Я віддав би життя за тебе (збірка)

Фіцджеральд написав «Боргову розписку» у 1920-му, коли йому було всього двадцять три. У цьому оповіданні, що побачило світ невдовзі після публікації успішного роману «По цей бік раю», є жвавість і дотепність, притаманні ранній творчості автора. На перший погляд, це весела сатира на галузь діяльності, з якою він тільки що ознайомився, — на видавничий світ. Однак Фіцджеральд ніколи не був легким письменником, навіть замолоду. Дія оповідання відбувається в часи розчарування й смерті після Першої світової війни, у ньому відчуваються цілком сучасні нотки глузування з книжок про самодопомогу, духовне спілкування та з любовно-псевдоісторичних романів. Місце дії — спершу Мангеттен, а тоді Середній Захід, тобто два місця проживання самого Фіцджеральда.

Це оповідання вирішальним чином пов’язалося з комерційним аспектом публікації, коли Фіцджеральд заробляв великі гроші, щоб могти вільно творити. Очевидно, він написав «Боргову розписку» для журналу «Гарперз базар», який не надрукував запропонованого.

2 червня 1920 року Фіцджеральд, щойно переїхавши до Вестпорта (штат Коннектикут), повідомив Гарольда Обера, що віддасть йому закінчений робочий варіант, щоб надіслати Генрі Блекману Селлу, редакторові цього журналу: «Я також залишаю “Боргову розписку”. Це сюжет, що його Селл дуже хотів для “Гарперз базар”, і я йому пообіцяв. Як на мене, це доволі непогана річ». А в липні, коли оповідання вже пішло до «Сатердей івнінґ пост», Фіцджеральд у листі до Обера написав: «Я б хотів, щоб Ви віддали мені “Боргову розписку”, якщо її повернуть із “Посту”. Гадаю, що зможу змінити це оповідання, тож не буде клопоту з його продажем». Саме в той час він почав «Прекрасних і приречених», зосередився на цьому другому з ліку романі й дав знати в тому-таки листі, що «цього літа, мабуть, не буде оповідань». «Боргова розписка» загубилася в шарварку ранньої слави письменника й належала довірчим власникам майна Фіцджеральда до 2012 року, коли її рукопис та машинопис придбала Байнеківська бібліотека Єльського університету за 194 500 доларів.

I

Ім’я, що фігурує вище, не моє — його носій дозволив мені підписати ним це оповідання. Не відкрию свого справжнього імені. Я видавець. Приймаю до друку довгі романи про молодече кохання, що їх пишуть старі діви з Південної Дакоти; детективні оповідання про заможних завсідників клубів і [7] із «широко розплющеними чорними очима»; есеї про загрозу того і сього, про барву місяця на Таїті, що їх пишуть університетські професори та інші нероби.

Не беру романів від авторів, яким менш ніж п’ятнадцать років. Усі колумністи й комуністи (ніколи не зможу розрізняти ці слова) ображають мене, кажучи, що я ласий на гроші. Так, я їх хочу, ще й як хочу. Їх потребує моя жінка. Їх весь час витрачають мої діти. Якби хтось запропонував мені всі гроші Нью-Йорка, я б не відмовився. Замість відкрити за рік [8]а Батлера, Теодора Драйзера та Джеймса Бранча Кабелла, я волів би видати книжку, на яку надійшло б п’ятсот тисяч попередніх замовлень. Ви теж зробили б такий вибір, якби були видавцями.

Півроку тому я уклав договір про книжку — без сумніву, вартісну річ. Написав її Гарден — парапсихолог, доктор Гарден[9]. Його перша книжка — я опублікував її ще в 1913-му — цупко, наче піщаний краб на Лонг-Айленді, вчепилася за вершину успіху, а парапсихологія ж у той час була далеко не в такій моді, як нині. Ми рекламували нинішню новинку як документальне свідчення з потужністю п’ятдесят не те що кінських — серцевих сил. Небіж автора, Косґроув Гарден, загинув на війні, й доктор Гарден стримано та шанобливо описав своє спіритичне спілкування з ним за допомогою різних медіумів.

Гарден — це не якийсь собі інтелектуал-вискочка, а відомий психолог, доктор філософії Віденського університету, доктор права Оксфордського університету, ще й колишній запрошений професор в Університеті Огайо. Ця книжка не відзначається сухістю чи наївністю. Його підхід ґрунтувався на фундаментальній розважливості. Наприклад, у книжці згадано, що якось до автора прийшов молодик на прізвище Вілкінз і заявив, що небіжчик винен йому три долари вісімдесят центів. А тоді попросив доктора Гардена з’ясувати, що думає робити покійник із цим боргом. Але доктор Гарден навідріз відмовив. Вважав, що такі розпитування померлих — це щось схоже на молитви до святих, щоб ті допомогли відшукати загублену парасольку.

