Я віддав би життя за тебе (збірка)

23 вересня 1935 року Фіцджеральд написав із Балтимора своїй приятельці Лорі Ґатрі (Герн) в Ашвіллі: «Надішліть мені сторінку заміток із матеріалом про Ашвілльський[79] квітковий карнавал. Я лаштуюся написати тут оповідання — ось сьогодні задумав його». До середини листопада 1935 року Фіцджеральд закінчив два начерки цього твору й згадав його під назвою «Оповідь про самогубство»[80] в листі до Гарольда Обера. Автор прагнув продати оповідання, зазначивши, що він потребує грошей: «Якби вдалося продати “Я віддав би життя за тебе”, це зовсім змінило б ситуацію». «Оповідь про самогубство» стала несподіванкою від Фіцджеральда, особливо тим читачам, що призвичаїлися до його легшої манери письма у 1920-х роках. Це була свідома спроба ускладнити її й від юнацьких романтичних сюжетів у ранніх творах рушити далі. Події розвиваються на тлі природної краси гір Північної Кароліни, а саме оповідання справді похмуре. У багатстві барвистих описів, як і в характері небезпечного й приреченого Карлі Деланню, є немало відголосків «Великого Ґетсбі». Сценарій фільму, накладений на історію кохання, кінооператор, закоханий у кінозірку, — все це нагадує директора кіностудії та його зірку на одній із вечірок у Ґетсбі. Атланта Даунз і Деланню також подібні до Розмарі Гойт та Діка Дайвера з «Ночі лагідної».

13 грудня Обер написав Фіцджеральдові про те, що діється з оповіданням:

Фіцджеральд відмовився пом’якшити погрози самогубством. У січні 1936 року, перебуваючи в балтиморській лікарні, він відповів Оберові: «Якщо не продасте “Я віддав би життя за тебе”, то можете надіслати його мені. Сам я й не торкнуся цього оповідання, але знаю тут хлопця, який міг би його виправити за частку прибутку, якщо буде прибуток». «Хлопець», Чарлз Маркіс «Білл» Воррен (1912–1990), відомий передусім як творець телевізійного серіалу «Сириця» («Rawhide», 1959 рік), зустрівся з Фіцджеральдом у Балтиморі 1933 року й пізніше співпрацював із ним у Голлівуді, пишучи кіносценарій фільму «Ніч лагідна», але так і не переробив оповідання «Я віддав би життя за тебе». Обер запропонував надіслати твір у скороченому вигляді журналу «Пікторіал», але Фіцджеральд категорично відмовився. 29 січня він знову попросив: «Я б хотів, щоб Ви повернули мені “Я віддав би життя за тебе”».

Уривки записів Фіцджеральда з його важких днів у Північній Кароліні свідчать про те, що він експериментував з насиченою барвистою мовою, вже притаманною його прозі, й передавав нею понуріші, сумніші думки:

І далі:

За час свого перебування в Північній Кароліні Фіцджеральд пробував накласти на себе руки. Марта Мері Шанк — його приятелька й принагідна секретарка, що зберегла навіть найменші клаптики паперу, на яких він записував думки та епізоди з сюжету, як-от подані вище цитати, — повідомила про ці інциденти. Зрештою, як повідомив їх своїм друзям і сам Фіцджеральд. У 1936 році, після того як репортер газети «Нью-Йорк пост» Мішель (Майкл) Мок опублікував компрометувальну статтю, і то саме на сорокаріччя Фіцджеральда, той зажив велику дозу таблеток. У листі до Обера, надісланому в жовтні, Фіцджеральд описав цей випадок: «Я випив пляшечку морфію й проковтнув чотири таблетки — цілком досить, щоб убити коня. Сталося передозування, і, не встигши добратися до ліжка, я виблював усю суміш; увійшла медсестра + побачила порожню пляшечку + якийсь час треба було до біса платити + згодом я відчув, що пошився в дурні. І якщо я коли-небудь побачу містера Мока, то все, що може статися, станеться дуже швидко і раптово. Нічого не кажіть Перкінзові». Перед своїм давнім принстонським приятелем, адвокатом Джоном Біґґзом-молодшим, Фіцджеральд також був відвертий: «Мені випав важкий час у Кароліні + я приїхав [до Балтимора в 1935 році] на це Різдво + наробив купу дурниць на свій тридцять восьмий день народження».

Крім того, Фіцджеральда переслідували ненастанні погрози Зельди покінчити з собою. Уклавши список можливих назв оповідання «Самогубство Карлі Деланню», письменник далі написав стовпчиком інциденти із Зельдиного життя. Ще у квітні 1936 року Фіцджеральд повідомив листовно Беатріс Данс — жінці, з якою він мав короткий роман у Північній Кароліні: «Недавно я привіз [Зельду] до Чимні-Року, куди приходили її родичі, коли вона була ще дитина. Інколи під час спроб (безуспішних) відшукати пансіон, де вони тоді зупинялися, неначе здіймалась хмара трагедії. Як я вже сказав тобі, іноді й не розпізнаєш, що вона хвора». У житті Фіцджеральда не було таких особистих і болючих справ, яких він не зумів би втілити в мистецтві, — чи то намагаючись зрозуміти й викласти їх, чи то прагнучи опанувати й переробити на щось ностальгійне, навіть гарне.

І, нарешті, за цим оповіданням стоїть доля Пеґ Ентвістл (1908–1932). Ще в підлітковому віці, у 1920-х роках, ця англійська актриса мала успіх на Бродвеї. Спробувавши щастя в Голлівуді, Ентвістл зазнала невдачі й хотіла повернутися до Нью-Йорка, але не мала на те грошей. 18 вересня 1932 року вона забралася на літеру H величезного напису «Hollywood» і стрибнула. Їй було всього двадцять чотири роки. Смерть актриси стала широковідома й досі залишається ключовим образом згубного впливу кінобізнесу на тих, що тяжіють до нього.

I

Гладінь озера, що простяглося в долині гір Північної Кароліни, відсвічувала рожевим сяйвом літнього вечора. На озерному півострові стояв споруджений в італійському дусі готель[81]. З рухом сонця тиньковані стіни набирали різних барв. У готельній їдальні сиділи за столом чотири кіношники.

— Одного не розумію, — сказала дівчина. — Якщо на кіностудії можуть підробити краєвид Венеції чи Сахари, то чому там не змогли підробити Чимні-Рок[82] і послали нас із усім манаттям на Схід?

— Ми багато чого підробляємо, — відповів кінооператор Роджер Кларк. — Можемо підробити Ніагарський водоспад чи Єллоустоун, якщо йдеться тільки про тло. Але герой цієї картини зветься Рок.

— Ми можемо бути кращими, ніж дійсність, — сказав Вілкі Праут, помічник директора. — Ніколи в житті я не розчарувався так, як тоді, коли побачив справжній Версаль[83] і пригадав той, що спорудив Конґер у двадцять дев’ятому році.

— А основою всього є правдивість, — вів своє Роджер Кларк. — Ось на цьому зазнають невдачі директори інших студій…

Атланта Даунз не слухала. Вона відвела очі, схожі на зірки, від столу й спинила погляд, неначе фотографувала[84], на чоловікові, що тільки-но ввійшов. За хвилину Роджер теж задивився туди.

