Я віддав би життя за тебе (збірка)

I

Бричка тяглася млявою риссю. Від світанку в ній їхали дві особи й, повернувши повз заставу на дорогу до Вашингтона, так само втомились, як їхні коні. Попри липневу спеку, рудувата миловидна дівчина зодяглась у блакитну бомбазинову сукню й з тої причини під час їзди чемно вислухала братові докори: сестри-жалібниці у вашингтонському шпиталі одягаються не так, як світські дами. Джозі була засмучена: це ж у неї перше в житті вбрання як у дорослої жінки. Дівчина походила із роду з суворими правилами, та відколи їй минуло дванадцять, у рідній місцині чимало юнаків милувалося чарівливим сяйвом її обличчя. Нині Джозі приготувалася до подорожі так, наче їхала на вечірку.

— Це ще Мериленд, брате? — злегка ткнула його пужалном сестра, й доктор Пілґрім, капітан, пожвавішав.

— Либонь, наближаємося до округу Колумбія. Хіба що ти поїхала не в тому напрямку. Зупинимось і наберемо води ось на цій фермі, що видніє попереду. Тільки, Джозі, не будь дуже вже милою з цими людьми. Здебільшого це сецеси, і якщо поводитимешся надто приязно, то вони з цього користатимуть і дертимуть носа.

Тут, мабуть, тільки Пілґріми й не знали, що ця частина штату Мериленд раптово опинилась у руках конфедератів. Щоб полегшити наступ армії Лі на Пітерсберг і наостанок відчайдушно пригрозити Капітолію, генерал Ерлі повів маршем свій корпус долиною Шенандоа. Пустивши кілька снарядів на столичне передмістя й випробувавши змогу федералів підтримувати бойовий дух, він розвернув колони стомлених солдатів на відступ до Вірджинії. Саме цю заставу щойно проминули останні генералові піхотинці, здійнявши невідчіпну куряву, і дівчину спантеличила юрма вояків, схожих на озброєних бродяг, що сунули, шкутильгаючи, повз бричку. Назустріч Джозі галопували два вершники, і щось у їхньому вигляді спонукало її трохи стривожено спитати:

— Що це за люди, брате? Сецеси?

Їй, та й узагалі кожному, хто не бував на фронті, було б важко розпізнати військовиків у цих людях… Військовиків… Тіб Дьюлані, що раніше час від часу публікував вірші в газеті «Лінчберг кур’єр», нині носив капелюха, колись білого, плаща сіро-жовтої барви, званої сіро-горіховою, сині штани, які колись належали солдату-північанину, та патронний ремінь зі штампом КША.

У двох вершників була одним-одна спільна риса — чудові нові карабіни, взяті минулого тижня як трофеї від Плезонтонових кавалеристів. У вихорі пилу ці двоє спинилися поряд брички, і Тіб привітався:

— Здоров був, янку!

— Ми хочемо набрати трохи води, — гордовито сказала Джозі вродливішому з цих двох молодиків. І раптом зауважила, що долоня капітана Пілґріма лягла на кобуру й знерухоміла: другий молодик тримав карабіна на відстані трьох футів від братового серця.

Мало не болісно капітан Пілґрім підняв руки.

— Що це — напад? — спитав він.

Джозі зіщулилася й похилилася, відчувши руку, що сягла поза її плечі. Тіб виймав револьвера з братової кобури.

— Що це? — повторив доктор Пілґрім. — Ви партизани? Ґерили?

— А ви хто? — в один голос запитали вершники. Не чекаючи відповіді, Тіб сказав: — Юна леді, поверніть он туди, на ферму. Там вам дадуть води.

Раптом зауваживши, що це красуня, ще й сміливиця, хоча й налякалася, він додав:

— Ніхто вас не скривдить. Ми маємо намір тільки затримати вас ненадовго.

— Скажіть мені, будь ласка, хто ви, — наполягав капітан Пілґрім.

— Тихо сидіть! — порадив йому Тіб. — Зараз ви в зоні розташування військ генерала Лі.

— У зоні розташування військ генерала Лі! — вигукнув Пілґрім. — Отак ви, вбивці, приспішники Мосбі, вважаєте навіть тоді, коли вибираєтесь зі сховків поміж пагорбів і перетинаєте телеграфні дроти…

Коні, що вже були зійшли з місця, різко спинилися — другий вояк схопив поводи. Чорними очима він зиркнув на північанина.

— Ще одне слово про майора Мосбі — вишурую кульбабками вашу старечу пику.

— Цей офіцер просто не знає новин, Воше, — сказав Тіб. — Не знає й того, що він полонений Армії Північної Вірджинії.

Пілґрім недовірливо глянув на них, а тим часом Вош відпустив поводи й увесь гурт мовчки рушив до ферми. Допіру тоді, коли крізь гілля та листя стало видно зо два десятки коней та зодягнених у сіре ординарців, капітан дійшов висновку, що ці відомі йому новини таки застаріли на кілька днів.

— Невже тут армія Лі? — запитав він.