Три місяці ми готувалися до публікації. Набрали різними шрифтами три версії першої сторінки, заплатили захмарний гонорар п’яти художникам, замовивши в кожного два малюнки для суперобкладинки, аби потім із усього цього вибрати найкращий варіант. Текст вичитали не менш як сім кваліфікованих коректорів, щоб ні одній комі не затремтів хвостик, щоб ні одну літеру не змазало вічко, щоб не різало вибагливих очей Великій американській публіці.

Вже за чотири тижні до призначеної дати опублікування величезні стоси книжок розійшлися на всю тисячу румбів літературного компаса. До самого тільки Чикаго ми надіслали двадцять сім тисяч примірників. До Галвестона (штат Техас) — сім тисяч. Позітхавши, по сотні книжок закинули в Бісбі (штат Аризона), Ред-Вінг (штат Міннесота) й Атланту (штат Джорджія). Впоравшись із великими містами, ми навмання порозкидали дрібні партії по двадцять, тридцять чи сорок штук по всьому континенті — немовби митець, що завершує свою картину з піску, пускаючи тонкий піщаний струмінчик зі жмені.

Наклад першого видання книжки досяг трьохсот тисяч примірників.

Тим часом рекламний відділ був зайнятий шість днів на тиждень — від дев’ятої ранку до п’ятої вечора, виділяючи курсивом, підкреслюючи рядки, змінюючи малі букви на великі й ще більші; готуючи лозунги, заголовки, замітки й інтерв’ю для газет; добираючи світлини, на яких доктор Гарден думав, розмірковував і мислив; добираючи фотографії, на яких він був із тенісною ракеткою, ключкою для гольфу й зі своєю зовицею на океанському узбережжі. Цілими дюжинами йшли з-під пера літературні замітки. Нагромаджувалися штабелі подарункових примірників, призначені для критиків із тисячі газет і щотижневиків.

Датою публікування призначено 15 квітня[10]. Чотирнадцятого числа напружена тиша заповнила всі кабінети нагорі, а внизу, у відділі роздрібного продажу, службовці нервово поглядали на порожні місця, де стоятимуть штабелі книжок, і на порожні вітрини, над якими весь вечір доведеться працювати трьом умілим оформлювачам — укладати книжки кубами, пірамідами, конусами, колами, серцями, зірками та паралелограмами.

Вранці 15 квітня, о восьмій п’ятдесят п’ять, старша стенографістка міс Джордан від хвилювання зомліла й упала в обійми мого молодшого компаньйона. Точно о дев’ятій старий джентльмен із пишними бакенбардами а-ля Дандрері[11] придбав перший примірник «Аристократії світу духів». Велика книга побачила світ.

Три тижні по тому я вирішив поїхати до Джолієта, що в Огайо, щоб побачитися з доктором Гарденом. Десь так, як Магомет (а може, Мойсей?)[12] з горою. Доктор Гарден був скромний і сором’язливий; конче треба було підбадьорити, поздоровити його й запобігти можливим пропозиціям видавців-конкурентів. Я мав намір влаштувати все так, щоб забезпечити для себе його наступну книжку, тож узяв із собою кілька гладко написаних контрактів, один із яких на п’ять найближчих років мав би зняти з Гарденових плечей тягар усіх неприємних ділових проблем.

Мій поїзд виїхав із Нью-Йорка о четвертій. Маю звичку брати у відрядження кілька примірників своєї найважливішої книжки й у дорозі давати їх почитати найбільш інтелектуальним на вигляд попутникам — з надією, що таке видання приверне увагу якоїсь нової групи читачів. Ми ще не доїхали до Трентона, а леді з лорнетом із сусіднього купе вже підозріливо гортала сторінки першого примірника, юнак на верхній полиці мого купе заглибився в читання другого, а рудувата дівчина з дивовижно лагідними очима грала в хрестики-нулики, поклавши аркушик паперу на задню обкладинку третього.

Сам я придрімав. Нью-джерсійський краєвид непомітно змінився пенсильванським. Ми проїжджали повз безліч корів, силечу лісів та ланів і — кожних двадцять хвилин — одного й того самого фермера, що сидів у фургоні поряд сільської залізничної станції, жуючи тютюн і задумливо спозираючи на вікна пульманівських вагонів.

Цього фермера ми проминули разів десять-п’ятнадцять, коли раптом мою напівдрімоту обірвав юний сусід у купе, що негучно побуркував і похмикував, помахуючи ступнею вгору-вниз, як барабанщик в оркестрі. Я здивувався й зрадів, побачивши, що він дуже зворушився — від книжки, яку міцно стиснув довгими білими пальцями, від «Аристократії світу духів».

— Либонь, зацікавила вас ця книжка, — весело зауважив я.

