Я віддав би життя за тебе (збірка)

Наприкінці 1935 року Фіцджеральд розпочав серію оповідань про дівчину-підлітка того самого віку, що й Скотті Фіцджеральд у той час. Ґвен з її блакитними очима, із зацікавленням хлопцями, респектабельні північно-східні коледжі й Нью- Йорк — усе це має чимало спільного зі Скотті, як можна побачити у відомих Фіцджеральдових листах до неї.

Він написав Гарольдові Оберу в середині грудня:

Хоча Фіцджеральд одужував від жахливого грипу й, хворіючи, харкав кров’ю, однак був у гарному настрої завдяки своїй роботі: «Мені подобалося писати це оповідання, й зі мною таке трапилося вдруге за цей рік, + це хороший знак». Навесні він наполегливо працював, пишучи й редагуючи цей твір. Обер захопився ідеєю про Ґвен, не в останню чергу тому, що, на його думку, це могло б уберегти Фіцджеральда від того, щоб знову писати сценарії: «Я гадаю, було б набагато розумніше для Вас працювати над цією серією, ніж іще раз пробувати щастя в Голлівуді, так що забудьмо про це».

У «Пості» прийняли перше Фіцджеральдове оповідання про Ґвен — «Несказанно мила» — й опублікували його у квітні 1936 року, не чекаючи, поки автор надішле, як він хотів, «Перлину і хутро». Більше того, вони повернули «Перлину» й попросили істотно змінити її. Знеохотившись, Фіцджеральд якийсь час працював над сценарієм «Балеток» і повідомив Оберові: «Я провів ранок, пишучи цього листа, бо, природно, розчарувався від того, що “Посту” не подобається оповідання про Ґвен; мені конче треба відпочити і взятися до роботи в другій половині дня — спробувати заробити трохи грошей, хоч і не знаю, куди звернутися». Старання самого Фіцджеральда про заробіток відображено в родині Ґвен: її батько втратив гроші під час Великої депресії й, очевидно, змушений багато в чому відмовляти їй.

Автор незабаром повернувся до «Перлини і хутра», але відмовився від переробки, яку запропонували Обер і його помічниця Констанс Сміт. Оберові не сподобалася вся поїздка в таксі в південному напрямку й краса запустіння в уявному Фіцджеральдовому Кінґсбриджі: «Добряча частина тексту про таксі видається мені неправдоподібною. (…) Я перевірив станції метро в Кінґсбриджі та на Двісті тридцятій стрит, із яких так само близько добиратись, як і з будь-якої частини Нью-Йорка. Поїзди метро там ходять що три-чотири хвилини. Якщо хтось поспішає добратися з Двісті тридцятої стрит до П’ятдесят дев’ятої, то він і не подумає брати таксі, та й у незаселених районах немає ніяких підземних терміналів, які описано у Вас». Сміт заперечила по-своєму: «Навіщо комусь навесні брати з собою шиншилову пелерину до Вест-Індії?» Коли в «Пості» знову відхилили це оповідання, Фіцджеральд узагалі відмовився надсилати їм цей твір. В Оберових записках вказано, що три його версії знищено 14 травня 1936 року. 13 червня «Пост» таки опублікував ще одне оповідання про Ґвен — «У будинку». Шість днів перед тим «Перлину і хутро» продано виданню «Пікторіал рев’ю» за тисячу доларів, причому імена персонажів змінено, щоб твір не конкурував із оповіданнями про Ґвен. Його так і не надрукували, а «Пікторіал рев’ю» — на початку тридцятих років популярний жіночий журнал з тиражем 2,5 мільйона — припинив діяльність навесні 1939-го, ставши жертвою Депресії.

I

Ґвен ходила по крамницях весь суботній пополудень і о шостій прийшла додому з важкою ношею. Крім іншого, вона придбала: дві дюжини цинових циліндриків, щоб на сон грядущий прив’язувати їх до волосся й баламкати ними всю ніч; набір гротескних штучних нігтів, які порушували геть усі договори про роззброєння; набір із шестидюймових вимпелів військово-морського флоту, Принстонського та Єльського університетів і Вассарського коледжу; пакет туристичних буклетів, що описують подорожі до Бермудських островів, Ямайки, Гавани та Південної Америки.

Втомлено — як ото бере втома чотирнадцятилітніх — вона кинула все куплене на софу й зателефонувала подружці — Діззі Кемпбелл.

— А чи вгадаєш, що з того? — спитала вона.

— Що? — голос Діззі змінився від хвилювання. — Справжня?

— Ні, — гидливо відповіла Ґвен. — Я занесла її до ювеліра в Керка, і він сказав, що це звичайнісінький шматочок перламутру. Такі часто трапляються в раковинах устриць.

Діззі зітхнула.

— Що ж, тоді ми нікуди не поїдемо цього Великодня.

— Я така сердита, що й на очі не бачу. Тато був певен, що це перлина, коли мало не зламав собі зуба в ресторані.

— А ми ж то стільки задумали, — пхинькнула Діззі.

— Я була така певна, що спершу пішла до бюро подорожей і там накупила безліч книжечок із чудовими фотографіями. Люди сидять на терасах біля басейнів, танцюють із симпатичними хлопцями… Щонайменш сімдесят доларів змарнувала. Якби тато прислухався до голосу розуму…

Дівчатка гучно зітхнули — в цілковитому взаєморозумінні.

— Це одна річ, — повела далі Діззі. — Є ще одна, трохи інакша. Місіс Таллівер хоче взяти з собою до Нью-Йорка чотирьох-п’ятьох дівчат — на кілька днів. Мама дозволяє мені поїхати, але я сказала їй, що повідомлю місіс Таллівер пізніше, коли в тебе вирішиться з перлиною. Батько сказав, що з цього діла вийде пшик, якщо перлина фальшива. Зрештою, краще вже така подорож, ніж нічого.