— А ви цього не знали? Оце саме зараз у нас Ейб Лінкольн на кухні миє тарілки, а генерал Ґрант нагорі застеляє ліжка.

— А-а-а! — пробурчав капітан Пілґрім.

— Послухай-но, Воше, я б таки хотів сьогодні ввечері бути у Вашингтоні, коли туди в’їжджає Джефф Дейвіс. Недовго тривав цей заколот янкі, га?

Джозі раптом повірила в почуте, і її світ зруйнувався. Хлопці в Блакитному, Союз Штатів Навіки-віків… Мої Очі Побачили Хвалу Пришестя Господнього. Її очі налилися гарячими сльозами.

— Ви не маєте права взяти мого брата в полон. Насправді він не офіцер, а лікар. Був поранений біля Колд-Гарбора…

— Лікар, он як! То він і на зубах розуміється, га? — поспитав Тіб, спішуючись біля ґанку.

— Так, це його спеціальність.

— Отже, ви зубний лікар? — ще раз спитав Тіб. — Саме його ми й шукали по всьому Мериленді, моєму Мериленді. Якщо зволите зайти сюди, то, напевно, зможете вирвати зуб одному з достеменних Бонапартів, двоюрідному братові імператора Наполеона Третього. Я не жартую. Це офіцер, приписаний до штабу генерала Ерлі. Цілу годину горлає тут, а медики з санітарами розійшлися хто куди.

На ґанок вийшов штабний офіцер і наставив нервове вухо на торохтіння далеких рушничних пострілів. Тоді скосив очі на бричку.

— Лейтенанте, ми знайшли зубного лікаря, — озвався Тіб. — Провидіння послало його в наше розташування, і якщо Наполеон досі…

— Сили небесні! — вигукнув офіцер. — Приведіть його. Ми не знали, чи відвезти хворого кудись, чи залишити тут.

Неждано розпочалася швидкоплинна жива картинка Конфедерації, поставлена для Джозі на оповитій виноградом веранді. Ось раптовий вихід павукоподібного чоловіка в поношеному рединготі з потьмянілими зірками, а тоді — двох молодших, що на ходу впихають папери в полотняну торбу. А далі — цілий набрід офіцерів: той спирається на милицю, той роздягнений до спідньої сорочки, із золотою генеральською зіркою, пришпиленою до бандажу на плечі. Загалом панувала атмосфера нервозних веселощів, однак дівчина бачила розчарування, віддзеркалене у втомлених очах вояків. Зауваживши Джозі, всі вони робили ті самі рухи. Дюжина правиць здійнялася до дюжини капелюхів, віддано дюжину легких уклонів.

На те Джозі церемонно вклонялася, даремно стараючись прибрати гордовитого й святенницько-докірливого виразу на обличчі. Враз штабні офіцери злетіли на сідла. Генерал Ерлі[192] глянув на місто, що не зумів завоювати, яке з примхи заснував на болоті інший вірджинець вісімдесят років тому.

— Жодної зміни наказів, — сказав Ерлі ад’ютантові. — Передайте майорові Мосбі, що я хочу, аби кожні півгодини до Гарперз-Феррі курсували зв’язківці.

— Так, сер.

Ад’ютант тихо сказав щось генералові, й той проти сонця примружився на доктора Пілґріма в бричці.

— Я так розумію, що ви лікар, — сказав генерал. — У нас тут князь Наполеон… як спостерігач. Вирвіть йому зуба, зробіть усе, що треба. Ці два солдати залишаться з вами. Допоможіть хворому, й коли закінчите лікування, вони відпустять вас без зобов’язання не брати участі у воєнних діях.

Пролунав тупіт копит. Дорогою скакали вершники. За якусь хвилину останні частини армії Північної Вірджинії, повертаючись із вилазки, зникли в далині.

— Маємо зубного лікаря для князя Наполеона, — сказав Тіб французькому ад’ютантові, який вийшов із фермерської домівки.

— Чудова новина, — відповів той, провадячи до вітальні. — Бо ж князеві страшенно болить.

— Цей лікар — янкі, — вів далі Тіб. — Одному з нас доведеться тут наглядати, поки він оперуватиме.

У куті кімнати огрядний хворий, груба мініатюра свого дядька — збурювача світу, відірвав долоню від рота й, стогнучи, випростався в кріслі.

— Оперуватиме! — крикнув він. — Господи! Він буде оперувати?

Пілґрім підозріло глянув на Тіба.

— Моя сестра… де вона?

— Я помістив її в салоні, докторе. Воше, залишишся тут.

— Мені знадобиться гаряча вода, — сказав Пілґрім, — і моя валізочка з інструментами. Вона в бричці.

Князь Наполеон знову застогнав.

— Ви відріжете мені голову від шиї? Ah, cette vie barbare!

Тіб ввічливо заспокоював його.

— Цей лікар — мастак у зубній справі, князю Наполеоне.

— Я навчений хірург, — сухо мовив доктор Пілґрім. — А тепер, сер, зніміть, будь ласка, цього капелюха.