Юнак із худорлявим обличчям глянув на мене очима, які бувають тільки в тих, що пізнали спіритизм, і в тих, що заперечують його.

Здавалося, він ще не зовсім отямився від читання, тож я повторив своє питальне звернення.

— Зацікавила?! — вигукнув він. — Зацікавила?! Господи!

Я придивився до нього. Еге ж, цілком очевидно, що це або медіум, або один із тих молодиків, які пишуть гумористичні оповідання про спіритуалістів для популярних журналів.

— Видатний зразок… літературної праці, — відповів він. — Герой, безперечно… так би мовити… провів мало не весь час після смерті, диктуючи текст своєму дядькові.

Я згодився, що, мабуть, так воно й було.

— Цінність книжки, звичайно ж, — зітхнувши, зауважив мій співрозмовник, — цілковито залежить від того, де тепер перебуває молодий покійник… з його слів.

Я спантеличився.

— Певна річ. Мабуть, він у… раю, а не в… не в чистилищі.

— Так, — задумливо проказав він. — Був би конфуз, якби виявилося, що небіжчик опинився в чистилищі. А ще більший конфуз — якби виявилося, що він деінде.

Це вже перейшло міру.

— У житті цього молодика не було нічого такого, з чого можна було б припустити, що він потрапив у… у…

— Звичайно, не було. Я розмірковую не про місце, яке ви мали на увазі. Кажу тільки про конфуз, що міг би статися через чистилище або ще якусь іншу місцину.

— Яку саме, сер?

— Наприклад, Йонкерс.

На те я здригнувся.

— Що?

— Якщо він у чистилищі, то це ще невеликий огріх. Та якщо він у Йонкерсі…

— Шановний сер, — роздратувавшись, перебив я його, — що може пов’язувати Йонкерс і «Аристократію світу духів»?

— Ніщо. Я тільки зауважив, що коли він у Йонкерсі…

— Але ж він не в Йонкерсі.

— Так, не в Йонкерсі. — Помовчавши, юнак знову зітхнув. — Насправді він зовсім недавно вибрався з Пенсильванії до Огайо.

Цього разу я зірвався на ноги — нерви підвели. Ще не втямивши, куди хилить мій співрозмовник, я вже відчув, що він натякає на щось важливе.

— Хочете сказати, — поспішно спитав я, — що відчуваєте його астральну сутність?

Юнак рвучко випростався.

— Годі! — різко відповів він. — Здається мені, що весь останній місяць я забавляю легковірних дамочок і Безілів Кінґів[13] усіх Сполучених Штатів! Так склалося, сер, що мене звуть Косґроув П. Гарден. Я живий, ніколи не вмирав, а після читання цієї книжки вже не вважатиму, що вмирати — цілком безпечна справа!

II

Від подиву та жалю я зойкнув, і дівчина по той бік проходу так налякалася, що замість нулика поставила хрестик.

Мені тут же примарилася довжелезна — від мого видавництва на Сороковій стрит аж до Бавері — черга з п’ятиста тисяч осіб, кожна з яких міцно стискає в руках «Аристократію світу духів» і кожна вимагає повернути їй два долари п’ятдесят центів. За якусь мить я подумав, чи не можна було б змінити імена персонажів і жанр — перевести книжку з документалістики в белетристику. Ба, пізно це робити. Триста тисяч примірників уже в руках американської публіки.

Коли я більш-менш оговтався, юнак розповів мені історію своїх пригод, відколи його оголосили загиблим. Три місяці в німецькому таборі військовополонених, десять місяців у шпиталі через запалення мозку, а ще один місяць пішов на те, щоб пригадати своє ім’я. Повернувшись до Нью-Йорка, за якихось півгодини молодий вояк перестрів давнього приятеля. Той витріщився на нього, похлинувся й знепритомнів. Коли приятель отямився, вони вдвох зайшли до аптеки випити коктейлю[14], і цілу годину Косґроув Гарден слухав дивовижну оповідь про самого себе, схожої на яку ніхто й ніколи не чув.

Він під’їхав на таксі до книгарні. Потрібну йому «Аристократію світу духів» уже розпродали. Косґроув негайно сів у потяг до Джолієта, що в штаті Огайо, і з рідкісної примхи долі дістав у руки книжку, яку шукав.

Спершу я подумав, що маю справу з шантажистом, але, порівнявши його із зображенням на фотографії, поміщеній на 226-й сторінці «Аристократії світу духів», я переконався, що переді мною таки Косґроув П. Гарден. Схуд, змужнів, зголив вуса, але це був саме він.

Я зітхнув — глибоко й трагічно.

— Це ж треба — саме тоді, коли «Аристократія» має кращий збут, ніж художня книжка.

— Ніж художня?! — сердито передражнив він мене. — Та вона така і є!

— У певному сенсі… — згодився я.

