Я віддав би життя за тебе (збірка)

Головна постать оповідання «Що з цим робити?» — молодий лікар, доктор Білл Гарді. М’яко кажучи, він «непоштивий», якщо судити з його ставлення до іпохондриків і справдешніх хворих. Це романтично-сентиментальна оповідь — химерна, фантастична й, безперечно, кінематографічна завдяки сюжету, в якому поєднуються пригоди медика, вибрики шибеника й гангстерські моменти.

Фіцджеральд надіслав «Що з цим робити?» Гарольдові Оберу в серпні 1933 року. У журналі «Сатердей івнінґ пост», який упродовж багатьох років першим охоче приймав Фіцджеральдові оповідання, охарактеризували цей твір як «незадовільний», а в «Космополітані» визнали його «надто делікатним». Ніхто з редакторів журналів не знав, що й казати про хлопчика — улюбленого Оберового персонажа й автора заголовної фрази.

Влітку 1936 року Обер запропонував подати на розгляд перероблену версію цього оповідання, але Фіцджеральд відповів, що він навряд чи пригадає тепер сюжет, і натомість надіслав «Дякую за вогник», яке тільки-но закінчив. Уцілілий машинопис «Що з цим робити?» досі належить довірчим власникам майна Фіцджеральда.

I

Дівчина збавляла час під рожевим небом, сподіваючись, що щось та й станеться. Була вона не дуже-то й неуважлива, та сьогодні все розсіювало увагу: незвичайні сутінки, майже незнайомі по багатьох роках під далекими небесами; химерні ниточки павутини в кронах дерев, чудернацькі комашки, незвичні вечірні покрики дивовижних звіряток.

«Це жаби, — подумала вона. — Та ні, це grillons. Як воно по-англійському? Це цвіркуни біля ставка».

«Це або ластівка, або кажан», — майнула дівчині гадка й перейшла на відмінності між деревами, тоді на кохання та подібні реальні речі. А далі знову — на інакші дерева, тіні й небеса, на інакший гомін — як-от гудки клаксонів і собаче гавкання, що долинали з боку Філадельфійської магістралі[42]. (…)

Собака брехав на чоловіка й водночас принюхувався до нього. Не зачувши ні ворожості, ні приязності, роззирнувшись на всі боки, він набрав охоти попустувати. Той чоловік верстав шлях назустріч дівчині, хоча ще не знав про те. Він засів посеред ґрунтової дороги, силкуючись розбити свою жертву — шиновий замо`к зразка 1927 року.

— Геть звідси, тварюко! — пирхнув він і, знехотя бурмочучи, знову взявся до замка — чудового витвору зі сплаву криці та винахідливості, який лише наполовину піддався невідповідному зубилу.

Був це не грабіжник, а лікар, і авто належало йому вже кілька місяців, упродовж яких «ґума» (тобто, жаргоном продавців, шини) таки витримувала — понад усі скромні очікування. Звернувши з магістралі на ґрунтову дорогу, молодий медик з’ясував, що «ґума» покірно піддалася тискові часу. Ось чим пояснюється погана дія керма, яку він помітив, щойно від’їхавши від лікарні.

— Стариган міг би й сам поїхати своїм седаном, — пробурмотів молодик. — Геть розледащів. В інших закладах його потурили б із роботи, а в нашому — потурають йому, ще й маєтки заповідають.

Підслухавши це кисле нарікання, зацікавлений спостерігач міг би зробити висновок, що доктор Білл Гарді належить до новітнього, дуже нешанобливого покоління. Трохи більш ніж середнього зросту, трохи міцнішої будови, ніж середня (як ото шиновий замок зразка 1927 року[43]), доктор у цю мить поновлення сил мислив, надихнувшись тим, що його бос, видатний медик К. Г. Л. Гайнз, наділив підлеглого найприкрішим із усіх обов’язків — відвідати та заспокоїти літню хронічну іпохондричку, ще й ліки їй прописати, причому саме того вечора, коли треба залагодити свою важливу справу.

Як порядний лікар, Білл ніколи не плутав професійний обов’язок із особистою втіхою, але нині між цими двома поняттями постав дуже тісний зв’язок: жінку в південному передмісті треба було відвідати, втішити або принаймні тактовно спекатись її; ну, а жінка у віллі, що в кінці ґрунтової дороги, нічого не потребувала, але вважала, що потребує, і кожні два тижні поповнювала сейф доктора Гайнза двадцятьма п’ятьма доларами за запевнення, що її серце не зупиняється й що в неї нема ні прокази, ні бубонної чуми. Зазвичай запевняв цю пацієнтку доктор Гайнз, та цього вечора він, побалакавши по телефону, пробубонів: «Послухай-но, Білле, зараз мені треба зодягтися на зустріч, якої ми з жінкою чекали багато років. Поїдь і подивися, що там ще можна вдіяти з тою клятою… з місіс Брікстер».