Князь зняв біле кордовське сомбреро, що вивершувало різномастий набір із сірого фрака, французьких бриджів і драгунських черевиків.

— Чи можемо ми довіряти цьому медикові, якщо він янкі? Як я можу знати, що він не заріже мене? Чи знає він, що я громадянин Франції?

— Князю, на випадок, якщо він зробить вам не те, що треба, маємо кілька яблунь і багато шнурків.

Тіб увійшов до салону, де на краю софи, напханої кінським волосом, сиділа міс Джозі.

— Що ви зробите з моїм братом?

З жалем дивлячись на обличчя юної, вродливої й згорьованої дівчини, Тіб відповів:

— Мене більше непокоїть те, що він вдіє з князем.

З бібліотеки долинуло страдницьке виття.

— Чуєте? — спитав Тіб. — Тільки про князя й треба турбуватися.

— Хочете посадити нас у в’язницю Ліббі?

— Зовсім ні, мадам. Ви залишатиметесь тут, поки ваш брат не впорається з князем. А тоді, як тільки відійдуть наші кавалерійські пікети, ви зможете подорожувати далі.

Джозі заспокоїлася.

— Я гадала, що всі бої ведуться у Вірджинії.

— Так воно і є. Саме туди ми наступаємо… Вже втретє я поїхав із військом углиб Мериленду і втретє відступаю.

Джозі вперше подивилася на нього з людською зацікавленістю.

— Чому мій брат спитав вас, чи ви не горила?

— Мабуть, тому, що від учора я не голився, — засміявся Тіб. — Ішлося не про горилу, а про ґерилу — партизана. Своїх вояків, відряджених із частини, янкі називають розвідниками, а нас, так само відряджених, прозивають шпигунами й вішають.

— Будь-який солдат не в уніформі — це шпигун, хіба ні?

— Я в уніформі, подивіться на мою пряжку. Хочете вірте, хочете ні, міс Пілґрім, а я був чепурний солдат, коли поїхав із Лінчберга чотири роки тому.

Тіб описав, як він убрався того дня. Джозі слухала й думала, що подібні до нього перші молоді добровольці сідали на поїзд у Чиллікоте, у штаті Огайо.

— …з узятою з материної скрині широкою червоною стрічкою, щоб була замість пояса. Одна з дівчат стала перед нашим загоном і прочитала вірша, якого я написав.

— Прочитайте цього вірша! — вигукнула Джозі. — Мені було б дуже приємно його почути.

Тіб задумався.

— Мабуть, я вже його й забув. Усе, що пам’ятаю, це «Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами».

— Мені це сподобалося. — Забувши про мету, якій служили лінчберзькі гвардійці, Джозі додала: — Я б таки хотіла, щоб ви пригадали решту слів.

Коридором донеслися зойки й розмаїті французькі лайки. У дверях з’явилося обличчя занепокоєного ад’ютанта.

— Він вирвав не тільки зуба, але й шлунок… Довів князя до смерті!

Понад його плечем висунулося ще одне обличчя.

— Послухай-но, Тібе… Янк вирвав зуба.

— Вирвав? — неуважно перепитав Тіб.

Коли Вош відійшов, він обернувся до Джозі.

— А мені справді хотілося б написати кілька рядків, щоб висловити моє захоплення вами.

— Ось так раптово, — безтурботно відповіла дівчина.

Вона могла б сказати це собі самій. Не буває нічого раптовішого, ніж перший погляд.

II

За хвилину до кімнати знову зазирнув Вош.

— Послухай-но, Тібе, нам нема як тут залишатися. Щойно відступив патруль, відстрілюючись із сідла. Чи ми постановили не відходити звідси? Таж цей лікар знає, що ми солдати Мосбі.

— То ви відійдете звідси без нас? — підозріливо спитав ад’ютант.

— Звичайно ж, — відказав Тіб. — Якийсь час князь може поспостерігати війну з погляду янкі. Міс Пілґрім, я дуже сумно й дуже неохоче прощаюся з вами.

Похапцем заскочивши в бібліотеку, Тіб побачив, що князь настільки одужав, що вже сидів прямо, ловлячи ротом повітря.

— Ви майстер своєї справи, — запевнив він доктора Пілґріма. — Після такого жахіття я досі живу! У Парижі, буває, вирвуть тобі зуба — і помираєш від кровотечі.

— Ходімо, Тібе! — гукнув із порога Вош.

Звук пострілів долинав уже зблизька. Ледве встигли два розвідники відв’язати своїх коней, як Вош вигукнув: «Хай тобі чорт!» — і показав пальцем на дорогу. Крізь гілля над далекими воротами стало видно шістьох федеральних вояків. Приставивши карабін до правого плеча, Вош сягнув лівою рукою по патронташ у сумці.

— Беру на себе он тих двох зліва, — сказав він.

Сховані за кіньми, вони стояли й вичікували.

— Може, ми ще встигнемо дати драла звідси, — припустив Тіб.

— У цій садибі сім парканів.

— Не стріляй, поки вони не наблизяться.