— Що це за тип? — спитав він. — Десь я його вже бачив. Це хтось із преси.

— Здається мені, це такий собі звичайний чоловічок, — зауважила Атланта.

— А однак він особистість, — заперечив Праут. — Хай йому біс, я знаю все про цього чоловіка, ось тільки не знаю, хто він. Хтось із тих, кого не сфотографуєш, бо вони розбивають фотокамери й таке інше. Це не письменник і не актор… Уявіть актора, який трощить камери.

— …не тенісист, не Мдванні[85]… почекай хвилинку, ось-ось вгадаємо… Стає тепліше.

— Він переховується, — припустила Атланта. — Ото ж то. Подивіться, гляньте-но, як він прикрив рукою очі. Це злочинець. Хто нині в розшуку? Назвіть хоч когось.

Технік Шварц спробував допомогти Роджерові пригадати — раптом вигукнув шепотом:

— Це ж той Деланню! Пам’ятаєш?

— Так, — сказав Роджер. — Ось хто він. Самогубець Карлі.

— Що він зробив? — поцікавилась Атланта. — Наклав на себе руки?

— Еге ж. Це його привид.

— Я хотіла спитати, чи спробував він накласти на себе руки.

Люди за столом трохи нахилились одне до одного, хоча чоловік був доволі далеко й не міг чути розмову.

— Було якраз навпаки, — пояснив Роджер. — Його симпатії покінчили самогубством… Принаймні ходили такі чутки.

— Задля цього чолов’яги? Та він… майже потворний.

— Це, мабуть, нісенітна плітка. Але якась дівчина розбилася в літаку й залишила записку, а ще одна дівчина…

— Дві-три дівчини, — перебив Шварц. — То була гучна історія.

Атланта задумалася.

— Я ще спромоглася б зрозуміти вбивство через кохання, але нізащо не можу втямити, як це — вбити саму себе.

Після вечері вони удвох із Роджером Кларком прогулювались аркадою з боку озера, повз крамнички з ткацькими та різьбленими виробами горян і виставленими у вітринах напівкоштовними камінцями з Великих димних гір[86], аж дійшли до поштамту й зупинилися, споглядаючи озеро, гори й небо. Сцена дії повнилася відгомоном і разом із буками, соснами, звичайною ялиною та бальзамовою стала масивним рефлектором мінливого світла. Озеро грало роль жвавої дівчини, яка густим рум’янцем відповідала на чоловічу пишноту Блакитного хребта[87]. Роджер подивився у бік скелі Чимні-Рок, за півмилі звідти.

— Завтра вранці я спробую багато чого зняти з літака. Кружлятиму навколо ось цієї штуки, поки голова не замакітриться. Отож одягни свою піонерську сукню й будь там. Мабуть, випадково мені щось та й вдасться.

Це прозвучало майже як наказ, бо фактично керував експедицією Роджер Кларк, а Вілкі Праут був лише формальним керівником. Роджер вивчав своє ремесло ще вісімнадцятирічним аерофотографом у Франції, а в Голлівуді він чотири роки був першим серед усіх кінооператорів.

Атланті він подобався більше, ніж будь-хто, кого вона знала. І в мить, коли Роджер щось тихо спитав — те, що вже питав раніше, вона відповіла йому саме такими словами про вподобання.

— Але ти мене вподобала не настільки, щоб одружитися зі мною, — заперечив Роджер. — Старіюся, Атланто.

— Тобі тільки тридцять шість.

— Тобто вже підтоптаний. Невже ми не змогли б щось та зміркувати?

— Не знаю. Я завжди гадала… — Дівчина стояла віч-на-віч із ним, освітленим від голови до ніг. — Ти не зрозумієш цього, Роджере, але я так важко працюю… і мені завжди було на думці, що спершу годилося б повеселитися.

За якусь мить він відповів, не усміхаючись:

— Це перша і єдина жахлива промова, яку я за весь час почув від тебе.

— Мені дуже шкода, Роджере…

Але на його обличчя повернувся звичний веселий вираз.

— Он іде містер Деланню, втомлений сам від себе. Зачепімо його й побачимо, чи він зацікавиться тобою.

Атланта сахнулася.

— Ненавиджу професійних донжуанів.

Наче щоб відомстити за недавню промову, Роджер таки звернувся до людини, що наближалася, і попросив сірника. За кілька хвилин усі троє неспішно йшли пляжем до готелю.

— Я не міг утямити, що за люди у вашому товаристві, — сказав Деланню. — Не дуже схоже, що у вас відпустка.

— А ми подумали, що ви Діллінджер[88], — відповіла Атланта, — або хтось подібний до нього.

— Я й справді ховаюся. А чи пробували ви коли-небудь ховатися? Жахлива річ… я починаю розуміти, чому люди виходять із криївок і здаються.

— Ви злочинець?

— Не знаю цього й не хочу знати. Я уникаю цивільного позову, і поки мені не вручили відповідних документів, зі мною все в порядку. Якийсь час я ховався в лікарні, але там надто вже добре. А тепер скажіть мені, навіщо вам знімати цю скелю.

— Проста річ, — відповів Роджер. — У картині Атланта грає роль орлиці, яка не знає, де спорудити гніздо…

— Заткнися, ідіоте! — відрубала Атланта й звернулася до Деланню: — Це новаторська кінокартина про індіянські війни. Героїня подає сигнали зі скелі й таке інше.

— Чи довго ви тут пробудете?

— Це все залежить від того, як я візьмуся до діла, — пояснив Роджер. — Мушу працювати з розбитою камерою. Залишишся тут, Атланто?

— Гадаєш, я повернулася б до готелю, якби не мусила… та ще й у такий вечір?

— Гаразд, але щоб о восьмій ти з Праутом була на скелі… І не пробуй зійти на неї одним махом.

Атланта сиділа з Деланню на краєчку плоту, викинутого на берег. Заграва розсипалася на рожеві частинки складанок, що розпливалися на темному заході.

— Дивно, як швидко все розвивається в наші дні, — сказав Деланню. — Ось ми раптом сидимо удвох на березі озера…

«Ось один із тих швидких до діла хлопців», — подумала вона.

Але безпристрасний тон голосу Деланню обеззброїв дівчину, й вона уважніше придивилася до нього. Звичайний собі чоловік, ось тільки очі в нього великі й гарні. Ніс викривлено вбік так, що з одного боку на обличчі веселий вираз, а з другого — сардонічний. Тіло струнке, з довгими руками та великими кистями.

— …озера без історії, — вів своє Деланню. — Має ж бути хоч якась легенда про нього.

— Є така, — відповіла Атланта. — Щось про індіянську дівчину, яка втопилася через нещасливе кохання… — Глянувши на його обличчя, вона раптом обірвала сама себе й перевела мову на інше: — Але з мене нікудишня оповідачка. Здається, ви сказали, що були в лікарні?

— Так, в Ашвіллі. У мене був коклюш.

— Що?

