Я віддав би життя за тебе (збірка)

Фіцджеральд почав писати «Гру в офсайді» в березні 1937 року, перебуваючи тоді в Північній Кароліні. Письменник сказав Гарольдові Оберу: «Попри все, я розпочав оповідання про футбол, хоча тільки Богу відомо, звідки взяти два тижні вільного часу. (…) Чорт забирай, що ж мені робити? Я хочу писати оповідання про футбол безперешкодно + безперервно». У квітні він надіслав Оберові чернетку під назвою «Спортивне інтерв’ю» й попросив завдатку. Мабуть, «Гра в офсайді» — це щось на зразок перенесення в часі, спомин про кращу, щасливішу пору, ніж та, коли автор сидів без ламаного гроша в готелі в Димних горах і творив для себе товариство синьоокої білявої Кікі, яка дивиться матч на стадіоні «Єль-Боул»[196]. У цьому творі також ідеться про шахрайство, брехню, секс і різні зловживання на тлі блискучої Ліги плюща. Це зразок Фіцджеральдових спроб написати те, що він сам називав «ідентичним виробом» — різновид оповідання, яке читачі все-таки зіставляли з самим автором, а той натомість зображав своїх милих персонажів неприкрашеними й навіть непорядними. Фіцджеральд також розраховував продати цей твір як сценарій, назвавши його «оповіданням про футбол для узбережжя».

Обер уподобав цей твір і сказав авторові: «Ви знову у формі». Фіцджеральд погодився: «Я відчуваю, що робота повертається до попереднього стану, коли моє здоров’я поліпшується». Однак у журналі «Сатердей івнінґ пост» відмовилися від цього оповідання, що тепер мало назву «Спортивна пауза», як надто довгого. Обер повідомив: «Вони кажуть, що йому бракує тепла Ваших найкращих робіт і в ньому немає “полум’яного запалу”, якого сподіваються Ваші читачі. Від цього мені прикро. Може, це й не найкраще Ваше оповідання, — ні один автор не може бути весь час на вершині, але воно набагато краще, ніж 9/10 оповідань, які вони купують, так що безглузда ця їхня критика». Однак Обер зауважив, що, «можливо, Ви зможете зробити щось із Кікі чи Консідайном, щоб вони стали приємнішими».

Фіцджеральд залишив цих двох головних героїв такими, як були. Однак його турбувало найменування справжніх коледжів, тож подав фіктивну назву школи Ван-Кампа й розглядав можливість перейменувати Єль на Принстон — свою альма-матер. Він працював над оповіданням у червні 1937 року, але відклав його, коли приїхав до Лос-Анджелеса, уклавши новий контракт із кінокомпанією «Метро-Ґолдвін-Маєр», і відразу взявся працювати над сценаріями. У жовтні 1937-го автор, і далі маючи на думці оповідання, яке перейменував на «Гру в офсайді», та «Прийом у дантиста», пише Оберові: «Стосовно цих оповідань. Я маю намір щось із ними зробити, але, цілком певно, відкладу це, аж поки дам лад “ТРЬОМ ТОВАРИШАМ”; як я вже сказав Вам, це справа трьох тижнів. Тоді або візьму тиждень відпустки, або просто знайду час якось попрацювати рано-вранці. Тож скажіть у “Кольєрзі”, щоб не хвилювалися про це. Що довше я чекатиму, то краще налаштуюся на свіжу точку зору. (…) І перше, і друге настільки близьке до здійснення, що я впевнений: із написанням не буде жодного клопоту». Оберова картотека свідчить, що він так і не надіслав іншої чернетки й зрештою редакція повернула Фіцджеральдові всі версії оповідання.

I

Сонце ясно освітлювало Кікі, жваве листопадове сонце, блакитнувате в течії сигарет натовпу. Вершило над нею правосуддя як над привабливою особою, променисто щасливою, але Кікі запевняла себе, що такий стан справ не може довго тривати.

«…бо наразі я одна з тих жахливих людей, у яких є все».

Звичайно ж, вона перебільшувала, адже й інші голови поростали такою самою золотою стріхою, щоб осявати північні зими, інші очі теж занурювалися в той самий блакитний димок зачарування. [І її рот аж ніяк не самотньо виявляв потужність на стадіоні «Єль-Боул». Та ще й, безсумнівно, там завмирали й інші серця, переповнені почуттями, як готелі постояльцями. Але тут, на самому початку, зобразимо Кікі як найщасливішу дівчину у світі.]

І поки ця мить тривала, сяяла й зіслизала у вічність, чоловік поруч Кікі — безмежно жаданий, нескінченно чарівливий Консідайн — мовив щось таке, що порушило рівновагу дівчини на самій вершині.

— Я хотів би всерйоз поговорити з тобою після гри, — сказав він. Не взяв її за руку, не глянув у вічі — лишень пильно вдивлявся в гравців на полі, і не в них втупився, а в далечінь.

— Про що? — спитала Кікі. — Скажи мені зараз.

— Не зараз. — Сутичка закінчилася падінням, і Консідайн кинув оком на програмку матчу. — Знову шістнадцятий номер, той малий ґард нападу[197] — Ван-Камп. Важить усього сто п’ятдесят дев’ять фунтів, а сам зупиняє кожну атаку лайнменів.

— Він за нас грає?

— Ні, за єльську команду, а не мав би в ній бути, — сердито відповів Консідайн. — Його купили, Господи Боже! Купили все тіло й душу.

— Шкода, — з ввічливості сказала вона. — А чому Гарвард не зробив такої пропозиції за саме тільки тіло?

— Ми такого не робимо, а ці люди не мають совісті. Ось глянь, яка атака! Подивись, як він прорвав лінію. Його не стримаєш і не звалиш.

Кікі на те не дуже зважала — здогадувалася, що не все гаразд на сонячному лиці.

Та якщо й усе негаразд, то дарма — нема ж бо нічого такого, чого б вона не зуміла виправити. Алекс Консідайн мав усе, торік у Кембриджі він став Людиною надії, і Кікі боготворила його.

У перерві після двох чвертей стугоніли великі барабани, вийшло сонце, між рядами перегукувалися люди, ціла низка їх проштовхувалася повз Кікі й Алекса.

— Я ніколи не бачив лайнмена, що так верховодив би в грі, як цей Ван-Камп, — зауважив Консідайн. — Був би красень, якби мав на собі червону футболку.

У третій чверті цей ідеал заблокував удар із рук і сам такий виконав. За кілька спроб його команда здобула очки, а решта гри стала запаморочливим летом довгих пасів у стратосфері шаленого галасу. Враз усе закінчилося. Разом із притихлою переможеною половиною глядачів Кікі й Алекс вийшли зі стадіону, на квапливих півгодини зустрілися з друзями й метнулися до поїзда. Їм би тепер побути віч-на-віч, але знайшлося тільки одне місце, і Консідайн сів половиною задка на бильце, а друга половина залишилася в переповненому пасажирами проході.