Низка вершників їхала неквапною риссю. Навіть після чотирьох років партизанщини Тіба вернуло від стрільби із засідки, але тут довелося зосередитися на меті й провести чітку лінію між мушкою карабіна й серединою кітеля капрала-янкі.

— Ти вже вибрав мішень, Воше?

— Мабуть, так.

— Коли зламаємо опір, прорвемося крізь них.

Але до пострілу не дійшло. Знову втілилося нинішнє злощастя армії південців. На Тіба навалилося важке тіло й обхопило руки. Біля вуха пролунав крик.

— Гей, солдати! Тут є заколотники!

Цієї миті, коли Тіб вивертався, з усіх сил борюкаючись із доктором Пілґрімом, патрулі-північани зупинилися й вийняли пістолети. Вош відчайдушно метався на всі боки, щоб узяти на мушку Пілґріма, але той маневрував, затуляючись Тібовим тілом.

За кілька секунд усе закінчилося. Вистреливши один раз, Вош не встиг скочити на сідло: їх усіх оточили федерали. Розлючені приятелі стояли віч-на-віч із вояками, що вже взяли їх у полон.

— Це партизани Мосбі, — різко сказав федеральному капралові лікар.

Круті були ці роки на кордоні між Північчю й Півднем. Федерали вбили Воша, коли він ще раз спробував утекти, вхопившись за револьвер у капраловій руці. Тіба, що досі пручався, скрутили й прив’язали до поручнів веранди.

— Тут є добряче дерево, — сказав один із федералів. — Є й мотузка, щоб погойдатися.

Капрал глянув на Тіба.

— Ти один із партизанів Мосбі?

— Я з Сьомого вірджинського кавалерійського полку.

— Я не про те питаю. Ти один із партизанів Мосбі?

— Не ваше діло.

— Гаразд, хлопці. Дайте-но мотузку.

Знову дав про себе знати суворий і вимогливий доктор Пілґрім.

— Вважаю, що не варто його вішати, але, звичайно, цьому воякові нерегулярних військ добре було б збити пиху.

— Іноді ми підвішуємо таких за великі пальці, — запропонував капрал.

— Так і зробіть, — згодився Пілґрім. — Він натякнув, що мене повісять.

…О шостій вечора на дорозі знову був рух. Дві добірні бригади Шерідана йшли в долині навздогін за частинами Ерлі й раз у раз атакували їх. Знову до столиці надходили свіжі овочі й пошта. Закінчився наскок конфедератів, за винятком кількох відсталих солдатів, що лежали, виснажені, вздовж шляху Роквілл-пайк.

У фермерській оселі панував спокій. Князь Наполеон чекав швидкої допомоги з Вашингтона. Не було чутно ні звуку. Ось тільки Тіб, у якого злазила шкіра з великих пальців і поступово сповзала на суглоби, декламував сам собі уривки власних політичних віршів. А коли вже не міг пригадати більш, спробував завести пісню, яку він і друзі часто співали того року:

Коли настала темрява й задрімав вартовий на веранді, прийшла особа, яка знала, де драбина, бо чула, як та гупнула об землю після того, як підвісили Тіба. Наполовину перепилявши шнурка, ця особа повернулася до своєї кімнати й звідти принесла подушки. Тоді підставила під Тібом стіл і стос цих подушок.

Їй не треба було підказувати, що і як тут робити. Коли Тіб упав, хрипко хапнувши повітря й пробурмотівши: «Нема чого соромитися», вона вилила півпляшки хересу на його кисті. І враз, відчувши нудоту, побігла до своєї кімнати.

III

З настанням миру дехто вважає, що це вже кінець війни, але є чимало непримиренних. Доктор Пілґрім, роздратований нездатністю уряду поставити Південь на коліна, покинув Вашингтон і вирушив до Міннесоти залізницею та річкою. Восени 1866 року[193] він разом із Джозі прибув до Сент-Пола.

— Ми поза осередком інфекції, — сказав він. — Там, у Вашингтоні, заколотники ходять собі в безпеці вулицями. А тут повітря ніколи не було заражене рабством.

Неоковирний Сент-Пол скидався на витягнуту з Міссісіпі велику рибину, що досі підстрибує й корчиться на бéрезі. Навколо пристаней простяглося місто з карткових будиночків із дванадцятьма тисячами городян, забезпечених церквами, крамницями, конюшнями та салунами. Пройшовшись засміченими вулицями, прибульці збочили до поштових карет і фургонів для їзди в преріях, волячих запрягів і курей, що самотужки годувалися, а ще — до кількох капелюхів-циліндрів, до балачок про різні небилиці, до залізничної колії, що спливала перед очима. В усьому відчувався тон навальної самовпевненості та великого збудження.

— Тобі конче треба придбати черевики з волячої шкіри, — зауважила Джозі, але її брат заглибився в роздуми.

— Тут будуть південці, — розмірковував уголос доктор Пілґрім. — Джозі, я тобі не сказав про одну річ, щоб ти не тривожилася. Коли ми були в Чикаго, я побачив молодика з банди Мосбі — того, що ми взяли в полон.