— Ет, зі мною трапляються всякі дурниці.

Він змінив тему.

— Вас справді звати Атлантою?

— Справді. Я там народилася.

— Гарне ім’я. Нагадує мені про велику поему — «Атланта в Калідоні»[89].

Деланню урочисто продекламував:

Трохи згодом він заговорив про війну.

— Опинившись далеко від фронту, я нудьгував і не мав про що писати додому. І написав матері, що я врятував життя Першинґа і Фоша[90]… Що на них упала бомба, а я її вхопив і відкинув якнайдалі. Ну, а мама не знайшла нічого кращого до роботи, ніж обдзвонити редакції всіх філадельфійських газет і повідомити їм новину про свого хороброго сина.

Несподівано Атланта стала вільно почуватися з цим чоловіком. Їй і далі не вкладалося в голові, як це він може розбивати жіночі серця. У нього ж очевидно немає ані дрібки такої властивості, яку колись називали «оте саме». Є тільки ввічливість і потішна відвертість, завдяки чому й легко почуваєшся поряд із ним.

За якийсь час вийшли купатися люди. Вони випробовували прохолодну воду, й у темряві дивно звучали їхні голоси. Пролунали сплески, а тоді голоси озвалися здалека, ген від вишки для стрибків у воду. Коли любителі купання поспішали, тремтячи, до готелю, над горами з’явився місяць — як на дитячому малюнку. За готелем репетирував хор у негритянській церкві, та після півночі він стих. Тишу порушували тільки жаби, кілька неспокійних птахів і автомобілі в далині. Атланта потяглася й таким чином побачила свій годинник.

— Минула перша! А мені завтра працювати.

— Пробачте, це моя провина. Я говорив і говорив.

— Мені приємно слухати вашу мову. Але я справді мушу йти. Чому б вам не пообідати з нами завтра в «Чимні-Року»?

— Я був би радий.

Коли вони розпрощалися серед примарних плетених меблів у вестибюлі, Атланта усвідомила, який приємний вечір провела з Деланню. Згодом, перш ніж заснути, вона згадала кільканадцять легких неочевидних компліментів, почутих від нього, — таких, що викликають у пам’яті миле мерехтіння зірок. Він спонукав Атланту сміятися й почуватися привабливою. Якби цей чоловік мав таку особливу властивість — викликати дрож, то можна було б навіть уявити, що якась дівчина сохне за ним.

— Тільки не я, — сонно подумала Атланта. — Самогубство — це не для мене.

II

На вершині Чимні-Року — монолітної скелі, що випинається з-поміж гір, як носик чайника, близько двадцяти осіб можуть постояти й подивитися на десять округів і кільканадцять річок та долин. Цього ранку Атланта самотою дивилася вниз на лани зеленої пшениці та блакитного жита, на поля бавовнику, на червону глибоководну глину й неймовірно стрімкі потоки, увінчані білою піною. До полудня, поки гудів аероплан, безперестанку кружляючи навколо скелі, дівчина оглядала цей достаток сценічних пейзажів, а коли зголодніла, спустилася гвинтовими сходами[91] до ресторану й застала там на терасі Карлі Деланню та якусь дівчину.

— Гарно ви там виглядали, нагорі, — сказав він. — Трохи далека й дрібна, зате красива.

Атланта зітхнула. Натомилася.

— Роджер змусив мене тричі вибігати вгору цими сходами, — поскаржилася вона. — Мабуть, це була кара за те, що цієї ночі я засиділася допізна.

Деланню відрекомендував свою супутницю.

— Міс Ізабелла Панцер[92] хотіла зустрітися з вами. Вона врятувала мені життя, тож я не міг відмовити.

— Врятувала вам життя?

— Коли я хворів на коклюш. Міс Панцер — медсестра. Новоспечена, я став її першим пацієнтом.

— Другим, — виправила дівчина.

У неї дуже миле невдоволене обличчя, якщо ці два означення взагалі сумісні. Типово американське й доволі сумне, воно віддзеркалює вічну надію на те, щоб стати такою, як Атланта, дарма що нема таланту й несила підкорятися самодисципліні. А люди ж то стають сильними особистостями саме завдяки цим чеснотам. Атланта відповіла на кілька несмілих питань про Голлівуд.

— Ви знаєте про нього стільки ж, скільки й я, — підсумувала вона, — якщо читаєте журнали. Ото вам і все, що я знаю про кіно: хтось наказує мені залізти на скелю, і я залажу.

Утрьох вони зволікали із замовленням страв, поки ще не повернувся Роджер із посадкового поля в Ашвіллі.

— Моє самопочуття — це ваша провина, — мовила Атланта, докірливо глянувши на Деланню. — Я не спала до четвертої ранку.

— У роздумах про мене?

— У роздумах про мою маму в Каліфорнії. А зараз мені треба відвернути увагу від цієї теми.

— Що ж, я відверну, — пристав на те він. — Знаю одну пісню. Хочете її послухати?

Деланню увійшов усередину, і його голос зазвучав у супроводі кількох акордів.

— Припиніть! — застогнала Атланта.

— Гаразд, — згодився він. — А як вам ось ця…

— Годі, не співайте, — слізно попросила вона.

Монотонно гомонячи, туристи йшли з шосе до ресторану. Прийшов Роджер Кларк, і компанія з чотирьох осіб замовила обід на терасі.

— Я хочу почути, від чого ховається Деланню, — оголосила Атланта.

— Я теж, — докинув Роджер, відпочиваючи зі склянкою пива від ранішньої роботи.

— Отож приїхали ми сюди, а він нас і підчепив… — вела далі Атланта.

— Це ви мене підчепили. Я приїхав сюди, щоб зачаїтися…

— Ось про причину ми й хотіли б дізнатися, — нібито підбадьорливо сказав Роджер, але Атланта бачила, що він дивиться на Деланню доволі глузливо. — Невже за вами копи женуться?

— Моє минуле — це своєрідна гонитва.

— У нас у кіно немає минулого, — мовила Атланта, щоб згладити гострий кут розмови.

— Справді? Мабуть, чудово ось так жити. У мене цього минулого вистачить на трьох. Бачте, я пережиток часів економічного розквіту… Надто вже довго живу.

— Це вже предмет розкоші, — поблажливо зауважив Роджер.

— Саме так. Тоді більш нічого не потребуєш.

Під легким тоном мови Деланню крилася якась зневіра, і, відчувши це, Атланта вперше в житті замислилася над тим, як воно — почуватися зневіреним. Досі вона нічого не звідала, крім надій та їх сповнення. Відколи Атланті минуло чотирнадцять, до аптеки її батька в Беверлі-Гіллз стали учащати люди з Голлівуду, які обіцяли влаштувати доньці кінопробу. І нарешті один із них згадав свою обіцянку.

Зневірюєшся тоді, коли не маєш ні грошей, ні роботи.

Вийшовши з Деланню на готельну веранду після обіду, вже ввечері, Атланта раптом запитала:

— Що ви мали на увазі, сказавши, що живете надто вже довго?

