Я віддав би життя за тебе (збірка)

I

Бричка тяглася млявою риссю. Від світанку в ній їхали дві особи й, повернувши за заставою Роквілл-пайк на дорогу до Вашингтона, так само втомились, як їхні коні. Не зваживши на липневу спеку, рудувата миловидна дівчина зодяглась у блакитну бомбазинову[145] сукню й під час подорожі чемно вислухала братові докори на цю тему. Якщо їй належить стати сестрою-жалібницею у вашингтонському шпиталі, то не личить подавати себе в ось таких веселеньких регаліях. Джозі була засмучена: адже це перше в її житті вбрання як у дорослої жінки. Вдома чимало хлопчаків спостерігало, як Джозі нечестиво світить волоссям, хоч їй уже минуло дванадцять літ та ще й належить вона до сім’ї з суворими правилами, яка переїхала в Огайо з Массачусетсу. Хай там що, а дівчина їхала на війну, наче на вечірку.

— Коли ми туди дістанемося, брате? — злегка ткнула його пужалном сестра. — Це ще Мериленд чи ми вже в окрузі Колумбія?

Доктор Пілґрім, капітан, пожвавішав.

— Либонь, це Колумбія. Хіба що ти примудрилася поїхати навспак. Зупинимось і наберемо води ось на цій фермі, що видніє попереду. Тільки, Джозі, не будь дуже вже щирою з цими людьми. Здебільшого це сецеси[146], і якщо поводитимешся надто приязно, то вони з цього користатимуться. Не допусти, щоб вони дерли носа перед тобою.

— Не допущу, — відповіла вона. — Дам їм знати, що ми відчуваємо.

У цій місцині, мабуть, тільки вони й не знали, що цю частину штату Мериленд тимчасово зайняли конфедерати. Щоб полегшити наступ армії південців на Пітерсберг і наостанок відчайдушно пригрозити столиці, генерал Ерлі підвів маршем свій корпус долиною до меж Вашингтона. Випустивши кілька снарядів на передмістя, він розвернув колони стомлених солдатів на відступ до Вірджинії. Ось саме пройшли останні піхотинці, здіймаючи тонку куряву вздовж дороги. Ця низка озброєних бродяг, що за останні десять хвилин прошкутильгали повз бричку, спантеличила Джозі. Назустріч їхали два вершники. Щось у їхньому русі трохи стривожило дівчину й спонукало спитати:

— Що це за люди, брате? Сецеси?

Їй, та й узагалі будь-кому, хто не бував на фронті, навряд чи вдалося б вгадати професію цих людей, а тим більше — визначити, якій справі вони служать. Тіб Дьюлані, що раніше час від часу публікував вірші в газеті «Лінчберг кур’єр»[147], нині носив капелюха, колись білого, плаща жовто-брунатної барви[148] та сині штани, які колись належали солдату-північанину. Єдиним знаком розрізнення слугував патронний ремінь зі штампом КША[149]. У двох вершників була одним-одна спільна риса — чудові нові карабіни, відібрані минулого тижня від Плезонтонових кавалеристів[150].

У вихорі пилу ці двоє спинилися поряд брички.

— Здоров був, янку![151] — озвався Тіб.

Пригадавши братову засторогу про пиху сецесів, Джозі потягла на себе віжки й спинила коней.

— Ми хочемо набрати трохи води, — пояснила вона вродливішому з цих двох молодиків. — Ми… — і враз замовкла, помітивши, що лікоть капітана Пілґріма сіпнувся назад, а долоня лягла на кобуру й знерухоміла. Джозі втямила чому: другий молодик тримав свого карабіна на відстані трьох футів від братового серця.

Повільно, мало не болісно капітан Пілґрім підняв руки.

— Що це — напад? — спитав він.

Джозі зіщулилася й похилилася, відчувши руку, що сягла поза її плечі. Тіб виймав револьвера з братової кобури.

— Що це? — повторив доктор Пілґрім. — Ви партизани[152]? Ґерили?

— А ви хто? — в один голос запитали Тіб і Вош. Не чекаючи відповіді, Тіб звернувся до Джозі: — Юна леді, відведіть ваш запряг трохи далі, он туди, й поверніть на ферму. Там ви зможете напитися води.

Раптом зауваживши, що це красуня, ще й сміливиця, хоча й налякалася, він додав:

— Ніхто вас не скривдить. Ми маємо намір тільки затримати вас ненадовго.

— Скажіть мені, будь ласка, хто ви, — наполягав капітан Пілґрім. — Та чи знаєте ви, що робите?

— Заспокойтеся! — наказав йому Тіб. — Зараз ви в зоні розташування військ генерала Лі[153].

— У зоні розташування військ генерала Лі! — вигукнув Пілґрім. — Отак ви, вбивці, приспішники Мосбі, вважаєте навіть тоді, коли вибираєтесь зі сховків поміж пагорбів і перетинаєте телеграфні дроти…

Коні, що вже були зійшли з місця, різко спинилися — Вош схопив поводи. Чорними очима він зиркнув на північанина.

— Скажете ще одне слово про майора Мосбі — витягну вас із цієї брички й вишурую кульбабками вашу старечу пику[154].

— Тут леді, Воше, — сказав Тіб. — А цей офіцер просто не знає новин. Відтепер він полонений Армії Північної Вірджинії.

Пілґрім недовірливо глянув на них, а тим часом Вош відпустив поводи, й увесь гурт мовчки рушив до ферми. Допіру тоді, коли крізь гілля та листя стало видно зо два десятки коней та зодягнених у сіре ординарців, капітан таки зачув, що тут щось не те й відомі йому новини таки застаріли на кілька днів.

— Що сталося? — запитав він Воша. — Невже тут армія Лі?

— А ви цього не знали? — відказав Тіб. — Оце саме зараз у нас Ейб Лінкольн на кухні миє тарілки, а генерал Ґрант[155] нагорі застеляє ліжка.

— А-а-а! — пробурчав капітан Пілґрім.

— Послухай-но, Воше, я б таки хотів сьогодні ввечері бути у Вашингтоні, коли туди вступає Джефф Дейвіс[156]. Недовго тривав цей заколот янкі.

Джозі повірила в почуте. Зруйнувався її світ — Хлопці в Блакитному, і Союз Штатів Навіки-віків, і Мої Очі Побачили[157] Хвалу Пришестя Господнього. З горя її очі налилися гарячими сльозами.

— Ви не маєте права взяти мого брата в полон. Це ж не просто собі офіцер, він ще й лікар. Був поранений біля Колд-Гарбора…[158]

— Лікар, он як! То він і на зубах розуміється, га?

— Так, це його спеціальність.

Вони добралися до веранди, й розвідники спішилися.

— Отже, ви зубний лікар? — сказав Тіб. — Саме його ми цілу годину й шукали по всьому Мериленді, моєму Мериленді[159]. Якщо зволите зайти сюди, то, напевно, зможете вирвати зуб одному з достеменних Наполеонів[160], двоюрідному братові імператора Наполеона Третього.