— Я теж так гадаю, — непевно згодилася Ґвен. — Думаєш, вона поведе нас до «Рейнбов рум»[129] і до подібних закладів? Може, там будуть самі музеї та концерти?

— Вона поведе нас до театру й на купівлю всякої всячини.

Яскраво-блакитні очі Ґвен пожвавішали.

— Гаразд, я спитаю тата, — сказала вона. — Хай щось робить після того, як помилився з перлиною.

II

Наступного понеділка п’ять юних, чотирнадцяти- й п’ятнадцятилітніх леді поїхали до Нью-Йорка. Початковий намір місіс Таллівер полягав у тому, щоб зупинитися в готелі тільки для жінок, але юні леді рішуче запротестували — бажали, щоб до їди пригравала музика. Тож їх поселили в «тихому» готелі, в районі п’ятдесятих авеню. Подивившись дві п’єси, вони подалися до Рокфеллер-центру, купили там літню одежу відповідно до своїх кишенькових грошей, а надвечір скуштували нічного життя — побували в готелі, знаному завдяки вечіркам із танцями та чаєм. Там дівчатка, не маючи своїх партнерів, лише послухали гру улюбленого оркестру.

Усі п’ятеро намагалися запобігти цій прикрій обставині — прохали знайомих хлопців «приїдь, якщо зможеш», ба навіть писали відчайдушні листи віддавна нехтуваним залицяльникам, знайомим із минулого літа, й повідомляли, що адресантки будуть у великому місті на таку й таку дату. На жаль, даремно підскакували юні леді на звук телефонного дзвінка. Кожного разу виявлялося, що телефонують із одного з їхніх п’яти готельних номерів.

— У тебе щось чути?

— Нічого. Прийшов один лист — «вибачай, мені дуже шкода» і таке інше.

— Мені надіслав телеграму хлопець із Нью-Мексико.

— Мені — з Каліфорнії. Чи є хтось із них тут, у Нью-Йорку?

«Все це доволі нудно, — думала Ґвен, — хоча дівчатка й раді. Біда не так у тому, що бракує хлопців, як у тому, що не можеш забавлятися чимось дуже веселим та ефектним і без хлоп’ячої компанії».

Останнього дня місіс Таллівер скликала їх усіх до своєї кімнати.

— Я не сліпа й не глуха. Знаю, що ви даремно сподівалися на розваги, яких вам хотілося б, хоча я й не обіцяла бучних гулянок. Однак не хочу, щоб вас до смерті занудив мій нагляд, тож я запланувала одну річ.

Місіс Таллівер змовкла. У неї очікувально вп’ялися п’ять поглядів.

— Мій план полягає в тому, щоб дати вам кілька годин цілковитої незалежності. Це піде вам на користь, коли повернетеся до школи.

Десять молодих очей заблищали, хоча були й далі насторожені.

— Хочу, щоб завтра вранці кожна з вас самотужки дослідила певну ділянку Нью-Йорка й дізналася про неї якнайбільше, щоб потім була змога написати твір на цю тему, коли доведеться, хоча я й не вимагатиму цього на канікулах. Я могла б розпорядитися, щоб ви йшли парами, але знаю, що поодинці можна знайти набагато більше. Ви вже доросли до такої пригоди. Чи не гадаєте, що з цього може вийти непогана забава?

— Я вибираю Китайський квартал[130], — зголосилася Ґвен.

— О ні! — поспішно сказала місіс Таллівер. — Про таке я не могла й подумати. Я мала на увазі щось на зразок Акваріума[131]. Втім, мені хочеться, щоб кожна з вас на свій розсуд набиралася досвіду.

Залишений сам на себе гурт цинічно обговорював цю справу.

— Якби вона дозволила нам вийти вночі, кожній до іншого нічного клубу, а вранці скласти опис подій, то в цьому був би якийсь сенс, — нарікала Діззі. — Я не знаю, що робити. Ми вже забиралися на Емпайр стейт білдинґ[132], бачили квіткове видовище, планетарій і блошиний цирк. Мабуть, піду просто до готелю «Ріц»[133] і там візьмуся до вивчення. Ото раз у раз чуєш про різні штуки в ріцівському стилі, а я хотіла б розвідати про них.

У Ґвен складався план, але вона про нього не обмовилася. З голови не виходила ідея вилазки, нехай керованої і визначеної наперед, а все-таки подорожі, що різко контрастує з одноманітним шкільним життям.

«Сяду в автобус, що ходить від П’ятої авеню, — подумала вона, — й він відвезе мене до кінцевої зупинки. А тоді пересяду в трамвай або естакадний вагон і знов поїду до самого кінця».

Наступного ранку о дев’ятій загін вирушив у різних напрямках призначення. То був чудовий ранок, коли будинки іскрилися, наче світлий сухий імбирний ель, у блакитному повітрі. Настирлива жінка, сидячи поряд Ґвен на другому поверсі автобуса, силкувалася розпочати розмову, але Ґвен придушила ці спроби суворим поглядом і відвела очі. Вилазка тяглася вулицею Риверсайд-драйв уздовж Гудзону, а далі почалася ділянка з низками одноманітних помешкань — утіленням справдешніх глибин міста, темно-таємничих вночі, сонних пополудні й сповнених яскравої надії вранці. Нарешті автобус добрався до кінця лінії. Ґвен звернулася до кондуктора, і він вказав на пащу зупинки метро за півкварталу звідси.

— А чи немає тут надземної залізниці? — спитала вона.

— Місцями підземка стає надземкою.

У поїзді північного напрямку до Кінґсбриджа було майже порожньо. Кінґсбридж… Ґвен могла подивитися на великі кам’яниці з норманськими цитаделями та готичними вежами. Десь тут, мабуть, недалеко Саутгемптон і Ньюпорт[134], усі ці фешенебельні місцини, які, невиразно сподівалася Ґвен, схожі на далекі околиці її рідного міста.