— Кортить мені дізнатися, що в тебе на думці, — сказала Кікі.

— Почекай, поки доїдемо до Нью-Йорка.

— А про що йдеться? Мусиш сказати. Про нас?

— Ну… так.

— А що саме про нас? Невже з нами не все гаразд? Хіба ми не на висоті? Я ж не чекатиму дві години, щоб з’ясувати. — Мовивши це, Кікі безтурботно додала: — Покинеш мене, але не хочеш робити це привселюдно.

— Кікі, я тебе прошу.

— Тоді дозволь мені поставити тобі кілька запитань. Перше: чи кохаєш мене? Ні, цього я не спитаю, бо трохи боюся. Замість того щось повідомлю. Я кохаю тебе, хай навіть ти й маєш сказати мені щось жахливе.

Кікі зауважила, що Алекс беззвучно зітхає.

— Тоді це й справді жахливе, — сказала вона. — Тоді це саме те, про що я й думала… — вона змовкла. У цій паузі не було ні крихти безтурботності. Щоб не розплакатися, дівчині довелося змінити тему.

— Подивись он на того чоловіка через прохід, — шепнула Кікі. — За моїми плечима кажуть, що це Ван-Камп, єльський футболіст.

Алекс розглянувся навколо.

— Мабуть, ні. Він не поїхав би до Нью-Йорка так рано. Хоча схожий на Ван-Кампа.

— Це таки він, з оцими жахливими подряпинами. Якби не вони, був би з нього красень.

— Це тому, що він відчайдушно грає.

— А проте він вродливий. Справді, один із найгарніших чоловіків, яких я коли-небудь бачила. Ти міг би нас і познайомити.

— Я з ним не знайомий. Так чи інакше, а він не розбере слів. Хіба що сигнали йому подавай.

Це було перше легке зауваження, яке він зробив за все пообіддя, й у Кікі спалахнула надія. Ба, зразу ж на його обличчя повернулася ще тяжча понурість, неначе після сміху на похороні.

— Може, він великий математик і мислить числами, — невесело торочила вона далі. — Може, вчиться в Ейнштейна… Але той у Принстоні.

— Б’юся об заклад, що він наймав репетитора, щоб скласти іспит.

— Я сама наймала, коли молода була. Ти не переконаєш мене, що це якийсь тупак.

Алекс глузливо зиркнув на неї.

— Тобі ж усілякі подобаються, хіба ні?

Облишивши потуги на розмову, Кікі взяла в нього програмку й глянула на дані футболістів.

Лівий ґард нападу Юберт Ґ. Ван-Камп.

Ньютонська В. Ш. 5’11’’, 159 ф. 21 рік

Одноліток Консідайна, але тільки другокурсник у коледжі. У двадцять один рік чоловіки писали шедеври й командували арміями.

…а у вісімнадцять років дівчата накладали на себе руки через нерозділене кохання, або переживали-перебували його, або вдавали самі перед собою, що й кохання не було.

На наступній станції люди вийшли, й Консідайн нарешті зміг сісти поруч Кікі.

— Тепер ти можеш говорити? — спитала вона.

— Так, і це буде дуже відверта розмова. Кікі, ти мені подобаєшся більше, ніж будь-яка з моїх знайомих дівчат. Минулого літа, коли ми…

— А чи бачив ти минулого літа, як він грає?

— Хто грає?

— Ван-Камп. Я маю на увазі, якщо минулого літа ти бачив, як він грає, то чому не запропонував йому більше грошей, ніж запропонували ось ці люди без совісті?

Алекс, не усміхнувшись, подивився на неї.

— Серйозно, це те, що треба поставити…

— Ой, заткнися.

— Що це ти, Кікі?

— Іди й сам став. Я знала, що ти маєш сказати, ще дві години тому.

— Я…

— …і мені важливо те, у який спосіб мене покидають. Ось твоя обручка… помісти її у свою археологічну колекцію… запхни її в кишеню. Он той чоловік через прохід дивиться на нас… На кінокартину з цікавим сюжетом.

— Кікі, я…

— За-ткни-ся!

— Гаразд, — понуро сказав він.

— Замість того напиши мені листа, і я дам його своєму чоловікові. Може, й вийду заміж за Ван-Кампа. Насправді я рада, що ти сказав… чи то пак не сказав… коли ти робив… тобто не робив. Сьогодні я порозважаюся з іншим хлопцем. Хочу почуватися вільною. А ось і станція…

У мить, коли вони звелися на ноги, Кікі кинулася геть від Алекса, рвучко й відчайдушно пробиваючись проходом і наштовхуючись на людей. Насамкінець пройнята пристрасним бажанням утекти за всяку ціну дівчина спіймала за руку пасажира, що швидко рухався й мав право зійти першим, з розгону відбилася від нього й вилетіла з дверей на перон-набережну.

— Вибачте, — видихнула вона. — Перепро…

Це був Ван-Камп. Зніяковіла Кікі мало не бігла поряд нього, відповідаючи на його усмішку.

— Справді, ви грали чудово, — сказала вона, засапавшись. — Мене тут переслідує страшний чоловік. Чи не провели б ви мене до таксі? Їй-бо, я ні краплинки не випила, але він розбив моє серце. І це відбилося на мені так само, як скляночка спиртного.

Вони поспішали доріжкою — злітно-посадковою смугою — до тихої мармурової гробниці Великого центрального вокзалу[198].

— То ви не можете повернути його собі?

Ван-Камп запитав це не зовсім усерйоз, але Кікі не зважала.

— Ой, ваше бідне обличчя! — вигукнула вона. — Ви таки були неперевершені. Я дивилася гру разом із гарвардцем, і вона його просто пригнітила. Та ні, я не намагатимусь повернути його. Спершу думала, що спробую це зробити, але в останню хвилину передумала.

Вони дійшли до стоянки таксі. Ван-Кампові їхати до центру. Чи не можна було б підвезти Кікі?

— О, будь ласка!

У машині вони дивились одне на одного у світлі бентежливих перших вогнів, що блимали у вікні. Ван-Камп мав блакитні очі, викувані із заліза й пофарбовані попелястим золотом. Він був сором’язливий і скутий, але, цілком певно, за все своє життя не зробив жодного скутого руху.

Зауваживши це, Кікі враз поринула в порожнечу й зненацька перетворилась на таку дівчину, що йому до пари. Наодинці з Ван-Кампом вона не мала інших планів, крім таких, що могли б поєднати їх обох. Він мав піти на якусь зустріч, та вже за кілька хвилин не дуже й квапився на неї. Кікі прозвала його Ріпом[199], перш ніж вони замовили вечерю.