Він засміявся був, але таки відповів на це серйозне запитання:

— Я вписувався в той час, коли люди прагли збудження й азарту, отож і сам старався задовольняти цю потребу.

— Що ви робили?

— Я витрачав безліч грошей — грав на тоталізаторі, пробував перелетіти Атлантику[95], силкувався випити все вино в Парижі й таке інше. Це було суще безглуздя, а тому воно й віддавна застаріло… Ні на що не придалося.

О десятій вечора на веранду вийшов Роджер і грубувато зауважив:

— Гадаю, тобі пора спати, Атланто. Ми працюємо від восьмої ранку.

— Уже йду.

Разом із Роджером Атланта рушила сходами нагору. Під дверима її кімнати він сказав:

— Ти нічого не знаєш про цього чолов’ягу. Хіба те, що в нього погана репутація.

— Дурниці! — нетерпляче відказала вона. — Розмовляти з ним — це все одно, що з подругою. Минулого вечора під час такої розмови я мало не заснула… Він нешкідливий.

— Такі баєчки я вже чув. Це класика.

Від сходів долинули кроки. На сходовому майданчику з’явився Карлі Деланню й спинився.

— Коли міс Даунз іде спати, вогні гаснуть, — поскаржився він.

— Минулої ночі Роджер злякався, що я втопилася, — відповіла Атланта.

І тут Роджер сказав щось зовсім йому не властиве.

— А мені таки спало на думку, що ти втопилася. Зрештою, ти ж була надворі з самогубцем Карлі.

На мить запала жахлива тиша. Раптом Карлі зробив блискавичний рух рукою, і Роджерова голова разом із усім тілом ударилась об стіну.

Ще одна мить. Оглушений Кларк тримався на ногах тільки тому, що сперся спиною й долонями на стіну. Проти нього стояв Деланню, посіпуючи стиснутими кулаками при боці.

Атланта пошепки крикнула:

— Припиніть! Припиніть!

Ще якусь мить жоден із чоловіків не рухався. Тоді Кларк зіп’явся на прямі ноги й очманіло труснув головою. Вищий і важчий, ніж Деланню, він колись на Атлантиних очах перекинув п’яного нахабу через п’ятифутовий паркан. Тепер вона спробувала втиснутися поміж противників, але її відсунула вбік Кларкова рука.

— Усе в порядку, — сказав він. — Його правда. Я не мав права таке сказати.

Атланта полегшено зітхнула — це той самий Кларк, якого вона віддавна знала, великодушний і справедливий. Деланню розслабився.

— Вибачайте, що я так погарячкував. На добраніч.

Кивнувши їм обом, він відвернувся й рушив до своєї кімнати.

— На добраніч, Атланто, — сказав за хвилину Кларк, і дівчина залишилася сама в коридорі.

III

— Між мною й Роджером покінчено, — сказала вона собі наступного ранку. — Я ніколи його не кохала, він був лише моїм найкращим приятелем.

Однак Атланту засмутило, коли наступного вечора Роджер не звелів їй лягти спати вчасно. На робочому місці й за столом теж було не дуже весело.

Два дні поспіль дощило, тож Атланта й Карлі Деланню їздили машиною в горах і зупинялися в хижах на відлюдді, щоб міняти сигарети на розмови з горянами й пити залізну воду з присмаком п’ятдесятилітньої давнини. Все складалося добре, коли вона була з Карлі. Життя видавалося то веселим, то сумним, і це залежало тільки від цього чоловіка. Воно несло Роджера, а Карлі керував життям зі своєю вишуканістю й гумором.

Тривала пора цвітіння садових квітів. Увесь дощовий день Атланта й Карлі споряджали автомобільну платформу, щоб цього вечора представити озеро Лур на фестивалі рододендронів в Ашвіллі[96]. Вони вирішили зобразити вітрильник та освітлене місяцем море з блакитних гортензій. Усе пообіддя швачки працювали над старомодними купальними костюмами, і ось Атланта перетворилася в дорідну красуню-купальницю 1890 року. Деланню зателефонував медсестрі Ізабеллі Панцер, і та згодилася вирядитися русалкою. Роджер керував вантажівкою, й Атланта наполягла на тому, щоб сидіти поруч нього. На такий жест її надихнуло сумнівне переконання, властиве закоханим жінкам. Вони вважають, що своєю присутністю підбадьорюють і втішають залицяльників-невдах.

Дощ ущух, настав ясний вечір. В Ашвіллі їхня вантажівка зайняла місце в низці, що саме формувалася для другої процесії. Після обіду пройшла перша, й вулиці покривав розсип пурпурово-рожевих рододендронів та хмарних білих азалій. Нинішній карнавал мав би бути буйним та зухвалим, та незабаром виявилося, що на цій майже незайманій цілині курорту важкувато вкорінювати античні сатурналії[97]. Веселилися учасники параду, але не тихі горяни. Ті товпилися на тротуарах і спостерігали уквітчані автомобілі, що рухались у звичний, як на процесію, спосіб — сіпано й непередбачувано, з великими порожніми проміжками, густими заторами та мертвими зупинками.

Лурська вантажівка вихитувалася, їдучи святково прикрашеними вулицями, позаду галери з невиразними Неронами та сиренами — неодмінними учасниками всіх таких парадів — і попереду цілого батальйону героїв, що фігурують у газетних рубриках розваг. Ці герої викликали критичні коментарі в молоді на тротуарах:

— Оце такий з тебе Енді Ґамп[98]?

— Агов, ти дуже вже товста, як на Тіллі Трудівницю[99]!

— А я досі гадав, що Мун Маллінз[100] мав би бути смішним!

Атланта весь час думала, що задля неї ось цю атмосферу якось пожвавив би Карлі, хай навіть глузуванням… але не Роджер.

— Підбадьорся! — закликала вона Роджера. — Ми маємо бути веселі.

— Хіба це веселощі? Хіба ми веселимося?

Атланта згодилася з цією реплікою, але її бісила Роджерова байдужість.

— І ти ще сподіваєшся накрутити суперовий фільм на мільйон доларів! Мусиш робити все для того, щоб було весело.

— Що ж, ти це добре робиш. Ще раз поворухнешся — буде цирк для натовпу. Коли з тебе спаде вся верхня половина купального костюма.

— Господи милостивий!

Дівчина вхопилася за спину і, намацавши голу шкіру, перевернулася через голову назад — крізь квіти на дно кузова, де було підхоже місце, щоб якось стягти докупи ненадійну одежину. Над нею й майже поруч були дві постаті — міс Панцер на хиткому троні й Карлі з вилами, що правили за тризубець. Зшиваючи розрив, Атланта прислухалася до їхньої розмови, але до вуха доходили тільки уривки. Уже сівши й нахилившись, щоб випробувати надійність шва, вона розчула слова Ізабелли Панцер.

— Ти не сказав, що кохаєш мене, але змушуєш мене так вважати.

Атланта застигла. Сиділа непорушно. Його відповідь заглушило бухання далекого оркестру.

— Невже ти не знав, чим я ризикувала? — вела далі дівчина. — Коли я ще тільки вчилася на медсестру, щоночі сиділа разом з тобою в солярії. Якби надійшов хтось із начальства, пропала б я тоді.