— У певному сенсі?! Це ж справдешня літературщина! Книжка відповідає всім вимогам жанру: це суцільна довжелезна солоденька брехня. Невже ви назвете її правдивою?

— Ні, — спокійно відповів я. — Назву її документальною. Документалістика — це жанр, що стоїть між вигадкою і правдою.

Розгорнувши навмання книжку, він жалісно й пронизливо скрикнув, чим змусив рудувату дівчину зробити паузу в тому, що було принаймні півфіналом турніру з хрестиків-нуликів.

— Погляньте! — проскиглив Косґроув. — Погляньте! Написано «понеділок». Ось вам до відома, як я прожив понеділок на «далекому узбережжі». Прошу вас! Подивіться! Я нюхав квіти! Провів цілий день, нюхаючи квіти! Бачите чи ні? На 194-й сторінці, нагорі, я нюхаю троянду…

Я обережно підніс книжку до ніздрів.

— Не відчуваю запаху, — сказав я. — Хіба що друкарською фарбою відгонить…

— Не нюхайте! — вигукнув він. — Читайте! Ось тут я нюхаю троянду, і це дає мені привід виголошувати у двох абзацах своє захоплення підсвідомою шляхетністю людини. Одна маленька понюшка! А тоді я присвячую добру годину маргариткам. Господи! Відтепер я не зможу й очей показати на зустрічі університетських випускників.

Перегорнувши кілька сторінок, Косґроув знову застогнав.

— А тут я з дітьми. Танцюю з ними. Весь день проводжу з дітьми, і ми витанцьовуємо. І то не просте собі шимі, а щось естетичне. Я не вмію танцювати й не терплю дітей. Та як тільки вмер, з мене зробили гібрид нянечки й хориста.

— Ось вам уривок, — ризикнув я дорікнути йому, — який вважають дуже гарним. Подивіться, тут описано вашу одежу. Ви вбрані… зараз гляну… гм, у щось таке, як тонкі прозорі шати. Вони розвіваються за вашими плечима…

— …щось таке, як розвіяна спідня білизна, — похмуро буркнув він. — Ще й уся моя голова покрита листям.

Довелося згодитися, там справді згадано листя.

— А однак, — сказав я, — могло бути набагато гірше, подумайте тільки. Автор міг би справді виставити вас на посміх, якби змусив відповідати на запитання про те, котру годину показує годинник вашого діда, або про заборговані три долари вісімдесят центів, які ви колись програли в покер.

Запала мовчанка.

— Мій дядько дивак, — задумливо мовив Косґроув. — Здається мені, що він несповна розуму.

— Зовсім ні, — запевнив я. — Все життя маю справу з авторами, і з-поміж усіх тих, що мені траплялися, у нього чи не найздоровший глузд. Доктор Гарден ні разу не пробував позичити в нас грошей, ні разу не просив звільнити з роботи весь наш відділ реклами й ні разу не запевнив нас, що нікому з його приятелів не вдалося знайти жодного примірника його книжки на весь Бостон.

— Все одно виб’ю з нього оте астральне тіло. Хай дістане прочухана.

— І тим обмежитеся? — занепокоївшись, спитав я. — Ви ж не виступите під своїм справжнім іменем, не зірвете продажу книжки, правда?

— Що?

— Звичайно ж, ви цього не зробите. Подумайте, яке розчарування ви могли б викликати. Ви засмутили б п’ятсот тисяч читачів.

— Усі вони — жінки, — понуро відказав він. — Їм подобається сумувати. А ви подумайте про мою дівчину — мою наречену. Як, по-вашому, вона поставилася до мого нового курсу на квіти після того, як ми розлучилися? Гадаєте, вона схвалює мої танці з купою дітлахів на всій… на всю двісті двадцять першу сторінку? Ще й голяка!

Я впав у відчай. Конче треба було зразу ж дізнатися все найгірше, що мене чекає.

— І що… що ви гадаєте робити?

— Що робити?! — знавіснівши, вигукнув Косґроув. — Посадити в тюрму дядька разом із його видавцем, прес-аташе та всією видавничою гоп-компанією, аж до хлопчика на побігеньках[15], що подавав оті кляті шрифти складачам.

III

На дев’яту ранку наступного дня, коли ми добралися до Джолієта, штат Огайо, я сяк-так вгамував Косґроува й довів його до якоїсь подоби здорового глузду. «Ваш дядько — стара людина, — торочив я, — він збився на манівці. Сам себе ввів в оману, в цьому годі сумніватися. Ймовірно, в дядька слабке серце, тож він може й сконати, побачивши небожа, що зненацька з’явився на доріжці перед домом».

Звичайно, я весь час думав про те, що ми могли б дійти якогось компромісу. Якби вдалося вмовити Косґроува, щоб за помірну суму принишк років на п’ять, то все було б гаразд, як і раніш.