— Я мало не вступив до Гарварду, — признався їй Ван-Камп. — Якийсь час подумував стати футболістом-професіоналом, але вирішив здобути освіту.

— Скільки вам платять?

— Мені? Та нічого не платять.

— Я гадала, що вся річ у грошах.

— Я б хотів, щоб так воно й було. Мої знайомі хлопці в коледжах на Заході заробляють по сотні за місяць. Все, що я заробив, — це позика. І, звичайно, я безплатно харчуюся за столом для спортсменів в університетській їдальні, але за це мушу відробляти. Маю з півдесятка різних обов’язків у студентському містечку.

— Це несправедливо, — розсудила Кікі. — Вони мали б вам платити. Ви ж залучаєте людей на матчі, щоб спостерігати за вами. У вас є щось цінне на продаж, як-от…

— Як-от мозок. Ну ж бо, скажіть це. Часом сам дивуюся, чому я вступив до коледжу.

— Так чи сяк, а вони повинні платити вам за те, що ви в цій команді.

— А ви не проти ось так їм сказати?

Що кілька хвилин Кікі здригалася, згадуючи Алекса Консідайна. Цікаво, чи він тепер шкодує; цікаво, чому це він розлюбив: може, Кікі щось не те зробила або не так повелася; а може, знайшлась якась інша дівчина. І кожного разу вона пильно придивлялася до Юберта Ґ. («Ріпа») Ван-Кампа (вага 159 фунтів, зріст 5 футів 11 дюймів) і думала, що ніхто ніколи не був такий вродливий.

Вони пішли до танцю, й коли оркестр грав «Проминуло» і «Втрачено»[200], Кікі почувалася спустошеною і боязкою, бо минулого місяця танцювала під цю музику з Консідайном. Та коли зазвучала «Цяця»[201], все було добре, бо танцювалося з Ван-Кампом зовсім інакше — чудно й дуже приємно водночас. Потім у таксі Кікі цілувала його — майже самовіддано, до такої міри, якої він хотів. Кілька годин вона вела благородну гру, аж поки Ван-Камп став дивною неясною постаттю когось дуже близького, не незнайомця й не зовсім приятеля.

II

О четвертій годині наступного дня Ван-Камп завітав до дому Кікі й нітився від такої пишноти.

— Як гадаєш, що я робила весь день? — спитала вона. — Читала спортивні рубрики в газетах. Чи бачив ти ось це?

Давид був лайнмен. І був не один Голіаф, а сім. Ось так кажуть сьогодні у Нью-Гейвені після однієї з найзапекліших ігор серії Єль — Гарвард за останні шістдесят років. Ґард, що важить 159 фунтів, перебрав славу від прудких захисників…

— Не може бути, що це я, — жартома відповів він, — бо в мене сто п’ятдесят сім фунтів. Не варто про це. Я прийшов побачитися з тобою… Весь ранок мені довелося пояснювати одній особі, де я був учора ввечері.

«Мабуть, у нього багато дівчат», — подумала Кікі й сказала вголос:

— Я зацікавилася тим, про що ми говорили на вечері. Це ж ганьба, що тобі не платять належного.

— Зі мною чи без мене на стадіоні «Єль-Боул» було повно глядачів… Якось обходилися без мене упродовж шістдесяти років.

— Було повно на важливих матчах, але не на кожному. Ручаюся, що на тобі заробляють додаткові тисячі доларів.

— Та ні, я тільки один із одинадцяти футболістів на полі.

— У газетах пишуть, що ти — вся команда.

— Ой ні, це тільки так здається. Просто після перших спроб я більш-менш знаю, хто куди рухатиметься.

Раптом Ріпова постать почала розпливатися й зникати у глибині далекої перспективи. І ось Кікі опинилася віч-на-віч із Консідайном, який щойно ввійшов у кімнату.

На мить дівчина оніміла й потрапила під таку владу глибинних інстинктів, що якби гість підійшов до неї, то звелася б і — як очманілий від ударів боксер — ступила б у його обійми. Але все вирішили непрямі наслідки вчорашніх подій. Перезбуджений, розпачливий, Алекс іще менше, ніж Кікі, був здатен виправити становище. Не зауваживши шаленої втіхи, яку виражали її очі, він говорив, і слова, як цеглини, лягали в муровану між ними двома стіну.

— …Я мусив побачитися з тобою на хвилину… все так поплуталося… перш ніж я поїду до Греції… пояснити, чому я повівся так безглуздо…

…І поки він стояв, невидющий і недорікуватий, в очах Кікі зникав миттєвий вираз, її знову охопило відчуття болю й приниження. Коли Алекс глянув на Кікі, вона була така сама сувора й грізна, як її голос.

— Це містер Ван-Камп… Перепрошую, але я не можу зустрічатися з тобою. Нема нічого такого, що я хотіла б обговорити з тобою, Алексе. Ти вже вибач мені.

Той недовірливо дивився на Ван-Кампа, тільки-но зауваживши його. Тоді, надто пізно втямивши, що тут важать не слова, а спротив висловленому, підступив до Кікі — й вона тут же відступила, немовби гидуючи його близькістю. На те Ріп злегка наїжився, й Алекс зупинився. Впали його наполовину зведені руки.

— Я напишу тобі, — шепнув він. — Це ж така жахлива помилка.

— Могла б статися, — відповіла Кікі. — Йди собі, будь ласка.

Алекс пішов, і в жахних громових перекотах порожнечі після його відходу Кікі якусь мить дивилася на двері й думала, що ось він повернувся був, що й досі не розлюбив, що все могло б забутися в його обіймах. Її пройняв дрож. Допіру тоді Кікі обернулася до Ріпа й відповіла на запитання, яке він щойно поставив.

— Так, це той самий чоловік.

— Він видається страхітливо нещасним.

— Не будемо говорити про нього. Не хочу його й знати. Йди сюди, Ріпе.

— Ось сюди?

— Не обіймай мене. Сиди на місці, щоб я тебе бачила.

Кікі справляла враження людини, що задихається й іде до вікна по ковток повітря. Думаючи з понурою втіхою, як не сподобалося б це Алексові, вона мовила:

— Ріпе, в Голлівуді є десятки твоїх ровесників, що й наполовину не такі вродливі, як ти, а однак заробляють великі гроші.

— Гадаєш, мені варто піти в кіно?

— Ні, тобі варто залишитися в коледжі. Але ти маєш брати великі гроші за те, що можеш робити щось краще, ніж будь-хто інший, і відкладати їх на час, коли інші люди перевершать тебе в цій справі.

— По-твоєму, я стану нічним сторожем чи ще кимсь таким? — Ван-Камп насупився. — Я ж не такий тупий… Думав уже про це. Сумно, правда?

— Сумно, Ріпе.

— Але, звичайно, ніхто ні в чому не певен. Має бути місце у світі для таких, як я.

