Я віддав би життя за тебе (збірка)

Під час написання «Пара» почалася як машинопис, а її останні сторінки написав від руки сам Фіцджеральд. Це наближає нас до авторового творчого процесу.

Знавці творчості Фіцджеральда датували «Пару» найраніше 1920 роком і найпізніше — 1931-м. Правдоподібно, що оповідання написано в першій частині цього часового проміжку. У рукописі й зроблених олівцем правках машинописного тексту почерк Фіцджеральда все ще тяжіє до надмірних завитків, характерних у першій половині 1920-х років. Крім того, машинопис надруковано на папері листового формату з водяним знаком «Гаммермілл Бонд». Цей недорогий папір, виготовлений у Пенсильванії, мав добрий збут на Сході й був легкодоступний у районі Нью-Йорка, де Фіцджеральди мешкали від квітня 1920-го до травня 1921 року. Однак кінець оповідання написано на аркушах розміром 8 1/2 на 14 дюймів фірми «Ґолдсміт Бонд». Компанія «Ґолдсміт бук енд стейшенері компані», розміщена у Вічиті з 1880-х років, була однією з найбільших, що торгували канцтоварами та видавали книжки на Середньому Заході. Значно пізніше компанія відкрила крамниці на Східному узбережжі, що спеціалізувалися на оформленні житлового інтер’єру. Фіцджеральд, скоріш за все, купив цей папір у Сент-Полі, де він і Зельда мешкали від серпня 1921 року до жовтня 1922 року.

Також Фіцджеральд любив описувати людей свого віку та вводити в сюжет події свого недавнього минулого; кожен із його романів відповідає цій схемі. У цьому оповіданні події відбуваються від середини до кінця двадцятих років. Подружня пара встигла пожити в шлюбі й повоювати одне з одним. Ця обставина й водяні знаки вказують на початок 1920-х як дату написання, коли Фіцджеральд, досі молодий, але вже зрілий, став звертатися до важких тем розлучення та відчаю.

I

Кульмінація трагедії відбулася на великій широкій вигідній софі — чи не найстарішій із усіх пожитків цієї подружньої пари.

— Гаразд, — дуже серйозно й сумно сказав молодий Полінґ, — хай буде так. Якщо не можемо жити в згоді, то вже краще розлучитися. Цілий рік ми намагались годитися, та тільки отруювали життя одне одному.

Каррол кивнула.

— Хочеш сказати, що ти отруював мені життя, — уточнила вона.

— Ні. Не те хочу сказати. Але хай уже так буде. В усякому разі. Ані не гадаю сваритися з тобою. Ти мене не кохаєш, і єдине, чого я не розумію, — чому ти не виявила цього перед тим, як ми одружилися. Тепер… — зам’явся Полінґ, — коли ми будемо насправді… насправді…

Кімната повнилася прохолодним нічним повітрям раннього травня. Каррол граційно перейшла кімнату й стала проти відкритого вогню.

— Я б хотіла тут побути, поки мама повернеться з Європи, — сказала вона. — За два тижні я спакуюся. Звичайно, я можу піти завтра, якщо хочеш, але мені, власне, нема куди переселитися.

— Не думай про це, — поспішно відповів Полінґ. — Залишайся тут. Я сам виберуся звідси. Це перше, що зроблю зранку.

— Ні. Якщо ти таке надумав, то виберуся я. Я просто подумала: якщо тебе дратує моя присутність…

— Дратує? Анітрохи не дратує. Чому… — Він прикусив губу. Вся причина розлучення в тому й полягала: все, що він робив, страшенно дратувало її. Кілька тижнів тому Полінґ облишив намагання догодити їй.

— Звичайно, можеш залишитися тут, — повів він далі. — Сьогодні ввечері я заберу свої манатки з великої кімнати.

— Тільки два тижні, розумієш.

— Що ж, я буду ра… — Полінґ обірвав себе на півслові. Мало не сказав «радий», але відчув, що це не те слово. Проте воно було б найближче до правди — Полінґові голова ходила обертом від думки, що вона тут сидітиме, хай навіть тільки два тижні. Розлучитися, звичайно, конче треба, — але ж цей короткий інтервал, коли вже все вирішено, та ще не доведено до кінця, мав би пом’якшити й злагодити розставання насамкінець.

— Ще одне, — сказала жінка. — По-перше, я запросила на завтрашню вечерю кількох осіб…

— Гаразд.

— І по-друге. Служниці Естер та Гільда вранці звільняться, а нам таки треба мати когось, поки… поки не повернеться додому мама. Отож я сьогодні найняла пару в місті.

— Двох. Природно.