Отже, рушивши з невеличкої станційки, ми оминули селище й у гнітючій тиші пройшли півмилі до житла доктора Гардена. Коли залишилося йти якихось сто ярдів, я зупинився й обернувся до Косґроува.

— Почекайте тут, — попрохав я. — Мушу попередити його, щоб часом не сталося шоку. Повернуся за півгодини.

Спершу він заперечував, та зрештою понуро сів на густу траву біля дороги. Витерши спітнілого лоба, я пішов стежкою до будинку.

Повен сонячного світла сад доктора Гардена приховували японські магнолії, ронячи рожеві сльозинки на траву. Я зразу ж побачив господаря, що сидів біля відчиненого вікна. Сонце лилося, крадькома пробиралося в кімнату, потайки подовжувало квадратні світляні плями на письмовому столі, на безладно розкиданих паперах, а відтак і на колінах самого доктора Гардена, на його кудлатій, увінчаній сивиною голові. Його тонкі пальці діловито перебирали пачку газетних витинків, тільки-но видобуту з бурого конверта, що лежав перед ним на столі.

Малопомітний під покровом магнолій, я підійшов доволі близько й уже мав обізватись, аж тут помітив дівчину в пурпурній ранковій сукні. Пригнувшись, вона пробралася під низько навислим гіллям яблунь, що росли в північній частині саду, і моріжком попростувала до будинку. Позадкувавши, я спостерігав, як дівчина підійшла до відчиненого вікна й запросто повела мову з великим доктором Гарденом.

— Хочу з вами поговорити, — різко сказала вона.

Доктор звів очі, і з його руки випурхнув клапоть «Філадельфії пресс»[16]. Либонь, це була стаття, у якій його титулували «новим Іоанном Богословом».

— Ось про цей непотріб! — повела далі дівчина.

Вона вийняла з-під пахви книжку. Це була «Аристократія світу духів». Я впізнав її по червоній обкладинці з ангеликами в кутках.

— Про цей непотріб! — сердито повторила дівчина й з розмаху жбурнула книжку в чагарник, де вона прослизла між двома стеблами шипшини й невтішно засіла біля коріння.

— Що це ви, міс Таліє[17]?!

— «Що це ви, міс Таліє»! — передражнила вона письменника. — Що це ви, старий дурню? Відмастити[18] б вас добряче за цю книжку!

— Відмастити?..

Тон докторового голосу виражав марну надію, що це слово позначає якусь нову почесть. Не довелося довго надіятися.

— Так, відмастити! — спалахнула Талія. — Ви ж мене добре розчули! Боже мій! Ви що, людської мови не розумієте? Чи були ви хоч раз на студентському балі[19]?

— Я й не знав, — холоднокровно відповів доктор Гарден, — що в Бавері тепер влаштовують студентські бали. Також не знаю прецеденту вживання перехідного дієслова «мастити» з префіксом «від». Щодо книжки…

— Світ не бачив такої ганьби!

— Якщо ви прочитаєте ці вирізки…

Поставивши лікті на підвіконня, дівчина зробила такий рух, наче забажала забратися в кімнату, натомість сперлася підборіддям на руки, щоб дивитися йому просто у вічі, й почала розмову.

— У вас був небіж, — мовила вона. — Не пощастило йому на родичів. То був найкращий у світі юнак. Тільки його одного я кохала, кохаю й кохатиму.

Доктор Гарден кивнув і хотів був щось сказати, але Талія стукнула кулачком по підвіконні й повела далі.

— Ваш небіж був хоробрий, чесний і скромний. Він помер від ран у чужоземному місті, згаснув як сержант Гарден зі Сто п’ятого піхотного полку[20]. Скромне життя, почесна смерть. І що ж ви зробили?! — Її голос помалу гучнішав, аж нарешті задрижав і викликав співчутливий дрож плюща довкола вікна. — Що ви зробили?!! Ви зробили з нього посміховище!!! Ви покликали його до життя як міфічну істоту, що шле ідіотські вісті про квіточки, пташечок і кількість пломб у зубах Джорджа Вашинґтона. Ви…

Доктор звівся.

— То ви прийшли сюди, — почав він пронизливим голосом, — щоб сказати мені про…

— Мовчіть! — вигукнула Талія. — Зараз скажу, що ви накоїли. Нізащо не зможете мене зупинити — з усіма вашими астральними тілами по цей бік Скелястих гір!

Доктор звалився на стілець.

— Ведіть далі, — сказав він, насилу стримуючись. — Кажіть усе, що принесе на язик їдка слина.

Замовкнувши, Талія відвернулась і глянула на сад. Було видно, що вона кусає губи й кліпає, щоб не пустити сльози. За якусь мить дівчина знову втупилася чорними очима в письменника.