Білл налаштував зубило та гонг (тобто дивну штукенцію, яку він знайшов під сидінням і назвав гонгом, бо подібно дзвеніла) і, не дуже сподіваючись на успіх, завдав удару. На диво, замок піддався.

Натхненний своїм механічним чи археологічним досягненням, лікар за якихось десять хвилин уже зміг рушити дорогою на зустріч із пацієнткою. Заглушивши двигун і вибравшись із машини, він наразився на дівчину.

«Наразився» — саме те слово, бо ж вона вважала приїзд Білла обнадійливою несподіванкою. У цієї вісімнадцятирічної дівчини була така шкіра, як у наріжних ангелів, що їх малювали італійські художники епохи декадансу[44], а в сірих очах іскрилися всі прагнення на світі.

— Добрий вечір. Я лікар Гарді, асистент доктора Гайнза. Місіс Брікстер зателефонувала…

— Добрий вечір. Я міс Мейсон, дочка місіс Брікстер.

Червоні сутінки майже вигасли, вона ясніла в останніх променях заграви.

— Матері нема вдома. Чим можу допомогти? — спитала вона.

— Чим я сам можу допомогти, — виправив він.

Дівчина злегка всміхнулася.

— Не знаючи вас як слід, я не можу вирішувати.

— Маю на увазі — сьогодні ввечері. Чим міг би я допомогти сьогодні ввечері?

— Я навіть не знаю, що вам і сказати, докторе Гайнз…

— Я доктор Гарді, асистент доктора Гайнза.

— Пробачте, докторе Гарді. Ми подамо вам чашку кави на кухні й розрахуємося дріб’язком — скільки там знайдеться в домі.

Вислухавши останню репліку, Білл зауважив, що вона не вписується в арістотелівську логіку. Трохи поміркувавши, він почав заново.

— Мене викликали з цього будинку, міс Мейсон, щоб полікувати вашу матір. Якщо її забрали…

— Її забрав мій батько.

— Он як. Пробачте, а навіщо?

— Вона дізналася, що компанія «Чиказька опера» дає «Луїзу»[45].

— Бачу, в чому річ, — кивнув Білл. Однак не бачив, бо в дедалі густішому присмерку дівчина трохи засліплювала очі. — Хочете сказати, що вона не може встояти перед «Луїзою». Мені це знайоме. У мене була тітка, яка ніколи не могла…

— Сумні, дедалі сумніші справи, докторе Гайнз…

— Я Гарді, помічник доктора Гайнза.

— Прошу пробачення, докторе Гарді. Але коли дедалі більше дізнаєшся про ось таких тітоньок, то таки задумуєшся, до чого ти з ними дійдеш! Мати наближається до Луїзи, замість віддалятися. Вона пішла звідси несподівано й раптово, батькові довелося нести з собою запонки. Мене кілька років не було вдома. Зовсім недавно я повернулася сюди, застала нового вітчима й тепер стараюсь якось пристосуватися. Якщо в домівці і є хворий, то не знаю, хто це. Мати ані слова не сказала мені про свою недугу.

— Отже, ваша мати не занедужала й не дзвонила докторові Гайнзу? Сталася помилка?

— Вона не виглядала хворою, коли вибиралася на оперу.

— Що ж, припустімо… Припустімо… Облишмо цю справу. — Ще раз глянувши на дівчину, Білл вирішив не облишити. — Я хотів сказати: припустімо, ми перевіримо. Дам вам адресу лікарняного комутатора, ви зателефонуєте й з’ясуєте, чи був у них такий дзвінок. Я не питиму кави й не візьму дріб’язку. Почекаю тут, у машині.

— Гаразд, — погодилася міс Мейсон. — Добре було б з’ясувати ситуацію. (…)

За кілька хвилин вона з конвертом у руці з’явилася на веранді.

— Вибачайте, докторе Гайнз, ви мали рацію. Мати таки зателефонувала до лікаря…

— Мене звуть Гарді.

— Ну… не починаймо все спочатку. В усякому разі вона подзвонила комусь із вас двох. Перепрошую за нечемність, але звідки мені знати, що ви не вимагач?

Подумки сміючись, Білл відповів:

— Отак ми й стоятимемо там, де були з самого початку. Хіба що ваша мати чекає мене в антрактах між діями в опері.

Міс Мейсон вручила йому конверт.

— Я знайшла це на столику в холі, коли виходила… адресоване докторові… — тихо сказала вона й вчасно прикусила язика, коли Білл підніс листа до фари, бо стемніло. — Сподіваюся, це прояснить справу.

Білл перемкнув фари з тьмяного освітлення на яскравіше й у новому світлі подивився на лист. Знову те саме — хлопчик украв блугу, а жінка хоче щось із цим зробити. Проступили тьмяні обриси клопотів, з якими довелося зіткнутися докторові Гайнзу і які тепер мали перейти Біллові. Від цього усвідомлення на скронях виступили дрібнесенькі крапельки поту. Білл різко повернувся до дівчини.