— Воно є, я певна цього… Але мусиш почати зараз, тут-таки, щоб облаштувати його. Я допоможу тобі. Не хвилюйся, не закохаюся в тебе.

— Невже не закохаєшся?

— Звичайно ж, ні. Мене вже покидали, і я ще не оговталася, якщо взагалі оговтаюся від цього. — Кікі м’яко відсунулася від Ван-Кампа. — Припини, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що вчора ввечері я була сама не своя?.. Ти ж мене навіть не знаєш, Ріпе. А може, й ніколи не знатимеш.

III

Цієї зими Кікі траплялося чимало залицяльників, але зі своїм спустошеним серцем вона відплачувала їм знеціненою монетою. Наче уві сні дівчина перебула лютневу інспекцію коледжів. Лише в Нью-Гейвені надовго розплющила очі, аби пошукати Ріпа Ван-Кампа у вирі натовпу, і, не знайшовши, надіслала записку до його кімнати в гуртожитку. Наступного дня вони йшли крізь легкий сліпучий снігопад, і на Ріповому обличчі, різьбленому проти зимового неба, раптом знову відобразилася насолода.

— Де ти був учора ввечері? — спитала Кікі.

— У мене немає білої краватки-метелика та фрака.

— Яке безглуздя! — нетерпляче вигукнула вона. — А я ношуся з капітальними планами для тебе — ще й якими реальними. Гадаю, що знайшла тобі покровителя. Почекай трохи — все дізнаєшся.

Сидячи в його робочому кабінеті перед вогнищем у каміні, Кікі сказала Ріпові:

— Це чоловік на ім’я Ґіттінґз, випускник 1903 року, друг сім’ї. Ото минулого місяця він загостював у нас, і якось я застала його за писанням чогось таємничого, і то дуже, бо зразу ж сховав папірець, щойно я ввійшла. Мені закортіло з’ясувати, в чому річ, що я й зробила. То був список прізвищ[202]: Келлі, Кечам, Кілпатрік і так далі… Зрештою він признався, що це футбольна команда, складена з колишніх єльських гравців, прізвища яких починаються на «К». Ґіттінґз сказав мені, що коли треба згаяти трохи часу, він вибирає певну літеру алфавіту й певну команду. Я відразу ж розпізнала, що це наша людина.

— Хай він дійде й до літери «V», — відповів Ріп, — але я не втямлю, як…

— Не будь тупим. Невже не розумієш, що футбол — це його захоплення? Він трохи схиблений на цьому.

— Мабуть.

— І він неодмінно захоче платити за своє захоплення. А саме — тобі.

— Звичайно ж, я дуже вдячний тобі за інтерес.

— Ти не… Маєш мене за недосвідчену, але ти ще не все знаєш. Я завела балачку з Ґіттінґзом і забила клина йому в голову. Сказала, що тобі запропонували великі гроші за перехід до одного з коледжів на Заході.

Ріп зірвався на ноги.

— Заспокойся, Ріпе. Мушу сказати, що містер Ґіттінґз не міг заспокоїтися. Бушував і кричав, що це злочин. Нарешті він запитав, звідки надійшла пропозиція, але я подумала, що на тому краще зупинитися. Ти сердишся?

— Та ні. Чи не могла б ти мені сказати, навіщо ти все це робиш?

— Не знаю, Ріпе. Напевно, це своєрідна помста.

Вони йшли старим студентським містечком у ранніх сутінках. Кікі зупинилася під лампою на кронштейні, що відкидала жовтий квадрат на блакитному снігу.

— Треба керуватися здоровим егоїзмом, — сказала вона нібито сама собі. — Передусім це допоможе тобі здобути дівчину до вподоби. Коли вирішиш, що тобі взагалі потрібна дівчина.

— Я ніколи не бачив такої, як ти, — відповів Ріп. — Відколи ми розсталися минулого року, я не міг не думати про тебе, хай навіть ти й сказала мені, що це нічого не значить.

— Невже я таке сказала?

Кікі виглядала дуже гарно, і Ріп похвалив її щоки.

— Такі гарні. Дуже білі.

— Як і твої.

Вони ступили крок від світла й торкнулись обличчями морозної темряви.

— Ріпе, мене хтось чекає в «Тафті»[203], — мовила Кікі. — У суботу ввечері прийди до нашого будинку в Нью-Йорку. Там буде містер Ґіттінґз.

IV

Попри свої алфавітні футбольні команди, містер Седрик Ґіттінґз не був недоумком. Просто в нього, як і в багатьох американців, мати любила «Малого лорда Фонтлероя»[204], і природним наслідком такого вподобання стало те, що син у свої п’ятдесят років був одержимий спортивними ідеями. Кожної осінньої цілющої суботи він сприймав одинадцятьох молодиків, що вибігали на футбольне поле, як щось дуже миле, чого так і не знайшлося в житті.

Ґіттінґз був радий зустрітися з Ріпом — пошанований і вражений.

— Це була прекрасна гра, — сказав він. — Я вирвав пір’їни з дамського капелюшка й підкинув їх угору. Мабуть, і сам з ними злинув, бо після вашого тачдауна почувався легким, як птах. Коли наші програють, я занедужую. Скажіть мені, юначе, як воно з вашим звільненням із коледжу.

— Ріп не хоче покидати коледж, — промовила Кікі, — у нього серце розривається, але він не має грошей. Зрештою, наступного року в Єлі вважай що не буде команди.

— Це ж чому?! Певна річ, буде! — вигукнув містер Ґіттінґз.

Кікі подивилася на Ріпа, і той слухняно сказав:

— З лінією нападу поганенько.

— Чоловіче, та ви сам собою ціла лінія. У мене досі перед очима, як ви виходите й провадите сутичку…

— Але якщо команда не виграє, — перебила Кікі, — то професіонали не підтримають Ріпа. Як на мене, йому варто прийняти пропозицію цього західного коледжу.

— Якого коледжу? — сердито спитав Ґіттінґз.

Глянувши на Кікі, Ріп спромігся на відповідь:

— Не маю права це сказати.

— Ота купівля гравців — неподобство. Я б волів дивитися, як наша команда програє кожний матч, аніж знати, що її купили й оплатили.

— Ріп мусить думати про майбутнє, — м’яко пояснила Кікі. — Ви ж чули про багатьох спортсменів, що стають нічними сторожами та викидайлами, а то й потрапляють у в’язницю.

— У в’язницю! Я ніколи не чув про хороших футболістів, які там опинилися. Затямте собі назавжди. Якби я був суддею і переді мною стояла якась футбольна зірка, я б сказав: «Це, безперечно, якась помилка». Будь-хто з такою злагодженою дією м’язів мав би скористати з такого сумніву.