— Ні, я маю на увазі подружню пару. Чоловіка й жінку. Вона куховарить, а він служить лакеєм і допомагає їй у домашній роботі. Ця пара видається дуже доброю — він англієць, а вона ірландка. Я б їх узагалі не найняла, якби була певна, що ми розлучимося… але вони надійшли…

Її голос стихав, очі вперлись у пляму посередині килима.

— Звичайно, — пробурмотів Полінґ, дивлячись на ту саму пляму. Він і незчувся, що Каррол змовкла й що в кімнаті тиша. Він думав, що за кілька хвилин доведеться зійти нагору й не в гніві, а тільки з тим, що в нього залишилося від гідності, забрати свої речі з великої передньої кімнати — зубну щітку й гребінець, коробочку із запонками, різноманітні папери з шухляди. На тому й закінчиться його шлюб. Щось станеться вночі, коли кожне з них двох вкладеться у своїй окремій кімнаті, і це щось назавжди знищить делікатний, загадковий вплив, який вони чинили одне на одного, невловимий і майже щезлий шлюб їхніх сердець, який уже віддавна стримував їх від розколу. Вранці кожне з них двох відкриє очі на інший світ, усвідомлюючи себе розлученим і здатним завжди таким бути.

Полінґ звівся.

— Мабуть, я зараз піду нагору, — холодно сказав він.

— Добре. Я замкну двері.

За півгодини він вимкнув лампу в гостьовій кімнаті й прослизнув у ліжко. Надворі травнева ніч, прохолодна і ясна, принесла пам’ять про іншу весну. За останні місяці ця пам’ять затерлася й розмазалася, але сама по собі залишалася прекрасною, ідилічною річчю. Полінґ замислився. Чи то знову прийшла любов з такою силою, з такою радісною магією першої закоханості[271], чи то її марно й безповоротно розтрачено.

Час від часу він чув, як унизу походжає Каррол. Потріскували лампочки, її кроки падали на сходах. Вона йшла дуже повільно, наче втомилась, а коли дійшла до верху, хвилину спочивала на порозі своєї кімнати. Тоді увійшла до великої передньої кімнати й зачинила за собою двері. Здавалося, важка тиша прийшла у вікно з нічним повітрям і осіла в усьому домі.

II

Вранці Полінґ під’їхав до вокзалу по нових слуг і зразу ж виділив їх із натовпу, що висадився з поїзда на десяту ранку.

— Рейнолдс?

Британець середнього віку, з довгою шиєю та з м’яким обличчям кокні, чи то кивнув, чи то вклонився.

— Так, сер. Рейнолдс.

Він обернувся до здоровенної леді ірландського походження, яка стояла зразу за ним.

— Це моя дружина, сер. Її звуть Кейті.

У них іще була скриня. Рейнолдс пішов питати про неї, поки Полінґ і здоровенна леді вели розмову на станційній платформі. Тобто Полінґ зауважив, що поїздка була коротка, і Кейті колихнула головою — вгору і вниз, у резонансній згоді.

— Ви вже віддавна в цій країні? — спитав Полінґ, виїжджаючи з вокзалу.

Рейнолдс кивнув.

— Не дуже віддавна, — не згодилася Кейті. — Зо два місяці.

— Працювали в Нью-Йорку?

— Ні, у Філадельфії. Ох, у дуже добрих джентльменів. Може, ви знаєте їх… містера Марблтона й містера Шафтера[272]?

Ні, Полінґ їх не знав. Проте кивнув так, ніби знав, які вони добрі.

Приїхавши додому, Полінґ показав їм кухню й делікатно натякнув, що їхні кімнати зразу ж над кухнею. Тоді залишив їх самих на себе і спроквола вийшов на передній ґанок.

Це ж у нього відпустка, перша за рік, оці три тижні. Звичайно, добре склалося, що вона починається саме тепер, коли на Полінґа звалилася катастрофа розлучення, однак він волів би зайнятися роботою. Меланхолійність цієї справи загострювалася бездіяльністю — Полінґ міг тільки висиджувати в лагідну травневу погоду, споглядаючи плин днів, і це знаменувало кінець неповторної пригоди. Певна річ, він радий, що сказано останнє слово. Годі було витримати жінчину зарозумілість, холодність і дедалі більшу неприязнь до нього. Та й сам Полінґ запальний, за минулий місяць кілька разів їхні сварки доходили до межі рукоприкладства.

— Лу.

Полінґ звів очі й побачив свою жінку біля ґанку на осонні.

— Привіт, — сказав він, підводячись, щоб пропустити її, — твоя пара щасливо приїхала. Вони на кухні.

— Дякую, — холодно відповіла вона, ступивши на ґанок. Несла оберемок квітів. — Зараз піду й гляну на них.

