Я віддав би життя за тебе (збірка)

Привітання Люсі та Елсі

У квітні 1939 року подружжя Фіцджеральдів поїхало у відпустку на Кубу. Для них обох це обернулося жахіттям. Скотт запив, і його довелося госпіталізувати в Нью-Йорку, а тоді Зельда мусила сама повертатися до лікарні «Гайлендз госпітал». Відтоді вони вже ніколи не побачилися. «Привітання Люсі та Елсі» постало в той час. Фіцджеральд почав писати його майже зразу, як тільки повернувся, ще недужий, до Каліфорнії з Нью-Йорка.

Фіцджеральд дав на розгляд це оповідання безпосередньо Арнольдові Ґінґрічу, редакторові журналу «Есквайр», у середині літа 1939 року. Ґінґріч, уподобавши твір, надіслав його своєму читачеві Альфреду Смартові із запискою: «Аль, яке у Вас враження від цієї сучасної версії “Батьків + синів” як оповідання для “Есквайра”?» 15 серпня Смарт дав негативну відповідь: «Лист Еванза до Джорджа дуже вже аморальний, а католицький аспект треба було б мити і прати». Наступного дня Ґінґріч написав Фіцджеральдові докладного листа, в якому виклав багато чого, що йому сподобалося в оповіданні, але не згадав ні про аморальність листа Вордмана Еванза до Джорджа, ні про «католицький аспект». Він похвалив оповідання: «Розвиток подій мені видається правильним», — але був проти одного з весіль. «Я розумію, що моє заперечення зачіпає внутрішній зміст оповідання, а не якісь другорядні речі, — вів далі Ґінґріч, майже вибачливо, та все одно просив зміни: — Чи не могло б статися щось інше, замість другого шлюбу?» Фіцджеральд нічого не змінив.

Дві додаткові сторінки альтернативної машинописної версії оповідання свідчать, що свого часу головною темою оповідання була зовсім не батьки і сини, а батьки і дочки. Чоловік, із чийого погляду розвинуто цю версію, був Чонсі Ґарнетт, філадельфійський архітектор, друг родин і Люсі, і її молодого чоловіка Ллевелена. Люсі втекла до Коннектикуту, щоб вийти заміж за нього, а коли вчинено традиційно й «правильно», все пішло не так. Ці дві сторінки збережено з пояснювальним написом Ґінґріча й повернуто в маєток Фіцджеральда після його смерті.

Щоразу, коли Джордж Лоусон Дюбаррі[244] приїжджав відвідати свого батька на Кубі[245], діялось одне й те саме. Перед кожними такими відвідинами пошта Джорджа випереджала його самого, і батько, який звався Лоусон Дюбаррі, розпечатував першого листа й, прочитавши «Шановний Джордже» (або інколи «Любий Джордже»), тільки тоді виявляв, що це адресується синові. У таких випадках він завжди заплющував очі, вкладав аркуша в конверт, а коли пізніше віддавав його синові, мав вираз провини на обличчі, пояснюючи, як це сталося.

Те, що Лоусон згодом назвав «отим листом», у спекотний липневий день надійшло до його кабінету в Панамериканській нафтопереробній компанії[246]. Чи то через піт на скельцях окулярів, чи то через неозначене звертання «Привіт, друзяко!» на початку листа, але Лоусон з розгону прочитав перші кілька сторінок, перш ніж розпізнав, що це синова кореспонденція.

А тоді він мусив дочитати до самого кінця.

Вісімнадцятилітній Джордж був другокурсник Єльського університету, що його закінчив сам Лоусон. Джорджева мати померла, тож Лоусон тяжко та нездарно виконував роль матері й батька, поки синові не вдалося вскочити в Єль — способом, яким вимучена рибина вскакує в човен. Це викликало в Лоусона надію, що все найгірше вже позаду.

Лист, проштемпельований у Парижі, надійшов від Джорджевого сусіда в гуртожитковій кімнаті — Вордмана Еванза. Прочитавши один раз, Лоусон підійшов до дверей і сказав своїй секретарці: «Оцю годину — ніяких телефонів».