Капітан Пілґрім попередив Джозі:

— Вони нічого путнього не кажуть, лишень жартують.

— Жартують? Ми не жартуємо. Це офіцер, приписаний до штабу генерала Ерлі. Цілу годину горлає тут. Медики з санітарами розійшлися хто куди, а ніхто з особового складу не вміє рвати зуби.

На веранду вийшов штабний офіцер і наставив нервове вухо на торохтіння далеких рушничних пострілів. Тоді скосив очі на бричку.

— Лейтенанте, ми знайшли зубного лікаря, — озвався Тіб. — Провидіння послало його просто в наше розташування, і якщо Наполеон досі…

— Сили небесні! — вигукнув офіцер. — Приведіть його. Ми не знали, чи відвезти хворого кудись, чи залишити тут.

Несподівано Джозі вперше в житті спостерігала справдешню інсценізацію Конфедерації, поставлену для неї на оповитій виноградом веранді. Почалося з раптового виходу сивого чоловіка у вишуканому сірому рединготі, а тоді двох молодших, що на ходу впихали папери в полотняну торбу. Відтак посунув цілий набрід офіцерів — один на милиці; другий роздягнений до спідньої сорочки, із золотою генеральською зіркою, пришпиленою до бандажу на плечі; третій сміється так, наче щойно сказав якийсь жарт сам собі. Загалом же атмосфера була зовсім не бадьора, і дівчина бачила розчарування, віддзеркалене в їхніх втомлених очах.

Уся їх дюжина один за одним робила ті самі рухи. Зауваживши Джозі, офіцер обертався до неї, здіймав правицю до капелюха, доторкався його й злегка вклонявся.

На те Джозі церемонно вклонялася, стараючись прибрати хоч якогось виразу на обличчі — гордовитого, презирливого чи докірливого, але таке не вдавалося, тож вона просто відповідала на їхню люб’язність.

…Враз штабні офіцери злетіли на сідла. Вийшовши з фермерської оселі, ад’ютант зупинився при стремені генерала Ерлі.

— Непогано, — озвався генерал.

Якусь мить він споглядав місто, що не зумів завоювати, примхливе болото, яке заснував інший вірджинець[161].

— Жодної зміни наказів, — сказав Ерлі. — Передайте майорові Мосбі, що я хочу, аби щогодини до Чарлзтауна курсували зв’язківці. Одна батарея кінної артилерії має зчинити великий гармидер, а інженерам тим часом належить підірвати міст через Монтгомері-Крик… Ви це зрозуміли, майоре Чарлзворте.

— Так, сер.

— Мабуть, це все. — Генерал відвернувся. — Ага, ще одне. — Проти сонця він примружився на бричку. — Я так розумію, що ви лікар. У нас тут князь Наполеон… як спостерігач. Вирвіть йому зуба, зробіть усе, що треба. Ці два солдати залишаться з вами. Допоможіть хворому, й коли закінчите лікування, вони відпустять вас і без зобов’язання не брати участі у воєнних діях.

І тут усе заглушив тупіт копит. Дорогою скакали вершники. Біля веранди залишався невеликий загін, тоді як останні частини Армії Північної Вірджинії, повертаючись із вилазки, швидко зникали в далині.

— Маємо зубного лікаря для князя Наполеона, — сказав Тіб французькому ад’ютантові.

— Чудово! — вигукнув той, провадячи до вітальні. — Він страшенно потерпає.

— Цей лікар — янкі, — вів далі Тіб. — Одному з нас доведеться тут наглядати, поки він оперуватиме.

У куті кімнати огрядний хворий, груба мініатюра свого дядька — збурювача світу, відірвав долоню від рота й, стогнучи, випростався в кріслі.

— Оперуватиме! — крикнув він. — Mon Dieu![162] Він буде оперувати?

— Це лікар, — сказав Тіб. — Він зветься…

— Пілґрім, — холодно відрекомендувався медик. — Моя сестра… де вона?

— Я поміщу її в салоні, докторе. Воше, залишишся тут.

— Мені знадобиться гаряча вода, — сказав доктор Пілґрім, — і моя валізочка з інструментами. Вона в бричці.

Князь Наполеон знову застогнав.

— Що ви робити? Різати голову від шиї? Як ви знаєте, що робити, перш ніж дивитися? Ah, cette vie barbare![163]

Тіб лагідно заспокоював його.

— Цей лікар спеціалізується на зубах, князю Наполеоне. Він не нашкодить.

— Я навчений хірург, — сухо мовив доктор Пілґрім. — А тепер, сер, зніміть, будь ласка, цього капелюха.

Князь зняв біле кордовське сомбреро, що вивершувало різномастий набір із сірого фрака, французьких бриджів і драгунських черевиків.

— Чи можемо ми довіряти цьому медикові, якщо він янкі? Як я можу знати, що він не зарізати мене? Чи знає він, що я є громадянин Франції?

— Князю, на випадок, якщо він зробить вам не те, що треба, маємо кілька яблунь і багато шнурків.

Тіб пішов покликати слугу, а тоді заглянув у салон, де на краю софи, напханої кінським волосом, сиділа налякана міс Джозі.

— Що ви зробите з моїм братом?

З жалем дивлячись на обличчя юної, вродливої й згорьованої дівчини, Тіб відповів:

— Ми не маємо наміру скривдити його. Мене більше непокоїть те, що він вдіє з князем.

З бібліотеки долинуло страдницьке виття.

— Чуєте? — спитав Тіб. — Якщо тут хтось і чинить кривду, то це ваш брат.

— Хочете посадити нас у в’язницю Ліббі[164]?

— Та не хвилюйтеся, юна леді. Цього разу ми нікого не ув’язнимо. Вас тут затримають, поки ваш брат не впорається з князем. А тоді, як тільки відійдуть наші кавалерійські пікети, ви удвох зможете подорожувати далі.

Джозі заспокоїлася.

— Я гадала, що всі бої ведуться у Вірджинії.

— Так воно і є. Саме туди ми наступаємо… Вже втретє я поїхав із військом на північ, углиб Мериленду, і втретє відступаю.

— Чому мій брат спитав вас, чи ви не горила?

Джозі вперше подивилася на нього з людською зацікавленістю.

— Мабуть, тому, що від учора я не голився, — засміявся Тіб. — У всякому разі він мав на увазі не горилу, а ґерилу — партизана. Своїх вояків, відряджених із частини, янкі називають розвідниками, а нас, так само відряджених, прозивають шпигунами й вішають.

— Будь-який солдат не в уніформі — це шпигун, — зауважила Джозі.

— Це я не в уніформі? Подивіться на мою пряжку. Можна було б вважати, що половина кавалеристів Стюарта не в одностроях, якби їх одягти в те, в чому вони почали воювати. Скажу вам, міс Пілґрім, я був чепурний солдат, коли поїхав із Лінчберга чотири роки тому.