Полінґ помітив, що на ній цупка накрохмалена блакитна сукня, в яку вона не вбиралася ще з минулого літа. Він уважно придивився до жінки, шукаючи сліди безсоння навколо очей, бо ж знав, що в нього самого є такі, але вона видавалася такою самою свіжою й рожевою, як квіти в її руках.

— Я зрізала їх на вечерю, — сказала Каррол. — Гарні, правда?

— Дуже.

Не дивлячись на чоловіка, вона увійшла в дім.

[Вони обідали о першій, і Полінґ, сівши, сказав собі, що це останній обід із Каррол. Треба знайти спосіб збавляти дні в місті. Нічого приємного в низці сніданків, обідів і вечер, коли їси в тиші, понуро опустивши очі.]

Страви вдалися недоладні й неапетитні. Зрештою, так і мало бути — нова пара ще не встигла призвичаїтися до кухні. І ще Полінґові було дивно, чому це кроки Рейнолдса навколо столу такі неприродно гучні.

— Це ж новаки, — пояснила Каррол. — У них усе догори ногами. Сьогодні ввечері буде інакше.

Накраяними персиками прийшов десерт — на соусному тарелі.

— Наразі все гаразд, Рейнолдсе, — зауважила Каррол, — але я, звичайно, хочу, щоб сьогодні ввечері десерт подали в мисці.

— Що кажете, мадам?

— Кажу, що хочу, аби десерт подали в мисці. Ви ж знаєте. Я вже сказала вам про бланманже.

Рейнолдс із розумінням кивнув. І завагався.

— Ага, і ви ще хочете, щоб я сьогодні пополудні викосив траву[273]?

Каррол здивувалася.

— Чому б ні… Як бажаєте. А може, варто почекати до завтра.

— Що?

— Я кажу, краще б вам почекати до завтра, — сказала Каррол злегка гучніше, ніж треба. — Ви будете дуже зайняті сьогодні пополудні. Ви ж знаєте.

Рейнолдс кивнув і почалапав до буфетної кімнати.

— Його таки треба залучати до косіння трави, — розсудила Каррол. — Це мало б стати одним із обов’язків цієї пари. — І тихо додала: — Він, здається, глухуватий. Мабуть, саме тому він так гучно гупає, коли ходить.

Цього вечора в них було троє гостей: Гарольд Ґей із дружиною з Портчестера, їхні далекі знайомі, й Родерік Баркер, колишній кавалер Каррол із Нью-Йорка.

Полінґ упіймав себе на гадці: чи стане знову залицятися Баркер до Каррол, тепер уже вільної. Колись сам Полінґ і відбив її в Баркера. Та ні, тільки не Баркер, у жодному разі. Вражений уявною картиною того, як Каррол мандрує з Баркером, фліртує з ним, цілує його, Полінґ насилу вибив із голови цю гадку.

— Як там Шпагат? — поцікавився Баркер.

Шпагатом звався невеличкий рідкошерстий пудель з очима гіркого п’яниці — то милий, то огидний серцю Каррол.

— Шпагат — чудовий пес, — відповіла вона. — Сьогодні мало не вкусив нового лакея. Ой, я ж забула сказати вам, що в нас є лакей. Чим ми не вельможі?

— Безумовно, це останній крик моди! — захоплено вигукнув Баркер.

— Лакей — лише половина подружньої пари, — призналася Каррол, — але він із самої Англії, і вам доведеться визнати, що це неабищо.

За хвилину згаданий джентльмен з’явився у дверях і оголосив — гучно і співуче:

— Вечеря готова!

Очі всього товариства звернулися на нього. Тон вигуку вражав, і всі зірвалися на ноги, ніби їм різко наказали перейти в іншу кімнату. Каррол вирішила завтра поговорити з лакеєм про його голос.

— Зараз я пошлю його надвір, щоб оголошення звучали тихше, — сказала вона з награною веселістю, коли товариство прогулювалося.

— Чарівливо, — пробурмотів Баркер, усміхаючись.

Кільканадцять разів за всю вечерю звучали зауваження, недбалі й випадкові, які дали Полінґові знати, що все змінилося. Чиєсь розлучення обговорили дуже вже докладно: що вона сказала і який він жорстокий; у цьому викладі містилися й подробиці про те, з ким нині зустрічається кожне з цієї подружньої пари.

— Кажуть, що ви двоє можете слугувати надзвичайним зразком у Раї, — сердечно мовила місіс Ґей. — Ви єдине відоме подружжя, що ніколи не свариться між собою на людях за будь-яких умов.

— Найнебезпечніший випадок, — зауважив Баркер. — Це означає, що вони роблять це вдома. Це таке саме зло, як потайне пияцтво. Якщо чоловік і жінка не сваряться на людях, то тільки тому, що жодне з них не відчуває всього смаку брутальності, коли вони не наодинці.

