Я віддав би життя за тебе (збірка)

Дякую за вогник

«Дякую за вогник» — дуже коротке оповідання про комівояжерку, яка наприкінці довгого дня мала перерву в роботі й сподівалася перепочити з сигаретою. Вже тільки те, що місіс Гансон не лише торговка, але й удова, а до того ж багато років подорожує на Середньому Заході як успішлива ділова жінка, продаючи жіночу спідню білизну, могло слугувати достатньою причиною, чому влітку 1936 року редакція «Нью-Йоркера» відхилила «Дякую за вогник». Підставою відмови стало й те, що твір має виразний католицький дух і закінчується чудом.

Ця редакція обґрунтувала відмову тим, що «оповідання таке дивне й таке відмінне від усього, що ми асоціюємо з Фіцджеральдом, і надто вже фантастичне». Власне, це причини, чому «Дякую за вогник» стало популярним і викликало багато критичних коментарів, коли сімдесят шість років по тому воно нарешті з’явилося на сторінках «Нью-Йоркера» 6 серпня 2012 року.

Місіс Гансон була вродлива, трохи зблякла сорокарічна жінка, яка продавала корсети й пояси у відрядженнях із Чикаго. Багато років її територія охоплювала Толідо, Лайму, Спрингфілд, Коламбус, Індіанаполіс і Форт-Вейн, а коли цю жінку перевели на Айову, Канзас і Міссурі, це означало підвищення, бо фірма, на якій працювала місіс Гансон, намагалася підсилити свої позиції на захід від Огайо.

Місіс Гансон дуже добре зналася зі своїми клієнтами на Сході, і в конторах покупців, після того як вирішено справу, їй часто пропонували скляночку чи сигарету. Але незабаром виявилося, що в нових місцях інакші звичаї. Мало того, що ніхто ніколи не питав, чи не бажає місіс Гансон закурити, але й на її запитання, чи не буде хто проти, якщо вона закурить, тут не раз відповідали майже вибачливим тоном:

«Я не проти, але це погано впливає на співробітників».

«Ну звичайно ж, я розумію».

Інколи куріння дуже багато значило для місіс Гансон. Вона тяжко працювала, й перекур давав можливість перепочити та психологічно розслабитися. Місіс Гансон була вдова й не мала близьких родичів, яким можна було б писати листи вечорами, а якщо переглядала більш ніж один фільм за тиждень, їй разило очі. Тож куріння стало важливим знаком пунктуації в довгому реченні кожного дня в дорозі.

Останній тиждень першого відрядження місіс Гансон на новому маршруті застав її в Канзас-Сіті. Було це в середині серпня, жінка почувалася самотньою на тлі знайомств за минулі два тижні, тому й зраділа, побачивши в приймальні однієї з фірм жінку, з якою колись приятелювала в Чикаго. Перш ніж звернутись у своїй справі, місіс Гансон сіла біля цієї жінки й під час розмови трохи дізналася про людину, з якою мала поговорити.

— Чи не буде він проти, якщо я закурю?

— Що? Боже мій! Буде! — відповіла подруга. — Таж він давав гроші на те, щоб підтримати закон проти куріння.

— Ого. Що ж, дякую за пораду. Я більш ніж вдячна.

— З цим ділом тут пильнуйся, — порадила подруга. — Особливо при мужчинах за п’ятдесят, які не були на війні[288]. Якось один чоловік сказав мені, що ніхто з тих, які там побували, не стане заперечувати проти куріння.

Але вже на наступній зупинці маршруту місіс Гансон трапився виняток. Ніби й приємний молодик, але так утупився в сигарету, по якій вона постукувала нігтем, що довелося відкласти набік цю сигарету. Він винагородив місіс Гансон, запросивши її на обід, і за якусь годину вона вже мала солідне замовлення.

А тоді цей молодик наполіг на тому, щоб підвезти її до наступного пункту призначення, хоча вона мала намір знайти найближчий готель і кілька разів пакнути у вбиральні.

То був один із тих днів, повних чекання, коли всі заклопотані, всі запізнюються, а якщо й з’являються потрібні люди, то всі як один виявляються або вузьколобими чоловіками, що не люблять, коли хтось потурає своїм слабкостям, або жінками, що охоче чи неохоче поділяють погляди цих чоловіків.