Тіб описав, як молоді добровольці-південці вбралися того дня. Джозі слухала й думала, що вони подібні до тих перших молодих добровольців-північан, які сідали на поїзд у Чиллікоте.

— …з узятою із материної скрині широкою червоною стрічкою, щоб була замість пояса. Перед нашим загоном одна з дівчат прочитала вірша, якого я написав.

— О, прочитайте цього вірша! — вигукнула Джозі. — Мені було б дуже приємно його почути.

Тіб задумався.

— Мабуть, я вже його й забув. Все, що пам’ятаю, це «Лінчбергу, твої гвардійці[165] прощаються з твоїми пагорбами».

— Мені це сподобалося. «Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами», — повільно повторила Джозі й, забувши про мету, якій служили лінчберзькі гвардійці, додала: — Я б таки хотіла, щоб ви пригадали решту слів.

Коридором донеслися зойки й розмаїті французькі лайки. У дверях з’явилося обличчя занепокоєного ад’ютанта.

— Він вирвав не тільки зуба, але й ротову… Він убив князя, довів до смерті!

Понад його плечем висунулося ще одне обличчя.

— Послухай-но, Тібе… Янк вирвав зуба.

— Справді? — неуважно спитав Тіб, у якого несподівано знову проявилася схильність до метафори. «За півгодини янк вирвав зуба, а його сестра — серце», — подумав він.

II

За хвилину до вітальні увірвався Вош.

— Послухай-но, Тібе, нам нема як тут залишатися. Щойно відступив патруль, відстрілюючись із сідла. Невже ми постановили не відходити звідси? Таж цей лікар знає, що ми солдати Мосбі.

— То ви відійдете звідси без нас? — підозріливо спитав ад’ютант.

— Звичайно ж, — відказав Тіб. — Якийсь час князь може поспостерігати війну з боку янкі. Міс Пілґрім, я не обманюю полонених. Скажу вам, я ніколи не гадав, що дівчина-янкі може бути така вродлива.

— А я ніколи не чула чогось смішнішого, — відповіла Джозі. Однак була рада почути такий натягнутий комплімент. По лінії Мейсона — Діксона[166].

На бігу заскочивши в бібліотеку, Тіб побачив, що князь настільки одужав, що вже сидів прямо, ловлячи ротом повітря.

— Ви майстер своєї справи! — гукнув він докторові Пілґріму. — Подивіться, я живу! Після такого жахіття я досі живий. У Парижі мені сказали ось що: «Якщо вам вирвуть зуба, то помрете від крововиливу». Ось приїдьте до Парижа, і я скажу імператору про вас — про цей новий інструмент, яким ви користуєтеся.

— Це тільки різновид щипців, — буркнув доктор Пілґрім.

— Ходімо, Тібе! — гукнув із порога Вош.

— Що ж, оревуар, сер, — сказав Тіб князеві.

Звук стрілянини долинав уже зблизька. Ледве встигли два розвідники відв’язати своїх коней, як Вош вигукнув: «Хай тобі чорт!» — і показав пальцем на дорогу. Крізь гілля над воротами стало видно шістьох федеральних вояків. Приставивши карабін до правого плеча, Вош сягнув лівою рукою по патронташ у сумці.

— Беру на себе он тих двох зліва, — сказав він.

Сховані за кіньми, вони стояли й вичікували.

— Може, ми ще встигнемо дати драла звідси, — припустив Тіб.

— Я оглянув цю садибу. Тут є сім парканів.

— Не стріляй, поки вони не наблизяться.

Низка вершників їхала неквапною риссю. Навіть після чотирьох років партизанщини по всій цій долині Тіба вернуло від стрільби із засідки, але тут довелося зосередитись на ділі й провести чітку лінію між мушкою карабіна й серединою кітеля капрала-янкі.

— Ти вже вибрав мішень, Воше?

— Мабуть, так.

— Коли зламаємо опір, прорвемося крізь них.

Але до пострілу не дійшло. Знову втілилося нинішнє злощастя армії південців. На Тіба навалилося важке тіло й обхопило руки. Біля вуха пролунав крик.

— Гей, солдати! Тут є заколотники!

У той час як Тіб вивертався, з усіх сил борюкаючись із доктором Пілґрімом, патрулі-північани зупинилися й вийняли пістолети. Вош відчайдушно метався на всі боки, щоб узяти на мушку Пілґріма, але той маневрував, затуляючись Тібовим тілом.

За мить усе закінчилося. Вистреливши один раз, Вош не встиг скочити на сідло: їх усіх оточили федерали. Розлючені приятелі стояли віч-на-віч із вояками, що вже взяли їх у полон.

— Це партизани Мосбі, — різко сказав федеральному капралові лікар.

Круті були ці роки на кордоні між Північчю й Півднем. Федерали вбили Воша, коли він ще раз спробував утекти, вхопившись за револьвер у капраловій руці. Тіба, що досі пручався, скрутили й прив’язали до поручнів веранди.

— Тут є добряче дерево, — сказав один із федералів. — Є й мотузка, щоб погойдатися.

Капрал перевів погляд з доктора Пілґріма на Тіба.

— Ти один із партизанів Мосбі?

— Я з Сьомого вірджинського кавалерійського полку[167].

— Я не про те питаю. Ти один із партизанів Мосбі?

— Не ваше діло.

— Гаразд, хлопці. Дайте-но мотузку.

Знову дав себе знати суворий і вимогливий доктор Пілґрім.

— Вважаю, що не варто його вішати, але, звичайно, цьому воякові нерегулярних військ добре було б збити пиху.

— Іноді ми підвішуємо таких за великі пальці[168], — запропонував капрал.

— Так і зробіть, — згодився Пілґрім. — Він натякав, що мене повісять.

…О шостій вечора на дорозі знову був рух. Дві добірні бригади Шерідана йшли в долині навздогін за частинами Ерлі, переслідували й раз у раз атакували їх. Знову до столиці надходили свіжі овочі й пошта. Закінчився наскок конфедератів, залишилося кілька відсталих солдатів, що лежали, виснажені, вздовж шляху Роквілл-пайк.

У фермерській оселі панував спокій. Князь Наполеон чекав швидкої допомоги з Вашингтона. Не було чутно ні звуку. Лише Тіб, у якого злазила шкіра з великих пальців і поступово сповзала на суглоби, декламував сам собі уривки власних політичних віршів. А коли вже не міг пригадати більш, тоді став розмірковувати про те, що з ним робиться:

«Великі пальці схожі на рукавицю: вони вивертаються. Коли вириватимуться нігті, я репетуватиму…»

Увесь час Тіб співав нову пісню, яку він заводив перед тим, як вимаршувати з Лінчберга:

Джозі дочекалася, поки настала темрява й захропів вартовий на веранді. Знала, де драбина, бо чула, як вона гупнула об землю після того, як підвісили Тіба. Наполовину перепилявши шнурка, Джозі пішла до своєї кімнати й принесла подушки. Тоді підставила під Тібом стіл і стос цих подушок.