На Двісті тридцятій стрит вона пішла за останніми двома пасажирами до Кінґсбриджа й опинилася на відкритій рівнині, покаліченій кількома новобудовами — аптекою, бензоколонкою та закусочною. Зійшовши на горбок, Ґвен обернулася й не без гордості окинула оком пройдений шмат дороги. Вона справді стояла в глухому куті Нью-Йорка — у кришталевому повітрі навіть хмарочоси острова Мангеттен були маленькі й далекі. Цікаво, чи Діззі зараз загрібає веслами в човні на озері Центрального парку й чи пішла Клара — на пропозицію Ґвен — записатися в театральній кастинґовій агенції. Подруги десь у межах цієї міської великої стіни з бійницями, а Ґвен поза межами — окремішня, як у літаку.

Глянувши на годинник, Ґвен виявила, що довгенько подорожувала, — вдасться повернутися хіба що на обід о першій. На підході до кінцевої станції метро стало видно потяг, що віддалявся, наддаючи ходу. Негр, який підмітав платформу, сказав їй, що наступний буде аж за годину.

«Ось я й пропустила денний спектакль, — зажурилася дівчина. — І це ж останній».

— Чи є тут таксі? — спитала вона вголос.

— Зупинка біля аптеки, але машини там рідко бувають.

Проте їй поталанило. Одне таксі таки було, а поряд нього стояв водій[135], молоденький і чимось стурбований. Коли Ґвен запитала, чи вільне авто, вираз стурбованості на водієвому обличчі зник, наче ці слова були чимось на зразок «сезаме, відчинися», і юнак з очевидною готовністю відповів:

— Звичайно, вільне. Заходьте, тобто сідайте.

Зачинивши двері за нею, він вмостився спереду.

— Куди вам?

Ґвен назвала свій готель. Таксист вийняв червону книжечку, зовсім нову, й погортав її.

— Медісон і П’ятдесят п’ята стрит, — оголосив він.

— Я могла б вам це сказати, — відповіла Ґвен.

— Еге ж… Гадаю, що змогли б. Я ще не дуже знайомий з містом. Вибачайте, що я такий тупий.

Він говорив доволі приємно.

— То ви живете не в Нью-Йорку? — поцікавилася Ґвен.

— У Нью-Йорку, але я з Вермонту. Як її, оту вулицю? Медісон і…

— Медісон і П’ятдесят п’ята.

Водій запустив двигун і зразу ж заглушив.

— Вибачайте, буде коротка затримка, — сказав він, озирнувшись. — Через порожняк.

— Щось не те з машиною?

— Та ні, з машиною все гаразд. Таксисти називають це порожняком. Трапиться таке тобі — мусиш зателефонувати в контору й сказати, що вже виїжджаєш.

З цими словами водій вибрався з машини й зайшов до закусочної, звідки було чути його нерозбірливу телефонну розмову з кимось.

— А ви часом не з тої компанії? — спитав він, повернувшись.

— З якої компанії?

— Тої, що викликала телефоном таксі, а тоді поїхала в метро. Ось чому в мене порожняк.

Їхні очі зустрілися й глибоко задивилися одні в одних. Ґвен першою зміркувала, що й до чого.

— Я й досі не втямлю, що воно таке, — заперечила вона. — Але як я могла викликати таксі, поїхати в метро й досі сидіти тут?

— Ваша правда, — згодився водій. — Розумієте, порожняк — це…

— Вже знаю. Це коли почуваєшся спустошеним після спиртного чи наркотиків.

— Ні, тоді буває сушняк, — виправив він. — Порожняк…

— Мабуть, нам пора їхати, — манірно підказала Ґвен.

— Так-так, пора.

Водій слухняно забрався на своє сидіння. Та коли авто рушило, не втримався, щоб не озирнутися ще раз.

— Я мав би ще щиро признатися вам: сьогодні я вперше керую таксі. Ой, не лякайтеся, — докинув він, помітивши її занепокоєння. — Я сказав не «машиною», а «таксі». Просто так сталося, що нині мій перший робочий день. Колись та й треба почати.

— Скільки вам років? — спитала й далі стривожена Ґвен.

— Сімнадцять… тобто вісімнадцять… — Він швидко кинув оком на Ґвен, ухилившись від молоковоза. — Мені шістнадцять років, якщо хочете знати. Маю водійські права, але компанія наймає тільки тих, кому за вісімнадцять. Щоби влаштуватися на роботу, я сказав, що мені вже минуло вісімнадцять років.

За кілька миль вони добралися до перших віддалених багатоквартирних будинків — спершу до окремішнього секстету із зелено-сірої цегли, тоді до двох загублених вулиць, доволі амбіційних, та тільки в місці, звідки треба було повести до майдану та фонтану, вони соромливо зслизли на поле, засипане будівельними відходами, буцімто забули, куди йти. В одному з незабудованих проміжків водій вихопився:

— Ви спитали мене, що таке порожняк. Ось він мені й дістався. Це коли ти доповідаєш, що їдеш кудись без пасажира, або коли тебе посилають туди, де може бути пасажир, і там доведеться чекати невідь-чого. Не знаю. Цілком можливо, що сьогодні вранці з мене, новака, покепкували й послали сюди. Я б не хотів марнувати час у свій перший день на роботі…

— Угу, — підтакнула Ґвен.

Вона не слухала. Кілька хвилин вдивлялася поперед себе й зосереджувалась, але не на ранковій мрії про нескінченні мандри.

— Здається мені, що вони хочуть зразу двох зайців убити, — вів далі молодий водій. — Хочуть…

Ґвен зненацька нахилилася, схопила рукою якусь річ і потягла собі на коліна. Спочатку їй здалося, що це халат. Та ні, не схоже на халат. Побачивши діамантову оздобу, пришпилену на плечі, й відчувши невимовну м’якість хутра, дівчина втямила, що тримає в руках шиншилову пелерину[136] ціною кілька тисяч доларів.

