Я віддав би життя за тебе (збірка)

«Подорож разом» — сага сценариста із записною книжечкою, який їде по натхнення на південь зайцем у товарному поїзді разом із гуртом волоцюг — спочатку справляє враженння чогось нового у творчості автора, але вже на другій сторінці машинопису з’являється «вісімнадцятирічна вродливиця», Кріс Купер мимоволі стає героєм, і ми опиняємось у світі Фіцджеральда. Можливості, що відкриваються в подорожі, її різноманіття, радощі й ризики завжди приваблювали Фіцджеральда — досить згадати про те, як показано поїздки залізницею у «Великому Ґетсбі». У «Подорожі разом» товарні потяги перетинають пустелю й лісостеп, у пітьмі світять «дев’ятнадцять ошалілих зелених очей автобуса», повного «сонних пасажирів». Є тут повтори, доволі типові в його оповіданнях: дівчина, як і Джей Ґетсбі, змінює своє ім’я й формує себе заново, але не може уникнути свого минулого; є діамант завбільшки якщо не з «Ріц», то принаймні з «Надію». Однак новизна відчувається в тому, що сценарист захотів стати незалежним від Голлівуду й писати свої твори, а винахідлива дівчина, яка може собі сама зарадити й не потребує чоловічої допомоги, таки приймає її — з власних причин.

Фіцджеральд надіслав це оповідання Гарольдові Оберу в січні 1935 року, й Оберові воно сподобалося. Фіцджеральд відразу ж захотів «дати лад цій версії, щоб запропонувати її в кіно». 4 березня Обер запропонував оповідання «Космополітану» й сказав редактору Біллові Ленґелу, що в цьому виданні мінімальний гонорар становить півтори тисячі доларів, а оповідання варте двох тисяч. Про «Подорож разом» Фіцджеральд і Обер листувалися від 19 лютого до 30 грудня 1936 року, і ця кореспонденція якось пропала з Оберової папки. Сам Обер написав примітку на папці з паперами: «Де мої листи від Скотта, крім того листа, що датований 5 жовтня 1936 року?» (Деякі листи з’явилися на аукціонах, зокрема в грудні 2015 року на «Бонемзі» продано лист від 10 вересня 1936 року, в якому Фіцджеральд називає оповідання зі збірки «Крах», надруковані в журналі «Есквайр», «засобами у надзвичайній ситуації», до яких довелося вдатися, бо в «Сатердей івнінґ пост» не приймають його оповідань або просять переробити їх). 5 червня 1936 року Обер написав Фіцджеральду: «Редактор видання “Колледж г’юмор” попросив нас дати йому Ваше оповідання. Я виявив, що в нас є чотири непродані, які ми можемо показати йому. Це “Подорож разом”, “Кошмар”, “Що з цим робити?” і “На свій страх і ризик”. Я вважаю “Подорож разом” найкращим із них. Оскільки максимальний гонорар у “Колледж г’юмор” становить 500 доларів, оскільки це все старі оповідання, які Ви, можливо, не захочете запропонувати, то прошу мені написати кілька рядків про це». Лист від Фіцджеральда до Обера від 19 червня, який 1982 року продано на «Сотбі», містить відмову письменника. В Оберовій картотеці є помітка: «Автор може переписати».

«Подорож разом» показує, що Голлівуд тривожить Фіцджеральда, і зрештою герой твору, сценарист Кріс Купер, покидає цю студію. Саме ж оповідання підтвердило те, що хочуть кінематографісти: фільм про волоцюг надто сумний, він потребує теми кохання. Фіцджеральд по-іронічному задовольнив цю вимогу, додавши роман Джуді й Кріса, але цього не вистачило, щоб продати «Подорож разом». Фіцджеральд повертається до ідеї стати драматургом. У цьому жанрі він мав величезний успіх у коледжі, а згодом зазнав фіаско 1923 року, коли його сатирична комедія «Тюхтій» провалилася під час репетицій в Атлантик-Сіті. 1937 року він написав Максові Перкінзу: «Я маю намір виділяти певні години, щоб завзято творити п’єсу, завжди манливий міраж». Цього наміру автор так і не здійснив.

«Подорож разом» показує, що Голлівуд тривожить Фіцджеральда, і зрештою герой твору, сценарист Кріс Купер, покидає цю студію. Саме ж оповідання підтвердило те, що хочуть кінематографісти: фільм про волоцюг надто сумний, він потребує теми кохання. Фіцджеральд по-іронічному задовольнив цю вимогу, додавши роман Джуді й Кріса, але цього не вистачило, щоб продати «Подорож разом». Фіцджеральд повертається до ідеї стати драматургом. У цьому жанрі він мав величезний успіх у коледжі, а згодом зазнав фіаско 1923 року, коли його сатирична комедія «Тюхтій» провалилася під час репетицій в Атлантик-Сіті. 1937 року він написав Максові Перкінзу: «Я маю намір виділяти певні години, щоб завзято творити п’єсу, завжди манливий міраж». Цього наміру автор так і не здійснив.