Цій дівчині не треба було підказувати, що і як тут робити. Коли Тіб упав, хрипко хапнувши повітря й пробурмотівши «…служи своїй країні, й не буде чого соромитися», вона вилила півпляшки хересу на його кисті. І враз, відчувши нудоту, побігла до своєї кімнати.

III

Як завжди буває в разі перемоги, на Півночі війна закінчилась аж у тисяча вісімсот шістдесят сьомому. Джозі підросла до дев’ятнадцяти літ і пишалася тим, що допомагала братові, відшкодовуючи своєю тактовністю його зарозумілість. Дівчина променіла гарним личком для молодиків-урядовців, танцюючи на балах, де в кінці кімнати профіль президента Джонсона меланхолійно тінював проти безлічі квітів із долини Шенандоа.

— Що ж, власне, означає слово «партизан»? — якось спитала вона одного військовика. — Ой, дякую, надто вже міцно ви мене пригортаєте.

Однак Джозі не вийшла заміж за жодного з них. Її очі бачили прихід слави Господньої, а згодом вона побачила хвалу Господові, складену знятими вгору великими пальцями.

Прийшовши додому з ринку, вона гукнула служниці:

— Я сама відповім на дзвінок, Кенді!

Але по дорозі до дверей зісковзнув обруч із фіжмів[170] і поставив Джозі підніжку, тож вона спитала, не відчинивши:

— Хто це?

— Я хочу побачитися з доктором Пілґрімом.

Джозі вагалася. Її брат спав.

— Боюся, що зараз він не зможе побачитися з вами, — відповіла вона.

Та як тільки Джозі відвернулася від дверей, знову озвався дзвінок — різкий і настійний. Цього разу з кухні придибала Кенді.

— Скажи йому, що сьогодні вранці лікар ні з ким не зможе побачитися.

Увійшовши до вітальні, Джозі трохи перепочила. Служниця перервала спочинок.

— Міс Джозі, це справдешній паяц. Здається мені, що він задумав усім вам накапостити. Має на собі чорні рукавички, які трусяться, коли він говорить.

— Що він сказав? — з тривогою спитала Джозі.

— Тільки те, що хоче бачити вашого брата.

Джозі знову вийшла в передпокій — невеличкий чотирикутник, освітлений півкруглим вікном, яке проливало синє й оливкове сяйво. Кенді залишила двері прочиненими, й Джозі обережно визирнула з безпечного сутінку. Побачила половину капелюха та половину плаща.

— Що ви хочете?

— Я мушу зустрітися з доктором Пілґрімом.

З язика вже мало не зірвалося категоричне «ні», але тут за порогом з’явився ще один відвідувач, і Джозі завагалася, свідома того, що не можна прогнати цих двох гостей, не порадившись із братом. Переважило те, що їх таки двоє, тож вона відчинила двері навстіж. І зразу ж пошкодувала, що так зробила: дві постаті, які стояли під дверима, миттєвим поривом пам’яті повернули Джозі в липневий день три роки тому. Той другий прибулець був молодий французький ад’ютант князя Наполеона, а того першого, в чиєму голосі служниця зачула невиразну небезпеку, Джозі востаннє бачила як м’яту грудку болю на фермерському столі. Першим озвався француз.

— Ви, мабуть, не пригадаєте мене, міс Пілґрім. Мене звуть Сільве. Нині я військовий аташе при посольстві Франції у вашій державі, а зустрілися ми з вами під час війни — того дня, коли ваш брат подав допомогу князеві Наполеону.

Джозі застигла біля одвірка, насилу стримуючись, щоб не крикнути: «Так, але що тут робить цей південець?!»

Тіб мовчав, однак думки Джозі бігли так прудко та злагоджено, що й словами годі було чіткіше пояснити справу, в якій він прийшов, а тепер-от спантеличився від зовнішнього вигляду вродливиці та несподіваного приходу французького аташе. Світло в його очах довго визрівало й виношувалося. Упродовж двох років Тіб не давав спокою Джозі в її снах, так що її уява виразно відтворила Тібове жахливе опритомнення тої ночі, втечу до світ сонця й нестерпне страждання, яке супроводжувало пошуки притулку вранці. Попрацювавши кілька місяців у солдатському шпиталі, Джозі могла передбачити ампутацію його обдертих великих пальців.

— Тільки тому, що пакетбот «Рошамбо» відпливає вже післязавтра[171], — повів далі француз, — я наважився заявитися сюди о такій годині. Міс Пілґрім, князь не забув про велику допомогу, яку йому подав ваш брат. Сьогодні вранці відкладено навіть найважливіші телеграми, аби тільки я зміг приїхати й побачитися з вашим братом. Нині в Європі біль зубів має велике міжнародне значення… — Крадькома кинувши оком, він тільки тепер зауважив, що поруч стоїть Тіб, але ці два молодики не впізнали один одного. — Чи можна мені трохи поговорити з вашим братом?

З-понад плеча Джозі раптом пролунав голос:

— Я лікар Пілґрім. Хто хоче поговорити зі мною?

Інстинктивно Джозі затулила повний сонячного світла простір між Тібом Дьюлані, колишнім сержантом кавалерії Стюарта, та дантистом Ернестом Пілґрімом.

— Вибачте, джентльмени, — сказав доктор Пілґрім, — але зараз мені ніколи балакати з вами. — Він звернувся до Джозі: — Сьогодні якраз той ранок, який я пообіцяв призначити на лікування зуба Кенді. Тому-то я так рано прокинувся. — Лікар потіснив сестру й став віч-на-віч із двома чоловіками. — У нас є вірна служниця-негритянка, і я віддавна вже маю намір поставити їй коронку на зуба. Тому, на жаль, у найближчі кілька годин я не зможу нікого прийняти. Моя сестра візьме ваші адреси й умовиться з вами про консультації.

Джозі бачила, що брат налаштований холодно й неприязно. Рушивши до сходів, він покликав Кенді з кухні. Служниця з кошиком у руці поквапилася вслід за дантистом.

Джозі, єдина з п’яти осіб зорієнтована в усій ситуації, навмисне зволікала, щоб виграти на часі.

— Дуже добре. Якщо ви, джентльмени, дасте мені свої адреси…

— Я прошу лише одну хвилинку лікаревого часу, — сказав капітан Сільве.

— Дам вам цю одну хвилинку, — нетерпляче відказав Пілґрім. — Ця бідолашна темношкіра жінка потребує мене більше, ніж будь-хто, і я ані не гадаю ставити білого поперед чорного в черзі тих, кому потрібна моя допомога.

Капітан Сільве пояснив, у чому річ, і доктор Пілґрім аж так пом’якшав, що провів його до краю веранди на розмову, а Джозі кілька хвилин побула віч-на-віч із Тібом. Не могла розв’язати вузли на тих старих шнурах, які колись перепиляла, й тепер ненадовго могла затримати його своєю яскравою вродою.

— Мій брат не знає, хто ви, — швидко сказала Джозі. — Що ви тут хочете?

Знову вона вичитувала темні години й зловісні роки, що залягли за його очима.