— Якщо я колись опущуся так низько, — сказав Ріп, — то сподіватимуся, що суддя буде згоден з вами.

— Звичайно ж, буде. Судді — це такі самі люди, як усі ми.

Кікі відчула, що розмова набрала понурої тональності.

— Ріп просто хоче перейти туди, де студентам вільніше живеться й можна заробляти на прожиток.

— Скільки вам пропонують на Заході? — спитав містер Ґіттінґз.

— Дуже багато, — швидко відказала Кікі.

— Були б ви дурнем, юначе, якби прийняли цю пропозицію.

— Я дуже не хотів би покинути коледж, — сказав Ріп. — Та все ж це краще, ніж в’язниця.

Ґіттінґз застогнав.

— Ви знову про в’язницю. Я не дам вам туди потрапити. Засную фонд — про випадок, якщо ви щось не те робитимете.

— Розумна річ, — заплескала в долоні Кікі. — Фонд — це те, на що він міг би покладатися.

— Я дам йому шанс із якоюсь хорошою фірмою, як тільки він закінчить коледж.

— Ідея фонду мені здається кращою.

— А мені здається, що ви дуже вже корисливі, юна леді, — зітхнув любитель футболу. — Коли йому доведеться переїздити?

— Мабуть, зараз же. Йому треба вже записатися в команду, щоб наступної осені мати право виступів за команду. Вони дуже прискіпливі.

— Прискіпливі! — пирхнув містер Ґіттінґз. — Прискіпливі! Скажіть мені відверто, скільки вони пропонують.

На той час Ґіттінґз був у невигідному становищі, адже досі не підкупив жодного спортсмена. Він не мав найменшого уявлення, скільки платять футболістам, і розцінив цю справу такою беззаконною й неприємною, що не дуже-то зважав на суму грошей. Зрештою Кікі залагодила оборудку на п’ять тисяч доларів.

V

І ось Кікі виїхала на півроку, і ось їй траплялося таке, про що тут недоречно розповідати. Є ідеалісти, які осудили б цю дівчину за те, що вона страждала від місячного світла в Гонолулу та понад італійськими озерами й мало не вийшла заміж за чоловіка, який не має нічого спільного з цим оповіданням. Мав він якусь ваду вимови, ходив у кумедній одежі, а якось щось наробив чи то пак не зміг наробити — і відтоді пропав зв’язок зі світанком, вітром та вечірніми зорями. Наприкінці жовтня Кікі поклала кінець цьому роману й поспішила повернутися до Америки.

Приїхавши, Кікі невпевнено розглянулася, чи не знайдеться чогось сподіваного, але досі незнаного. Ну звичайно ж, не Консідайна, який у складі археологічної експедиції був на Криті[205]. Натомість знайшлося втрачене почуття, і Кікі зраділа телеграмі від Ріпа Ван-Кампа. Він хотів терміново побачитися й запропонував прийти на матч у Дартмуті[206]. Дівчина поїхала туди, передчуваючи, що знайде там покинуті юні літа й утрачену торік на стадіоні «Боул» ілюзію.

Якщо цього сезону якийсь футболіст-студент і коштував п’ять тисяч доларів, то це Ріп. Він виступав за слабку команду з легкими захисниками за лінією новаків, і внаслідок цього Ріпова гра була вільною й невимушеною. У нього був свій власний стиль, якого ніколи не пробував змінити жоден тренер. Усе це було схоже не на що інше, як на узаконену форму власності, й не один чиновник даремно розраховував на Ріпа. Той прудко йшов в атаку, високо здіймаючи вгору коліна та стегна й розставивши лікті, так що у критичну мить здавалося, що його вже обхопив захисник, але з такою невеликою площею контакту тіл Ріп вивільнявся ще під час тривання спроби. А коли ось цей спортсмен, легший на тридцять-шістдесят фунтів від будь-кого із суперників, кожної суботи давав таке видовище, то навіть містер Ґіттінґз не міг би вимагати чогось більшого.

Тремтячи з нетерплячки, Кікі зустріла Ріпа після гри.

— Дивлюсь ото, як ти граєш, і почуваюся зачарованою школяркою, — сказала вона.

— Я б хотів, щоб так воно й було.

— Так воно і є. Принаймні я могла б вести перед у заохоченні гравців. Поки що від мене взагалі не може бути допомоги. Я б хотіла, щоб у тебе були хоч якісь серйозні клопоти.

— Є такі, — сказав він, насупившись. — Я потрапив у жахливу халепу. Тому й надіслав тобі телеграму.

— У чому річ, Ріпе?

Вони розмовляли в чайній «Сейчем ті гаус»[207], де сиділо багато молодиків і дівчат, напрочуд тихих після матчу. Спершу кинувши оком навколо, Ріп вийняв газетний витинок і дав його Кікі.

— Прочитай, і я поясню, — сказав він. — Це не про мене.

ГУРТОЖИТКІВСЬКИЙ ВИКРАДАЧ

КОШТОВНОСТЕЙ ПОВЕРНУВ ЗДОБИЧ

ДЕКАН ЄЛЬСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ОДЕРЖАВ ПАКЕТ ВІД АНОНІМА

— І що з того? — спитала Кікі.

— Я казав тобі, що мій брат Гаррі вчиться на другому курсі. Йому дуже не пощастило — розбив коліно, граючи у футбол із новаками, й ніколи вже не зможе грати. Отож він став злодієм. Не можу цього зрозуміти. Його однокурсник помітив, що він краде, прийшов до мене, і я витратив усі свої гроші до останнього цента, щоб відкупити вкрадені речі. Тепер я потребую ще більше.

— З п’яти тисяч? Ой, Ріпе, я гадала, що мені належить про них подбати, а тобі не можна й торкатися цих грошей, аж поки не закінчиш коледжу.

— Я не маю іншої ради. Гаррі мій брат. Він не піде до в’язниці.

— Але ж ти надіслав ці речі.

— Я ще не сказав усього. Той, що дізнався про крадіжки, — це паскудний негідник, і з ним треба залагодити справу.

Здавалося, вони раптом опустилися в потойбічний світ. Раніше Кікі вбачала в Ріпові щось відокремлене від усього минулого, шедевр невідомого скульптора. Тепер на його плечі впала тінь брата.

— А чи не владнається ця справа, якщо твій брат покине коледж? Як не крути, а йому тут не місце, якщо він… — Кікі проковтнула останнє слово.

— Таке не задовольнило б цього типа. Звичайно, я міг би скрутити йому в’язи…

— Тобі не можна в це вплутуватися, Ріпе, — тяжко зітхнула дівчина. — Скільки він хоче?

— Назвав тисячу доларів.

— Ой, Ріпе! Я схиляюся до думки, що краще вже йому скрутити в’язи.

— Скручу, якщо ти вважаєш, що це найкращий вихід.