— То коли ви зауважили, що бракує бруги?

— Якої бруги?

Невдача.

— А брунги?

Вона відсувалася — помалу й потроху, але помітно, і Білл покрив свій промах, переказавши все написане.

— Ось тут. Очевидно, ваш брат узяв те, що не належить йому. Ваші батьки хочуть дізнатися, чому й навіщо він це зробив. Ви можете розтлумачити це слово?

У сяйві фари їхні голови так зблизилися, що його рухливі біляві кучері подряпували дівчині щоку, а довге нереальне пасмо золотистого шовку цілком матеріально торкнулося куточка Біллового ока, насправді ж — усього тіла.

— Я не зможу вам допомогти, — відповіла за якусь мить міс Мейсон.

— Гадаю, що мені варто розслідувати цю справу, — сказав він.

— Гаразд, — згодилася вона. — У його кімнаті ще світиться.

Дівчина пройшла холом, прикрашеним рештками вбитої дичини.

— Ви зустрінетеся з ним тут, — спитала вона, зупинившись біля підніжжя сходів, — чи в його будуарі?

— Ходімо нагору, — запропонував Білл.

Він плекав тривку надію на те, що бругу вже тріумфально вихопили з-під подушки й уся ситуація прояснилася завдяки вичитаній нотації, з якою носилися напоготові, наче солдат із амуніцією. Сама Чарівність провадила путь нагору, немов маяк, який згодом на веранді міг би висвітлити проблеми молодого лікаря — або щось подібне.

Здавалося, почало збуватися його сподівання розгадати таємницю, коли вже з порога кімнати, в якій мало б світитися, вони занурились у темряву. Міс Мейсон поорудувала перемикачем, і Білл задивився на тринадцятирічного хлопця, одягненого в піжаму, що сяк-так покривала натільний комбінезон; на ліжко з очевидними ознаками, що на ньому лежали; й на книжку, що випиналася з-під подушки, тільки-но туди похапцем засунута.

— Це, мабуть, іглу, — подумав лікар, інстинктивно втіливши шукану річ в арктичну форму. Під неприязним поглядом хлопчика він спритно сягнув під подушку й, вихоплюючи книжку, кинув оком на її блідо-блакитну обкладинку. Виявилося, що на ній написано «Колишній торговець жінками»[46]. Авторство вказано із зворушливою скромністю — «Досі одинокий мужчина».

Білл спокійно відклав «Колишнього торговця», як ефемерну річ, щось на зразок примірника «Моїх сорока років у фонтанах Тіволі»[47] в пам’яті туриста, й озвався:

— Як справи, юначе?

Ба, «юнак» уже давно відмовлявся від таких балачок. Він гидливо глянув на Білла, на сестру, тоді знову на Білла й зрештою тицьнув у них середнім пальцем — зобразивши те, що прадіди могли б по-евфемістичному назвати півником.

Ба, лікар був не з м’якого тіста. Схопивши хлопця за плече й пригнувши до простирадла, він застеріг:

— Якщо хочеш побавитися зі мною, то побачиш, що я сильніший.

Не пручаючись, хлопчик опустився на простирадло, підняв на лікаря непроникливі очі й відповів:

— І що тоді робитимете?

Оце так питання… Білл міг вправно вести розмови на різні теми, але щось підказало йому, що тут не та тематика. Він подивився на міс Мейсон, та в її блискучих очах розпізнав вираз віковічних слів: «У світі, де верховодять чоловіки, нехай вони спершу скажуть, куди мене поведуть, а тоді я згоджуся або не згоджуся туди йти». Сівши біля ліжка, лікар принизився до рівня розмови, яку спотворювали паузи, зупинки та запинки. Компетентна судова стенографістка передала б її таким чином:

— Що тобі подобається?

— Мені?

Пауза. Хлопець дивиться на лікаря.

— Що тобі подобається? — повторює той.

— Я люблю книжки, — нерішуче відповідає хлопець.

— Я теж люблю книжки.

— Якщо ви не проти, — втручається дівчина, спостерігши початок спокійного — неначе в батька з сином — потоку слів, — то я піду. Мушу впоратися з деякими справами.

Білл почув, що двері за нею зачинилися доволі швидко. Краще було б піти звідси, як тільки з’ясувалося, що місіс Брікстер нема вдома. Не психіатр і не мораліст, він вважав себе науковцем. Був доволі впевнений у собі, щоб розсудливо поводитися з хворою жінкою в критичному стані, а тут досить було глянути на ось цього пацієнта, як із голови півнячим гребенем випнулась якась забута відраза до тринадцятилітніх хлопчиків і навернулася сердита думка: «Я ж і не детектив».