Тіб відвів очі.

— Я приїхав тільки задля візиту.

— Мій час обмежений, як я й попередив, — обернувся Пілґрім. — Джозі, скажи кожному, хто тільки прийде, що я буду вільний після четвертої години.

Кивнувши Тібу, він ступив до сходів, неуважно слухаючи французові вмовляння. І ось несподівано всі п’ятеро йшли залитою сонцем вулицею — Джозі без капелюшка поряд із Тібом, а Кенді замикала процесію.

— …але ж це призначення на імператорський двір, — гаряче переконував Сільве. — Ви станете асистентом великого доктора Еванза[172], вам у Парижі будуть усі протегувати. Тобто шанувати, як кажуть англійці. Ви ж розумієте, докторе.

Пілґрім зупинився, і за ним зупинилася вся процесія.

— Передусім я американець. Покладатимуся тільки на свій розсуд, коли вирішуватиму, чи прийняти таку несподівану пропозицію, якщо взагалі стану вирішувати.

З розпачу Сільве змахнув руками.

— Хірург Французької імперії! Висока платня, можливий Legion d’honneur[173], розкішний екіпаж, щоб їздити до Bois de Boulogne[174], а ви гадаєте залишитися тут, у цій заболоченій ямі?

Доктор Пілґрім рушив з місця.

— Для мене це не заболочена яма, — відрубав він. — Чи бачили ви коли-небудь он той будинок ліворуч?

— Звичайно. Це Капітолій.

— Саме з його сходів наш президент-мученик виголосив свою другу інавгураційну промову[175].

За плечима Джозі смиренно й тихо озвався голос:

— Не знаю, чи ви всі йдете туди, куди треба піти задля мене. Мені здається, що я просто плентаюся за вами.

Почувши від Кенді таку спонуку, Джозі відчула себе якоюсь бездумною часткою цієї пішої процесії, тож якнайлагідніше спитала брата:

— Куди ми йдемо, Ернесте?

— До ювеліра, звичайно, — відповів Ернест. — Я не зможу зробити золотого зуба з нічого. Сказав же тобі, що вчора ввечері я використав останній шматок золота.

Якби молодий південець заговорив, то Джозі, може, щось та й змінила б, але в ньому тільки відображалася її нерішучість.

На наступному перехресті Джозі, пройнявшись гнівом, обернулася до Тіба.

— Вибачте нам, сер. Ви можете прийти іншим разом, коли мій брат зможе вас прийняти.

— Мабуть, я таки супроводжуватиму вашого брата, — понуро мовив Тіб.

— Прошу вас, — шепнула вона. — Буде ще щось із цієї жахливої війни?

— Сподіваюся, що при вас не буде насильства, — відповів Тіб.

Задавши темп ходи, доктор Пілґрім кинув погляд через плече.

— Прогулянка корисніша для здоров’я, якщо швидко йдеш.

Він вів учену мову про Капітолій аж до самих дверей ювелірної крамниці Вайнера на Пенсильванія-авеню.

Ось тут два ранні відвідувачі відчули, що це вже не їхня справа, й відстали від Пілґріма, Джозі та Кенді, коли ті входили в крамницю.

— Не можу цього зрозуміти, — сказав капітан Сільве. — У Вашингтоні мене втримував тільки обов’язок. Аж ніяк не розваги. Два чи три доми, кілька вродливих дівчат, як-от міс Пілґрім, ото й усе.

Водночас із Тібом він сягнув клямки й відсмикнув руку, зім’явши великим пальцем інший великий палець — м’який на дотик, у чорному шкіряному покритті.

— Я завдав вам болю? — вигукнув він.

— Що? Ага, вже бачу.

Тіб побачив, що випханий великий палець його рукавички сплющився від випадкового натиску. Інстинктивно друга рука потяглася виправити ушкодження, поки Тіб ліктем тримав двері відчиненими.

— Ви мені не зашкодили… Зі мною стався нещасний випадок. У мене немає великих пальців.

Капітан Сільве, вихований у вельми благородних традиціях Сен-Сіра[176], ніколи нікого не випитував, якщо той сам не розповідав. Однак він цікаво придивлявся до Тіба, коли вони удвох увійшли в крамницю. А тоді, як ото француз, захопився купівлею.

Містер Вайнер видобув зі своїх запасів покриту оксамитом дошку з кількома десятками золотих речей — службових відзнак, кокард, емблем та незнаних чужоземних монет. Понад деякими речами були різнобарвні стрічки. Над цим добром нахилилася Кенді, бурмочучи собі під ніс, що вона «тільки придивляється», а тим часом доктор Пілґрім зважив одну з цих штук у руці.

— Це найкраще золото, — сказав він.

Кенді тішилася найважливішою миттю свого життя і, попри свою повагу до Пілґріма, не могла допустити, щоб будь-хто це злегковажив.

— Докторе, ви сказали, що я можу сама собі вибрати зуб. — Вона звела очі на ювеліра. — Чи є у вас справжня позолота?

Доктор Пілґрім зітхнув. Цього ранку можна було б прийняти дюжину пацієнтів.

— Кенді, я ж тобі пояснив, що позолота — це зовсім не золото. Я не можу зробити тобі зуба з позолоти, бо тоді він не жуватиме.

— Де я тільки не бувала, всюди вважали, що позолота цінніша, ніж золото. Знаю, про що кажу, докторе Пілґрім. Коли я наділа обручку, вона розповзлася на пальці за півгодини перед шлюбом. А ось стільки років мию позолочені рамки — тільки трішки пускають тої позолоти на руки.

Боязко кинувши оком на Тіба, Джозі втрутилася в розмову, щоб допомогти братові виправити уявлення Кенді про цінні метали.

— Кенді, ти ж не зробиш зуба з апельсинової шкірки, га?

— Ні, мем, але мені здається, що в кабінеті доктора Пілґріма багато позолоти — такої, що облітає з портретів.

— Це золотий лист, — відповів Пілґрім. — У Вашингтоні взагалі немає такого. Треба було б розплавити цей брухт і з нього зробити тобі зуба. Якщо хочеш сама собі вибрати різець, то поквапся. Ось маєш «Об’єднаній Ірландії[177] та друзям звільнених рабів»[178]… — І відверто сказав ювелірові: — Це зовсім не золото. Якась пробка від пляшки. З такого я ніколи не робив коронки.

Збентежившись, містер Вайнер засунув фальшивку в кишеню.

— Мабуть, помилково потрапила сюди.

Докірливо глянувши на нього, Пілґрім обернувся до Кенді.

— Ранок минає, Кенді. Мені ще забере трохи часу, щоб налагодити знаряддя. Зроби вибір. Ось тобі «Об’єднані ветерани Мексиканської війни[179], тридцять п’ять років служби з Дж. П. Вертгаймером».

— Я ніколи не служила у Вертгаймерів.