III

Випускаючи дорогоцінну річ з рук на підлогу автомобіля, Ґвен мугикала куплет із пісеньки «Цяця»[137], щоб не було чути шарудіння. До голови їй прийшли дві думки. Цілком можливо, що цей милий юнак — шахрай, який забув, що залишив пелерину в машині. Адже сказав, що це його перша поїздка в таксі.

…а по-друге, це хутро може виявитися підробкою.

Ґвен вмостилася в кутку, підштовхуючи ногами пелерину, щоб її не було видно, і вслýхалася в голос водія.

— Мабуть, я розбазікався, але за останній тиждень мені не було з ким говорити, крім як із одним крутим хлопцем, що навчає нових водіїв. Подивіться на мене — завершений продукт.

— Ви щось сказали про коледж.

— Та я заткнуся.

Водія прикро вразило. Навіть ззаду можна було розпізнати, що його юне обличчя перекосилося.

— Я тільки сказав, що хотів вступити до коледжу Вільямса[138]. Мій учитель вважав, що мені це вдасться, отож я відбув три тестування Ради коледжів. Але, хай йому біс, дуже вже багато хлопців намагаються туди пробитися. Я подумав: якщо є змога щось зробити, то можна спробувати.

— Вільямса, — промимрила Ґвен.

— Так, це один із найкращих коледжів.

Він виклично крутнув головою.

— Мій учитель ходив туди.

— Зупиніться тут, — раптом сказала Ґвен.

— Де? Чому?

— Ось тут. Перед цією церквою.

Різко загальмувавши, таксист повів далі.

— Коледж Вільямса…

— Я знаю, що це за коледж, — перебила Ґвен, знетерпеливившись від своєї таємниці. — Знаю кількох дівчат, що їхні брати там навчаються. Але подивіться на цю штуку.

— Яку штуку?

Гвен труснула пелериною перед ним.

— Ось цю!

Водій вийшов і стояв біля машини, спантеличено видивляючись, як Ґвен крутить у руках розкішну річ.

— Це хутро, — сказав він нарешті.

— Хутро? Гадаю, що це шиншила. Спершу я не знала, чи сказати вам про неї. Побоювалася, що ви гангстер. Але, почувши, що ви навчаєтеся в коледжі Вільямса, я вирішила таки сказати.

— Я не сказав, що навчаюся. Сказав, що хочу вступити…

— Ну, а ця штука? Що ви думаєте про неї?

— Це не єнотова шкура, — оцінив водій.

— Я хотіла спитати, що вона тут робить. Гадаєте, хтось її підкинув?

Юнак поміркував.

— Я не дивився, що там ззаду. Я перейняв авто від такого собі Майклсона. Він сказав, що мав порожняка в «Ґранд сентралі» від третьої години…

— Ой, припиніть цю мову про порожняки.

— Я пояснив вам…

— Мені треба повернутися до свого готелю, і ми мусимо щось зробити з цією річчю.

— Не нервуйтеся! — сказав він.

— Що?!

— Я хотів сказати, що не варто знімати галас через дрібниці. Думаєте, що це справді цінне хутро?

Струснувши пелерину проти сонця, водій придивився до неї.

— Мабуть, так воно і є. Напевно, хтось залишив її в таксі вчора ввечері. Треба занести цю штуку до контори й дізнатися, чи не питав хто про неї. Може, й винагорода буде.

Водій кинув хутро. Воно знову згорнулося в не варту пошани купку на дні автомобіля.

— То їдьмо, — сказала Ґвен. — Правду кажучи, мушу повернутися до готелю. Досі там уже, напевно, обідають і гадають, що мене вбито.

— Довезти вас до готелю? Зараз гляну, це…

Юнак почав мацати по кишенях, шукаючи червону книжечку.

— Ні, до вашого гаража.

— Я поїду до головного гаража. Диспетчер на Сто десятій стрит — дуже неприємний тип.

— Як вас звати? — спитала Ґвен, коли таксі рушило.

— Здається, Каллаган чи ще якось.

— Хіба ви не знаєте свого імені?

— Моє ім’я… Мене звуть Ітан Аллен Кеннікотт[139]. Подивіться, це написано на моїй картці з фотографією.

Їдучи містом, вони розмовляли. Ітанові був властивий якийсь гіркий подив. Здавалося, життя так недбало кидало ним, що він вважав за краще стояти осторонь і питати: «Що далі?» Його родині жилося комфортно в маленькому містечку донедавна, до двох років тому. У відповідь на таке довір’я Ґвен сказала, що її батько вже не може дозволити собі те, що дозволяв колись, і розповіла про розчарування з чорною перлиною. Зрештою дівчина усвідомила, що її труднощі дріб’язкові порівняно з Ітановими.

— Дівчатам доводиться чекати змін, — ні з того ні з сього вихопився він. — Чоловікам доводиться самим іти на зміни. Так казав мій учитель.

— Дівчата теж самі йдуть на зміни, — відказала Ґвен.

— Так-таки йдуть, — підсміхнувся він. — Знайдіть-но дівчину, яка робить те, чого їй не загадували.

— Це далеко не так, — заперечила Ґвен, лояльна до своєї статі. — Дуже багато чого дівчата починають самотужки.

— Коли хтось за ними стоїть.

— Ні, зі своєї волі.

— Авжеж, вони знаходять хутро… Якщо це можна вважати почином.

Ґвен презирливо утрималася від суперечки. Доїхавши до гаража на Сорок шостій стрит, Ітан припаркував авто назовні й зайшов усередину. За п’ять хвилин він оголосив:

— Аякже, про це хутро питали. Як гадаєте, кому воно належить?

— Кому?

— Місіс Педдлар Тенбрук.

— Ого!

— Воно, либонь, коштує цілий маєток. Колись я почув від диспетчера, що родина Тенбруків володіє землею[140], на якій стоїть цей гараж. — Ітан насупився. — У цю справу замішаний також Майклсон.

— Хто він, цей Майклсон?