Однак він стримувався й вів медоточиву мову з «юнаком»:

— Які ігри тобі подобаються?

— Та, всі потроху.

— Гаразд, але які саме?

— Гра в гангстерів — тільки вона мені й подобається.

— Що ж, це весела забава.

«Любиш Діамантового Діка»[48], — подумав Білл, а проте щось спонукало його спитати:

— А кого ти волієш бачити переможцем — бандита чи полісмена?

Хлопчик насмішкувато глянув на нього.

— Само собою, бандита. Ви що, чокнулися?

— Не грубіянь!

— І що тоді робитимете?

— Я…

На Білла напливла ще одна мана з дитинства. У всякому разі щось таке, як відчути себе піратом…

— Які книжки ти читаєш?

Лікар так опановував своє обличчя, ніби прослуховував стетоскопом усе тіло хлопчика.

— Та не знаю.

— Чи дивишся ти кінокартини? — Білл зауважив, як просяяв хлопець, ніби вихід із тунелю побачив. — Гангстерські кінокартини?

— Мені багато чого не дозволяють. — Голос набрав відтінку самовдоволення й звучав не дуже переконливо. — Не дозволяють мені й іншим багатим хлопцям ходити на щось таке, хіба на комедії, на фільми про викрадення дітей і таке інше. А комедії мені подобаються.

— Чиї? Чапліна?

— Кого?

— Чарлі Чапліна[49].

Очевидно, ці слова одним вухом увійшли й другим вийшли.

— Ні… знаєте, комедії.

— Хто тобі подобається? — спитав Білл.

— Е-е-е… — Хлопчик задумався. — Ну, мені подобаються Ґарбо[50], Дітріх[51] і Констанс Беннетт[52].

— Вони грають у комедіях?

— Вони найсмішніші.

— Вони — це хто чи що?

— Найсмішніші комедії.

— Чому?

— Ой, там весь час стараються розігрувати ці пристрасні штуки.

— Що за пристрасні штуки?

— Ну… ці погляди.

— Які погляди?

— Та ви знаєте. Це… гм… як на Різдво.

Білл почав був сушити над цим голову, але згадав про досі не вирішену справу з іглу й схаменувся. Вважав за доцільніше повернутися до книжок.

— Які книжки маєш? — запитав він.

Хлопець уважно подивився на нього.

— Еге, а ви часом не пройдисвіт?

Білл швиденько поміркував, так воно чи ні.

— Ні, — признався він.

— Що ж… — звівся з ліжка хлопчик, — маю десь два сорти книжок. Одна про чотирьох дівчаток на ім’я Меґ, що звалилися в кролячу нору[53], а друга про… Багато таких маю. — Повагавшись, він додав: — І ще в мене є кілька власних книжок.

— Чи можу я їх побачити?

Хлопчик подумав.

— І що тоді робитимете?

Білл задумався втретє. Нарешті відповів:

— Нічого.

— Якщо так, то підніміть край матраца.

Білл підняв. Згодом він сам себе питав, скільки книжок там нарахував: десять чи двадцять. Ті, що запам’ятав, називалися «Факти любові»; «Війна і мир», том I; «Премійовані оповідання 1926 року»; «Психіатрія, її зміни за вісімдесят років»; «П’ятдесят популярних загадкових історій Світової виставки 1876 року».

Голос хлопчика м’яко й гостро протинав Біллову задуму над схованкою.

— Мабуть-таки, ви пройдисвіт. Ви побачили їх. Що ви робитимете?

— Ймовірно, виріжу тобі мигдалини, — відповів Білл, вчасно ухилившись у мить, коли з грюкотом упав матрац. Такий випадок, очевидно, стався через дедалі гучніший звук кроків.

— Зі мною все гаразд, — повів далі Білл, — я не…

— Дурниці…

Хлопець замовк, щойно з’явилася міс Мейсон. Не призвичаївся до сестри й трохи побоювався її.

— Мати й батько вже вдома, — оголосила вона Біллу. — Хочете зустрітися з ними внизу?

— З вас була б добра асистентка лікаря, — зауважив він.

— Я прожила в лікаря три місяці.

Білл глибоко зітхнув, а вона повела далі:

— Його дружина дуже хворіла. Не gravement, а chronicquement[54], знаєте. Мені подобаються лікарі.

Хлопчика хвилювало тільки одне — зрадить його Білл чи ні, коли той разом із міс Мейсон виходив із кімнати, озираючись і двічі спробувавши виголосити заключну сентенцію. Востаннє глянувши на затяте хлопчикове обличчя, медик таки закінчив її:

— Не видам тебе, але я б хотів ще з тобою побалакати.

Біля дверей він додав:

— Принаймні не скажу жодному з твоїх приятелів, що ти говорив зі мною по секрету.