У голові Джозі стугоніли барабани болю, закарбованого в пам’яті. Її очі бачили хвалу пришестя Господнього, а тоді побачили хвалу Господові, підвішену за великі пальці…

— Мені здалося, що він мене теж упізнав, — вів далі Пілґрім. — А може, я й помилився.

— Ти мав би тішитися, що він живий, — сказала Джозі не своїм голосом.

— Тішитися? Відверто кажучи, я вважаю інакше. Мосбівці мстиві й схильні до відплати. Їдучи на захід, такий молодчик має намір знайти подібних до нього відчайдухів, що грабують пошту і затримують поїзди.

— Дурниці кажеш, — заперечила сестра. — Ти сам мстивий. Ти нічого не знаєш про його характер. Насправді ж… — трохи завагалася вона, — мені видалося, що в нього тонка натура.

Такі слова означали легковажне схвалення, і доктор Пілґрім невдоволено зиркнув на неї. Він узагалі не схвалював сестриної поведінки. У Вашингтоні за останній рік Джозі трапилися три пропозиції руки й серця — насправді ж шість, але вона не враховувала тих додаткових. Поки доходило до пропозиції, обривала цей флірт на півслові, ба й фліртом його не вважала. З цієї миті, коли брат згадав Тіба Дьюлані, дівчина, затамувавши дух, шукала оком цього південця в натовпі приїжджих перед готелем.

Тіб приїхав до Сент-Пола, не знаючи про це. Він не впізнав Пілґріма в Чикаго, та й не в голові йому була помста чи щось відчайдушне. Тіб мав намір зустрітися на Заході з кількома товаришами по зброї, і Джозі впала йому в око як гарненька незнайомка за сніданком у готельному буфеті. І раптом він упізнав її, а точніше — розпізнав спогад і почуття глибоко у своєму єстві, адже в першу мить не міг пригадати її імені.

Угледівши Тіба, Джозі зразу ж глянула на його руки, на порожні місця по великих пальцях, і круг неї пішла обертом задимлена кімната.

— Вибачайте, що я вас настрашив, — озвався він. — Ви ж знаєте мене, правда?

— Так.

— Мене звуть Дьюлані. У Мериленді…

— Я знаю.

Запала обтяжлива мовчанка.

— Ви тільки-но приїхали? — через силу спитала Джозі.

— Так. Я не сподівався побачити вас… Не знаю, що й казати. Я часто думав…

…Тим часом її брат шукав у місті приміщення для свого кабінету. Кожної миті міг сюди увійти. Інстинктивно Джозі відкинула стриманість.

— Я тут зі своїм братом, — сказала вона. — Він бачив вас у Чикаго й гадає, що ви носитеся з думкою про… помсту.

— Він помиляється, — відповів Тіб. — Можу щиро сказати, що про таке я ніколи не думав.

— Для мого брата війна не закінчилася. А коли я побачила… ваші бідні руки…

— Було та загуло, — мовив Тіб. — Я хотів би говорити з вами так, наче цього не сталося.

— Це йому не сподобалося б… — сказала вона й додала: — Зате мені подобається. Якби брат дізнався, що ви в цьому готелі…

— Я можу поселитися в іншому.

Несподівано розмова обірвалася. Тіба окликнули три приятелі в далекому куті кімнати й рушили до нього.

— Я хочу побачитися з вами, — поспішно шепнув він. — Чи не могли б ми зустрітися сьогодні вдень біля пошти?

— Краще ввечері. О сьомій.

Розрахувавшись, Джозі вийшла. Її проводжали поглядом новоприбулі — чорнявий молодик із очима непереможного південця, що палали під панамою, та два руді близнюки[194].

— Небагато часу знадобилося тобі, Тібе, — сказав чорнявий Бен Кері, недавній штабіст Стюарта. — Ми тут ось уже три дні, але досі не знайшли нічого подібного.

— Ходімо звідси, — відповів Тіб. — На те є причина.

Сидячи в іншому ресторані, вони спитали:

— У чому річ, Тібе? Ти що, її чоловіка зачув?

— Не чоловіка. Тут є її брат, янкі. Він дантист.

Три приятелі переглянулися.

— Дантист. Хлопче, ти нас дуже зацікавив. Чому ти втікаєш від дантиста?

— Був із ним клопіт на війні. Сподіваюся, скажете мені, чому ви в Сент-Полі. Я ж виїхав, щоб завтра зустрітися з вами в Лісберзі.

— Ми тут у справах, Тібе. Тобто йдеться про питання життя і смерті. У нас клопіт з індіянцями. Близько двох тисяч сіу отаборилися в нас під носом і погрожують знести наші огорожі[195].

— То ви прийшли по допомогу?

— Ага, діждешся її. Думаєш, влада підтримає колоністів-бунтівників проти привілейованих індіянців? Ні, ми покладаємося самі на себе. Гадаємо, вдасться переконати вождя, що ми його друзі, якщо зможемо зробити йому якусь велику послугу. Розкажи нам докладніше про дантиста.