— Таксист, що минулого вечора їздив цією машиною. У повідомленні вказано, де саме загублено цю шкуру. Отож Майклсон і припустив, що він сам міг возити компанію, яка загубила таку цінну річ. Він запитав мене, чи не знайшов я її. Я відповів, що не знайшов.

— Чому ви не сказали правди?

— Це ж ви знайшли хутро, хіба ні? Зрештою, це крутий хлопець, такий може наробити лиха. Він може претендувати на винагороду.

— І не він, звичайно ж, знайшов згубу, — зауважила Ґвен. — Але я не хочу жодної винагороди.

Та коли Ітан зайшов до аптеки, щоб дізнатися адресу місіс Тенбрук, Ґвен відчула, що не матиме нічогісінько проти винагороди.

— Якщо ми й одержимо якісь гроші, то в усякому разі половина буде ваша, — сказала вона Ітанові. — Можливо, це допоможе вам вступити до коледжу Вільямса.

А за десять хвилин вони, вражені, чекали біля брами замку на П’ятій авеню. Між великими білими колонами прослизнув старезний дворецький і, вислухавши розповідь Ґвен про знахідку, відповів тремтливим голосом:

— Можете залишити пелерину в мене.

— Ні, я хочу побачитися з місіс Тенбрук.

— Краще б ви залишили це мені, — прохрипів дворецький.

Він простягнув руку до хутра, але Ітан Кеннікотт м’яко відвів її вбік.

— Де місіс Тенбрук? — спитала Ґвен.

— Її нема вдома. Мені не дозволено повідомляти будь-що незнайомим людям.

Ґвен задумалася. За дві з половиною хвилини місіс Таллівер і її підопічні дивитимуться на завісу, що піднімається перед першим актом спектаклю «О, містере Небо». За хвилину вона прийняла рішення.

— Ми будемо сидіти ось тут, у таксі, аж поки місіс Тенбрук повернеться додому. Однак їй доведеться заплатити за таксі.

Коли Ґвен та Ітан спускалися сходами, за плечима дворецького несподівано почався шарварок. Здавалося, весь хол переповнився хлопчаками. Один із них вистромив голову понад стариганове плече й гукнув із виразним англійським акцентом:

— Гей ви! Що маєте на продаж?

Ґвен обернулася.

— Ви живете тут? — спитала вона.

— Більшу частину часу. Послухайте, це у вас пелерина, що загубила Алішія Райтіна?

— Ця річ належить місіс Педдлар Тенбрук, — відказала Ґвен.

— Так і є, але вона позичила цю річ Алішії Райтіні, оперній співачці. Минулого вечора моя мати приймала в себе більшість артистів театру «Метрополітен-опера». Оця співачка гадала, що в неї тонзиліт, — не в моєї матері, а в самої Райтіни. Отож і залишила пелерину в таксі.

На сходах біля нього з’явилися ще три хлопці.

— Де місіс Тенбрук? — спитала Ґвен.

— Правду кажучи, вона на кораблі.

— Ага.

— Але корабель ще не відчалив. У місіс Тенбрук повелося сходити на борт за чотири години наперед, щоб призвичаїтися до погойдування. Ми якраз ідемо відпровадити її.

— Я хотіла б особисто вручити їй пелерину, — сказала Ґвен.

— То й добре. Судно «Дачія»[141], тридцять перший причал, Норт-Ривер. Чи можна підвезти вас туди?

— Дякую, я на таксі.

Інші три хлопці — віком від шістнадцяти до сімнадцяти літ — злагоджено затанцювали на сходах. Американський танець вони виконували з дивним, геть безглуздим англійським запалом.

— Це три схиблені виконавці румби[142], вихованці Ітона[143], — пояснив Педдлар Тенбрук. — Я привіз їх на весняні канікули.

Танцюючи, вони вклонилися. Ґвен засміялася.

— А ви танцюєте румбу? — спитав Тенбрук.

— Бувало колись, — поблажливо відповіла вона.

Три танцюристи виглядали трохи ображеними. Ґвен рушила вниз сходами.

— Передайте матері, що ми незабаром там будемо, — сказав Тенбрук.

Коли Ітан Кеннікотт від’їхав від замку, Ґвен зауважила:

— Привабливі хлопці. Але мені цікаво, чому вони вважають, що танцюють по-сучасному.

Всю дорогу до пристані Ітан мовчав. Нічого не сказав навіть тоді, коли їх затримала довга лінія вантажівок із полуницями; і Ґвен роздумувала над тим, чи не заздрить він цим іншим хлопцям, які взагалі нічим не переймаються.

І ось усе з’ясувалося. Припаркувавши машину й рушивши з Ґвен до причалу, Ітан зненацька зупинився.

— Це дурість, — озвався він неприродно напруженим голосом.

— Що саме?

— Повернути це хутро. Не треба було його залишати. — Юнак говорив усе швидше, неначе не хотів чути власних слів. — У неї десятки таких хутр, а до того ж воно, либонь, застраховане. Ця річ повинна належати тому, хто її знайшов. Так само, як ота перлина, що ваш батько знайшов у ресторані.

— О ні! Не повинна! — вигукнула Ґвен. — Батько ж заплатив за устриці.

— Ми могли б дістати тисячі доларів за цю пелерину. Я міг би дізнатися, куди її…

Шокована дівчина обірвала його.

— Мені таке й на думку не може спасти, коли ми точно знаємо, чия ця пелерина.

— Ніхто не знає, що вона у вас, крім тих хлопців. Ви живете не в Нью-Йорку, і вони не знають вашого імені…

— Припиніть! — крикнула Ґвен. — Я ніколи в житті не чула такого жахіття. Ви знаєте, що не зробите цього. Ходімо, і то вже. Дамо собі раду в цій справі.