Знову від Деланню було чути тільки нерозбірливе бубоніння.

— Знаю, що я для тебе маленька дівчинка. Я хотіла б дізнатися тільки одне: навіщо ти мене змусив так закохатися в тебе?

Тепер він повернув голову, й Атланта виразно почула відповідь.

— Хай там як, а зі скелі Чимні-Рок таки височенько скакати.

…і знову Ізабелла.

— Мені все одно, хай навіть п’ять тисяч миль… Якщо ти не кохаєш мене, то це не життя. Ото залізу туди й побачу, з якою швидкістю зможу добратися донизу.

— Гаразд, — погодився Карлі. — Будь ласка, не залишай ніяких записок, адресованих мені.

IV

Всівшись поруч Роджера, Атланта видивлялася на юрбу, вже не вимахуючи рукою й не силкуючись на веселощі. В повітрі зависла мряка, і люди накривали голови плащами та газетами. Автомашини гуділи клаксонами з місць паркування, музиканти зникали один за одним за рогами вулиць, духові інструменти востаннє блимали, перш ніж їх прикрили від дедалі ряснішого дощу.

Гурт із озера Лур поспішив від вантажівки до своєї легкової машини. Атланта вскочила на переднє сидіння, поряд із Роджером. Підвізши Ізабеллу до її квартири, Роджер запитав Атланту:

— Ти б не хотіла перебратися на заднє сидіння?

— Ні.

Вони виїхали з міста, мовчки вдивляючись у надтріснуте вітрове скло.

— Я хотіла б поговорити з тобою, — озвалася нарешті Атланта, — але ти такий сердитий на мене…

— Уже не варто, — відповів Роджер. — Не хочу вдруге влипнути.

— Ой, трапилося щось жахливе, і…

— Оце лихо! — перебив він, буцімто співчутливо. — Але ж ти за якийсь тиждень повернешся до своєї мами. Ось їй і розкажеш.

На таку холодність Атланта інстинктивно заходилася в аварійному порядку чепуритись — витирати блазенські рум’яна з обличчя, знімати турнюри[101] з талії, завзято струшувати вологе волосся й начісувати його — аж до ореола навколо голови. Тоді, нахилившись до слабкого світла від щитка управління, вона попросила:

— Дозволь спитати тебе про щось.

— Не сьогодні, Атланто. Я ще не оговтався від шоку.

— Якого шоку?

— Я його дістав, побачивши, що ти просто не та жінка.

— Хочу спитати тільки одне… Чи хтось колись наклав на себе руки через те, що дуже вже закохався? Тобто чи вважаєш ти таке можливим?

— Ні, — категорично відповів він. — Чому питаєш? Надумала покінчити з собою через містера де Люкса?

— Говори тихше. Але послухай, були ж люди, які так вчинили, хіба ні?

— Не знаю. Спитай вдома когось зі сценаристів, він тобі скаже. Або запитай Праута. Егей, Прауте…

— Не зчиняй галасу!

— Тоді не балакаймо.

Авто проминуло Чимні-Рок і зупинилося біля готелю в дощовій тиші. Поїздка тривала годину, але Атланті здавалося, що лише хвилину тому вона почула голос Ізабелли Панцер на платформі. Не гнівалася — почувала тільки незмірну печаль і, наперекір здоровому глузду, жаліла Деланню.

Але коли він спитав у вестибюлі, чи всі твердо вирішили лягти спати, — питання явно стосувалось Атланти, — вона квапливо відповіла:

— Скочу у ванну. Мені не по собі. Як ніколи.

Атланту не брав сон. Уперше в житті, на краще чи гірше самій собі, вона пильнувала свої емоції й пробувала розкладати на полички свою пристрасть до цього чоловіка, аргументами виганяти його з голови й роздумувати, що тут робити. Якби Роджер не був вибитий із колії, можна було б піти до нього й спитати ради, а більш і нема до кого. На світанку вона задрімала й, здригнувшись, прокинулася близько сьомої. Один погляд на темне вікно — і стало зрозуміло, що принаймні кілька годин не буде ніякої роботи. Її покоївка, прийшовши, підтвердила це. Атланта мляво надягла купальний костюм і, зійшовши до озера, щоб освіжитися, плавала на нереальній поверхні поділу між світом затуманеної води й мрякою небосхилу. Повернувшись до готелю, вона поснідала, одяглася, а тим часом доходила вже дев’ята година. Внизу Атланта прочитала лист від матері і якусь хвилину постояла з Праутом на веранді.

— Роджер у поганому гуморі, — повідомив він. — Порозкидав деталі кінокамери по всьому ліжку.

— Мабуть, він щасливий, коли має чим зайнятися в дощовий день.

А тоді Атланта пішла до приймальні й спитала, який номер кімнати містера Деланню. Постукавши в його двері й почувши «увійдіть», вона гукнула:

— Чому не встаєш? Невже весь день ховатимешся? Ти що, сова?

— Увійди.

На порозі дівчина спинилася. У кімнаті було повно безладно розкиданого багажу, а Карлі допомагав коридорному слузі обхопити ременями валізу.

— Я гадав, що ти відпочиваєш, — озвався він. — Такого дощового дня…

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Що я роблю? — Здавалося, Карлі почувався трохи винним. — Правду кажучи, від’їжджаю. Розумієш, Атланто, я вже в безпеці й можу повернутися до великого світу.

— Ти сказав, що побудеш іще тиждень.

— Ти, мабуть, неправильно зрозуміла.

Поки він говорив, Атланта непорушно стояла посеред кімнати.

— Знаєш, коли ти постукала, я аж підскочив. Це ж і судовий виконавець міг би до мене прийти.

— Ти сказав, що залишишся ще на тиждень, — вперто повторила вона.

Чорношкірий хлопець замкнув сумку, клацнувши замком, і питально повернув очі на Деланню.

— Прийди за чверть години, — сказав Карлі.

Хлопець зачинив за собою двері.

— Чому ти від’їжджаєш, — спитала Атланта, — не сказавши нікому ні слова? Я приходжу і застаю тебе з усіма твоїми запакованими торбами. — Вона безпорадно похитала головою. — Звичайно ж, мені зась до твоїх справ.

— Сядь.

— Не сяду. — Атланта мало не плакала. — Видно, що ти упакував манатки за останні десять хвилин… Досить глянути на цю пару взуття. Що ти надумав з нею робити?

Деланню зиркнув на забуті в шафі туфлі й перевів погляд на Атлантине обличчя.

— Від’їжджаєш, не попрощавшись, — дорікнула вона.

— Я хотів попрощатися.

— Угу… Тоді, коли всі валізи в машині й нічого вже не вдієш.

— Я боявся, що закохаюся в тебе, — м’яко мовив він. — Або ти в мене.

— Хай це тебе не турбує.

Карлі кинув на неї смішливим оком.

— Підійди до мене ближче, — сказав він.

Тихий внутрішній голос підказав Атланті, що Карлі випробовує на ній свою силу й попросту грає не за правилами. Тоді інший, гучніший голос змусив її пробачити Карлі й витлумачити його наказ як відчайдушний крик душі.