I

Коли товарний поїзд зупинився, зірки зникли, та так раптово, що Крісові засліпило. Поїзд стояв на пагорбі. За якісь три милі попереду виднівся розсип вогнів, тьмяніших і жовтіших, ніж зірки. Кріс подумав, що це і є Даллас.

За минулі чотири дні він чимало дізнався про залізничні перевезення й був певен, що звідси до Далласа йтиме ще не один товарняк. Раз уже вирішено добиратися туди, то завжди можна до ранку догнати ось цього. Після вимушеної бездіяльності — якщо можна так назвати стан, коли всю ніч доводиться цупко триматися стальних прутів[68], — піша прогулянка завдовжки милю-другу видавалася розкішшю. Розкішшю з «Тисячі і одної ночі».

Глибоко дихаючи, Кріс потягнувся. Почувався добре — краще, ніж будь-коли за останні роки. Непогане життя, якщо маєш що їсти. У півтемряві він побачив кілька постатей, що обережно вибиралися з-під вагонів і, як і сам Кріс, вдихали суху техаську ніч.

І зразу ж пригадалася дівчина.

Вона була в службовому вагоні. Кріс запідозрив це сьогодні вранці у Спрингфілді[69], зауваживши обличчя, що відсахнулося від вікна. Коли локомотив зупинився на годину, Кріс виразно бачив цю дівчину — за п’ять-шість кроків від себе.

Напевно, це жінка гальмівного кондуктора. Або ж бродяжка. Але той гальмівний кондуктор — зашкарублий стариган, якому годилася б пенсія, а не вісімнадцятирічна вродливиця. А якщо це бродяжка… нехай навіть так і є, але ж вона зовсім інша, ніж ті, яких досі випадало спіткати.

Перш ніж рушити в похід до міста, Кріс заходився розігрівати консервований суп. Відійшовши на п’ятдесят ярдів від колії, розвів невелике вогнище й вилив яловичий бульйон у складану сковорідку.

Він був радий і нерадий, що взяв із собою кухонний набір. Радий, бо це таки виго`да, а нерадий, бо це таки ставило бар’єр між Крісом та деякими іншими пасажирами-зайцями. В ось цих чотирьох, які щойно приєдналися до гурту інших, не було такого набору. Вони мали биту й м’яту каструлю, порожні бляшанки, сіль та різномасту поживу — і цього цілком вистачало, щоби зготувати сяку-таку мішанку[70]. Зате вони знали діло й робили його — старші. А молодші ловили науку на льоту.

Доївши суп, Кріс почувався щасливим під чарами дедалі ширших просторів ночі.

— Мабуть, до зірок мандрую, — сказав він собі.

Поїзд клекотнув, зневірено та фальшиво пихнув і, брязнувши низкою міжвагонних муфт, посунувся вперед на кількасот ярдів.

Кріс не зрушив із місця. Як і волоцюги, що сиділи вздовж колії й воліли обійтися без їзди. Очевидно, теж розраховували догнати цей товарняк у Далласі. Коли слабко освітлений зсередини службовий вагон проминув Кріса й віддалився на п’ятдесят ярдів, паровик знову різко загальмував. (…)

(…) Дівоча постать випустила тьмяне світло з дверей вагона — повільно й непевно. І ступила туди, де жужільний насип поступається траві.

Цілком певно, дівчині захотілося побути на самоті, але не так сталося. Як тільки її зауважили ці четверо, що отаборилися неподалік Кріса, двоє з них звелися й попростували до неї. Зібравши свої речі, Кріс непомітно рушив туди ж. Хто його зна, чи це приятелі дівчини, але вони видаються лиходіями. У гіршому випадку він буде не на їхному боці.

Події розвивалися швидше, ніж можна було сподіватися. Після короткої розмови між чоловіками та дівчиною, яка очевидно не цінувала їхнього товариства, один із цих двох узяв її за руку й спробував потягти до свого табору. Недбалою ходою Кріс наблизився до них.

— Що це ви надумали? — спитав він.

Чоловіки не відповіли.

Дівчина пручалася, важкувато дихаючи. Кріс підійшов ще ближче.

— Гей, що це ви надумали?! — повторив він гучніше.

— Зробіть щось! Хай мене відпустять! Зробіть щось!..

— Заткни хавку!

Щойно Кріс опинився за кілька кроків від волоцюги, який перед тим розмовляв, той відпустив руку дівчини й прибрав зухвалу оборонну позу. Кріс був добре збудований і добре збережений чоловік тридцяти років. Зухвалець був молодий та кремезний. Його супутник обріс хоч і явно нетренованою, але таки добрячою масою сала та м’яса, тому й годі було визначити, на що він здатен у бійці.