— Забудьте цього дантиста, — нетерпляче відповів Тіб. — Він просто собі приїхав сюди. Не терплю його, ото й усе.

— Просто собі приїхав сюди, — задумливо повторив Кері. — Дуже цікаво. Тут уже є троє таких, і нам довелося їх побачити. Це найбільші боягузи з усіх білошкірих на світі… — Він обірвав сам себе й спитав: — Що це за чоловік?

— Він зветься Пілґрім, — відповів Тіб, — але я не познайомлю вас обох.

Троє знову перезирнулися. Куди й поділася їхня приязність. Завтра вони вирушать до Лісберга. Тіб утішився, що не сьогодні. Недовго тривала б ця втіха, якби він почув їхню розмову, коли вони залишились утрьох.

— Якщо цей лікар приїхав просто так собі, то він і досі подорожує. Так би мовити, йому не зашкодило б поїхати трохи далі.

— Ми консультуватимемося не з ним. У нас буде консультація з пацієнтом.

— Тібові таке сподобається — у дусі Мосбі. Але цілком можливо, що він буде проти. Давно вже я не бачив ось такої кралі, як ця дівчина.

IV

Цього вечора доктор Пілґрім почав облаштовувати свій кабінет. Джозі знайшла привід залишитися в готелі — треба шити. О сьомій вона прослизнула до поштамту, де вже чекав Тіб у позиченій бричці, й вони удвох поїхали вздовж обриву над рікою. Під ними мерехтіло місто — міраж столиці проти дедалі темнішої прерії.

— Це символізує майбутнє, — мовив він. — Здається, задля такого не варто покидати Вірджинію, але я не шкодую.

— Я теж, — відповіла Джозі. — Коли ми приїхали сюди вчора, мені було трохи сумно й самотньо. А сьогодні зовсім інакше.

— Біда в тому, що я не хочу йти далі, — сказав Тіб. — І знаєте, що змусило мене змінитися?

Однак Джозі не хотілося, щоб він говорив про це.

— Мабуть, це завдяки дрібним прикметам Сходу, — припустила вона. — Хтось посадив тут кілька дерев бузку, і я бачила, як вулицею везли великий рояль.

— Там, куди я йду, не буде роялів. Зрештою, за останні кілька років у Вірджинії не часто звучала музика. — Тіб завагався. — Я б хотів, щоб ви колись побачили Вірджинію… Долину навесні.

— Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами, — процитувала Джозі.

— Ви це пам’ятаєте? — усміхнувся він. — Але я не хотів там залишитися. Мого батька та двох братів убили, а коли цієї весни померла мати, все пропало. Здавалося, життя розпочалося наново, коли в готелі я побачив ваше гарненьке личко.

Цього разу Джозі не стала змінювати тему.

— Пригадалося, як я прокинувся вранці два роки тому й поповз лісами, силкуючись утямити, чи то справді дівчина перетяла шнурка наді мною, чи то вона мені примарилася. Згодом мені хотілося повірити, що це було насправді.

— Це зробила я, — здригнулася вона. — Нам таки пора додому. Треба, щоб я була на місці, коли прийде мій брат.

— Дайте мені хвилинку подумати над вашими словами, — попрохав Тіб. — Це дуже гарна думка. Звичайно, так чи сяк, а я все одно закохався б у вас.

— Ви ж мене майже не знаєте. Просто ви тут тільки мене й зустріли…

Насправді Джозі сказала це сама собі, і то не дуже переконливо. Якусь хвилину ніхто з них не зронив ні слова. За такий короткий час це місце, ця година, ця тінь коня й бричка під зорями раптом стали центром світу.

А тоді Джозі відсунулася від Тіба, і він неохоче ляснув коня віжками по крупу. Їм би тепер тверезо глянути на майбутнє, та їх пройняли чари, ще пронизливіші, ніж нічний подих північної осені. Завтра ці двоє якось та й зустрінуться — на тому самому місці, в той самий час. Вони ж такі певні, що зустрінуться…

Брат не повернувся, і Джозі, отямившись від чарів, подалася вулицею до його лікарського кабінету, розміщеного в багатоповерховому каркасному будинку з кімнатами для фахівців. І потрапила на сцену замішання. Навколо темношкірої прибиральниці зібрався гурт цікавих дізнатися, що ж сталося. Одне було відомо достеменно — ще не встиг доктор Пілґрім узятися до роботи, як його викрали.

— То були не індіянці, — гукала негритянка, — а перебрані білі люди! Пояснили, що їхній вождь захворів. Я сказала їм у вічі, що вони не індіянці, а вони затюкали мене, облаяли й пригрозили, що знімуть скальп. Двоє з них були руді, а всі говорили так, як ото у Вірджинії.

Бадьорість покинула Джозі — натомість прийшов страх. Не було бажання відплатити, помститися… А саме це бажання й здійснили друзі Тіба, коли він галантно відволікав увагу Джозі до себе. Око за око — вони нічим не кращі від чоловіків, що жили тисячу років тому.