Деланню повторив:

— Іди сюди.

…і вона ступила крок уперед.

— Підійди ближче.

Атланта торкнулася Карлі й раптом потяглася до нього, аж досягла обличчям до обличчя. Наприкінці поцілунку він міцно пригорнув її…

— Як бачиш, я справді гадаю, що мені краще забратися звідси.

— Це ж дурня! — крикнула Атланта. — Хочу, щоб ти залишився! Я не закохалася в тебе, слово честі! Але якщо ти від’їдеш, то завжди вважатиму, що прогнала тебе.

Вона була така відверта, що й не посоромилася відкрити притаєну правду.

— Я не ревную до міс Панцер. Яке в мене право? Мені байдуже до того, що ти зробив…

— Я ще можу зрозуміти Ізабеллу в тому, що вона мене вподобала… бо в неї нічого іншого нема. Але ж у тебе є все. Навіщо тобі задивлятися на битого старого шкарбуна?

— Я не… Та ні, я задивляюся… — Атланту прорвало незвичайним красномовством. — Не знаю чому, але раптом ти став мені один-єдиний із усіх чоловіків на світі.

Деланню сів. Його обличчя було втомлене й змарніле.

— Ти молода і вродлива, — зітхнув він. — Маєш роботу… Маєш будь-кого з чоловіків — якого тільки забажаєш. Пам’ятаєш, колись я сказав тобі, що належу до інших часів?

— Це неправда! — скрикнула Атланта.

— Якби ж то. Але це правда, а тому між мною й тобою може бути тільки щось застаріле й заплісніле. — Не всидівши, Карлі встав. — Ось ти вважаєш, що я зміг би жити у твоєму чудовому новому світі праці та любові. Та не зміг би. Ми прожили б якийсь місяць, і ти ходила б засмученою та розчарованою… Мабуть, і мене це зачепило б. І мені прийшлося б туго.

Він звів голову — й опинився віч-на-віч із беззахисною любов’ю.

— Невже ти не можеш уявити когось, хто скуштував усього найкращого на світі й уже не хоче більш… не бажає, щоб любов була справжньою? Можеш уявити? Я навіть відмовляюся від твоєї краси, бо постарівся… а колись мав усе, щоб кохати таку дівчину, як ти…

У двері постукали. На порозі стояв Праут, бігаючи очима по них двох.

— Надворі випогоджується, — озвався він. — Роджер наказав мені негайно розшукати тебе.

Атланта опанувала себе. У дверях вона зупинилася й сказала Карлі:

— Я повернуся за хвилину. Не виходь, поки я не прийду. Обіцяєш?

— Звичайно.

— Я зараз буду. Можеш підвезти мене до Чимні-Року.

За якусь мить у Роджеровій кімнаті Атланта наче уві сні слухала настанови кінооператора. Поки він закінчив, минула хвилина. Дівчина метнулася вгору сходами і, швиденько постукавши, увійшла до кімнати Карлі.

Але в ній нікого не було.

V

Атланта кинулася до приймальні й там почула, що Деланню, заплативши за проживання, пішов до гаража. Може, досі вже й поїхав. Задихаючись, вона вискочила надвір і помчала дорогою крізь дощик. Обурена, люта на нього й на себе, вона повернула за ріг…

…і там був Деланню. Балакав із механіком перед гаражем.

Засапана Атланта сперлася на вологі двері гаража, захлинаючись почуттями.

— Ти сказав, що не поїдеш.

— Здається, що й не зможу поїхати.

— Ти пообіцяв, що почекаєш.

— Я мусив вийти. Хтось із мийників поїздив собі моєю машиною й зламав колесо. Треба почекати два дні, поки поставлять інше.

Автомобіль Роджера Кларка виїжджав із гаража. Атланта мала багато чого ще сказати, але не було часу. Все, що тільки могла надумати, вона вклала в ці слова:

— Видно, жінки охоче на тебе йдуть, якщо ти здатен на таке. Не думаю, що ти їх любиш. Вдаєш, що любиш, а насправді — ні. Тому-то й можеш виробляти з ними що хоч.

Вона почула Праутове «гей!» з-перед готелю. Гукав до Атланти, й вона прудко рушила.

Весь робочий день Атланта снувала й снувала задуми. Десь так, як засуджений до страти злочинець обмірковує спосіб утекти з в’язниці, але весь час від цих планів відвертає увагу то скрегіт ключів у замках дверей камери, то надія, що з-поза тюрми прийде відтермінування вироку. Причому сам злочинець не докладає ніяких зусиль, щоб здійснити надію. У такі миті важко планувати — Атланта могла тільки чекати зручної нагоди. А однак навколо її голови хмарами витали уривки можливостей. Мабуть, у Карлі обмаль грошей, тож він був би радий можливості влаштуватися в Голлівуді. Це ж майстер на всі руки — цілком імовірно, що йому дадуть роботу фахівця-консультанта.

Або ж, якби таке не вдалося, Атланта могла б податися на Схід і піти на пробу великої сценічної ролі, могла б вдосконалюватись у знаменитого наставника; там принаймні можна було б зв’язатися з Карлі.

Усі ці міркування розтрощились об один камінь — Карлі не кохає її.

Атланта сповна відчула силу цього удару тільки тоді, коли повернулась увечері до готелю й не застала там Карлі. Не доївши вечері, вона пішла до свого номера й плакала на ліжку. За півгодини їй заболіло горло й не стало сліз, хоч дівчина й силувалася на плач. Тоді вона перевернулася на спину й сказала собі:

— Це те, що називають сліпою закоханістю. Я чула про таких, що просто кохають, хоч це геть безглуздо. Треба це подолати… Ет, хай інші пробують…

Атланта почувалася втомленою й покликала свою служницю, щоб та натерла їй голову.

— Ви б не хотіли зажити одну з цих таблеток? — запропонувала служниця. — Отих, що присипляють, коли в тебе зламана рука[102].

Ні. Краще страждати й глибоко відчувати гостроту ножа в серці.

— Скільки разів ти стукала у двері містера Деланню? — неспокійно запитала Атланта.

— Разів три-чотири. Тоді я поспитала портьє. Сказав, що містер Деланню не прийшов.

«Він з Ізабеллою Панцер, — подумала Атланта. — Вона скаже йому, що помре через кохання до нього. Тоді він пожаліє цю Ізабеллу й подумає, що я звичайнісінька… голлівудська мазунка».

Нестерпна ця думка. Атланта сиділа, випростувавшись на ліжку.

— Зрештою, дай мені кілька тих снодійних таблеток, — сказала вона. — Дай більше — всю решту.

— Вам належить вживати тільки по одній.

Вони згодилися на двох піґулках, і Атланта поринула в дрімоту, з якої час від часу прокидалася. Її мучив сон — Ізабелла померла, а Деланню, слухаючи новину, каже:

— Вона дуже мене любила — аж так, що світ їй був немилий.

Ранок застав Атланту в похміллі від снодійного — не було сили на звичне купання в озері. Спроквола одягнувшись, вона бездумно їхала на фільмування, відчуваючи, що вся компанія дивиться на неї стурбовано, як ото на когось засмученого та пригніченого.