Зробивши все можливе, Білл, однак, почувався ніяково, як ніколи, тої хвилини, коли йшов за міс Мейсон довгим залом і сходами. На останньому східці він стрепенувся — потрапив у таку сцену, яку й уявляв.

Очевидно пустоголова, але не дуже докучлива жінка стояла біля входу в головну кімнату, для якої в усій країні ще не знайдено підхожої назви. Стояла й жваво помахувала рукою, запрошуючи гостя до кабінету. Звідти вона спровадила чоловіка, якому дала знак вийти друга рука, не зайнята в мить запросин Білла.

— Я знала, хто ви, — сказала місіс Брікстер. — Упізнала вас із приписів доктора Гайнза. Він так добре все описує! Сьогоднішню кінокартину він міг би змалювати так само добре, як і рецензент.

Відмовившись від запропонованого віскі з содовою, Білл заспокоївся й мовив голосом професіонала:

— Що вас турбує, місіс Брікстер?

— Певна річ, усе почалося з посмикування… — почала вона.

А закінчила за дві години:

— …напевно, маєте рацію. Це лише нервове виснаження від того, що моя донька повернулася додому.

Зненацька позбувшись буцімто нервового виснаження, місіс Брікстер повернулася лицем до лиця з Біллом.

— Раз уже ви йдете звідси, докторе, попрошу вас нагадати докторові Гайнзу, що коли я запрошую його, то має прийти тільки він. — Задзвонив телефон, і вона, не змовкнувши, взяла трубку. — Надалі сподіватимуся візиту самого лікаря, а не його асистента… Так, він тут… на Бімінґ-авеню, 6632… Дуже особисто й терміново. Скажіть йому про Елліса С.

Місіс Брікстер вимовляла слова так, неначе кожним із них викривала злочин. Поклавши слухавку, вона наголосила:

— Сподіваюся, що там ви знайдете не більше проблем, ніж знайшли тут.

Коли за Біллом зачинилися двері, він кілька хвилин таки міркував над тим, чи не спіткає його ще гірший клопіт, ніж той, що вже за плечима.

Якусь хвилину лікар постояв на веранді, спинивши око на великій жимолості, що кидала тінь проти низько навислого серпика місяця, а коли ступив додолу сходами, його неуважний погляд упав на причіп, що спав поряд, облитий місячним світлом.

То була дівчина з чужих країв. Заснула так, що сон про ці місця виднів на її чистому чолі. Білл вийняв годинника — минула третя. З виробленою спритністю він рушив по дерев’яній підлозі веранди, але наступив на неминучу скрипливу планку — і враз щезла, зморщившись, карта дивокраю, накреслена на дівочих бровах.

— Я спала, — озвалася вона. — Спала.

Неначе Білл попросив її почекати тут. Неначе її волосся, злегка торкнувшись Біллового лоба, попросило затриматися тут допізна. Але надто вже вона юна, як на легкі стосунки, тож лікар узяв свою сумку і, сказавши «що ж, я мушу…», пішов до машини. Спало на думку, що він дуже довго просидів у цьому домі й увесь цей час дівчина спала.

II

Білл їхав швидко, бо було далеко добиратися: з північної околиці — на південь через усе місто, а далі ще кільканадцять миль, аж до колонії заміських будинків. Голос у телефонній розмові звучав із відтінком страху; либонь, нині був не той вечір, щоб розривати стосунки. Біллові думки так густо зосередилися на сцені, від якої він віддалявся, що по хвилинах і милях їзди він і незчувся, як машина опинилася перед знайомим будинком на знайомій вулиці.

У Білловому житлі світилося, перед ним стояв седан. Коли Білл вибирався з машини, двері седана відчинились і з них вигулькнула кремезна постать.

— Ви лікар? — спитала постать, наближаючись до нього. — Це ви будете лікар, що приятелює з місіс Дайкс?

— Так… Вона захворіла?

— Ні. А я містер Дайкс. Сьогодні приїхав додому з Ден… із Гонолулу.

Отже, цей привид нарешті матеріалізувався. І справді, в ясному місячному світлі він видавався восьми футів заввишки, з довжелезними чіпкими руками. Білл завбачливо відступив на крок.

— Не хвилюйтеся, я не лупцюватиму вас… поки що. Сядемо у вашу машину і трохи побалакаємо, перш ніж зайти до вас додому.

— Що це? — спитав Білл. — Грабунок?

Чоловік погрозливо реготнув.

— Щось схоже. Я хочу два ваші підписи — один на чеку, а другий на листі, якого ви ще не написали.

Гарячково розмірковуючи, Білл сів у машину.

— Лист до кого? — спитав він.

— До моєї жінки. Великий з вас спритник, що не листуєтеся з нею. Я всю вашу квартиру перевернув догори дном, та так і не знайшов листа.

— Послухайте, містере Дайкс, я знаю вашу дружину всього місяць, і тільки як лікар.