Повернувшись до свого столу, він прочитав листа вдруге. Пропускаючи їдкі коментарі юнака про чужоземні краї та звичаї, батько зосередився ось на чому:

Лоусон Дюбаррі розпорядився про попереднє замовлення в клубі «Валедеро біч клаб»[250], де він із сином часто ловив рибу, і, постукавши паризьким конвертом по столу, спитав себе: «То що ж тепер підловив Джордж?» Він міг би присягнути, що ще не минуло години, однак секретарка, клацнувши заскочкою на дверях, запевнила з порога, що вже минуло.

— Принесіть, будь ласка, сюди машинку. Я б хотів наклацати листа.

— А ви це вмієте, містере Дюбаррі?

— Мабуть, так.

— Візьміть до уваги, — сказала вона, — якщо це адресовано вашому синові, то він завтра прилітає авіалайнером із Маямі[251]. Лист розминеться з ним.

З виразу на босовому обличчі секретарка втямила, що ляпнула зайве, й покрила помилку, запитавши про бронювання місць у клубі.

— Скасуйте замовлення, — відповів Лоусон. — Втім, ні. Дійте так, ніби…

Він прикусив язика. Почувався дуже самотньо. Не було з ким поговорити про цю справу, а вже цілком певно, що не з Джорджем. Ось зараз огиду викликали давні спогади про начальника загону бойскаутів, який застерігав перед небезпекою «потаємного гріха»[252], а ще — про хвацького приятеля, який навмисно завів сімнадцятилітнього хлопчину до «такого дому». Що ж, Лоусон належав до свого часу, був стриманий, і Джордж це знав.

Найкращим наслідком такої розмови став би шквал збентеження та замішання їх обох. Та ні, є інший план.

Повільно й марудно Лоусон Дюбаррі надрукував листа до Вордмана Еванза.

Почав із пояснення, як трапилося розпечатати конверт, а тоді зразу ж перейшов до шантажу:

Дюбаррі наклеїв відповідні марки, щоб лист дійшов до Вордмана Еванза в Парижі. Відповідь має надійти за три тижні.

Питання в тому, чи войовничо налаштований цей Вордман. Лоусон пам’ятав його як вродливого хлопця, неначе спорядженого в лати, з відвертістю в широко розкритих очах і з делікатними манерами, властивими нью-йоркській Парк-авеню.

Дюбаррі ні разу не бачив його батька. Отаке легковажне зваблювання може бути їхньою сімейною традицією, яка сягає на два покоління назад — до емігрантських кораблів. Або й на двадцять поколінь — до хрестових походів. Чекаючи на митниці приліт авіалайнера, він і далі розмірковував над тим, що в листі не написано нічого такого, за що можна було б засудити сина та «Любу шістнадцятилітку». Лоусон здригався від самої думки про ім’я дівчини. Цілком можливо, що Джордж бавився з вогнем.

Батькова роль полягає, безумовно, в тому, щоб розвивати в собі терпіння та самовладання, а водночас завойовувати довіру сина й заохочувати його, щоб розкрив свої етичні стандарти, якщо такі є. Можна сподіватися, що поки прийде відповідь із Парижа, найкращим другом Джорджеві стане батько, а не Вордман…

— Батьку! В тебе чудовий вигляд!

На Лоусона наплив душевний спокій. Цей здоровий, добрий і веселий парубійко просто не може думати в дусі написаного в листі. Повагом батько й син вийшли з митниці.

— Я хотів би попрацювати з тобою цього літа, — сказав Джордж. — Не все ж тобі планувати, коли в мене канікули.

— У мене теж свої канікули.

— Але я хочу попотіти так, як ото доводиться тобі. Відкладімо купання та риболовлю на вихідні. У вересні мені випаде піти на кілька домашніх вечірок.