— Та ні… Нам доведеться заплатити йому. Але ти мусиш відіслати геть свого брата, поки він не потрапив у ще більшу халепу.

— Якщо Гаррі залишить коледж, то це видаватиметься дивним, — нахмурився Ріп. — Не зможу ось так відіслати його. Я ніколи не казав тобі, але ми удвох виховувалися в сиротинці, і я завжди наглядав за ним.

Тепер Кікі знала про Ріпа все, й ніколи він не подобався їй більше, ніж цієї миті.

— Але рано чи пізно наберешся через Гаррі ще гіршої біди, і то після того, коли тобі так гарно пішло, а я ще й задумала запопасти більше грошей для тебе… Ріпе, ти повинен відіслати його.

— Так чи сяк, а ти бачиш, що в мене клопіт, — сказав він.

— Дамо раду з ним, — відповіла вона, прояснівши.

Йдучи з ним після вечері в темних тінях Гіллгаус-авеню, Кікі раптом мовила:

— Ріпе, ти так мені подобаєшся…

— Подобаюся тобі? Що це означає? Я подобаюся вболівальникам на стадіоні.

Кікі сама відчула брехню у своїх словах.

— Я думала про тебе все літо… весь час.

Ріп одноруч пригорнув її. Сходив рожево-золотистий місяць із туманним ореолом, у темряві бабиного літа бемкали дзвони. Так само вона стояла торік зі своїм першим коханням — з Алексом Консідайном, з іншим чоловіком на зоряній терасі минулого літа. Нині вона була щаслива й замішана: коли ти не закохалася, то принагідний вродливець видається таким самим, як хтось інший. Однак вона почувалася дуже близькою до Ріпа. Його слова про брата нагадали про все, чого бракувало в його житті, і якусь мить Кікі була певна, що можна відшкодувати той брак: це ж не важко закохатися в нього. Вона потерпала від своєї яскравої невживаної краси.

— Ти не могла б любити мене, — несподівано сказав він. — Це мав би бути хтось із головою на плечах.

Але Кікі вже думала про Ріпа зовсім по-новому, коли, попрощавшись на вокзалі, зайняла своє місце у вагоні першого класу. Поїзд рушив, сидіння перед нею крутнулося, й вона опинилася віч-на-віч із Алексом Консідайном.

Перше враження Кікі — це не той самий молодик, з яким випало розпрощатися десять місяців тому, а зовсім інший: незнайомець із давньої зустрічі, з лагідними зіркими очима, з обличчям, пожвавленим проникливістю та розумінням, — рисами, що передусім привабили її. І ось Кікі, упізнавши Алекса, вділила йому усмішку, з першої миті чарівливу, що мала б холодіти, якби не щезла.

— Гарно виглядаєш, Кікі, — спокійно сказав він.

— А ти сподівався, що я зів’яну?

— Я часто думав про тебе цього літа.

Ті самі слова, що вона сказала Ріпові. І, мабуть, таке саме перебільшення.

— Я хотів був зателефонувати тобі завтра, — додав Алекс, — та ось побачив тебе після гри.

— Он там у вагоні є вільне місце, — порадила Кікі. — Ти б не пересів туди, коли ласка?

— Волію залишитися тут. У грудні експедиція повернеться на Крит, і, гадаю, було б добре, якби ти до неї долучилася. Тільки для того, щоб запобігти всяким розмовам про наше з тобою одруження.

— Тоді, мабуть, я пересяду, — сказала вона. — Моє місце якраз над колесами.

— Ти не захотіла, щоб я попросив пробачення. Тобі від цього тільки прикро було б.

— Одне тебе спитаю. Чому ти мене покинув? Тепер мені до тебе байдуже, але цікаво знати.

— Я хотів трохи побути зовсім сам. Колись це поясню, але тепер мені в голові одне — те, що я промарнував десять місяців без тебе.

Серце Кікі навіяло спомини, помандрувавши в грудях.

— Чи сподобалася тобі гра? — спитала вона. — Як на гарвардця, ти щось дуже вже цікавишся Єлем.

— Я виконав таку собі спортивну розвідку. У футбол грав ще на другому курсі.

— Тоді я тебе не знала.

— Ти нічого не втратила. Мені було далеко до Ван-Кампа.

Кікі засміялася.

— Здається, я від тебе почула це прізвище. Ти сказав мені, що його купив Єльський університет.

— Так, але я не певен, що єльцям це пішло на велику користь.

— Що ти маєш на увазі? — враз насторожившись, запитала вона.

— Не варто було мені про це згадувати. Поки що ми нічого не знаємо напевно.

Уява Кікі перебігала по різних можливих випадках. Може, містер Ґіттінґз десь за скляночкою похвалився своєю оборудкою? А може, це якось пов’язано з Ріповим братом?

— Ймовірно, що це закінчиться нічим, — докинув Алекс. — Та й не годиться мені про таке говорити, бо ж я нібито мав би вважати його своїм суперником.

— Що ж, я вже привчена не сподіватися надто багато від тебе, Алексе.

Кікі рвучко звелася й рушила до іншого місця, та він підійшов туди і, нахилившись над нею, сказав:

— Не маю права засуджувати тебе, Кікі… але дуже вже непокоїть мене твоє щастя.

— Мені що — перейти до вагона другого класу?

— Я сам туди піду.

У цю мить Кікі ненавиділа Алекса й прагла, щоб Ріп холоднокровно та елегантно «скрутив йому в’язи». Але тут не футбольне поле, і Ріп не покаже себе в усій красі. Бідолашний Ріп. Він досі нічого не зробив, хіба що знісся понад світом на важелі свого довершеного тіла.

На вокзалі Кікі безуспішно пробувала зателефонувати йому. Додзвонилась аж уранці, коли Ріп сидів за столом у їдальні, й, добираючи слова, передала те, що сказав Консідайн. На тому кінці проводу тривала довга мовчанка, і тоді озвався голос із відтінком розпачу:

— Я завжди можу покинути коледж.

— Ріпе, не кажи так. Але я хочу, щоб ти був обережний. Ти часом не обмовився комусь про Ґіттінґза?

— Ні.

— Тоді ні в чому не признавайся. Запам’ятай, Ріпе… Хоч що станеться, я завжди з тобою.

— Дякую, Кікі.

— Всерйоз кажу: хоч що станеться. Я не проти, щоб усі це знали.

Переповнена почуттями, збуджена, Кікі повісила трубку. Її покровительські інстинкти гуртувалися на Ріповому боці й відчутно давали про себе знати. Дівчина тішилася й гордилася, коли він блискуче зіграв у матчі з принстонцями. Та за три дні вона заглянула в рубрику футбольних новин і вгледіла разючий заголовок.