Дівчина обернулася до Кріса. Білі полиски в її очах протинали небеса, як діамант протинає скло, пускалися струмінчиком світла — білішого за все біле на світі, сяяли над широкими гарними вустами, стисненими в гримасі страху.

— Проженіть їх! Вони й раніше бралися до мене!

Кріс стежив за двома противниками. Перезирнувшись, вони рухалися так, щоб підібратися до нього зліва й справа. Кріс позадкував до дівчини й шепнув: «Пильнуй ось цей бік!» Уловивши сенс почутого, вона стала поруч свого рятівника — пильнувала, щоб не охопили з боків. Краєм ока Кріс побачив, що два інші волоцюги покинули вогнище й підбігають. Він діяв швидко.

Коли товстіший і старший противник був на відстані менш ніж ярд, Кріс зробив випад і луснув його лівою в підборіддя. Товстун похитнувся, вилаявся, ступив був уперед, але відразу ж відступив і став витирати підборіддя довгою ганчіркою, яку видобув із бозна-якого закутка свого дрантя. Стояв уже віддалік.

І враз дівчина зойкнула:

— У нього мій гаманець!

Кріс обернувся й побачив, що молодший волоцюга, відбігши на двадцять футів, єхидно вишкірився.

— Вкрав мій гаманець! — крикнула дівчина. — Вони ще минулого вечора на нього ласилися. А мені цей гаманець дуже потрібен! У ньому немає грошей.

Роздумуючи, що ж воно в тому гаманці, щоб аж так гірко за ним шкодувати, Кріс, однак, знайшов інше рішення — сягнув у свій клунок і, стоячи попереду дівчини, у світлі зірок забавлявся револьвером тридцять восьмого калібру.

— Ану вийми гаманця!

Молодик завагався. Вже ось-ось крутнувся б і пустився навтікача, але його очі причарував пістолет. Так і не крутнувшись, він застиг на місці. Руки інстинктивно знялися вгору.

— Вийми!

Кріс не побоювався, що в кишені цього шмаркача є щось небезпечне. Знав, що в цих чотирьох уся зброя опинилася в поліції або в ломбарді.

— Він відкриває гаманця в кишені! — гукнула дівчина. — Я ж бачу!

— Кинь сюди гаманця!

Розкритий гаманець упав на землю. Кріс не встиг зупинити дівчину — метнулася, вхопила свою згубу й тривожно приглядалася до її вмісту.

Обізвався один із пари старших волоцюг:

— Ми не хотіли нашкодити, брате. Ми сказали: дайте спокій цій дівчині. Хіба ні, Джо? — Він обернувся до приятеля, щоб той підтвердив. — Я сказав: облиште цю дівчину, вона зі службового вагона.

Кріс зволікав. Домігся свого й… мав іще чотири банки з їжею…

Кріс і далі зволікав. Їх четверо проти нього одного, а той, що вкрав гаманця, молодик з обличчям, як у кроманьйонця, очевидно рветься до бійки.

Кріс вийняв зі свого клунка дві консервні банки — з вареною яловичиною та з печеною квасолею — і жбурнув їх волоцюгам на відчіпного.

— А тепер забирайтеся звідси! Забирайтеся, кажу! Не маєте шансів!

— Хто ти? Філер[71]?

— Не твоє діло. Йди собі. А якщо захочеш з’їсти це добро, то відійди на півмилі!

— Чи нема в тебе трохи стéрна[72]?

— Щоб ви понапивалися? Пийте своє. Або ж паліть, як робили досі.

— Забирайся, телятко[73], — сказав у ритмі пісні один із бродяг, і всі четверо рушили вздовж залізничного полотна до залитого жовтим світлом Далласа.

II

Перехрещуючись, вогні міста й сяйво зірок виставляли дівчину у двоякому освітленні.

Її обличчя контрастувало з нею самою, задивленою на західні землі, і її постаттю, силуетом. Збоку воно видавалося чимось довершеним — білим, гладким і невідполірованим… як доля, трохи пошрамована недавніми війнами й стривожена давніми світлими віруваннями…

…І з нього дивилися очі — такі зелені, що видавалися світляними крем’яшками[74]; такі вже зелені, що проти них видавалася мертвотною сухувата плоть обличчя.

— Коли я зійшла з поїзда в Сент-Луїсі, інші волоцюги відібрали все, що в мене було, — сказала вона.

— Що саме?

— Гроші. — Її очі знову засяяли йому у світлі зірок. — Хто ти?

— Просто людина. Просто бродяга, як ти. Куди ти їдеш?

— Уперед. До узбережжя… Голлівуду. А ти куди?

— Туди ж. Хочеш дістати роботу в кіно?

Мармур її обличчя ожив, відсвітив зацікавленням.

— Ні, я маю намір… через цей документ… чек. — Дівчина вийняла документ і акуратно вклала його в гаманці. — Може, сам хочеш влаштуватися в кіно?