Знайшлися сліди винуватців. Багато хто з городян зауважив «індіянців», коли ті входили до будинку, але всі вважали, що це якась забава з перевдяганням. Пізніше цього вечора з міста виїхав віз у супроводі вершників, що мали такий вигляд, як описала негритянка.

Джозі згадався Лісберг — факторія, до якої подорожувати два дні на захід від Сент-Пола. Дівчина ще не подала рекомендаційних листів, і наступного дня співчутливі торговці допомогли їй зробити візит до коменданта у Форт-Снеллінгу. Ополудні вона разом із шістьма солдатами вирушила в диліжансі до Лісберга, в напрямку Фарго.

V

Колись Пілґріма вже викрадали з професійних мотивів, тож у цій пригоді не було чару новизни. Лікар втратив був дар мови від того, що його викрали ряджені індіянці, та коли дізнався причину такого вчинку, зразу ж вільно висловив свою думку про це:

— Заради дикуна! — обурився він. — Хіба індіянці не знають, що таке стоматологія? Мають своїх лікарів, та й сама природа про них дбає.

Вони сиділи в дерев’яному зрубленому будинку — одній із п’яти-шести значних споруд у Лісберзі. Збори городян, усіх родом із лінії Мейсона — Діксона, з цікавістю слухали цю розмову.

— Природа не подбала про вождя — Червоного Бур’яна, — відказав Бен Кері, — так що доведеться вам це зробити. Знаєте, коли у вождя ще не боліли зуби, він не мав нічого проти огорож, а нині скликає своїх воїнів з-під границі з Дакотою. Може, хочете поїхати до їхнього селища й подивитися?

— Ані на волосину не хочеться мені дивитися на будь-кого з індіянців.

— Йдеться не про волосся, а про зуби.

— Пропали б ті зуби пропадом! Нехай собі трухлявіють, мені байдуже.

— Лікарю, це ж не по-людському. Нехай вождь і дикун, як ви сказали, але уряд називає його благородним дикуном. Якби він був негром, то невже б ви не потрудилися з його зубами?

— Це інша річ.

— Не дуже-то інша. Цей індіянець таки темношкірий. Хіба ні, хлопці? Особливо тоді, коли подивитися на нього у вігвамі. Поки робитимете операцію, докторе, вмовляйте себе, що він нігер. Тоді анітрохи не будете проти.

Їдкий тон тільки укріпив Пілґріма в його постанові.

— Це образа моєї професії. Невже ви станете викрадати хірурга тільки для того, щоб він зашив рану дикій кішці?

— Червоний Бур’ян не такий уже й дикий. Він міг би навіть прийняти вас у своє плем’я. Тоді б ви стали єдиним у світі червоношкірим дантистом.

— Не приваблює мене така честь.

Кері спробував з іншого боку.

— Певною мірою, докторе, ми ваші заручники — не можемо вас ні до чого змусити. Але, на нашу думку, якби ви вилікували одного хворого індіянця, то тим самим порятували б жінок і дітей від того, що тут сталось у 1862-му.

— Це справа військовиків, які утихомирюють повстання.

Пілґріма загнали на слизьке, але ніхто нічого не сказав. Запала довга мовчанка.

— Хлопці, дамо лікареві час подумати, — порушив тишу Кері й звернувся до індіянського перекладача: — Скажи Червоному Бур’яну, що сьогодні білий лікар не прийде до селища, бо перед прибуттям мусить очиститися.

За годину після цієї розмови Тіб Дьюлані разом із провідником примчав на змилених поні до Лісберга. Прочитавши ранкову газету в Сент-Полі, він пустився в дорогу значно раніше, ніж поштовий диліжанс. Тіб спішився — і розлютився, зіткнувшись із Беном Кері.

— Ви, йолопи прокляті! Сюди із Сент-Пола пришлють військові загони.

— Тібе, не можна було інакше. Ми діяли, як могли і як уміли.

Бен пояснив, чому так сталось, але Тіб був невблаганний.

— Якби хтось отак повівся зі мною, то я б пішов на розстріл, а таки не робив би того, що від мене хочуть.

— Та чи ти свого часу не викрадав людей для Мосбі?

— Це зовсім різні речі. Що, по-твоєму, думає ця дівчина про мене?

— Шкода, Тібе, але…

Поки Бен говорив про неминучу небезпеку, Тібові думки поступово відходили від Джозі.

— Пілґрім — упертий чоловік, — сказав він. — Чи знає він, що я один із вас?

— Гадаю, ти б не хотів, щоб про це хтось обмовився.

— Здається, мене вже викрито. Може, я зможу щось вдіяти. Скажи лікареві, що з ним хоче побачитися ще один пацієнт. Більш нічого не кажи.

Рішуче налаштований проти всіляких умовлянь, доктор Пілґрім уже мав на язиці готову тираду, побачивши Тіба у дверях. Та так і не висловив її. З відвислою щелепою, лікар видивлявся на відвідувача, поки той тихо мовив:

— Я прийшов побачитися з вами на предмет моїх великих пальців.