— Гаразд, Кенді. Оце остання з усіх речей на вибір. Якщо тобі не сподобається, то я сам її візьму. На ній написано: «Почесний легіон за надзвичайну відвагу — рядовому Джорджеві Ейкену[180], вбитому під Геттисбергом 2 липня 1863 року».

— І ви з цього зробите зуб для негритоски, — зненацька озвався до Пілґріма Тіб.

Капітан Пілґрім незграбно повернувся до нього.

— Сер, я не знаю, хто ви й чому ви з нами, але в нашому домі не вживають слова «негритоска».

Джозі побачила цівку Тібового револьвера, рівнобіжну з краєм прилавка, і пробігла поглядом уздовж лінії, що з’єднувала дуло й нагрудну братову кишеню. Так само було й з карабіном, який три роки тому націлився на ту саму мішень.

— Руки вгору, Пілґріме, — сказав Тіб.

Лікареві руки, що зважували два металеві шматочки, підвелися трохи вище.

— Хто ви такий? — спитав Пілґрім. — Що означає це несусвітне безглуздя?

— Розчепірте пальці. Десь так, добре.

Дуло здійнялося до кута в сорок п’ять градусів, услід за лікаревими кистями.

— Ще вище, докторе. Ви не проти повернути долоні так, щоб монета була на лінії вогню? Я відстрелю її з вашої руки… Підніміть руки ще вище.

— Ви божевільний.

— Колись ви розпорядилися підвісити мене за великі пальці. Я прийшов убити вас, але, мабуть, просто виб’ю ці медалі з ваших рук.

— Вийди звідси, сестро, — сказав доктор Пілґрім. — Це божевільний.

Тіб зволікав, сам не знав чому. Пробував згадати жахливі ночі. Прагнучи утвердитися в рішенні, Тіб наклика`в порив пам’яті про той день, коли він уперше взявся орати поле покаліченими руками.

— Відступіть звідси, — погрозливо наказав він.

Джозі вже кинулась була поміж них, але капітан Сільве потягнув її назад.

— Це божевільний, — сказав він.

Містер Вайнер раптово зник із завмерлої живої картини, югнувши під прилавок. І тут капітан Сільве пригадав, де й коли бачив Тіба Дьюлані.

— Почекайте трішки, — попросив він. — Ви тямите, що тут є міс Пілґрім?

— Так, — відказав Тіб.

— А чи знаєте, що міс Пілґрім у ту ніч перетяла мотузку, на якій вас підвісили? Сьогодні я не зразу вас упізнав, але тої ночі я був у фермерському будинку з князем Наполеоном і знаю, що наступного ранку цю дівчину мало не заарештували.

У мить Тібового потрясіння й подиву перед Пілґрімом опинилися дві жінки. Джозі затулила собою брата, а перед нею стала Кенді.

— Було б краще, якби вона дала вам і далі висіти, — сказав доктор Пілґрім. — Відступися, сестро.

— Цього я не знав, — проказав Тіб напруженим голосом. І додав, відчувши, що йому виривають із рук намір, з яким він жив три роки: — Здається, я вже не зможу це зробити.

— А мені здається інакше, — сердито відказала Кенді. — Бачу, що ви ладні прострелити нас трьох навиліт.

Тіб позадкував до дверей.

— Я не знав цього, міс Пілґрім, — повторив він. — Несила прострілювати ангела.

Тіб вийшов, покинувши всіх п’ятьох у раптовій тиші. Містер Вайнер обережно вибрався з-під прилавка в ту мить, коли повільно опустилися руки доктора Пілґріма.

— Може, мені пуститися за ним? — спитав продавець. — Може…

— Ні, — відповів лікар, поклавши на прилавку медаль Почесного легіону, і жваво повів далі: — Це очевидно шмат найкращого металу.

IV

Навіть у Франції Джозі іноді ввижалися чорні рукавички, що вигулькували з-за рогу. Ернест ходив на роботу та допомагав великому докторові Еванзу налагоджувати китайські усмішки членам королівської родини, й поки князь Наполеон іще не попав у неласку, брат і сестра почувалися міцно вкоріненими членами американської колонії.

Повертаючись до Франції після поїздки до Штатів у 1869-му, Джозі всі дні, аж до останнього, пролежала на постелі, зморена важкою подорожжю. Уже в Гаврській гавані вона, прямуючи на палубу, запаморочилася від раптової нерухомості, як від хитавиці, й не зогледілася, що якийсь чоловік допоміг їй встояти на ногах і підтримував під лікоть, поки корабель плавно ковзав тихими мілинами. За якусь мить, коли вони впізнали одне одного, Джозі не могла придумати чогось такого холодного й сухого, що годилося б йому сказати. Вони говорили про лихо, що переслідувало французькі війська на кордоні, й прагли дізнатися новини, побувши три тижні на морі відірваними від світу.

Знайшовши разом із Тібом купе першого класу в поїзді до Парижа, Джозі запитала:

— Ви подорожуєте?

— Я військовий кореспондент, — відповів він. — Їду на фронт як представник газет «Ричмонд таймс-диспетч[181]», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Коли будете в Парижі… — Джозі прикусила язика. Мало не запропонувала йому завітати, а закінчила іншими словами: — …побачите, що консул завжди радий допомогти.

Уже кілька хвилин Тіб мав на оці чотирьох чоловіків, що тинялися проти відчинених дверей купе, однак не приготувався до розвитку подій. Щойно пролунав свисток, сигнал від’їзду, — всі четверо ввійшли в купе, і зразу ж двоє з них повели його до сусіднього вагона «на невеличкий допит, месьє». Було чути, як за плечима протестує Джозі, однаково здивована й обурена.

— У чому річ? — спитав Тіб.

— Ви їдете до Ельзасу?

— А яке вам до цього діло?

— Це він, цілком певно, — сказав чоловік, зв’язуючи ззаду Тібові руки. — Вони знайдуть потрібне в жіночому капелюшку.

У купе Джозі мала свій клопіт.

— У моєму капелюшку нічого нема. Я купила його в Америці.

— Шкода, але на ньому французький ярлик, — сказав один із напасників.

— Природна річ. Це ж французький капелюшок.

— І, природно, ви не мадам Шермер, — зіронізував агент, — а ваш приятель не синьйор Маріо Вілліціо, що служить прусському уряду[182].

У сцену втрутився чоловік в уніформі.

— Ви ідіоти, — сказав він. — Шпигунів упіймали в передньому вагоні, п’ятому звідси.

— Але ж оці двоє саме ті люди. Можна розпізнати по обличчях.

— Негайно обстежмо капелюшок. Поїзд розділяється. Ці останні чотири вагони мають тут стояти, поки не надійде британське поштове судно.

За три хвилини вони повернули Джозі суміш пір’я, розеток і стрічок у тулії того, що колись було паризьким капелюшком.

— Просимо пробачення, мадам. Ви хотіли б приєднатися до вашого супутника?

— Так, — сказала Джозі. — Втім, воно на одне вийде. Я просто хотіла б потрапити в ці перші вагони.

— Тоді вам треба поквапитися, мадам.