У ЄЛЬСЬКОМУ КОЛЕДЖІ СПРОСТУВАЛИ ЧУТКИ

ПРО НЕПРАВОМІРНІСТЬ ВИСТУПІВ

ВВАЖАЮТЬ, ЩО ЦІ ЧУТКИ СТОСУЮТЬСЯ

ЗІРКИ ЇХНЬОЇ КОМАНДИ

У Кікі завмерло серце. Вкотре вона розглянула всі можливі канали витоку інформації. Містер Ґіттінґз заперечував, що такий витік стався через його необережність. Попросту чек, виписаний у нью-йоркському банку, міг пройти через руки когось із гарвардців, і той міг зауважити знайоме ім’я та прізвище. Хай там як, а тут важко щось довести.

Крім того, Кікі була певна, що Ріп поводився обачливо. Адже минулого літа він відмовився від пропозиції грати за готельну бейсбольну команду.

Враз запанікувавши, Кікі стала шукати в телефонному довіднику номер Консідайна й здригнулася, побачивши знайомі цифри. Виявилося, що Алекс у Кембриджі й сьогодні його сподіваються вдома. Весь день Кікі видзвонювала за ним, не називаючи себе. А о шостій проґавила Алекса, зате дізналася, що він вечерятиме в Гарвардському клубі[210]. Похапцем накинувши на себе вечірню сукню, вона приїхала на Сорок четверту стрит і попросила підозріливого швейцара передати записку містерові Консідайну. Той вийшов здивований, без капелюха, і в найближчому гриль-барі Кікі перейшла до суті:

— Сьогодні вранці я заглянула в газету. Йдеться про Ріпа Ван-Кампа, хіба ні?

— Я не можу цього сказати, Кікі.

— Ти ж сказав мені в поїзді. Я хочу дізнатися, що ти маєш проти нього.

Алекс завагався.

— Можу сказати одне. Якби ми мали незаперечні докази проти нього, то досі уже діяли б.

— Отже, у вас немає доказів?

— Наразі я не знаю жодного доказу.

З цих слів вона здогадалася, в чому річ.

— І ви ось зараз чекаєте якогось доказу.

— Ти закохана в цього футболіста, Кікі?

— Так.

— Щось не можу в таке повірити.

— Не можеш? Гаразд, якщо ти хоч щось зробиш, щоб не дати Ріпові вийти на поле, то я вийду за нього заміж уже завтра ввечері… Якщо він захоче мене взяти.

Алекс кивнув.

— Ось у це я повірю… Ти вперта дівчина, Кікі, причому одна з найупертіших. Але не думаю, що ти закохалась у Ван-Кампа.

Раптом вона заплакала — зі злості, бо знала, що це правда. Кікі тільки-тільки почала закохуватись. Було б усе гаразд, і то незабаром, усе налагодилося б. Але тепер, поки таке ще не настало, вона була дуже вразлива. Кікі не могла не порівняти Ріпа, хлоп’ячого й недосвідченого, багато в чому несвідомого, з Алексом — зрілим чоловіком, впевненим і проникливим, з волею діяти на свій розсуд і робити свої помилки.

— Ось побачиш, — сказала вона, схлипуючи. — Ти завжди мав усе, а він піднявся з самих низів. І ти ще намагаєшся його притоптати. Це жорстоко й підло.

— Кікі, не я почав це діло. Інформація… — Алекс прикусив язика. — Скидається на те, ніби ти щось знаєш.

— Ні, — швидко відповіла Кікі. — Хай навіть і є щось, я все одно підтримаю Ріпа.

Вона встала й залишила Алекса з неторкнутими коктейлями. Вкрай збентежена, Кікі зайшла на телеграф, щоб надіслати Ріпу вістку з ніжністю й підбадьоренням.

VI

Ріп дав Кікі чотири квитки, і вона разом із друзями поїхала до Кембриджа. Стадіон був покритий тонкою верствою бридкого снігу. Згадуючи весь минулий рік, летку радість і сонячне світло, дівчина сумувала — попри те, що ранкові газети звільнили її від найгірших побоювань. Атлетична асоціація не оприлюднила жодної заяви, і Ріп увійшов до офіційно оголошеного складу команди. Кікі розгорнула програмку.

Лівий ґард нападу Юберт Ґ. Ван-Камп.

Ньютонська В. Ш. 5’11’’, 159 ф. 22 роки

Короткий життєпис — вихований у сиротинці хлопець зі своїми розумовими властивостями та нервовою системою. А зараз він посередині поля, віч-на-віч із футболістом у малиновій футболці й у білому шоломі. Злітає вгору півторадоларова монета-жеребок і падає на сніг. На газоні єльці розосередилися в лінію за м’ячем. Лунає удар по шкіряній кулі, і Ріп провадить змагання на полі, обійшовши одного блокувальника, прослизнувши повз другого, й уперше в цьому матчі блокує суперника.

— Йому б ендом стати, — сказав хтось за плечима Кікі. — Він може хоч ким бути.

— Але хто зіграє на місці ґарда так, як він? Подивись на будь-якого півзахисника — побачиш м’яча, подивися на Ріпа Ван-Кампа — побачиш гру.

Пустився дедалі густіший сніг. Упавши на болотне місиво, один із футболістів ковзнув по ньому відстань, удвічі довшу за свій зріст. Ось таке речення могло б фігурувати в газеті чи радіо, а там охарактеризували б гру як щось страшенно недоладне, схоже на біг із перешкодами чи якийсь вид зимового спорту. У крейдяній імлі обманні рухи та бокові удари, від яких і без того забивало дух, видавалися чудернацькими й уривчастими.

Кікі спостерігала, як Ріп сидить навпочіпки, поки нараджуються гарвардські футболісти. Як тільки починалася спроба, він зривався на ноги й біг у саму гущу сутички. Завдяки такій грі Ріп і впадав в око глядачам, саме тому впродовж усього сезону його обличчя рябіло струпами.

Перші дві чверті закінчилися з рахунком 10:3 на користь єльців. Холоднішало. Люди навколо Кікі зігрівались як могли й говорили гучніше. Дівчина, що сиділа поруч, сказала своєму супутникові:

— Я не знайома з ним. Он там, нижче, у третьому ряді від нас, сидить його брат Гаррі. Той, що в чорному капелюсі.

Кікі глянула вниз. Гаррі виявився одним із тих блакитнолицих, що даремно голяться двічі на день і своєю вадою доповнюють наше уявлення про щось несусвітнє. Жодна риса не покрила цієї вади — на обличчя неначе надавила якась сила, сплюснула носа й розвела очі далеко одне від одного. Однак Кікі визнала незаперечну схожість братів, тож почувалася нелояльною до Ріпа.