— Та невже? Чому ж тоді вона приліпила ваше фото біля свого туалетного столика?

Білл видав стогін праведника.

— Це її особиста справа, — пояснив він. — Я випадково дізнався, що вона дістала це фото від мого однокласника в медичній школі. Його дружина і ваша — подруги. Я не дав їй…

— Розумію, розумію, — глузливо перебив Білла здоровань. — І ви не той, за кого вона хоче вискочити заміж, тоді як я в Ден… у Гонолулу. І мені таке до вподоби — приїхати й побачити, що моя жінка знюхалася з якимсь медиком, га? І я маю ковтати такі пілюлі, як останній дурень? Ось зараз ви відкупитеся й дасте мені письмовий доказ зради, щоб я зміг розлучитися. Таке вам сподобається.

Біллові взагалі таке не подобалось, але, розсудивши на здоровий глузд, його становище було щонайменше скрутне. Чи то страх, чи то полегшення він відчув від того, що сталося далі, — цього він ніколи не міг вирішити, але на різкий наказ: «Пограбування!» обидва чоловіки скочили, як ошпарені, з відкидного заднього сидіння. Навіть за частку секунди, перш ніж нова постать з’явилася з Біллового боку автомобіля, можна було розпізнати в голосі щось невловимо знайоме.

— Ти не знав, що він має при собі одного зі своїх бандитів, здорованю, — знову озвався голос. — Вийди, щоб не загидити кров’ю оббивку. Швидше!

Жалюгідно трусячись, здоровило вовтузився з клямкою, і в цю мить Білл упізнав свого рятівника. Це був той самий хлопчик. А коли пролунало класичне «линяй звідси!», лікар став невиразно розпізнавати інструмент, який тільки-но змусив містера Дайкса відступити, спіткнутися, впасти, звестись, а тоді чкурнути вулицею, та так прудко, як лідер у перегонах. Придивившись ближче до інструмента, Білл побачив, що це щось схоже на револьвер, але не зовсім револьвер. На той час, коли Дайксові п’яти накивували ген у далині, він утямив, що це та сама загадкова сталева штуковина, яку сам досі вважав гонгом.

III

Хлопчик сів у машину, й Білл, оторопілий від крутого повороту подій, розвернувся й поїхав до міста.

— Цей тип, звичайно ж, боягуз, — вдоволено зауважив хлопчик.

— Так, — згодився Білл, майже автоматично. Поверталися й давали себе знати професійні звички. — Хотів би я знати, що ти тут робиш.

— Я просто виїхав на прогулянку, — недбало відповів хлопчик.

— Невже ти не можеш прогулятися вдень?

— Я скористався вашою поїздкою. Вирішив перехитрувати вас. Весь цей час, що ми були в дорозі, я тримав пістолета так близько до вашої спини…

— Ой, припини це, припини, — перебив невдячний лікар. — Мені не подобається така мова.

— Гаразд. Але ані словом не проговоріться батькам, чуєте? Бо інакше скажу, кого я побачив… Джигуна, що відбивав жінку в здорованя, поки той був у Ден… у Хула-хулі[55]. Як цю новину сприйме закохана дівчина? Та, що ви покинули на веранді?

— Яка ще закохана?

Білл укотре оторопів, але цього разу не дуже. Вже призвичаювався до потрясінь.

— Не думайте, що я не помітив, як вона востаннє озирнулася й подивилася вам услід. Ото приємно їй буде почути про…

— Ти сам не знаєш, що кажеш, — ствердив Білл. — Не зможеш зрозуміти цю ситуацію, аж поки я не поясню тобі кожну її подробицю.

— Тоді пояснюйте тій дівчині.

Добряче поміркувавши, лікар вирішив, що не стане їй пояснювати. Цілком певно, що не можна дозволити собі таке. Натомість можна було б принаймні порозумітися з цим невиправним хлопцем.

— Зразу ж і почну науку, — оголосив Білл. — По-перше, розумію тебе й підтримую — до певної міри. Звичайно, краще бути бійцем, ніж одним із цих слабаків, вихованих у великій любові до самих себе. І ти можеш вибрати своє діло. Є боротьба за зло й за добро. Є багато чого, за що треба боротися: за свою віру, честь, родину й… Маю на увазі, ти згодом пересвідчишся, що є безліч речей на світі, й тобі доведеться вирішувати, чи варто за них боротися. Наразі ж обмежуйся захистом. Ось цей кримінальний випадок тебе не стосується, не варто про нього й думати. Маєш бути таким самим, як люди старшого віку, і викинути його з голови…

З кожною хвилиною Білл упевнювався, що сам не знає, про що веде мову. Крадькома глянув на хлопчика. Хотів перевірити, чи він це зауважив.

Але хлопчик дрімав — уже кілька хвилин.