Взявши Ітана за руку, вона потягла його до транспортера, що подавав багаж до причалу. Ґвен гепнулася на рухому стрічку, гадаючи, що й Ітан сяде поруч із нею, але в останню мить він вирвався. І стояв, із пелериною через руку, дивлячись, як повільно відносить стрічка цю дівчину, оточену сумками й гольфовими ключками.

— Гей, що ви там виробляєте?! — гукнув їй вартовий. — Це ж для багажу призначено!

Але його заглушив пристрасний голос Ґвен.

— Ідіть-но сюди з цією пелериною!

Повільно похитавши головою, Ітан гукнув у відповідь:

— Це ви ходіть сюди! Я б хотів спершу поговорити з вами.

Ззаду обізвався голос із англійським акцентом:

— Що це за гармидер?

Збентежившись, Ітан обернувся — й опинився віч-на-віч із Педдларом Тенбруком та його трьома приятелями.

— Юна леді поїхала транспортером, — пояснив він, зашарівшись.

— Отак і поїхала. Тоді й ми за нею.

Троє юних англійців справді скочили на стрічку й рухались у кільватері дівчини вперед, до очевидно розлюченого вартівника.

— Нам краще зійти сходами, — сказав Педдлар, кинувши цікавим оком на Ітана. Коли вони приєдналися до решти гурту, Ґвен нічого не сказала, тільки відвертала очі від Ітана Кеннікотта.

Троє англійців дієво примножили сум’яття на причалі.

На мить кипуча діяльність навколо майданчика трапа — квапливі стюарди, торохтливі залізні колеса сотні вантажних візків, прудкий запах гавані — начисто вимела прикрий випадок із пам’яті Ґвен. На кораблі вона разом із гуртом ішла багатьма коридорами, вздовж яких стояли стюардеси з ввічливо складеними руками. Передував їм величезний букет — обрамлений нічним жасмином букет із рідкісних ірисів, дельфініумів, геліотропів та сокирок, з ліліями святого Йосифа[144], тільки що доправленими з Нового Орлеана. Ґвен ішла його духмяним шляхом. Коли згущений аромат заклубочився під дверима, стюард, який вів гурт, сказав:

— Ось салон місіс Тенбрук.

Білява жінка-квітка, шикарна за найвибагливішими вимогами Ґвен, звелася, щоб привітати гостей, і один із англійських хлопців сказав:

— Ви не зможете позбутися схиблених виконавців румби, місіс Тенбрук, хай навіть попливете до Вест-Індії.

Ці слова глибоко схвилювали Ґвен; то була подорож яскравих каталогів — тропічних місяців у небі, миготливих басейнів і ніжної музики на зачарованих пляжах.

— О, то вона знайшлася! — вигукнула місіс Тенбрук, побачивши пелерину. Вона взяла цю коштовну річ і спрагло приглядалася. — Скажіть мені, де її знайшли.

— Мабуть, це малоцікава історія, — відповіла Ґвен. — Це сталося на Двісті шістнадцятій стрит.

— А як туди потрапила ця пелерина? Я позичила її співачці — мадам Райтіні, а та, звісно, мешкає в зовсім іншому місці.

— Її знайдено в автомобілі ось цього водія, — додала Ґвен. — Ми обоє знайшли.

— Тоді сядьте й розкажіть докладно. Мені відлягло від душі, бо дуже вже мила ця пелеринка.

Ґвен зразу ж стала розповідати, як її занесло на Двісті шістнадцяту стрит. Коли розповідь закінчилася, місіс Тенбрук сказала:

— І ось ви пропустили спектакль — яка шкода! — Вона розгублено глянула на Ґвен, не дуже-то знаючи, як повести мову далі. — Я помістила оголошення про винагороду в пополудневій газеті…

— Правда, згубу знайшов також цей водій — нарівні зі мною, — швидко перебила Ґвен.

Усі дивилися на Ітана Кеннікотта та Педдлара Тенбрука.

— Все це дуже добре, але я хотів би дізнатися, що він мав на меті, стоячи з пелериною на причалі й кажучи, що не віддасть її.

Ітан спаленів.

— Я цього не сказав.

— Ви сказали щось подібне. Мамо, пропажу знайшла ця дівчина, а таксист не мав із цим нічого спільного.

— Я й не стверджував, що маю щось спільне, — відповів Ітан.

— То як тоді бути? — спитала місіс Тенбрук. — Хто ж знайшов пропажу?

Вона обірвала саму себе, коли теленькнув дзвоник і відчинилися двері, впускаючи бридкий бриз із іншого світу. На порозі стояв архетип усіх легендарних таксистів, брудний, зловісний і грубий, як свиняча шкура.

— Хто тут загубив пелерину? — спитав він твердим голосом.

— Що це означає, стюарде? — різко запитала місіс Тенбрук.

— Мадам, цей чоловік запевняє, що пелерину знайшов саме він.

— Не те що знайшов, — виправив його містер Майклсон. — Я керував машиною, коли в ній залишили цю пелерину, а потім передав машину ось цьому йолопові… — Він кивнув на Ітана. — Він знайшов загублену річ і нічого не сказав мені про це. Я запідозрив щось не те, коли сьогодні він прийшов до гаража. Ну, а стариган, що у вас служить, підказав мені, що й до чого.

Місіс Тенбрук нетерпляче водила очима від одного таксиста до другого.

— Мені належить частина цієї винагороди, — заявив Майклсон. — Минулої ночі я порозвозив усю компанію, а тоді пішов на вокзал Ґранд-сентрал і поспав три години. Я не чіпав машини, а це ж усе одно, що подбав про пелерину.

— Але ви не знали, що в машині була пелерина.

— Не зовсім так. Сьогодні вранці цей хлопець прийшов і поїхав машиною, перш ніж я встиг заглянути в неї. Я працюю в цій компанії дев’ять років, а в нього нині перший робочий день. Отож знаходить він цю річ і нічого мені не каже. А я з жінкою…

— Мені цього досить, — перебила місіс Тенбрук. — Очевидно, що пелерину знайшла юна леді, й жоден із вас двох аж ніяк не може претендувати на якусь винагороду.