— Ви взяли та й використали його, як шмат тіста, — повела вона далі, — й за допомогою ваших облудних медіумів спекли з нього пиріг для істеричок, що вважають вас великим чоловіком. Звуть вас великим! Та ви ж маєте за ніщо гідність і мовчазність смерті! Ви беззубий продажний стариган. Навіть якщо ви справді горюєте, то й цим не можна виправдати вашу гру на легковірності — своїй власній і безлічі інших дурнів. Ото й усе, що я хотіла сказати.

Так само несподівано, як і прийшла, Талія обернулась і з гордо піднятою головою рушила доріжкою — просто на мене. Я вичекав, поки вона пройде повз мене й віддалиться ярдів на двадцять, де її вже не буде видно з вікна. Йдучи м’якою травою назирці, я окликнув дівчину.

— Міс Таліє!

Злегка здригнувшись, вона оглянулася.

— Міс Таліє, хочу вам сказати, що там далі, на стежці, вас чекає сюрприз — хтось, кого ви віддавна не бачили.

Було видно по лиці, що Талія нічого не зрозуміла.

— Не хочеться мені чимось напсувати, — повів я далі, — але й не хочеться, щоб ви налякалися. Бо ж за якусь хвилину вам випаде сюрприз — найбільший за все життя.

— Що ви маєте на увазі? — тихо спитала вона.

— Нічого страшного, — відповів я. — Йдіть собі стежкою й думайте про щось дуже приємне. І враз станеться щось приголомшливе.

На тому я низько вклонився, доброзичливо всміхнувся й спинився з капелюхом у руці.

Спантеличена Талія глянула на мене, помалу обернулася й пішла. За якусь мить вона згубилася з очей за вигином кам’яної огорожі під магноліями.

IV

Чотири дні, чотири задушливі тривожні дні минули, поки я спромігся сяк-так дати лад цьому хаосу й скликати щось схоже на ділову нараду. Перша зустріч Косґроува Гардена з дядечком стала найжахливішою за все моє життя шарпаниною нервів. Добру годину я просидів на слизькому краєчку хисткого стільця, готовий скочити на ноги, як тільки починали тужавіти м’язи юного Косґроува в рукавах піджака. Інстинктивно я сіпався, та щоразу безпорадно зіслизав зі стільця й приземлявся задком на підлогу.

Кінець кінцем доктор Гарден поклав край цим перемовинам — встав і пішов на другий поверх. Вдавшись до погроз та обіцянок, я зумів спровадити юного Гардена до призначеної йому кімнати й вичавив із нього обітницю мовчати принаймні добу.

На підкуп двох старих слуг я витратив усю готівку, що мав при собі, й таким чином переконав їх тримати язик за зубами. Містер Косґроув Гарден тільки що втік із в’язниці Сінґ-Сінґ[21]. Сказавши це, я здригнувся. Зрештою, в повітрі повисло стільки брехні, що ось ця вже нічого не змінить.

Якби не міс Талія, я б піддався вже першого дня й повернувся б до Нью-Йорка дожидатися катастрофи. А тут дівчина повнилася блаженним щастям і ладна була згодитися на будь-що. Я пообіцяв їй, що коли вони з Косґроувом одружаться й під вигаданими іменами проживуть десять років на заході країни, то матимуть від мене щедру віддяку. З радості Талія аж підскочила. Я вхопився за цю можливість і яскраво змалював любовне гніздечко — дім із верандою в Каліфорнії; там увесь рік лагідна погода, й Косґроув іде стежкою додому вечеряти; там романтичні старовинні будинки місіонерів, і Косґроув іде стежкою додому вечеряти; там протока Золоті Ворота в червневих сутінках, і Косґроув іде… І так далі.

Поки я говорив, Талія з утіхи стиха скрикувала. Вже б туди їхала. Саме вона четвертого дня вмовила коханого приєднатися до нашої наради у вітальні. Я залишив служниці записку, щоб нас у жодному разі не турбували, й ми сіли докладно обговорити нашу справу.

Погляди на неї радикально різнилися.

Молодий Гарден міркував десь так, як Чорна Королева[22]: хтось грубо помилився, тож нехай сповна розплачується за це, і то негайно. Годі вже фальшивих небіжчиків у цій сімейці, а якщо хтось не схаменеться, то буде й справжній!

Погляд доктора Гардена звівся до точки — той не знає, як зарадити в цій жахливій плутанині. Їй-бо, краще б самому вмерти.

Погляд Талії відображав побачене в путівнику про Каліфорнію, а також те, що там чудовий клімат і Косґроув іде стежкою додому вечеряти.

Мій погляд полягав у тому, що маємо не такий уже й затягнутий вузол, щоб не вдалося вибратися з лабіринту, і в багатьох інших мішаних метафорах, від яких усьому товариству ще дужче поплуталося в голові.