— Я вже влаштувався.

— Хочеш сказати, що ти працюєш у кіно?

— І то віддавна.

— А що ж ти тоді робиш отут, на залізниці?

— Шановна леді! Ніколи не кажу про це першому-ліпшому, але я пишу для кіношників. Хоч вір, а хоч не вір. Не для одного досі написав.

Дівчина не те що вірила чи не вірила. Її вразила сама неправдоподібність почутого.

— Ти ж волочишся… як і я.

— А чому ти волочишся?

— Є на те причина.

Кріс добув сірника з речового мішка — і водночас його вдарила під бік остання банка супу.

— Перекусиш зі мною?

— Ні, дякую. Я поїла.

Навряд. Дуже вже виснаженою вона видається…

— Поїла? — перепитав він.

— Аякже… Отже, ти письменник у Голлівуді.

Збираючи гілля, щоб розпалити багаття й підігріти останню банку супу, Кріс угледів дві шпали. Були доволі масивні, й він не бачив нічого путнього на розпал. Добре, що товарняк досі стояв. Кріс метнувся до службового вагона й застав у ньому гальмівного кондуктора.

— Який може бути розпал? — буркнув старий. — Ти ще захочеш зняти дах із моєї халупи. Хотів би я знати, що сталося з тією дівчиною. Це ж справдешня леді… Якщо це не так, тоді я не знаю, що таке леді.

— Де ви її знайшли?

— Вона прийшла на сортувальну станцію в Сент-Луїсі, не маючи ні цента. Сказала, що хтось украв її квиток. Я взяв її у вагон, хоча через те міг втратити роботу. Ти її бачив?

— Послухайте, я б хотів дістати щось на розпал.

— Можеш дістати цілу купу мороки, — непевно мовив кондуктор і знову повернувся до свого: — Де ця дівчина?.. пішла з тими зайцями?

— З нею все гаразд.

Кріс вийняв із черевика візитну картку.

— Якщо коли-небудь потрапите в Голлівуд, зайдіть до мене.

Посміявшись, стариган якусь мить помовчав.

— Хай там як, а ти наче непоганий хлопець.

Скориставшись його добрим гумором, Кріс набрав оберемок трісок.

— Не турбуйтеся про цю дівчину, — сказав він. — Не дам її скривдити.

— Та ну! — засумнівався кондуктор, уже біля дверей. — Еге ж? Вона схожа на мою дочку. Я дав їй ось тут притулок. Не сподобалася мені ця банда. Розумієш? Не схожі вони на порядних людей. Розумієш? Нині бродяги загалом виглядають не такими лихими, як вони.

— До побачення вам.

Забряжчали з’єднувальні муфти. Задумавшись, Кріс пішов туди, де залишив дівчину.

— Глянь! — вигукнула вона.

До них у темноті наближалися дев’ятнадцять ошалілих зелених очей автобуса.

— А чи не варто було б нам?.. Якщо можна…

— Можна, — запевнив Кріс. — Можу довезти тебе до Лос-Анджелеса.

Дівчина завагалася.

— Знаєш, моментами мені видається, що в тебе й справді там посада.

В автобусі вона поцікавилася:

— Звідки ти взяв гроші на все це?

Сонні пасажири посувалися, щоб дати їм місця.

— Я ж створюю кінокартину, — відповів він.

Дівчина досі не знала, вірити йому чи ні. Зрештою, в нього доволі втомлене обличчя, як на молоду людину. Мабуть, йому якийсь час довелося попрацювати.

— Що ти зараз пишеш? — запитала вона.

— Ось воно, тут. Це кінокартина, яку я виношую. Вона про волоцюг…

— І ти маєш намір продати цю ідею в Голлівуді.

— Продати?! Вже продано. Я збираю матеріал. Мене звати Кріс Купер. Я написав «Лінду Мандей».

Дівчина видавалася втомленою й збайдужілою.

— Я не дуже часто ходжу в кіно. Ти був дуже добрий до мене, — сказала вона й криво всміхнулася половиною обличчя, схожого на маленьку білу скелю.

— Хай йому чорт, ти ж красуня! — мимоволі сказав Кріс і зразу ж спитав: — Хто ти? Ти хтось…

Йому знову довелося знизити голос, бо втомлена пара перед ними заворушилася.

— Я загадкова дівчина, — відповіла вона.

— Я вже задумався, хто ти. Ти змусила мене вгадувати.

Автобус зупинився на станції в Далласі. У небі колихалася північ. Більш як половина пасажирів вийшла назовсім чи тимчасово, як-от Кріс. Залишившись на сидінні, дівчина відпочивала, й на її щоки поступово поверталося ніжне рожеве сяйво.

На телеграфній станції Кріс надіслав депешу знаменитій жінці, що їхала на захід у прекрасному обтічному вагоні.