Атланті це було дуже не до вподоби, і весь ранок вона примудрялася вдавати з себе веселу, силувано сміялася з будь-чого, хоча здавалося, що в ній усе відмерло, крім серця, яке перепомповує кров’яний потік зі швидкістю ста миль за годину.

Близько четвертої години знімальна група зійшла до ресторану перекусити. Атланта саме підняла сандвіча до рота, коли Праут вкинув злощасну репліку.

— Деланню вже дістав колесо для своєї машини, — сказав він. — Я бачив, як це колесо привезли, коли йшов по тесляра.

Атланта вмить зірвалася на ноги.

— Скажи Роджерові, що я хвора! Скажи, що сьогодні не зможу працювати! Скажи, що я позичила його машину!

Вона прудко, як на американських гірках, випетляла на шосе й за три хвилини зупинилася біля готелю, майже поряд ашвілльського автобуса. З нього зійшла запорошена, розігріта й утомлена Ізабелла Панцер. Атланта впіймала її на сходах до готелю.

— Чи можна побалакати з вами хвилинку?

Міс Панцер начебто губилась у здогадах, з ким це вона зустрілася.

— Ви, мабуть, міс Даунз. Я приїхала побачитися з містером Деланню.

— Що тепер це важить — на одну хвилину раніше чи пізніше?

На веранді сиділи віч-на-віч дві жінки.

— Ви кохаєте його, правда ж? — спитала Атланта.

Ізабелла раптом зірвалася.

— Господи, ну як ви можете про таке питати… якщо він кохає вас… це ж задля вас він мене покинув…

Атланта похитала головою.

— Ні. Він мене теж не кохає.

— Коли мова йде про кохання, ніхто з вас обох не знає, про що каже.

І таке мовить дитина — дівчинка, що за весь час навчання на курсах медсестер зазнала менше, ніж, бувало, Атланта за день.

— Я не знаю, що означає кохання?! — вигукнула вона, не повіривши своїм вухам.

Перед її очима щось бухнуло, наче шахтарська лампа розірвалася. Щось треба вдіяти в цій справі, і то негайно…

І враз Атланта втямила, що робити: кінець кінцем треба переходити від слова до діла; втілювати в життя все те, що вона думала, мріяла, бажала, й те, що її спонукали чи спокушали робити; виправдовувати все поверхове й тривіальне в житті; і нарешті знайти шлях до найвищого присвячення та звершення. Це ж ясно як Божий день.

Вона неквапно підступила до Ізабелли й поцілувала її в лоба[103]. Тоді спустилася сходами, сіла в Роджерову машину й поїхала.

Після денної метушні ресторан «Чимні-Рок» був порожній. Тут, як і сподівалась Атланта, не було ані сліду по знімальній групі. Зоставивши ключ у машині, вона налаштувалася писати записку, але вже, власне, й не знала, що хотіла сказати. Зрештою, в готелі залишився гаманець із авторучкою в ньому.

Дарма, що ниють ноги від сновигання вгору-вниз, — можна покинути туфлі, як ота зла королева в «Дивовижному чарівнику країни Оз»[104], що згоріла вся, крім взуття. Атланта відкинула туфлі й ступила задля проби одною ногою на підлогу — прохолодну, хоч удень видавалася теплою навіть крізь підошви.

На самому початку сходження вгору вона дедалі гостріше відчувала скелю, навислу над головою. Ет, це буде схоже, мабуть, на стрибок у кошик різнобарвних небес.

VI

Роджер вийшов на веранду менш ніж за п’ять хвилин після того, як відійшла Атланта. Ізабелла сиділа на місці.

— Добрий вечір, — привітався він. — Проводжаєте в дорогу Деланню?

— Щось таке.

«Чому вона нічого не сказала? — дивувався він. — Чому ось так сиділа? Чи був у її сумочці пістолет?»

У вестибюлі було чути метушню, й невдовзі на веранді з’явився Карлі Деланню з багажем.

— До побачення, Деланню, — сказав Роджер, не простягши руки.

— До побачення, Кларку.

Карлі навряд чи зауважив Ізабеллу. Біля дверей зупинилася машина, і він рушив до неї. Сподівався зустріти механіка.

— Як там колесо?..

І обірвав сам себе.

— Вибачте, я гадав, що це хтось інший приїхав.

— Це Деланню! — раптом крикнула Ізабелла.

На мить постало замішання. Тоді прибулець зійшов угору сходами, засунув аркуш паперу в кишеню Карлі й обізвався:

— Це документ для містера Деланню. Не трудіться його читати. Можу сказати, що це таке. Це capias ad respondum[105]. Тобто я повинен забрати вас на Північ зі мною в невеликій справі про відповідальність директора.

Карлі зразу ж примирився.

— Отже, ви мене впіймали, — сказав він. — Ще чотири години[106] — і ви б не мали права подати цей документ.

— Так, сер. Термін закінчується сьогодні опівночі. Строк давності…

— Як ви мене знайшли? Як взагалі дізналися, що я в Північній Кароліні?

І тут Карлі змовк. Тепер уже добре знав, як знайшов його судовий виконавець. Роджер теж здогадався. Ізабелла стиха скрикнула й затулила очі долонями.

Карлі кинув на неї байдужий погляд, у якому не було навіть зневаги.

— Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, — сказав він посильному. — Чи не зайти б нам до мого номера?

— Гаразд, але я попереджаю, що мене не підкупиш.

— Тільки для того, щоб дещо залагодити перед від’їздом.

Вони пішли. Ізабелла тихо плакала.

— Навіщо ви це зробили? — м’яко спитав Роджер. — Це його зруйнує, правда?

— Так. Я так гадаю.

— Чому вам захотілося так вчинити?

— Бо він так погано поводився зі мною, що я його зненавиділа.

— Чи не відчуваєте вини за собою?

— Не знаю.

Він трохи поміркував.

— Цілком певно, що ви його кохали, якщо так ненавидите.

— Кохала.

Джорджеві було дуже шкода її.

— Ви б не хотіли зайти на якийсь час до номера Атланти й полежати?

— Дякую, я волію полежати на пляжі.

Провівши Ізабеллу поглядом, він і далі сидів на місці. Вона обернулася й гукнула:

— Краще подбайте про вашу дівчину! Вона не в готелі!

VII

Вигойдуючись, Роджер сидів на самоті й думав. Він любив Атланту, дарма що останнім часом ця дівчина не дуже давалася любити.

— Вона не тут, — сказав він собі.

Він сидів, розкидаючи розумом, звичним тільки до технічних проблем.

«Вона дурепа. Гаразд, я закохався в дурепу.

Тоді я мушу піти і знайти її, адже знаю, де вона. Чи, може, мені й далі сидіти на веранді й вигойдуватися?

Я єдина жива істота, що може подбати про неї».

— Відпусти її!