Наприкінці першого тижня Джордж, обідаючи з батьком в «Ель патіо»[253], зронив ім’я Вордмана Еванза. Здавалося, воно впало бойовою гранатою на Лоусонову тарілку.

— У нас двох таке саме почуття гумору, — пояснив Джордж. — Це одна з причин того, чому мені подобається мешкати з ним. Він обмежений, але коли мене тягне на роздуми, я спілкуюся з іншими хлопцями.

— Він справив на мене враження… посереднього собі хлопця, — спокійно зауважив Лоусон.

— Посередній! — заперечив Джордж. — Таж Вордмана цілком певно приймуть у будь-яке братство старшокурсників, аби тільки він захотів!

«Це не виправдовує решти його рис, про яку нічого не сказано», — подумав Лоусон.

До Джорджа надходила пошта з почерком Вордмана з усіх усюд Європи — ці послання батько передавав синові не моргнувши оком. Надходили також листи, написані багатьма дівочими почерками — ось ці Лоусон читав у своїй уяві; їх усіх підписала Елсі, всі вони закликають: «Джордже, допоможи мені! Що ж ми такого зробили?!»

Тільки вранці Лоусон спромагався ставати доволі сучасним, щоб розсудити: «Нині не 1890 рік. Та й треба двох осіб, щоб дійшло до зваблення».

З цього погляду Джордж уперше трохи відкрив свої етичні засади.

— Триматимусь якнайдалі від Філадельфії, коли повернуся. Господи! Коли дівчині закортить чоловіка, вона піде на все, що хоч.

— Справді?

— Певна річ. Стара забава мишоловки з мишею.

— Чому такі дівчата не липнуть до чоловіків, зрілих для одруження?

— Одруження — це вже наступна річ. Я кажу про секс, і це, сподіваюся, тебе не шокує. Знаєш, поки що йдеться про нього.

«Вижди», — шепнув сам собі Лоусон, маючи на думці тільки те, що Джорджа конче треба ізолювати від Вордмана; а якщо Джордж брутальний хижак, то батьків обов’язок — відвернути катастрофу від нього й від Любої шістнадцятилітки.

Так минали тижні, й Джордж зрілішав, залишаючись юним. І ось надійшли листи.

Адресований Дюбаррі-старшому конверт, проштемпельований у Лондоні, містив друковану копію листа до реєстратора. Лист інформував, що він, Вордман Еванз, наступного семестру не проживатиме з Джорджем Дюбаррі. І подано причину: «…оскільки я відмовляюся від навчання в університеті, про що вже повідомив декана».

Унизу був додаток, написаний чорнилом:

Був ще конверт із тим самим почерком, призначений Джорджеві, але той поїхав у дводенне відрядження до Пінар-дель-Ріо[254], і Лоусон міг тільки збавляти вихідні, читаючи давній лист Вордмана до Джорджа та копію свого власного листа до Вордмана й дивуючись, що справді змусив юнака до такої крайності. Зрештою, втішився думкою: якщо вже інтереси Вордмана очевидно не в Нью-Гейвені, то університет аж ніяк не потерпить від втрати такого студента.

Увійшовши в понеділок до кабінету, Джордж поклав у кишеню листа від Вордмана, розповів про Пінар-дель-Ріо й повідомив, що хоче відмовитися від домашніх вечірок і працювати на Кубі, поки не почнеться навчання в коледжі. А пополудні, зустрівшись із батьком у клубі, син був темний як ніч.

— Цей дурнуватий Вордман! Річ не тільки в клопоті з тим, щоб добрати собі іншого співмешканця. Воно й так не на одно вийде… Але який же він дурень!

— Що він накоїв?

— Покинув коледж, — понуро відповів Джордж. — Гіршого безглуздя не придумаєш.

Лоусон помовчав, його нерви просто-таки дрижали.

— Чому це він покинув коледж? Це таємниця?

— Ти не зможеш втримати цю таємницю!

— То чи можна мені дізнатися, що він наробив?