Не покуривши із самого сніданку, місіс Гансон раптом усвідомила, звідки в неї неясне невдоволення після кожної зустрічі незалежно від того, наскільки успішною ця зустріч виявилася в плані роботи. Вголос вона казала: «Ми вважаємо, що вийшли на нове поле діяльності. Звичайно, це лише ґума і тканина, але нам вдається поєднувати їх по-іншому. Тридцятивідсоткове зростання щорічних затрат на рекламу в усій країні говорить само за себе».

І водночас думала: «Якби я хоча б тричі пакнула димком, то зуміла б продати навіть старомодний корсет із китового вуса»[289].

Треба було відвідати ще одну крамницю, й до умовленої зустрічі залишалося півгодини. За цей час можна було заскочити в готель, але жодного таксі не траплялося, тож місіс Гансон подалася туди пішки, розмірковуючи: «Мабуть-таки, треба кинути курити. Помалу стаю наркоманкою».

Перед місіс Гансон постав католицький собор[290]. Видавався дуже високим — і раптом її осінило: якщо вже під цими шпилями знеслося вгору стільки ладанового диму до Бога, то навряд чи зашкодить тютюновий димок у притворі. Чи не все одно доброму Господу, якщо втомлена жінка кілька разів затягнеться на паперті?

Однак, хоча місіс Гансон і не була католичкою, така думка дратувала її. Не така вже й конечна ця потреба викурити сигарету, якщо куріння може вразити почуття багатьох інших людей.

Однак… «Він не став би заперечувати, — майнула вперта гадка. — За Його часів і тютюну ще не знали…»

Місіс Гансон увійшла до церкви. У притворі було темно, й вона мацнула в сумочці, шукаючи сірники. Їх там не було.

«Піду й прикурю від однієї з цих свічок», — подумала вона.

Темряву в церковному нефі пробивала тільки світляна пляма в кутку. Місіс Гансон рушила проходом до цієї білої плями й побачила, що вона не від світла свічок. Зрештою, й це світло ось-ось зникне: поряд лампади стояв старий і вже мав її згасити.

— Це пожертви за обітницями, — пояснив він. — На ніч ми їх гасимо, й вони плавають в оливі. На нашу думку, для тих, хто приніс ці дари, важливіше зберегти їх до завтрашнього дня, ніж дати їм горіти всю ніч.

— Зрозуміло.

Він загасив останню лампаду. Тепер у соборі не стало світла, якщо не брати до уваги електричного панікадила високо над головою й невгасимої лампочки перед святощами.

— На добраніч, — сказав церковний сторож.

— На добраніч.

— Мабуть, ви зайшли помолитися.

— Так.

Він рушив до ризниці. Місіс Гансон стала навколішки й почала молитися.

Вона віддавна не робила цього. Вже й не знала, за кого й за що їй молитися, тож стала просити ласки Божої своєму роботодавцеві й своїм клієнтам у Де-Мойні і в Канзас-Сіті. Закінчивши молитву, місіс Гансон випросталася. Не була призвичаєна до молитви. З ніші, футів за шість над головою, на неї пильно дивився образ Мадонни.

Місіс Гансон невиразно сприймала цей образ. Звівшись на ноги, вона втомлено опустилася на краєчок лавки. В уяві постала Пречиста Діва, що спустилася з небес, немов у п’єсі «Чудо»[291], замінила місіс Гансон, стала замість неї продавати корсети та пояси і втомилася — зовсім як вона сама. І тоді місіс Гансон немовби заснула на кілька хвилин.

…Вона прокинулася, відчувши, що щось змінилося. Поступово до неї дійшло, що в повітрі пахне зовсім не ладаном, а пальці щось обпікає. І тут місіс Гансон зауважила, що сигарета в її руці димить — жевріє.

Досі сонна й неспроможна думати, вона затяглася, щоб не згас вогник. І глянула на нішу, де в півтемряві стояла Мадонна.

— Дякую за вогник, — мовила місіс Гансон.

Цього їй здалося мало, й вона стала навколішки. Угору здіймався хвилястий димок від затисненої в руці сигарети.

— Дуже дякую Тобі за вогник, — повторила вона.