Повернувшись до автобуса, він розбудив дівчину з напівсну й мимохідь запитав:

— Чи чула ти коли-небудь про Вілію Толлівер?

— Звичайно. Хто ж не чув? Чи не вона цього року стала відкриттям?

— Вілія їде на узбережжя. Я надіслав їй телеграму, щоб вийшла в Ель-Пасо. Там я її зустріну.

Але Крісові набридло позувати перед дівчиною, яка очевидно не вірила йому. Мабуть, спантеличене марнославство в його очах спонукало її сказати:

— Мені все одно, хто ти такий. Для мене ти добрий. Врятував мені чек. — Сонна дівчина стиснула в жмені потертий гаманець із чеком, складеним у кілька разів. — Я не хотіла, щоб він дістався волоцюгам.

— Ти справді вважаєш його цінним?

— А ти коли-небудь чув про Пола Даунза?

— Ніби так.

— То був мій батько. На чеку його підпис.

Втома знову здолала дівчину, і та, нічого більш не пояснюючи, задрімала, коли автобус пустився крізь довгу техаську ніч.

Лампи, крім двох, пригасли до тьмяного жевріння. Майже в усіх пасажирів, що лаштувалися до сну, були жовті й зморені обличчя.

— На добраніч, — шепнула дівчина.

Лише ополудні, коли вони удвох зупинилися в Мідленді пообідати, Кріс поцікавився:

— Ти сказала, що твій батько — Пол Даунз. Чи не його прозвали Попсі Даунзом? А чи не володів він цілою низкою трансокеанських пароплавів?

— Так.

— Мені запам’яталося це ім’я й прізвище, бо він позичив нам бриг — старий, із 1850 року, потрібний нам у «Золотому піску». Я познайомився з твоїм батьком на одній милій вечірці, яку він влаштував…

Кріс прикусив язика, побачиши вираз її обличчя.

— Ми про це чули.

— Хто ми?

— Мати і я. Ми були заможні тоді… коли помер батько. Або ж нам так здавалося. — Вона зітхнула. — Повернімося до автобуса. (…)

(…) І знову був чудовий вечір, коли вони приїхали до Ель-Пасо.

— Маєш трохи грошей? — спитав Кріс.

— О, безліч.

— Брехуха. Ось тобі два долари. Колись віддаси. Піди й купи собі чого треба. Сама знаєш — панчохи там, хусточки й таке інше.

— Ти певен, що можеш собі таке дозволити?

— Досі мені не віриш… Мабуть, тільки тому, що в мене малувато грошей на руках.

Вони стояли перед вікном, затуленим розгорнутими дорожніми картами.

— Що ж, прощай, — вагаючись, сказала вона. — Дякую тобі.

Крісові защеміло серце.

— Поки що тільки до побачення. За годину зустрінемося на залізничній станції.

— Гаразд.

Він і не зогледівся, як дівчина відійшла. Стала кучерями, що вибивалися з-під крис капелюшка.

Йдучи, Кріс думав, що вона робитиме… Водночас дівчина думала про те саме. Кріса тривожило те, що вона може й не прийти на станцію.

Кріс був певен, що вона без упину сновигатиме й розглядатиме вітрини. Добре знаючи Ель-Пасо, він міг передбачити, якими вулицями ходитиме дівчина, і відчув щось більше, ніж втіху, коли знайшов її за півгодини перед приходом потяга.

— Ага, то ти ходиш собі містом. Ходімо до квиткової каси.

— Я передумала. Ти заплатив за мене все, що повинен був.

Крісове почуття вилилось у слова.

— Я б хотів оплатити набагато більше миль твоєї поїздки.

— Облиш це. Ось тобі два долари. Я нічого не витратила. Та ні, витратила. Двадцять п’ять… ні — тридцять п’ять центів. Ось тобі решта. Ось!

— Не мели дурниць, гаразд? Особливо зараз, коли я почав вважати, що в тебе є принаймні крихта здорового глузду. За якусь хвилину приїде поїздом Вілія й зійде тут. Це найгарніша з усіх лялечок, що я тільки бачив. Ми вибрали її на роль бездомної дівчини в кінокартині про волоцюг.

— Часом я майже вірю, що ти той, за кого себе видаєш.

Стоячи з дівчиною біля газетного кіоску, Кріс обернувся до неї — й побачив, що під його поглядом розтає сніг. Її рожеві вуста стали кораловими. (…)

(…) Прийшов поїзд. Вілія Толлівер — така сама на вигляд, як завжди, — була дуже знервована.

— Нарешті ми на місці, — сказала вона. — Вип’ємо по скляночці в буфеті й зателеграфуємо Бенні Ґіскіґу, щоб у Юмі під’їхав своєю машиною й зустрів нас. Я втомилася від їзди потягами. А тоді я повернуся до нашої кінокоманди й ляжу спати. Таж навіть провідники дивилися на мене так, ніби в мене все обличчя в зморшках.