Спереду бухнув локомотив і брязнули міжвагонні муфти. Саме в цю мить, коли Джозі дійшла до тамбура, передня частина потяга відділилася.

— На жаль, мадам, ваш чоловік опинився спереду.

— Він мені не чоловік, — відповіла Джозі.

— Ваш приятель, — виправив себе той в уніформі. — Зрештою, цей вагон уже повертається до нашого.

Але передній вагон зволікав. Тим часом Тіб показав свої акредитаційні документи й, звільнившись, поспішив повернутися до Джозі. Вони стояли на двох вагонних майданчиках, попереду французів, які жалкували, що розлучили — з усього видно — закоханих. Перш ніж вдалося щось вдіяти, передній вагон надумався й рушив — геть звідси.

— З вами все гаразд?! — гукнув їй Тіб.

— Зі мною — так! З капелюшком — ні! Понівечили його!

З пихканням віддалялася передня частина. Джозі стояла на майданчику з капітаном французької поліції.

— Гарна тут місцина, — сказав він, щоб утішити.

— Так, — лаконічно згодилася вона.

— Закоханому все видається гарнішим, — галантно вів далі капітан. — Не хвилюйтеся, в Парижі ви зможете зустрітися з вашим приятелем.

— Дали б ви нарешті мені спокій, — відрубала Джозі.

— Таке я теж ціную, мадемуазель, — вклонився він.

Поїзд на Париж від’їхав так далеко, що виглядав плямкою — такою самою маленькою, як і шанс знову побачитися з Тібом. Невтішна Джозі стояла, дивлячись на рвані розетки у фетровій тулії, схожій на супову миску. Такі самі, як і її стосунки з Тібом.

V

Доктор Пілґрім, Grand Maître de l’Ordre de l’Hygiene Publique[183], асистент великого доктора Еванза, стоматолог королівського двору ще й різних Бурбонів, Сесілів, Черчиллів, Вандербілтів, Габсбурґів, Шамбренів і Асторів, щойно дістав квіти від садівника в Тюїльрі, якого безплатно полікував, а тепер-от не зворушився від цього подарунка. Пілґрім ретельно, але холодно виконував свою благодійну роботу, і нині його набагато більше хвилювало нове зуболікарське крісло, яке він нещодавно винайшов разом із доктором Еванзом. Був радий, що закінчилася війна, хоча французи її й програли. Медична практика має поліпшитися. Ось двічі хтось подзвонив у вхідні двері. За третім разом лікар вийшов у передпокій подивитися, чому не відповіли на дзвінок, і наткнувся на Джозі, що прожогом бігла вгору сходами.

— Чому ніхто не пильнує за дверима? — спитав він, але сестра перебила його.

— Ой, не турбуйся дзвінками. Дай-но скажу тобі, хто тільки-но увійшов і чекає внизу.

— Мені однаково, — відказав брат. — Треба відповідати на дверні дзвінки.

Насправді ж відповідь дано лише цієї миті. Молодика, що чекав, здивували слова жінки, яка його впустила.

— Ви від доктора Еванза?

— Ні, мем. Я представляю газети «Ричмонд таймс-диспетч», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Звідки ви довідалися, що я тут? — поцікавилася вона.

— Сам не знаю, — відповів Тіб.

— Ох, — нервово сказала леді. — Що ж, гадаю, вам можна увійти.

— Може, вам щось болить? — спитала вона, опинившись разом із Тібом у світлі газового ріжка в приймальні.

— Ні.

Трохи збуджена, ця жінка почувалася так, ніби за це треба вибачитися.

— Востаннє я побувала в лікарському кабінеті ще молоденькою. Тому-то й почуваюся ні в сих ні в тих.

— Ну, а вам нічого не болить? — своєю чергою поцікавився Тіб.

— Так, — кивнула вона, — мені болить від образи та приниження.

Тіб допитливо глянув на жінку.

— Я можу зрозуміти це почуття, — мовив він.

— Ви американець, — зауважила його співрозмовниця. — Мій батько був громадянин Сполучених Штатів, хоча й народився в Шотландії[184].

— Я не американець, а вірджинець, — заперечив Тіб. — Доки житиму, ці дві речі ніколи вже не означатимуть для мене одне й те саме.

Жінка зітхнула.

— На жаль, я походжу з нізвідки. Тридцять років силкувалася бути француженкою, але тепер знаю, що в мене немає національності.

— Як і я, — кивнув Тіб. — Я громадянин порожнечі, частка втраченої справи — поламана та побита.

Двері відчинилися, до приймальні увійшла Джозі Пілґрім і швидко підійшла до жінки.

— Ваша величносте, коні доктора Еванза будуть тут за п’ять хвилин.

— Не маю нічого проти, щоб почекати, — відповіла імператриця[185]. — Я розмовляла з цим молодим американцем.

Здивовано глянувши на Тіба, Джозі вклонилася й звернулася до імператриці:

— Чи не бажаєте зайти до моєї кімнати?

— Волію не рухатися. Я сиджу на своїй скриньці з коштовностями.

Півгодини тому Тіб бачив юрбу, що проходила повз Тюїльрі, й задумався про імператрицю та її двір, цікавий знати, чи зроблять нову Марію-Антуанетту[186] із цієї милої іспанки з химерною долею. Тепер він дивився на зів’ялу леді в чорному капелюшку й не сумнівався в тому, що це імператриця.

— Чи можу я чимось прислужитися? — спитав він.

— Ні, дякую, — поквапилася з відповіддю Джозі. — Мій брат і доктор Еванз подбають про все.

— Але ж він може прислужитися. З трьома американцями я почуватимуся ще безпечніше, ніж із двома. Якщо він поїде з нами, то я оціню це як велику послугу.

— У мене є кінь, — докинув Тіб.

— Тим краще, — розсудила імператриця. — Будете нашим кортежем.

…За десять хвилин біля конюшні зібрався невеликий гурт. З вулиць було чути гомін натовпу, уривки пісень Беранже, прокльони на адресу імператора, імператриці та двору, невпинне човгання ніг по бруківці, що рухалися до вогню й катастрофи. Доктор Еванз, напружений і сповнений рішучості, стояв між імператрицею та червоною загравою смолоскипів на вулицях — як міг, затуляв її собою від небезпеки та ненависті.

— Отже, їдете з нами, — сказав він Тібові. — Пам’ятайте, ми умовилися вдавати, що веземо божевільну жінку до Трувілля[187].

— Я божевільна! — вигукнула імператриця. — Уже вважаю, що так воно і є. Нехай цей юний вірджинець їде в кареті з нами, тоді ми зможемо побалакати про те, як воно — бути вигнанцями. А добрий доктор Пілґрім буде радий сісти на його коня й у цей вечір відігравати роль форейтора. Хіба не так, докторе Пілґрім?

Пілґрім кинув лютим оком на Тіба.

— Так, ваша величносте.

— То ми готові? — спитав Еванз.