— Яка ще юна леді? — спитав містер Майклсон. — Ага, ось ця.

— Якщо ви заглянули в пополудневу газету, — вела далі місіс Тенбрук, — то, мабуть, зауважили, що я не назвала якоїсь певної суми. Тож назву її — по три долари кожному. Це відшкодування за втрачений час.

Відкривши гаманець, вона зняла ґумовий шнурочок із пачки асигнацій.

— Три долари за шиншилову пелерину! Ну, якщо це не…

— Притримайте язика, — перебив Педдлар Тенбрук.

— Мушу ще подякувати цьому хлопцеві за це, — сказав Майклсон. — Ані словом не обмовився, підлий шмаркач.

Він раптово ступив до Ітана Кеннікотта й лівою завдав йому нищівного удару в щелепу. Збитий з ніг, юнак перелетів через низький кофер і лунко вдарився об стіну.

— Прибережи собі той дріб’язок, леді, — буркнув забіяка й вийшов із кімнати.

— Еге, це йому так не минеться! — вигукнув Педдлар Тенбрук і кинувся навздогін за містером Майклсоном.

— Облиш! — наказала його мати. — Я не витримую таких сцен.

Один із англійців допоміг Ітанові звестися на ноги. Похитуючись, той сперся на стіну й затулив рукою очі.

Понишпоривши в гаманці, місіс Тенбрук знайшла банкноту.

— Дайте йому десять доларів і скажіть, щоб теж пішов собі.

Втупившись у банкноту, Ітан похитав головою.

— Дрібниці, — сказав він.

— Покладіть це йому в кишеню, — наполягала вона, — і спровадьте його.

— Хтось мав би допомогти йому вийти, — з болем мовила Ґвен. — Він травмований.

— Я це зроблю, — зголосився англієць і попросив приятеля, щоб той підсобив.

Збентежена й приголомшена, Ґвен рушила за ними. Її зупинила місіс Тенбрук.

— Почекайте хвилинку, поки я віддихаюся. Хочу поговорити з вами.

— Цей чолов’яга не мав права ось так ударити його, — сказала Ґвен.

— Жахливий випадок. Ніколи не зв’язуйтеся з такими людьми, — відповіла місіс Тенбрук і звернулася до сина: — Педдларе, замов склянку хересу для мене й чашку чаю для цієї юної леді.

— Ні, дякую, мені треба йти, — сказала Ґвен. — Мушу подзвонити своїй наставниці в готелі.

— Ви можете подзвонити з корабля. Педдларе, піди з нею й знайди телефон.

Ґвен сподівалася, що її дівчата пішли на виставу, як передбачалося. Але цілком можливо, що місіс Таллівер досі в готелі, бо непокоїться пропажею своєї підопічної. За кілька хвилин дівчина здивувалася, почувши голос Діззі у слухавці.

— Чому ти не на спектаклі? — спитала Ґвен.

— Я запізнилася. Місіс Таллівер залишила два квитки для нас і записку. Уже йду.

— Скажи їй, що зі мною все гаразд.

— Де ти?

— На кораблі, що йде до Вест-Індії, — двозначно відповіла Ґвен.

— Що? — вигукнула Діззі. — Ти знайшла справжню перлину?

— Маю на увазі, що йде корабель, але без мене. Хотілося б, щоб він відчалив, а я випадково залишилася на борту. Чому ти запізнилася?

— Мене замкнули в пташиному будиночку.

— У чому?

— Я пішла до зоопарку, а доглядач вийшов на обід. Ідіотський випадок. Ніколи вже не захочеться мені дивитися на птаха.

Коли Ґвен повернулася до місіс Тенбрук, ця леді вже пройнялася ідеєю.

— Нелегко придумати нагороду такій дівчині, як ви, — мовила вона. — Мені спало на гадку ось що. Я вирушаю в цю подорож тільки для того, щоб забрати мою стару тітку й привезти її до Нью-Йорка. Отож я й подумала, чи не захотіли б ви підтримати мені компанію й поплисти на цьому судні. Цілком певно, я зможу домовитися про це з вашими батьками, хоч вони й далеко звідси.

Від такої чудової нагоди Ґвен ударило в голову, як від коктейлю з шампанським, але за хвилину вона похитала головою.

— Мабуть, не зможете, — відповіла вона й відверто пояснила чому: — Тато, звичайно, знає ваше ім’я, але він нічого не знає про вас.

— Знаю кількох осіб, які охоче відрекомендують мене, — сказала місіс Тенбрук.

— Дуже вам дякую, але навряд чи воно піде мені на користь.

— Гаразд. — Багатійка була розчарована, бо вподобала Ґвен. — У всякому разі я наполягатиму на тому, щоб ви взяли двісті доларів і купили собі гарну вечірню сукню або будь-що до вподоби.

— Двісті доларів! — вигукнула Ґвен. — Це ж десять вечірніх суконь!

— Справді? То використовуйте цю суму, як вам захочеться. Ви цілком певні, що краще взяти гроші, ніж вирушити в подорож?

— Так, місіс Тенбрук, — силкуючись на стриманість, відповіла Ґвен.

Погано, коли дитина корислива. Відчувалося, що за цими блакитними очима криється прагнення романтики, непозбутнє в пору юності самої місіс Тенбрук. Вона, безперечно, вибрала б Вест-Індію.

Мільйонерка відрахувала чотири новенькі п’ятдесятидоларові банкноти.

На палубах ударили в тарілки й пролунали голоси: «Всім на берег, кому йти сушею». Під прощальне помахування носовичків «Дачія» вислизла в гавань, і п’ять юних осіб покинули причал. На вулиці Педдлар Тенбрук запропонував:

— Ми подумали, що, може, ви не проти повечеряти з нашим гуртом. Ви сказали, що вас четверо. Нас теж четверо, і нам нічого робити. Ми могли б перекусити й потанцювати в «Рейнбов рум».