За десять хвилин усі троє ввійшли у вагон-вітальню Вілії, і та з цікавістю глянула на дівчину.

— Моя покоївка захворіла, й довелося залишити її в Чикаго. Тепер я безпорадна. Як вас звати? Щось я не розчула вашого імені.

— Джудіт Даунз.

У мить, коли Вілія блиснула перед ними величезним лазуритом — більшим, ніж око, й поклала його в блакитний мішечок, Джуді стало цікаво, чи не запросить її ця кінозірка зайняти місце покоївки, якої так бракує.

Кріс і Джуді подалися до екскурсійного вагона[75], й невдовзі їх догнала Вілія. За браком служниці, вона самотужки розвела нелегально роздобутий спирт і, як видно, встигла підкріпитися скляночкою-другою.

— Ти, Крісе, невиправний, — заявила вона. — Покидаєш мене в Нью-Йорку й вирушаєш у цю божевільну поїздку… і що ж я дістаю?.. Дістаю телеграму, щоб я зійшла з поїзда… а ти з’являєшся з дівчиною!

Вілія витерла кілька сльозинок, пролитих від досади, й опанувалася.

— Гаразд. Тоді я з нею поладжу… якщо ти вже не кохаєш мене. — Вона приглянулася до Джуді ще критичніше, ніж раніше. — Ти… добряче запорошилася. Не хочеш позичити щось із одягу? Маю валізу в себе, у вітальні. Ходімо.

…За десять хвилин Джуді Даунз сказала:

— Та ні. Тільки цю спідницю і цей светр.

— Але ж він старий. Я була майже певна, що давно дала цього светра своїй покоївці. Він сюди просто замішався. Таки його хочеш? Добре. Йди собі до Кріса та й бався з ним. А я, мабуть, трохи полежу.

Але Джуді вибрала светр не тому, що старий, а тому, що на пришитому зсередини коміра ярлику виднів напис «Мейбел Діченік». І на чеку, який вона так берегла, стояв напис:

«Оплата на замовлення Мейбел Діченік — 10 доларів».

III

Повернувшись до екскурсійного вагона й почуваючись свіжішою, Джуді сказала:

— Вілія люб’язно позичила мені цю одежу. Хто вона?

— О, вона починала сільською золотошукачкою. Щойно встигла перебратися з копальні до дешевого театрика «десять-двадцять-тридцять»[76], коли я забрав її звідти. Навіть ім’я їй змінив.

Пізньої ночі вони сиділи на оглядовій платформі. Під зірками відпливало в далину Нью-Мексико. Вранці Кріс і Джуді похапцем поснідали. Вілія не показувалась аж до самої Юми. Утрьох вони вирушили до маленького готелю, щоб дати собі лад і почекати Бенні Ґіскіґа. Він дав знати телеграмою, що зустріне їх там і завезе автомобілем до самого Голлівуду.

— Якось дуже вже багато розмаїття в цій поїздці, неквапній, з частими зупинками, — сказав Кріс Джуді. — Кожна з усіх сцен відрізняється від попередньої… З тобою було весело.

— З тобою теж.

За якусь мить їм було вже не до веселощів, коли з жіночого туалету вийшла Вілія й заскиглила:

— Я втратила блакитний мішечок. Завжди носила його на зап’ястку. Не мішечок втратила — те, що було в ньому. Мій великий камінь — єдину гарну річ, яку тільки мала! Мій блакитний діамант[77]!

— А ти добре пошукала? В усіх сумках?

— Всі мої речі в поїзді. Я певна, що камінь був у мішечку, в мене на руці.

— Може, вислизнув…

— Не могло такого статися, — заперечила Вілія. — У тому мішечку хитромудра застібка, її не так просто розімкнути й зімкнути.

— Мабуть, камінець таки у твоєму багажі.

— О ні! — З раптовою підозрою вона повернулася до Джуді. — Де він? Щоб зараз мені був ось тут!

— Немає його в мене.

— Тоді де він? Я тебе обшукаю…

— Схаменися, Віліє, — сказав Кріс.

— А хто вона така?! Хто ця дівчина? Ми ж її не знаємо.

— Принаймні вийди до кімнати для гостей, — наполягав Кріс.

Вілія була на грані зриву.

— Хочу, щоб її обшукали.

— Не заперечую, — згодилася Джуді. — Маю тільки пальто і светр, що ви мені позичили. Я викинула стару одежу в поїзді, її не варто берегти. Не могла ж я проковтнути цей камінець.

— Ось бачиш, Крісе, вона знає. Знає, що злодії ковтають коштовні камені, які вкрали.

— Не роби з себе дурепи! — гримнув він.

У той час як телефоністка провадила обшук під пильним оком Вілії, до самих вхідних дверей готелю під’їхав Бенні Ґіскіґ, один із керівників кіностудії «Біжу пікчерз». У фойє він натрапив на Кріса.