IV

Займалася ранішня зоря, коли Білл звернув на ґрунтову дорогу. На межі маєтку місіс Брікстер він розбудив свого рятівника.

— Ми на місці. Покладаємо надію на Бога, що вдома не зауважили, що ти вийшов. Спробую запровадити тебе так, щоб ніхто цього не побачив.

Млявий після нічних операцій, майбутній кримінальник здивовано подивився на Білла.

— Прокинься! — нетерпляче сказав Білл. — Уже, вважай, розвиднілося.

— І що тоді робитимете?

— Припускаю, в тебе ще вистачить здорового глузду, щоб непомітно ввійти.

— Молода француженка зарадить.

— Що за француженка? У чому зарадить?

— Маю на увазі сестру. — Хлопчик очевидно прочуняв. — Та ви її знаєте, цю закохану. Сестра недавно повернулася з Франції чи ще звідкись. Вона мене й впустить.

Почувши про цей задум, Білл оговтався майже до нормального стану.

— Як ти її розбудиш? — запитав він.

— Придумаю якийсь спосіб.

— Я піду з тобою. Тільки задля того, щоб упевнитись.

Повз нові дерева, крізь нове трепетне життя, крізь нові тіні, які творили нову місцину замість давньої, крізь гомін різних дивовижних комах вони перейшли лужок і зупинилися під вікном.

— А тепер що? — шепнув Білл.

— Це її кімната… і вікно відчинене.

Подумки Білл квапливо перебрав класичні способи штурму заснулої оселі.

— Ми могли б жбурляти камінчики, — непевно запропонував він.

— Ні, ми вкинемо одну з цих квіток. Знаєте, які вони, дівчата. Верещать, якщо влітає камінець. А якщо влетить троянда, вони гадають, що її нарешті вкинув принц Уельський.

Перша троянда не влучила в ціль. Хлопчик промахнувся. Тоді Білл виконав два ідеальні кидки — квіти не зачепили підвіконня. Внизу не було чутно акустичного наслідку, й вони удвох вичікували, затамувавши подих.

— Спробуйте ще раз… — почав був хлопчик, але змовк. У вікні з’явилося ніжне довірливе обличчя, на якому заспані очі силкувалися розрізнити, що там унизу.

Час від часу лунало перешіптування, яке зумів би відтворити тільки один зі знаменитих імітаторів, що працюють на радіо. Коли обличчя дівчини зникло, її молодший брат із відразою на лиці обернувся до лікаря.

— Як бачите, вони всі однакові. Розуміють лише половину, а друга половина до них не доходить. Тільки половина — це все, чого можна сподіватися. Зараз сестра виряджатиметься, і то так, наче ми маємо відвезти її в якійсь справі до центру міста.

Проте міс Мейсон вбралася напрочуд швидко й напрочуд до лиця. За сім хвилин вона відчинила перед ними бічні двері. Приглянувшись до неї, Білл вирішив, що зможе краще пояснити, в чому річ, без коментарів третьої сторони, тож, скориставшись тим, що ця сторона позіхнула, він суворо вказав пальцем напрямок — усередину оселі, а тоді вгору. Хлопчик підморгнув разок, роззявив рота, але, спостерігши, що невимовлене слово нестримно переродилося в позіхання, враз піддався і зник.

— Отже, міс Брікстер… — озвався лікар і змовк.

— Міс Мейсон, — виправила вона й перекірливо повела далі: — Певна річ, я можу здогадатися, що сталося. Мій брат залишився на задньому відкидному сидінні[56]. Перш ніж лягти спати, я побачила, як він забирався у ваше авто.

«Це ж ілюзія, що вони розуміють лише половину, — подумав Білл. — Хлопчак не все знає. Таж ця дівчина…»

— Не кажіть батькам про вашого брата, — попрохав він. — Я вподобав його. Не хочу, щоб він мав клопіт.

— Докторе Гарді.

— Слухаю, міс Мейсон.

— За ті два місяці, відколи я повернулася з Європи, на моїх очах сталося стільки дивовижі, що вже й рота не наважуюся відкрити, коли не моє діло.

«У сам раз дружина для лікаря, звідки не глянь», — подумав він.

— Міс Мейсон.

— Слухаю, докторе.

— Міс Мейсон… Природно, за таких обставин я не зміг… — Білл провів долонею по зарості на підборідді. — Не зміг закінчити свій туалет. Однак попрошу вашого дозволу…

— Слухаю, лікарю.

— …сердечно попрощатися на добраніч, чи то пак — на добрий ранок.

— Звичайно ж, я розумію.

— …і щоб завтра, чи то пак сьогодні, повернувшись сюди на зустріч із вашою матір’ю, я мав честь…

— Слухаю, лікарю.

— …сердечно привітатися з вами — зі словами «добридень».

— Було б дуже приємно.

— На добраніч, міс Брікстер.

— На добраніч, докторе Гайнз.