— Було б чудово, — відповіла Ґвен, — та ось не знаю, чи наша наставниця, місіс Таллівер…

— Я сам поговорю з нею, — впевнено сказав юнак.

— Гаразд… — завагалася вона. — Але чи не завезли б ви мене спершу в інше місце? Точніше — у два місця. Мені треба поїхати в перше, щоб дізнатися, де оте друге.

— Просто скажіть водієві, куди вам треба.

За півгодини Ґвен тихенько постукала в тонкі двері й, почувши мляву відповідь, увійшла.

Це була майже порожня кімната, умебльована лише столом, стільцем і залізним ліжком. У кутку стояли картонна валіза й стос книжок поряд неї. На вбитому у стіну гаку висіли костюм і капелюх. Ітан Кеннікотт, з посинілою й набряклою вилицею, сидів за столом, втупившись примруженими очима поперед себе. На появу Ґвен він сіпнув головою і зірвався на ноги.

— Що ви хочете? — різко спитав він.

— Я тільки зайшла на хвилинку. Мій батько каже, що не варто лягати спати розсердженим, хай там що сталося.

— Скажіть це комусь із тих галантних кавалерів, — гірко проказав Ітан. — Вони можуть усе своє життя бути люб’язними. Але так сталося, що я втратив роботу.

— Ой, мені дуже шкода.

— А чого іншого сподіватися? Зрештою, я, мабуть, і заслужив.

— Гадаю, що це моя провина.

Ітан виклично похитав головою.

— Це моя вина — і мене вже це не хвилює. Мені однаково, чи здобуду освіту, чи ні. Мені все однаково.

— Не можна так думати, — сказала вражена Ґвен. — Ви мусите здобути освіту.

— Великий шанс. — Ітан зробив невдалу спробу реготнути. — Не хочу його, кажу вам. Не для мене він. Коли недоїдаєш три місяці, коли ти занадто гордий, щоб брати допомогу з безробіття, й тобі трапляється такий шанс… Вважаєте мене злодієм, хіба ні? Тоді дозволю собі сказати, що я ніколи в житті не робив чогось такого. Ніколи навіть не подумав про таке, як і ви.

— А я подумала, — збрехала Ґвен.

— Так-таки й подумала.

— Атож. У моїх батьків обмаль грошей, і мені спало на гадку: якщо ми продамо хутро, то я зможу поїхати кудись.

Ітан недовірливо глянув на неї.

— То ви так і думали?

— Не довго, — квапливо відповіла вона. — Але припустила таке. — У пам’яті Ґвен зринула згадка про несправжню перлину й допомогла виплутатися. — Хто знайшов — хай скаче, хто згубив — хай плаче.

— Але про це ви не довго міркували.

— Ви теж.

Мірою того, як завдяки Ґвен він знову набував самоповаги, змінювалась атмосфера.

— Може, й так, — задумливо мовив Ітан, але зразу ж із колишньою гіркотою знизав плечима. — Зрештою, вже пізно, пропала моя робота. Не знаю, коли трапиться якась інша.

Ґвен підійшла до столу, міцно стиснувши в жмені чотири п’ятдесятидоларові купюри, аж зіжмакались у кульку.

— Це має зарадити, — сказала дівчина й швидко кинула кульку на стіл.

Ітан не встиг ні рушитися, ні слова сказати, а Ґвен по-дитячому вибігла з кімнати, торохнула дверима й побігла вниз сходами до машини, що чекала.

У «Рейнбов рум» було чудово. Підлога пливла в небі, й два оркестри розривали веселку на безліч кольорів перед жадібними очима Ґвен. Під фаховою дівочою опікою розвіялась архаїчність танцю англійських хлопців, і якщо досі юні американки відчували, що в їхній поїздці чогось бракує, то цей вечір відшкодував увесь брак. Було весело гукати до Діззі «ціп-ціп» і вдавати, що ось-ось для неї замовлять пташиний корм. Ґвен розвеселилася, дізнавшись, що Педдлар Тенбрук завжди до її послуг і надсилатиме їй листи з Англії до кінця весни. Все було весело…

— Про що ти думаєш? — спитав її Педдлар.

— Про що? — Ґвен повернулася до дійсності. — Якщо хочеш знати, то скажу. Думаю про цього молодого таксиста. Він дуже хотів вступити до коледжу Вільямса. А тепер він опинився без роботи й, мабуть, сидить у своїй кімнаті та горює.

— Зателефонуймо йому, — зразу ж запропонував Педдлар. — Скажемо, щоб прийшов і підтримав нам компанію. Ти сказала, що він хороший хлопець.

Ґвен задумалася.

— Ні, це не найкраще, — мудро, не на свій вік, розсудила вона. — Цілком певно, що в нього важкий час і таке запрошення не допоможе. Облишмо.

Ґвен почувалася щасливою й трохи дорослішою. Подібно до всіх дітей її покоління, вона сприймала життя як своєрідну гру випадку, мішок із призами, з якого береш те, що можеш узяти, й ні в чому не можеш бути певен. Перлина, яку знайшов батько, не була перлиною, а розвага цього вечора трапилася завдяки тому, що Ґвен наткнулася на шкурки двох південноамериканських гризунів.

За кілька місяців Ґвен уже й не пригадала б, які мелодії грав тоді оркестр, зате запам’ятала іншу перлину, яку нанизала на свої чотки, хоча, звичайно, й не уявляла її в такій формі — скоріш відчувала тріумфально, з домішкою провини, що в житті щось та й відклалося. Про це вона не сказала Діззі. Нікому не сказала. Дівчата ніколи нічого не починають самі, правда ж? Перлина й хутро трапилися випадково, але зовсім не випадково Ґвен задля Ітана пожертвувала свою подорож до благословенних островів. Зробила це зі співчуття, так глибоко схованого в душі, що годі було признатися про нього Діззі. Та й взагалі будь-кому.