І тут Пілґрімові очі впали на те, що в Чикаго крилося під парою рукавичок.

— Дивне видовище, — сказав Тіб. — Спочатку воно завдавало клопоту. А згодом мені спало на думку, що до нього можна ставитися двояко: або як до ран на війні, або ж як до чогось іншого.

Лікар силкувався на моральну вищість, таку потрібну для самоповаги.

— У той час, — вів далі Тіб, — було доволі просто. Ось ці індіянці таке зрозуміють. У них подібні тортури — просилюють ремінці крізь грудну клітку, підвішують на них смертника, і той висить, поки не сконає… — На мить Тіб замовк. — Докторе Пілґрім, досі я вмовляв себе, що мої великі пальці — це рани війни, але тут, ближче до природи, доходжу висновку, що це не так. Мабуть, мені варто звести кінці з кінцями.

— Що ви зі мною зробите?

— Буде видно. Ви вчинили жорстоку річ. І, здається, не каєтеся.

— Напевно, це був крайній захід, — ніяково визнав лікар. — Про що й шкодую.

— Це вже чимало, як на вас, але цього не досить. Усе, що я колись попросив вас у Мериленді, — це вирвати зуба тому французові. Не дуже страшно було, еге ж?

— Не страшно. Кажу ж вам, що я справді шкодую про той випадок.

Тіб звівся.

— Вірю вам. А щоб на ділі довести сказане, підете зараз зі мною й вирвете ще одного зуба. Тоді вважатимемо, що ми поквиталися.

Лікар опинився в пастці. У цю мить полегшення він не знайшов слів на відмову. Роздратований, узяв валізочку з інструментами, і за кілька хвилин невеликий гурт подався в сутінку до індіянського селища.

На сторожовій заставі цей гурт затримали, поки вістка йшла до Червоного Бур’яна. І ось прибульцям дозволили пройти. У супроводі перекладача доктор Пілґрім увійшов до вождевого вігвама.

А за п’ять хвилин пролунав тріумфальний крик скво та дітей, вишикуваних уздовж вулиці. Нею котився диліжанс, що мав їхати до Фарго, тепер оточений індіянцями, розмальованими в кольори війни. Всередині його сиділи чотири роззброєні солдати та шість цивільних осіб.

VI

Інстинктивно Тіб кинувся до диліжанса, але не зміг сказати ні слова Джозі. Заткнуло горло, коли побачив вираз на її обличчі. За якусь мить він звернувся до капрала-кавалериста:

— Доктор Пілґрім у безпеці. Зараз він у вігвамі лікує вождя. Якщо твердо триматимемося, то всі викрутимося з біди.

— Що це все означає?

— Це означає, що тут ось-ось усе полетить шкереберть, — відповів капралові Бен Кері. — Але ваш полковник нас і слухати не стане, ми ж бо вірджинці.

— Тепер я вже знаю, що й до чого, — сказав Тіб Джозі, — а от учора ввечері нічого не знав.

Увесь цей час лунав стогін, який перейшов у крик, мало не виття, і навколо вождевого вігвама стовпилися воїни.

— Краще б йому полегшало, — понуро буркнув Кері.

Минуло десять хвилин. Жалібний стогін то гучнішав, то тихшав. З-під відкинутого полога тіпі висунулось обличчя перекладача, і той щось швидко сказав мовою сіу, а тоді переклав англійською — для білих.

— Йому менше два зуба.

І тут, на подив Тіба, до нього із сутінків озвався голос Джозі.

— Усе гаразд, правда? — спитала вона.

— Ми ще не знаємо.

— Я маю на увазі, що геть усе гаразд. Мене навіть не дивує, що я тут.

— То ти повірила мені?

— Повірила, Тібе… але тепер це не важливо.

Її очі з таким прозорим, а водночас завуальованим виразом, який називають зоряно-мрійливим, вдивлялися повз індіянців, що голосили, повз стривожених білих, повз зловісний чорний трикутник тіпі — на якесь своє видіння проти неба.

— Коли ми разом у якомусь місці, — мовила дівчина, — тоді воно таке саме добре, як і всяке інше. Поглянь, люди знають це, вони дивляться на нас. Ми тут не чужі, нас не скривдять. Вони знають, що ми вдома.

Взявшись за руки, Тіб і Джозі чекали, прохолодний вітерець обдував її кучері круг лоба. Час від часу у вігвамі рухалася свічка, можна було розрізнити знайомий голос лікаря та гортанний голос перекладача. Один біля одного сиділи навпочіпки індіянці, солдат знімав із воза кошик з харчами. Враз над затихлим селищем чисте небо покрилося зоряним знаменом. Тут тільки Джозі знала, що вже нічого тривожитися, адже вони з Тібом володіють усім — далі, ніж сягає зір. Вона почувалася в безпеці й теплі, поклаши руку на Тібове плече, поки там, за тихим присмерком, доктор Пілґрім робив своє на призначеній зустрічі.