V

На роботу Білл приїхав роздратованим — через безсоння та невиразне невдоволення своїм становищем, і на несвіжу голову годі було зміркувати, звідки взялося таке почуття. Втім, одна з причин була очевидна: доктор Гайнз ніколи не приходив раніше, ніж ополудні. Отож його асистентові доводилося тягти лямку за двох і деколи почуватися конем у пожежній упряжі[57]. Білл не бачив жодного виправдання цих дедалі більших лінощів у чоловіка сорока з гаком років.

«Мабуть, я роздратувався тільки через те, що запізнився сьогодні вранці. Мабуть, я намагаюся зіпхнути провину на боса».

Ось так він старався втриматися в рамках неупередженості, але таки зірвався в мить, коли прийшов доктор Гайнз. На той час молодий асистент розглядав уже двадцять зобов’язань і мав двадцять повідомлень.

— Мені важко докладно робити ось це й водночас читати, — доволі тихо, але й доволі чутно закинув Білл.

Здивовано глянувши на підлеглого, доктор Гайнз знову впав у пусту безтурботність.

— Але ж у наші часи[58], — відповів він буцімто сердечним тоном, звичним у розмовах із пацієнтами, — вже те добре, що взагалі є якась робота, ха-ха.

Гайнз обірвав смішок, прочитавши вираз на Білловому обличчі.

— Кажу це всерйоз, докторе Гайнз. Не знаю й не хочу знати, чому ви не беретеся до роботи, але це до чортиків несправедливо — з огляду на відсоток, який я беру. Пропоную вам раніше лягати спати.

У доктора Гайнза витріщились очі й відвисла нижня губа.

— Гаразд, — сказав він, набираючись злості. — Але ви забули, що я підібрав вас, зеленого інтерна, і залучив до практики, яку розвинув у цьому місті…

Він зробив паузу перед нищівною реплікою, а Білл поблажливо сказав:

— Я це визнаю… — і раптом докинув вислів, засвоєний минулого вечора: — І що тоді з цим робитимете?

— Зараз скажу вам, що я робитиму. — Зовсім не дурень, доктор Гайнз на мить змовк, поміркував про своє сумління й повів далі, зі значно меншою певністю: — Я робитиму…

Раптом він усвідомив, що нічого з цим не робитиме. Колись розпочавши на славу, доктор згодом дозволив собі надовго скласти руки. Останнім часом він скинув на Білла Гарді все трудомістке, навіть свої секретні справи. Без Білла зруйнувалася б сама фірма. Отож доктор Гайнз просто сидів і дивився на молодшого, ніж він сам.

Здогадавшись, про що думає старший чоловік, і відчувши своє зверху, Білл дав йому досить часу поновити й зберегти віддавна знехтувану гідність. Молодик рушив до дверей і на ходу кинув кілька найважливіших розпоряджень тямущій міс Вайсс.

Він швидко їхав на північ і думав, а точніше — давав лад думкам, що снувалися в голові кілька останніх втомливих годин: хлопчик на свій страх і ризик веде бій проти повсякденних реалій, на боці яких завжди незмінно стоятиме місіс Брікстер; романтика — це для дітей, а робота й небезпека — для чоловіків; найкраще, чого можна сподіватися, — це те, що під кінець дня ген за поворотом на ґрунтову дорогу Білла чекає щось лагідніше й зовсім інакше, ніж було досі.

Був ще тільки пообідній час, але молодому лікареві здавалося, що оте «щось» уже видно крізь яскравий ранній пополудень із зовсім новою оперою комах і з тінями дерев, що проклали новий шлях. Не зовсім певний, що попереду видніє сподіване, Білл враз упевнився в цьому.

За кілька хвилин він мовив:

— Маю щось вам сказати. На жаль, скоромовкою, бо багато чого мушу зараз зробити…

— Ду-у-уже слушно, — сказав хлопчик, що сидів із ними. — Ду-у-уже слушно… — І додав, без ніякої принуки: — Я завжди можу підпорядкуватися наказам поважної персони… Уже йду собі.

На диво, він так і зробив.

Білл провів поглядом хлопчика, трохи шкодуючи, що, напевно, ніколи не вдасться дізнатися, що таке блуга і як на Різдво люди поглядають одне на одного. Тоді обернувся до дівчини.

— Послухайте, — почав він, — ви красуня… майже неземна. Ви…

— Еге ж.

— У вас є все, чим тільки можна наділити дівчину… — Білл завагався. — Коротко кажучи…

Міс Мейсон знала наперед, що після слів «коротко кажучи» він ще довго марудитиме, тож вирішила прискорити розвиток подій.

— І що ви з цим робитимете? — спитала вона.

Втративши терпець від запитання, яке в цьому домі вимагало щораз інших пояснень, Білл Гарді перебрав розвиток подій у свої руки й перейшов від слів до наочних дій.