З початком другої половини матчу гарвардська команда пожвавішала — хвилин десять від малинових трибун через поле долинав тріумфальний рев, а обличчя навколо Кікі відображали понурість і передчуття лихого. Крізь бінокль вона вдивлялася в Ріпа — як завжди, блідого, холоднокровного й незворушного. В останній чверті, за нічийного рахунку, були моменти, коли тільки він і справляв враження живого в цій замученій команді. Як-от тоді, коли він збив із ніг і приголомшив єльця, що спробував вибігти на перехоплену передачу з-за своїх воріт.

Десять хвилин до кінця гри. Єльський футболіст, порадившись із двома півзахисниками-блокувальниками у двадцятиярдовій зоні своєї половини поля, взяв м’яча й разом із ними рушив уперед на правому крилі. Раптом лівий енд кинувся до бокової лінії й за дві секунди перед перехопленням м’яча відступив до своїх воріт, тоді як хавбек висунувся уперед на правому фланзі. Це дозволило зробити передачу ґардові, тож Ріп спіймав мокрого м’яча в майже вільній зоні й реалізував першу спробу, здобувши сорок ярдів для команди.

Єльські вболівальники підбадьорилися були, та суддя тут же зупинив гру. Трибуною пішов гомін здивування. Біля лави тренерів і запасних єльської команди з’явилося троє чоловіків, що мали вигляд офіційних осіб. Вставши, тренери розмовляли з ними, а навколо зібралися запасні гравці, закутані в ковдри. За якусь мить один з них скинув із себе ковдру, відбіг від гурту й став розминатися. Тоді, вхопивши шолома, метнувся до судді й щось сказав йому. Гомін погучнішав, коли цей гравець говорив із Ріпом Ван-Кампом. Навколо Кікі дивувалися глядачі:

— У чому річ?

— Ван-Кампа та раптом замінити?

— Здуріли тренери. Він же не травмований.

— Оце так! За нічийного рахунку!

Кікі побачила, що Ріп знімає з голови шолом і біжить до бокової лінії. Досі не знаючи, що діється, натовп озвався громовим гуком підбадьорення, який стих до подиву, коли цей футболіст, перекинувшись кількома словами з тренером, відвернувся й побіг до душової. Знову пішов гомін — цього разу здогади межували з твердженнями.

— Чи то видалили його? Може, сфолив на комусь?

— Не видалили. Просто так їм захотілося.

— Мабуть, це про Ван-Кампа в газетах…

А за хвилину натовп осінило — кожен тут же зіставляв події, й підтвердження спливали вгору з місць, найближчих до поля. Ріпа Ван-Кампа вилучено на протест Гарвардської атлетичної асоціації.

Кікі зіщулилася на своєму місці, затуливши долонями обличчя, неначе це вона мала стати жертвою натовпу. Ось тут воно й сталося — насамкінець у Ріпа все відібрали й прогнали його, як зганьбленого школяра. Вмить Кікі зірвалася на ноги, проштовхалася повз друзів і побігла вгору, повз проходи, тоді вниз, до темного входу, а далі — повз трибуни — навздогін за Ріпом.

— Де тут роздягальня?! — гукнула вона. Якийсь підгулялий п’яниця тупо видивлявся на неї, а тим часом гра поновилася, вгорі розкотився рев. Кікі бігала від воріт до воріт засніженою попелястою доріжкою, аж поки сторож не показав дорогу, додавши:

— Туди ви нізащо не потрапите. У роздягалку не впускають навіть колишніх гравців.

— А коли звідси виходять?

Сторож відповів, Кікі підійшла до залізної решітки й стала чекати. Довго тривало, поки закінчився матч. Холодним тоном оголошено результат гри, що розчаровував. З чаші стадіону пролилися перші струмінчики юрми вболівальників, а тоді вже хлинули цілі потоки. Хвилі, байдужі й нечутливі, котилися над нею й Ріпом. (…)

Минав час. Потоки переродились у струмінчики й, нарешті, в краплі. Примчав вантажний автомобіль, позначений емблемою «Гарвард крімсон»[211], з якого вискочив хлопчик із пачкою газет.

— Остаточний рахунок зустрічі! Гарвардці опротестували право Ван-Кампа на гру! Єльський ґард грав на Заході!

Купивши газету, Кікі стисла її тремтливими пальцями. Всю суть викладено грубим шрифтом зразу ж під повідомленням про результат гри.

На тому воно й закінчувалось, але Кікі все одно не змогла б читати далі. Люто проказавши «це брехня», вона раптом втямила, що це незаперечна правда.

VII

Згодом Кікі дивувалася, звідки Алекс дізнався, де її шукати. Знайшов, коли вона сиділа з газетою на колінах, спершись на бетонну колону й втупившись у порожнечу.

— У мене є авто, — озвався він. — Можемо пройтися до нього, якщо дозволиш допомогти тобі.

— Зі мною все гаразд. Просто я сіла поміркувати про деякі речі.

— Я шукав тебе, Кікі. До самого кінця сподівався, що такого не станеться. Спершу дівчина відмовлялася від розмови, поки…

— Не говори про це, — перебила Кікі. — Що вони зроблять Ріпові?

— Гадаю, йому доведеться залишити коледж. Він, либонь, знає правила.

— Ох, той Ріп… Бідолашний Ріп.

І тут Кікі розповіла Алексові про гроші від містера Ґіттінґза, про все.

— Я прагла, щоб Ріпові дісталося ще більше, — пристрасно мовила вона. — Він на те заслужив. Я не хотіла, щоб він помер так, як Тед Кой[212], у якого нічого не залишилося, крім золотого м’яча.

— Ріп — чудовий футболіст. Майстерності в нього не відбереш. Мабуть, він стане професіоналом.

— Ой, у нього все пішло нанівець. А це ж такий красень…

Вони приїхали до Бостона, коли вже сутеніло.

— До Нью-Йорка далека дорога, — сказав він. — Чому б нам не завітати до моїх друзів, що живуть за містом? Знаю, що ти не хочеш знову заручитися зі мною. А якщо припустити, що ми тільки-но одружилися? Я можу гарантувати чудову погоду на Нілі.

Кікі змовчала.

— Ти думаєш про Ван-Кампа, — здогадався Алекс.

— Так. Якби ж то я могла чимось зарадити… Якби хоч знати, що він не один.

— Ти кохаєш його?

— Ні. Того вечора я тобі збрехала. Досі думаю, як поведуться з Ріпом… після того, як він подарував їм стільки чудових суботніх матчів.

Зненацька Консідайн загальмував.

— Може, підвезти тебе до Ван-Кампа? Знаю, де ночуватиме команда.

Кікі завагалася.

— Наразі я нічого не маю для Ріпа. Мені з ним було не по дорозі. Поїду з тобою, Алексе.

— Я радий.

Машина прудко їхала Бостоном, повертала у правильному напрямку й, згідно з правилами, зупинялася на знак світлофорів, а вже за містом помчала — нарешті на правильній дорозі.