Кортеж поїхав глухими вуличками, що вели до рогатки Порт-Мейо[188]. Подорожніх кілька разів окрикнули, але не було жодної спроби зупинити карету. На неї в передмісті байдуже дивилися крейдяні білі вікна понад заснулими дорогами. Десь опівночі, коли остання з французьких суверенів виїжджала з Іль-де-Франсу[189], очі Джозі сонно зімкнулись, і Тіб міг нарешті спостерігати її так, як завжди хотів.

У трувілльському трактирі «Інн де маріньєр» втікачі нарадилися про те, як діяти далі. У гавані на якорі стояла яхта. Як з’ясувалося, вона ходить під британським прапором і належить серові Джону Берґойну[190]. Імператрицю вмовили прилягти під доглядом доктора Еванза, а Тіб і доктор Пілґрім подалися до узбережжя, щоб обережно розвідати про човен, яким можна було б скористатися. У них не було причин запідозрити, що хтось простежив їхній від’їзд із Парижа. Їх непокоїв тільки допитливий погляд, який кинув на імператрицю кельнер цього трактиру. Та коли вдалося роздобути човна, з’явилася засапана Джозі, й обох чоловіків на мить охопило побоювання.

— У чому річ?

— Доктор Еванз хоче, щоб ви повернулися до трактиру й поговорили з цим кельнером. Той никає в передпокої біля кімнати імператриці, а коли я заговорила з ним, то він тільки засміявся і вдав, що не розуміє моєї французької.

— Я повернуся, — відповів Тіб.

— Ні, краще піти мені, — заперечив Пілґрім. — Я тільки один раз у житті веслував, і мені не хочеться ризикувати вдруге.

Він швидко рушив. Не побачивши поруч себе сестри, обернувся й помітив, що вона сідає з Тібом у човен.

— Усе в порядку! — гукнула Джозі. — Я не раз веслувала, а двоє в човні — це краще, ніж один!

Пілґрім попрямував до трактиру.

Розкішний ранок й осяяна сонцем гавань спонукали Джозі забути про невеселі події попередньої ночі та тривожне завдання, яке стояло перед ними всіма. Удвох із Тібом вони перепливли темну спокійну воду гавані й опинилися на хвилях та проти вітру з боку моря. Маленький човник просувався повільніше. Зауваживши, що безпалі руки Тіба доволі незграбні, як на завеликі ручки весел і на неспокійне море, дівчина запропонувала:

— Візьму-но я ці весла й прикладуся, щоб скоріше добратися.

— Ні, — вперся Тіб, — краще не беріться до цього.

Але Джозі вже сиділа на банці біля корми й вставляла весла в кочети.

— Згода, — сказав він. — Маєте задати темп.

А за мить вона опинилася в Тібових обіймах, тоді як одне весло відпливало в море.

— Ой як шкода, — мовила Джозі, задихаючись. — Я ж справді вмію веслувати.

— Зі мною все гаразд, — відповів він.

— Я хочу спробувати ще раз, — наполягала Джозі. — Ваші руки… вони такі…

Вона прикусила язика.

— Мої руки в порядку, — запевнив Тіб. — Гадаю, що ними зможу подбати про нас обох.

— Знаю, що зможете, — вихопилося в Джозі. Вона покірно сиділа на кормі, поки човник приплив до чудової яхти, а з неї, з-поза полірованих перил, озвався достойний та грізний британський моряк.

— Хто це бажає побачитися з сером Джоном Берґойном?

— Він не знає мене, — відказав Тіб.

— Мені шкода, сер, але сер Джон саме споживає вуджені оселедці. Його не можна турбувати аж до пізнішої пори.

— Це не перешкода, — втрутилася Джозі. — Я його небога.

Моряк підозріло зиркнув на неї. Тут на палубі з’явився сер Джон Берґойн.

— Ця леді стверджує, що вона ваша небога, сер, — сказав моряк.

Старий капітан підійшов до перил.

— Так сталося, що я не маю небоги, — зауважив він.

— Тут, у Трувіллі, є імператриця Євгенія, — швидко сказала йому по-французьки Джозі. — Вона прагне дістатися до Англії.

За кілька хвилин Джозі й Тіб переконали сера Джона, що це правда, і він облишив копчені оселедці та гарячі грінки, щоб трохи прохололи. Утрьох вони обговорили план дій. А коли вирішили, що імператриці найкраще зійти на борт лише тоді, коли звечоріє, капітан кивнув боцманові:

— Свистати всіх наверх.

Після свистка дві дюжини матросів сформували з себе статуї, що обрамляли три сторони квадрата, і після хрипкого вигуку «всі в наявності, сер!» на палубі не було чутно ні звуку.

— Я б не хотів, щоб сьогодні хтось із вас, хлоп’ята, зійшов на берег. Цього вечора в нас на борту буде імператриця французького народу. Покладаюся на те, що жоден із нашої команди не дасть ніяких вказівок чи сигналів про те, чому його затримали на судні. Розійдись!

…Уже стемніло, коли весла знову схвилювали воду біля яхти, а доктор Еванз допоміг імператриці зійти вгору забортним трапом.

— Вас не супроводжує жодна придворна дама? — спитав сер Джон. — Припускаю, що ця юна американська леді поїде з вами.

— Я б залюбки, — сказала Джозі.

— І доктор Еванз теж?

— Якщо її величність так зволить, то я буду радий. Доктор Пілґрім дбатиме про мої справи в Парижі.

— Боюся, що на борту бракуватиме місця, — ввічливо сказав капітан яхти Тібові.

— Мушу повернутися, — підтвердив той, але інші не могли не помітити ледь помітного виразу жалю на обличчях Тіба та Джозі.

— Коли ви повернетеся до Парижа? — швидко спитав її Тіб. — Сподіваюся, що побуду там кілька місяців як кореспондент газет «Ричмонд таймс-диспетч», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Дуже скоро, якщо ви удвох підтримуватимете мир, — пообіцяла Джозі.

Ще тоді, коли доктор Еванз із її величністю відпливав у човнику від набережної, там почала збиратися юрба впертих ґаволовів.

— Ми негайно виходимо в море, хоч я й передбачаю нелегку подорож, — сказав сер Джон.

Імператриця Євгенія, стривожена й згорьована, роздавала луїдори[191] морякам.

— І цим двом молодим американцям теж належить щось на пам’ять.

Знявши із зап’ястків два браслети, вона вручила їх Тібові та Пілґрімові.

— Ви двоє часом дивились один на одного так, ніби посварилися. Забудьте цю ворожнечу назавжди — на згадку про вашу велику допомогу мені й заради милої Джозі. Мені хочеться відчути, що я теж зробила щось добре за ті дні, упродовж яких ви були такі добрі до мене.

— Як мені здається, нашій ворожнечі настав кінець, — відповів Тіб.

Два чоловіки попливли в човні до берега. Їм махали руки з яхти, яка поступово губилася з очей у дедалі густіших сутінках, — символ того, що колишня жорстокість відступала з кожним ударом весла в дедалі туманніше й розмитіше минуле.