— Здається, він одружився зі шльондрочкою на ім’я Люсі Бікмастер.

Лоусон підкликав офіціанта й замовив подвійне віскі. Джордж узяв пиво. Обидва мовчали, коли Джордж видобув листа й став його переглядати.

— Навіщо Вордман одружився з нею? — спитав Лоусон.

— Це таємниця.

— Може… мусив?

— Не доводь мене до сміху. Я знайомий з Люсі три роки, — відказав Джордж і швидко докинув: — Батьку, не подумай собі чогось. Я ніколи не гострив на неї зубів. Просто знаю її характер, і, як на мене, він твердий.

— А чи не квапишся ти з висновками про цю дівчину? — холодно спитав Лоусон. — Якщо не маєш доказів протилежного, то не можеш припустити, що сімнадцятилітня…

Батько змовк від здивованого синового погляду.

— Звідки ти знаєш, що їй сімнадцять років?

— Мабуть, ти сам сказав мені.

— Не пригадую, щоб я хоч раз казав тобі про неї.

Вихиливши скляночку, Лоусон замовив ще одну.

— Вордман згадав тебе в листі, — сказав Джордж.

У Лоусона мало не вискочило серце з грудей.

— Він передає тобі привіт і сподівається, що ти добре впливатимеш на мене.

— Забудьмо все це, — відповів Лоусон. — Мені шкода, бо тобі шкода. А він таки дурень, як ти висловився. Щоб ото відмовитися від освіти задля дівчини…

— Він опинився в пастці.

— Напевно.

Вони звелися.

— Не знаю цієї дівчини, — запевнив батько. — Кажу про неї безособово й сподіваюся, що вона не в пастці.

Уже на виході з клубу Лоусонові закортіло лигнути ще одну скляночку, але це було б порушенням його правил. І тоді спересердя він іще раз обмовився:

— Можливо, Вордман і сам далеко не подаруночок.

Вийшовши надвір, на сліпуче сонячне світло, Лоусон тріумфував і мав охоту на балачку. Був радий, що має свободу дій і що не доведеться провести вечір разом із сином.

…Уже ввечері він зайшов, щоб випити скляночку на сон грядущий, до бару, де клієнтів обслуговували дівчата.

Перш ніж вийти, Лоусон у дусі латиноамериканців доторкнувся капелюха.

— Multa gratia[255], Люсія, — весело сказав він одній барменці, а тоді другій: — Adios[256], Елсі.

Він іще раз доторкнувся капелюха, вклонився й вийшов. Дівчата дивилися на нього, не знаючи, що це був уклін понад двома поколіннями — у минуле Америки[257].

Почуття тріумфу тривало й наступного ранку, коли Лоусон, повен нових надій на сина й на себе, увійшов до кабінету. Джорджа ще не було, натомість на столі лежав конверт із позначкою «Особисто», написаною Джорджевим почерком.

Лоусон розпечатав конверт і прочитав записку. А тоді, як і попереднього разу, він зателефонував до секретарки й сказав: «Будь ласка, ніяких дзвінків». Відтак удруге прочитав написане:

За кілька тижнів Лоусон побачив у газеті статтю про шлюб Джорджа («Церемонія відбулася в Елктоні, що в штаті Мериленд[258]; наречена — шістнадцятилітня міс Елсі Джонсон») і усвідомив, що в плутанині добрих намірів врятовано бозна-яку фігуру — оту Елсі, але пожертвувано його сина.

Лоусон так і не зміг збагнути, як він сам міг би діяти інакше, але згодом, бувало, робив зауваження про сучасних молодих жінок та їхню натуру. Ось його найм’якший коментар: «Це лише мисливці, настільки відчайдушні, що кладуть у пастку приманку — потрощені й посічені частини самих себе». Ба навіть уточняв свій вислів: «Власне, це не вони відважні, а сама природа».

Були й інші вислови, про які він сам казав, що їх неможливо викласти письмово. Зокрема, вони шокували б Вордмана Еванза.