Косґроув Гарден наполягав, щоб узяти чотири примірники «Аристократії світу духів» і розпочати її обговорення. Дядечко відказав, що його нудить уже від самого вигляду цієї книжки. Талія запропонувала, щоб ми всі поїхали до Каліфорнії й там на місці залагодили справу.

Я роздав книжки — кожному по одній. Доктор заплющив очі й застогнав. Талія розгорнула «Аристократію» на останній сторінці й заходилася малювати чудові будиночки з верандами, в кожному з яких на порозі стоїть юна дружина. Молодий Гарден завзято гортав книжку, шукаючи двісті двадцять шосту сторінку.

— Будь ласка! — вигукнув він. — Ось фотографія з підписом «Косґроув Гарден напередодні відплиття, з невеликою родимкою над лівим оком». А на наступній сторінці написано таке: «Ця родимка завжди непокоїла Косґроува. Він вважав, що тіло має бути ідеальним і що ця вада природним чином сама розсмокчеться». Ба! У мене ж нема родимки!

Доктор Гарден згодився.

— Може, це вада негатива, — припустив він.

— Оце так сказонули! А якби на негативі не було видно моєї лівої ноги, то ви, мабуть, змусили б мене палко прагнути її аж до двадцять дев’ятого розділу й тоді приростили б цю ногу.

— Послухайте! — втрутився я. — Невже ми не знайдемо компромісу? Ніхто ж не знає, що ви сюди приїхали. Невже ми…

Юний Гарден люто глипнув на мене.

— Я ще й не починав. Ще й слова не сказав про те, що в Талії змінилися почуття до мене.

— Яке там «змінилися»! — заперечив доктор. — Я ж їй зовсім не приділяв уваги. Талія ненавидить мене. Вона…

Косґроув їдко реготнув.

— Самі собі лестите. Гадаєте, я ревную до ваших сивих бакенбардів? Кажу, що її почуття змінилися під впливом того, що тут про мене понаписувано.

Талія рішуче подалася вперед.

— Косґроуве, мої почуття до тебе ні на крихту не змінилися.

— Годі тобі, Таліє, — трохи сердито відповів Косґроув. — Хоч на дрібку, а таки мали б змінитися! Як тобі двісті двадцять третя сторінка? Чи змогла б ти кохати чоловіка, що ходить у самій розвіяній білизні? Ще й якогось розмитого, туманного?

— Косґроуве, мене це засмутило. Тобто засмутило б, якби я повірила в таке. Але ж я не повірила.

— Так-таки нічого не змінилося?

У голосі його було чутно розчарування.

— Нічогісінько, Косґроуве.

— Хай так, — з досадою мовив молодий Гарден. — В усякому разі я політичний труп. Тобто якби я взяв та й пішов у політику, то ніколи не став би президентом. Я ж навіть не демократичний дух, а тільки спіритичний сноб.

Сховавши обличчя в долонях, доктор Гарден прибрав позу глибокого смутку.

Я відчайдушно втрутився, та так гучно, що Косґроув хоч-не-хоч змовк і прислухався.

— Гарантую вам десять тисяч щороку[23], якщо виїдете звідси на десять років!

Талія заплескала в долоні, а її коханий, скоса дивлячись на неї, вперше хоч трохи зацікавився моїми словами.

— А що далі, по десяти роках?

— Ну, — обнадійливо сказав я, — доктор Гарден може… може…

— Та вже договоріть, — понуро озвався доктор. — Може й померти? Я на те сподіваюся.

— …тоді ви зможете повернутися вже під своїми справжніми іменами, — безжалісно повів я далі. — Крім того, ми зобов’яжемося не публікувати другого видання цієї книжки.

— Гм… А якщо він не помре за цих десять років? — недовірливо спитав Косґроув.

— Та помру я, — поспішно запевнив дядько. — Про це можеш не хвилюватися.

— А звідки вам знати?

— А звідки про це знає кожен? Така вже природа людини.

Небіж кисло подивився на нього.

— У нашій розмові жарти недоречні. Якщо ви укладете виразно сформульований договір про зобов’язання померти — без усіляких застережень, висловлених не прямо, а у формі натяку…

Доктор невесело кивнув.

— Можу й укласти. З тими грошима, що в мене залишилися, я за цей час таки помру з голоду.

— Це мене влаштовує. І, заради Бога, коли помиратимете, влаштуйте так, щоб вас поховали. Аби ви не лежали отут мертвим і не чекали, поки я повернуся й зроблю вашу роботу.

Видно було, що докторові стало гірко. Раптом Талія, яка досі сиділа мовчки, витягла шию.

— Чуєте? — зацікавившись, спитала вона.

Я теж почув щось схоже на приглушене бурмотіння, яке набирало гучності й змішувалося з тупотом безлічі ніг.