— Не можу… — він нарешті заговорив уголос і сказав те, що рано чи пізно каже багато хто з чоловіків про жінку й багато хто з жінок про чоловіка: — Так сталося, що я кохаю…

Роджер звівся й замовив готельне авто. Трохи поспішав, немовби передчував, що може бути й запізно. Він швидко під’їхав до скелі Чимні-Рок й до ресторану — якнайвище, наскільки міг тягти мотор. Далі Роджер забирався вгору пішки, і по п’ятах за ним ішла думка.

«Угору — до небуття або до життя, повного лиха та нещастя інших Карлі».

На повороті він зупинився, глянув на зорі й знову почав рахувати. Вісімдесят один, вісімдесят два, вісімдесят три. А тоді облишив підрахунок.

Нарешті добравшись до вершини, Роджер шаленів від тривоги. Коли він ступив ці останні кроки й вийшов на відкритий простір, його покинули самовладання, стриманість — усе те, що робить сильною людину. Не сподівався таке побачити.

Він побачив дівчину, що їла сандвіч.

Вона сиділа, спершись на один із залізних стовпів, що підтримували перила.

— Це Роджер? — спитала вона. — Чи то мене очі підводять?

Засапаний Роджер сперся на перила.

— Що ти тут робиш? — відповів він запитанням на запитання.

— Милуюся зірками. Знаєш, я вирішила стати ексцентричною, як ото Ґарбо[107]. Ось тільки моїм манаттям стануть гірські вершини. Коли закінчимо фільмувати цю картину, я поїду до гори Еверест й залізу на…

— Не мели дурниць! — перебив Роджер. — Навіщо ти сюди забралася?

— Щоб кинутися звідси сторч головою, аякже.

— Чому?

— Мабуть, через кохання. Але так сталося, що я прихопила з собою сандвіча. Була голодна. Отож і вирішила, що спершу поїм.

Роджер сів біля Атланти.

— Чи цікавить тебе те, що діється внизу, у звичайному світі? — запитав він. — Якщо так, то знай, що Карлі затримали.

— Хто це зробив?

— Посильний із суду — той, що шукав його. Страшенно не пощастило. Якби Деланню протримався до півночі, то його не можна було б затримати. Термін давності чи щось таке.

— Оце лихо. Як воно сталося? Звідки дізнався цей посильний, де ховався Карлі?

— Вгадай.

— Не можу… Це не твоя провина?

— Боже мій! Звичайно, ні! Провинилась ота дівчина, Панцер.

Атланта задумалася на хвилину.

— Ось на що вона вичікувала.

Якусь мить на вершині скелі панувала тиша.

— Чому ти вважаєш, що я здатен на щось подібне?

— Подумавши, я вже не вважаю так. Вибач, Роджере.

— Але я таки змусив містера де Люкса звести очі.

— Що ти дізнався?

Запитання прозвучало відсторонено, безособово.

— Нічого особливого. Хіба те, що жодна дівчина не покінчила з собою через Карлі. Він заручився з такою собі Джозефіною Джейсон і дізнався, що в неї рак плеври, тобто знищилась оболонка легень. Ото ж вона й розбилася навмисне. За це його не можна звинувачувати.

— Ой, Роджере, я так втомилася від Карлі… Чи можна було б хоч на хвилинку дати йому спокій?

Він усміхнувся собі в пітьмі.

— Що ж змінило твою думку? Сандвіч?

— Ні. Мабуть, таки скеля.

— Занадто високо, як на тебе?

— Ні. Вона видавалася чимось схожим на тебе. Коли я зійшла на вершину, виникло враження, що я стою на твоїх плечах. І я була така щаслива, що не захотіла покинути цей світ.

— Розумію, — іронічно сказав Роджер.

— Звідкись я знала, що ти не дозволиш мені вчинити таке. Анітрохи не здивувалася, коли ти з’явився.

Роджер схопив Атланту за руки й звів її на ноги.

— Гаразд, — сказав він. — Ходімо. Повернемося до готелю. Я турбуюсь про цю малу Панцер. Подивимося, де вона.

Удвох вони пустилися вниз сходами. Коли Роджер віддав позичену машину й вони зайшли до готелю, Атланта сказала:

— Це вже не про нього йдеться.

— Йдеться про всіх.

— Я хотіла сказати, що він, мабуть, подбає сам про себе.

У готелі вони дізналися, що сталося. Карлі Деланню замкнув у своїй кімнаті побитого судового посильного в коматозному стані й кудись поїхав.

— Ось бачиш? — сказала Атланта. — З ним буде все гаразд. Напевно, цього разу судді не стануть ловити його.

— Не ловитимуть. Уже зловили. Якщо дістанеш ось таку повістку й не з’явишся в суді, тоді ти втікач від правосуддя. Чи так, чи сяк, нехай Распутін сам вирішує свої проблеми. Я непокоюся про людину, яку він покинув, про цю дівчину. Ми не проминали ні машин, ні людей між скелею Чимні-Рок та готелем, і автобуса немає.

Атланта раптово здогадалася.

— Вона на озері. Я вибрала Чимні-Рок, а вона вибрала…

Але Роджер уже біг до човнової станції.

За годину вони знайшли міс Панцер, яка спокійно плавала в освітленій місяцем невеликій бухті. Лежала горілиць, і її обличчя здавалося спокійним і умиротвореним. Дівчина трохи здивувалася, що Роджер і Атланта припливли по неї. У руці вона тримала не кунжут і лілії[108], а букет гірських квітів. Так само, як півгодини тому Атлантина рука стискала сандвіч.

— Як ви мене знайшли? — гукнула вона зі свого каное.

Коли човен уже йшов під вітрилом уздовж берега, Роджер відповів:

— Ми б не знайшли, якби в мене не було кількох сигнальних ракет. Ви б і досі дрейфували.

— Я вирішила, що не стрибну за борт. Зрештою, в мене ж свідоцтво про медичну освіту.

Минув довгий час після того, як Роджер посадив дівчину в таксі й силоміць втиснув їй гроші, щоб на якийсь час повернутися до своїх родичів у Теннессі. Минув довгий час після того, як він і Атланта стали однією з багатьох нерозказаних чудових легенд озера Лур; після того, як Роджер залишив її в номері, зійшов униз аркадою повз маленькі крамнички горян і пройшов до поштового відділення, де не було нічого, крім бездонних чорних ям, які, за чутками, берегли чорні таємниці днів Реконструкції.

Зупинившись там, Роджер почув у приймальні новину, про яку дуже небажано було дізнатись Атланті на ніч. Про те, що залишилося від Карлі Деланню, коли його якусь годину тому підібрали біля підніжжя скелі Чимні-Рок[109].

Було сумно, що пору найбільшого Роджерового щастя започаткувала трагедія іншої людини, але в Карлі Деланню, мабуть, було щось, що спонукало його померти. Щось зловісне; чи то він жив занадто довго, чи то занадто довго ходив мертвий на ногах і залишив після себе зіпсуття[110].

Роджер шкодував Деланню. Хоч і не був скорий на розум, але знав, що не можна жертвувати корисного й цінного. Було приємно думати про Атланту, що бажала зоряного сяйва багатьом людям, а тепер спокійно спала в кімнаті за сто ярдів звідси.