— Дуже добре, — озвався Бенні в самовпевненій манері, яка, на Крісову думку, гармонувала з його професією й різко відрізнялася від манери тих, що творили кіно й на ділі керували ним. — Радий бачити тебе, Крісе. Мені треба побалакати з тобою, тому-то я й приїхав сюди. Я ж дуже зайнятий. А де Вілія? З нею мені тим більш треба побачитися. Маю ще справу в Голлівуді, то чи не можна було б вирушити зараз же?

— Тут трапилася невелика неприємність, — відповів Кріс. — Бенні, я знайшов для тебе дівчину. Вона з нами.

— Гаразд. Подивлюся на неї в машині. Нам треба їхати.

— У мене також є розвинутий сюжет.

— Он як. — Бенні завагався. — Крісе, мушу тобі сказати відверто: нині плани трохи інші, ніж були спочатку. Це ж такий сумний сюжет…

— Навпаки. Я побачив, що він може вийти дуже веселим.

— Можемо поговорити про це в машині. Чи так, чи сяк, а Вілія відразу ж потрапляє в постановку іншої кінокартини — ось зараз, мало не сьогодні…

І тут із номера вийшла кінозірка — засмучена мало не до сліз, розгублена, а за нею Джуді.

— Бенні! — гукнула Вілія. — Я втратила свій великий діамант. Ти його бачив.

— Так? Шкода. Він був застрахований?

— Був. Аж ніяк не на його справжню вартість. Це був рідкісний камінь.

— Мусимо вирушати. Поговоримо про нього в машині.

Вілія згодилася сісти в авто, і весь гурт рушив до узбережжя — вгору узвозом, а тоді вниз, у долину зеленого ранкового світла з рядами дерев авокадо та рядками пізнього салату-латуку.

Кріс дав Бенні виговоритися перед Вілією про невідкладність кінофільму з її участю — про справи, які навряд чи могла збагнути вибита з колії акторка.

А тоді мовив:

— Бенні, я досі вважаю, що мій сценарій кращий, ніж отой новий. Я змінив його. Бо ж багато чого дізнався, відколи почав цю подорож. Ця оповідь називається «Подорож разом». Тепер у ній ідеться не тільки про волоцюг. Це оповідь про кохання.

— Кажу тобі, що така тема дуже вже понура. Нині люди хочуть сміятися. Наприклад, у цій кінокартині для Вілії маємо…

— Виходить, я змарнував цілий місяць, поки ти змінював наміри, — нетерпляче перебив Кріс.

— А як мав із тобою зв’язатися Шулькопф? Ми ж не знали, де ти. Крім того, ти отримуєш заробітну плату, хіба ні?

— Мені подобається працювати ще за щось, окрім платні.

Бенні примирливо торкнув його за коліно.

— Облиш. Залучу тебе до роботи над кінокартиною…

— Але я хочу написати сценарій для ось цієї, задуманої, поки переповнююся нею. Від Нью-Йорка до Далласа я добирався товарняками…

— Кого це цікавить? Невже ти не волів би їхати у великому лімузині гладкою дорогою?

— Колись я теж так думав.

Бенні звернувся до Вілії, комічно вдаючи розпач:

— Віліє, Кріс гадає, що йому до вподоби їзда товарними поїздами, і …

— Вийдемо тут, Джуді. Можемо й пішки дійти, — несподівано сказав Кріс і звернувся до Бенні: — Все одно минулого тижня закінчився термін чинності нашого контракту.

— Але ми мали намір продовжити термін…

— Гадаю, що зможу продати цю роботу деінде. Задум кінокартини про бродяг був мій, так що, сподіваюся, право на нього повернеться до мене.

— Звичайно, звичайно ж. Ми не потребуємо його. Але, Крісе, скажу тобі…

Здавалось, він тільки-но усвідомив, що втрачає одного з найкращих співробітників, який ніколи не відчував браку вигідних пропозицій і далеко пішов би в кіногалузі.

Але Кріс був непохитний.

— Ходімо, Джуді. Зупиніться тут, водію.

Поглинута своєю згубою, забувши про все інше, Вілія гукнула:

— Крісе! Якщо щось дізнаєшся про мій діамант… якщо ця дівчина…

— У неї нема твого камінця. Ти це знаєш. Може, я його маю.

— Не маєш.

— Еге ж, не маю. До побачення, Віліє. До побачення, Бенні. Зайду до тебе коли-небудь. Побачимося, коли прогримить твоя комедія. Скажу тобі про це.

За кілька хвилин автомобіль став далекою крапкою на шосе.

Кріс і Джуді сиділи край дороги.

— Ну й добре.

— Ну й добре.

— Гадаю, знову доведеться стоптувати підметки й ловити попутні машини.

— Я теж так гадаю.