— Чую, — відповів я. — Дивно…

Наша розмова зненацька обірвалася. Надворі бурмотіння погучнішало до монотонного гомону, двері розчахнулися, і до кімнати забігла служниця з безтямними очима.

— Докторе Гарден! Докторе Гарден! — пронизливо скрикнула вона. — Там натовп, чи не мільйон душ, і всі вони йдуть дорогою до вашого будинку! Ось-ось доберуться до веранди!

Судячи з гучності голосів, уже добралися. Я зірвався на ноги.

— Сховайте вашого небожа! — крикнув я докторові Гардену.

Трясучи бородою, витріщивши водянисті очі, той кволо вхопив Косґроува за лікоть.

— Що там таке? — промимрив доктор.

— Не знаю. Негайно відведіть його на горище й засипте листям! Запхніть його за родинні реліквії!

На тому я вийшов, покинувши цю трійцю в розгубленості та паніці, пробіг через хол і вибіг передніми дверима на веранду. Зовсім не передчасно це зробив.

Тут було повно люду. Молодики в картатих костюмах і м’яких капелюхах, літні чоловіки в одежі з протертими манжетами і капелюхах-котелках товпились і штовхалися, кожен із цих людей кивав і гукав мені. Їхньою спільною ознакою були олівець у правій руці напоготові, а в лівій — розгорнутий в очікуванні записник, що зловісною порожнечею сторінок провіщав лихо.

Позаду них, на моріжку, юрмився ще більший натовп: м’ясники та пекарі з фартухами, товсті матрони зі схрещеними на грудях руками, худі матері з піднятими на руках брудними дітьми — високо, щоб було краще видно, крикливі хлопчики, брехливі собаки, страховидні дівчатка, що стрибали, репетували й плескали в долоньки. Тил цього натовпу оточили півкільцем селищні старигани — беззубі, каправі, з роззявленими ротами та сивими бородами, що діставали до ручок ціпків. А за півкільцем сідало жахливе криваво-червоне сонце, виграючи промінням на трьох сотнях згуртованих пліч.

Моя поява викликала галас, а тоді запала тиша — глибока, сповнена значимістю. Безмовність порушили голоси кільканадцяти озброєних блокнотами газетярів, які стояли переді мною:

— Я Дженкінз із газети «Толідо блейд»[24]!

— Я Гарлан із «Цинциннаті ньюс»!

— Мак-Ґрадер! «Дейтон таймс»!

— Корі! «Зейнсвіллл ріпаблікен»!

— Джордан! «Клівленд плейн дилер»!

— Кармайкл! «Коламбус ньюс»!

— Мартін! «Лайма геральд»!

— Раян! «Акрон ворлд»!

Чудно й жахно, немовби географічна карта Огайо збожеволіла, жодна миля не хоче стати квадратною, а міста скачуть із округу в округ. Мені пішла ходором голова.

Знову залягло безгоміння. Я зауважив рух посеред юрби, подібний до кіл на воді чи до хвиль, гнаних вітром на пшеничному лану.

— Чого ви хочете?! — глухо вигукнув я.

— Де Косґроув Гарден?! — відповіли в один голос півтисячі горлянок.

Усе викрито! Навколо мене снували репортери, вмовляючи, вимагаючи й погрожуючи.

— …Ви тримали це в секреті, правда ж?.. мало що не вийшло наяву… оплачує рахунки… чи не згодився б він на інтерв’ю?.. подайте нам цього старого дурисвіта…

Враз дивне хвилювання дійшло до краю поля людських голів та плечей і вляглося. З юрби завзято вибирався цибатий білявий молодик на подібних до ходуль ногах, і десятки рук охоче підштовхували його вперед, до мене. Ось він добрався до веранди… забирається вгору сходами…

— Хто ви?! — крикнув я.

— Моє ім’я — Елберт Вілкінз, — засапавшись, відповів він. — Це я всім розказав про цю справу.

Змовкнувши, Вілкінз випнув груди. Це ж велика мить, у якій він виступає безсмертним посланцем богів.

— Я впізнав Косґроува зразу ж, того самого дня, коли він приїхав! Подивіться… подивіться… — Ми всі енергійно подалися вперед. — Ось його боргова розписка на три долари вісімдесят центів, які він програв мені в покер. Я хочу одержати свої гроші!

Я видавець. Випускаю у світ усілякі книжки. Розглядаюся за книжкою, яку можна було б надрукувати накладом п’ятсот тисяч примірників[25][26] і продати. Нині в моді романи із спіритичним ухилом. Однак я б волів машинопис від запеклого матеріаліста — про заможних завсідників клубів і про розбишакуватих чорнявих дівчат… Або ж про кохання — цілком надійну річ. Адже кохати можуть тільки живі люди.