — повторяє вона, випробовуючи на звучання це односкладове слово.

— Дурнувате ім’я в такій серйозній справі, правда?

Жак кладе даму поверх усіх карт, спиняється на ній поглядом, а тоді помалу зводить очі до очей Енн.

— Саме так я до всього цього й ставлюся, — каже Жак дуже повільно, серйозно і щиро. Він кладе останню карту й додає: — Якби ж то я був королем.

Вони сидять віч-на-віч, схрестивши ноги. У мить, коли Жак і Енн тягнуться одне до одного, нагодилися Дік із Томом і тихенько підкрадаються.

Хлопці кидаються на Жака, заломлюють йому руки за спиною й зв’язують їх своїми краватками. Схоже, що гра нарешті закінчується.

Волоцюга, що досі нерухомо лежав у траві, прокидається і здивовано приглядається крізь кущі до цієї сцени.

Дік і Том дивляться на Енн, сподіваючись оплесків. Замість того вона каже майже з роздратуванням:

— Знову порятунок країни.

У цю мить від дороги долинає звук мотора. З вантажівки вискакує репортер із мікрофоном у руці.

— У вас є що сказати? — питає він. — Я з програми «Люди зустрічаються на дорозі». Як вас звати?

Репортер тиче мікрофоном під ніс Енн. Вона відповідає:

— Мене звати Ґламор О’Гара[270]. Я вважаю, що кожен має пильнувати свою справу й не пхатися до чужої.

— Ви несерйозно ставитеся до справи, — невдоволено каже репортер і кидається до вантажівки, вигукуючи в мікрофон: — Нічого, друзі! Це були люди на репетиції п’єси. Вони не схотіли розмовляти з нами, друзі. Отже, тепер я скажу вам більше про те чисте почуття…

Зразу ж за ним іде пов’язаний квартет. Два юнаки тримають за лікті секретного агента. Останньою неохоче ступає Енн.

— У нас є затриманий, — каже Дік, — якого розшукує поліція. Він говоритиме з вами, якщо привезете нас до Принстона.

Весь гурт всідається у вантажівку. Енн поруч із водієм, Жак біля неї. Том і Дік на одній боковій підніжці, репортер — на другій. Коли вантажівка розвертається й рушає до Принстона, репортер простягає мікрофон до секретного агента, але Енн перехоплює мікрофон.

— Затриманий теж не буде говорити, — попереджає вона.

— Десь так воно і є, — згоджується Жак.

— Затриманий не буде говорити, — коментує репортер. — В усякому разі я вважаю, що ви, друзі, залюбки послухаєте про те, як тримати одяг свіжим і чистим…

На околицях Принстона ми бачимо, що за автомобілем радіостанції близько їде викрадена вантажівка, якою кермує медсестра. Зненацька вона обганяє автомобіль і різко гальмує. Так само різко гальмує автомобіль, два юнаки звалюються з бокової підніжки на землю, Жак утікає. Під час цих подій неперервно триває радіопередача, репортер не вмовкає — чи то нам показують втечу агента, чи то поведінку Енн, дуже радої в глибині серця.

— Затриманий утік, люди добрі, — каже репортер. — Я не знаю подробиць. Усе це видається мені підозрілим, друзі, дуже підозрілим.

З цими словами та з виразом жалю на обличчі Енн, яка шкодує, що дійшла кінця її велика пригода, ми розчиняємося й опиняємося на ділянці дороги, де ми покинули волоцюгу. Він тримає снаряд і голосує великим пальцем — ловить попутну машину. Зупиняється гарний автомобіль із кузовом «купе», й волоцюга з многоцінною ношею вмощується в ньому. Авто рушило, і він питає доброго самарянина:

— Чи далеко їдете?

— До самого Вашингтона, — відповідає добрий самарянин. — Я промисловець. Маю справу у Військовому відомстві.

З думкою про снаряд, що лежить біля ніг, волоцюга користає з нагоди.

— У мене теж там справа, — каже він, і ми затемнюємося.

Набирає яскравості кадр балу у Принстонській гімназії, що відбувається два місяці по тому. Ми йдемо за Енн, яка танцює, а їй раз у раз відбиває партнера хтось із гурту хлопців-сквайрів. Як бачимо, її обличчя трохи серйозніше, стурбованіше, ніж було раніше. Ця дівчина очевидно вже не така пихата й безтурботна, якою була, коли ми її зустріли вперше. Вираз на обличчі Енн свідчить, що вона когось виглядає. Коли новий партнер поплескує Енн по плечі, щоб змінити свого попередника, вона енергійно обертається, щоб привітатися з цим новаком. «А може, це він?» — неначе промовляють її очі. Але щоразу виявляється, що це не він, і Енн, люб’язна та ввічлива, достосовується до кожного розчарування.

Десь у сюжеті кінокартини Жак дізнався, що Енн піде на цей гімназіальний бал.

І ось раптом він виникає тут у фраку, самовпевнений, безжурний, перед усіма відкритий. Ось він із очікувальним виразом обличчя помічає її в натовпі. Побачивши Жака, Енн боїться і за нього, і за себе.

— Чи дозволите?

Енн і Жак балакають, у виразі їхніх облич змішалися страх і радість, відраза і потяг.

— У вас міцні нерви, — каже вона.

— Не в тім річ. Цього разу я в межах закону. Тепер я аташе в нашому посольстві у Вашингтоні.

— Якщо Дік і Том побачать вас…

— У мене дипломатична недоторканність.

На те Енн зупиняється серед танцю.

— Ненавиджу вас, — каже вона. — Не можу танцювати з вами. Що ви за один? Скажіть мені, будь ласка. Що це все означає?

— Танцюйте зі мною, і я вам скажу, — відповідає він.

Енн вагається, хвилюється, а тоді вирішальним чинником стає, мабуть, непереборна цікавість.

— То скажіть мені, — вимагає вона, задихаючись, коли вони знову пускаються в танець.

Під час цього танцю вона раз по раз перебиває секретного агента — відповідає хлопцям, що хочуть відбити в неї партнера: «Не зараз, дякую». Кожного разу відмовляє з осяйною усмішкою, що змінюється на вираз серйозності, як тільки Енн повертається до Жака.

— В одній країні, яку ви відвідали, — почав Жак, — розробили снаряд, про який ми хотіли дізнатися. Мій знайомий колабораціоніст підкупив робітника й дістав зразок снаряда — саме в той день, коли оголосили війну. Питання полягало в тому, як доправити цей зразок у мою країну на розгляд і аналіз. Така американка, як ви, мала найкращі шанси виїхати без огляду багажу з країни, а ваша скриня з позначкою «не потрібна в подорожі» стояла в холі готелю. Він надіслав мені шифровану телеграму. Не скажу вам, як ми переправляємо такі речі через митницю, бо це могло б навести ваших співвітчизників на певну думку.

На останні слова Енн наїжилася, і Жак квапливо веде далі.

— Вибачте, я маю на увазі наших співвітчизників. Коли війна закінчиться, я житиму тут, і ми удвох назавжди належатимемо до однієї країни.

— Це не так просто. Що сталося зі снарядом?

— Ви взяли гору наді мною.

Зненацька вона усміхається.

— Справді? — питає вона, обхоплюючись із Жаком в обіймах.

Кадр розпливається. Натомість бачимо портал Військового відомства у Вашингтоні, де стоїть на варті зодягнений в уніформу наш волоцюга.