Кріс подивився на ніжно-білі трояндові пелюстки її щік і мідяно-зелені очі — зеленіші, ніж зеленкувато-буре листя навкруги.

— Маєш той діамант? — запитав він ні з того ні з сього.

— Не маю.

— Брешеш.

— Гаразд. І маю, і не маю, — відказала Джуді.

— Що ти з ним зробила?

— Ой, тут так гарно! Не будем зараз про нього говорити.

— Не будем зараз про нього говорити! — повторив Кріс, здивований її легковажністю. — Кажеш так, ніби це якась дрібничка! Поверну цей камінь Вілії. Я відповідаю. Зрештою, це ж я познайомив вас обох.

— У цьому я ніяк не зможу тобі допомогти, — доволі холодно сказала вона. — Нема в мене цього камінця.

— Куди ти його поділа? Віддала спільникові?

— Вважаєш, що я злочинниця? А ще я, звісно, мала б бути неперевершена інтриганка. Щоб увійти в знайомство з тобою й усіма іншими.

— Якщо ти така і є, то відтепер уже не будеш. Вілія неодмінно дістане свій діамант.

— Так сталося, що він мій.

— Тобто тепер це твоя власність, а закон завжди на боці власника… Що ж…

— Я не те маю на увазі, — перебила вона, плачучи спересердя. — Камінь належить моїй матері й мені. Ет, розповім тобі всю історію, хоча я й приберігала цю розповідь на потім. Мій батько володів Наяскською лінією сполучення[78], а у свої вісімдесят шість років так підупав, що ми не дозволяли йому без супроводу лікаря та медсестри випливати до його контори на західному узбережжі. Якось увечері він утік з-під нагляду й дав діамант вартістю вісімдесят тисяч доларів якійсь дівчині в нічному клубі. Ще й признався в тому медсестрі, бо гадав, що повівся весело й розважливо. Ми дізналися ціну цього діаманта, бо знайшли квитанцію нью-йоркського торговця про прийняття. Батько помер, так і не вибравшись до Нью-Йорка, й не залишив нам нічого, крім боргів. У нього була стареча недоумкуватість, розумієш? Його доводилося тримати вдома…

— А звідки ти знаєш, що це той самий діамант, який має Вілія? — перервав оповідь Кріс.

— Я не дізнавалася. Поїхала на Захід, щоб розшукати дівчину на ім’я Мейбел Діченік. Ми знайшли чек на десять доларів на батьковому банківському балансі. І батькова секретарка сказала, що містер Даунз ніколи не підписував чеків, крім як тої ночі, коли втік із корабля.

— І все-таки ти не була певна… — Кріс поміркував. — Коли побачила цей діамант… Мабуть, такі не часто трапляються.

— Не часто! Отакенного розміру? У ювелірському рахунку-фактурі описано його з усім родоводом, як породистого пса. Ми гадали, що знайдемо цей камінь у батьковому сейфі.

— Ти, мабуть, хочеш подати до суду й постаратися відсудити діамант у тої дівчини, — припустив Кріс.

— Спершу хотіла, та коли натрапила на ось таку тверду натуру, як Вілія, тобто Мейбел, то втямила, що вона боротиметься до останку за цей камінь. І до того ж у нас нема грошей на тяжбу. А коли минулої ночі трапилася нагода… я подумала: якби вдалося запопасти цей діамант…

Джуді обірвала саму себе, й Кріс закінчив думку:

— …то вона, трохи охоловши, могла б прислухатися до розумних доводів.

Сидячи на узбіччі, Кріс довго розважав про правду і кривду в цій справі. З одного боку, крадіжку неможливо виправдати, а з другого… він же читав про розлучені пари, які запекло борються за дітей — аж до викрадення. Чим його усправедливити? Любов’ю. А у випадку з діамантом на дії Джуді вплинуло її право людини на засоби існування.

Якось можна було б і зарадити з Вілією.

— Що ти зробила з цим камінцем? — раптом спитав Кріс.

— Він на пошті. Загорнутий у мою стару спідницю. Провідник надіслав його на мою домашню адресу, коли ми сьогодні вранці зупинились у Фініксі.

— Боже! Ти жахливо ризикувала.

— Вся ця подорож була жахливим ризиком.

І ось вони йшли пішки, простуючи на захід, з лагідним сонцем, що здіймалося за ними.

— «Подорож разом», — задумливо сказав собі Кріс. — Еге ж, так зватиметься мій сценарій. — І повів далі, повернувши голову до Джуді: — А тебе назву моєю дівчиною.

— Я знаю, що назвеш.

— Подорож разом, — повторив він. — Як на мене, це один із найкращих способів пізнати іншу людину.

— Ми багато мандруватимемо, правда?

— Так, і завжди разом.

— Ні. Іноді подорожуватимеш самотою, а я завжди буду на місці, коли повертатимешся.

— Будь.