Полінґ і Каррол почервоніли як раки, а інші три особи, мабуть, здогадалися, що сказано щось недоречне, тож розмова вимушено перейшла на гольф.

Печеню подано відповідно до настанов Каррол, попередньо зарубаних на носі в кухні. Вечеря тривала, й господиня теленькнула дзвоником, щоб подали другу порцію. Побоявшись гучного «що?» Рейнолдса, вона впіймала його погляд і кивнула на свою тарілку. Кивнувши у відповідь, лакей — Каррол і не зогледілася — вхопив тарілку й зник у буфетній кімнаті. Тим часом у розмові настало неясне, майже непомітне затишшя — один із тих моментів, який може означати щось або нічого. Каррол бачила, як місіс Ґей кинула цікавим оком на порожнє місце по тарілці.

Тоді двері буфетної кімнати розчахнулися, і Рейнолдс, завзято тупаючи ногами, приніс тарілку, повну — аж з вершком — смажені та овочів. Поставивши її перед Каррол, він неначе сказав:

— Ось. Подивіться, що я зробив для вас.

Годі було сподіватися, що цього ніхто не помітить. Каррол зашарілася від збентеження, і її вуха вловили короткий стримуваний смішок, до якого кожен із трьох чоловіків вніс свою частку.

— Подайте все ще раз, Рейнолдсе, — нетерпляче сказала вона.

— Що? — Він по-журавлиному витягнув довгу шию, роззявивши рота у ввічливому запитанні.

— Подайте все ще раз.

Тепер Каррол думала про те, щоб відбути вечерю з якнайслабшим наголосом на прислуговуванні.

— Будь ласка, знайдіть нам будинок у Портчестері, — швидко сказала вона місіс Ґей. — Ми лаштуємося туди переїхати наступного літа.

Зустрівшись очима з Полінґом і відчувши недоречність своєї репліки, Каррол зніяковіла, проте нервово й плутано повела далі:

— Може, й житимемо там. Може, поїдемо до Європи. А може, й повмираємо.

На щастя чи нещастя, Рейнолдс, стурбований своєю помилкою, заповзявся виправити її — допильнувати, щоб у кожного було досить їжі.

— Що? — спитав він місіс Ґей. — Не маєте спаржі?

Нестримуваний і, як на Каррол, мало не кошмарний регіт нечутно впав на Рейнолдсові вуха.

Очевидно, він глухий як пень. «Туп! Туп! Туп!» — звучали його кроки навколо столу, до буфетної кімнати і з неї, перебивали розмову й створювали враження, що через них дзвенять і бряжчать сковорідки, а на підлозі б’ється порцеляновий посуд.

Після обіду Каррол вичерпно пояснила йому про десерт. Рейнолдс має взяти десертну тарілку й на ній помістити серветку та чашку для миття пальців. Особа, якій це піднесуть, сама візьме серветку й чашку.

Усе це поплуталось у лакеєвій голові. Він знав, що на столі мають бути тарілка, серветка та чашка, і в нього склалося туманне враження, що треба буде щось забрати. Як і чому — невідомо. Але Рейнолдс був винахідливий чоловік.

Саме тоді, коли розмова знову набула певного пожвавлення, він увійшов, несучи бланманже, підійшов до господині дому й, трішки повагавшись, блискавично забрав її чашку для миття пальців. І тоді, перш ніж Каррол зрозуміла його намір, поклав добрячий шмат білого желе на льняну серветку. Не зволікаючи, лакей протупав до Баркера й повторив той самий номер. Місіс Ґей, не розгубившись, встигла зняти серветку з тарілки, інші в чуді та диві споглядали вологий льняний десерт.

— Якщо хтось захоче добавки, — конфіденційно гукнув Рейнолдс своїй господині, — то на кухні є ціла купа того добра!

III

Часу залишилося так мало, всього дванадцять днів, що наступного ранку Полінґ і Каррол вирішили не звільняти слуг. Як тільки розійшлися вечірні гості, це звільнення видалося Полінґові таким дріб’язковим порівняно з неминучим розлученням. Не те що він уже не бажав розлучитися, зовсім ні — Полінґ ставився до цієї справи ще прихильніше, ніж тоді, коли дійшло до порозуміння про неї. Річ у тім, що вона, огорнена холодним спокоєм, який прийшов на зміну бурхливим чварам за останні три місяці, видавалася дуже вагомою й обтяженою наслідками.

Полінґ рано поїхав до міста й провів день у Єльському клубі[274], почуваючись зайвим серед молодших чоловіків, старшим від однокашників і трохи заплямованим у світлі свого майбутнього розлучення. Він дивився вперед на шляху до свободи. Там можна буде більше читати й подорожувати, остаточно вийти з-під гніту напруженого, нервового темпераменту Каррол, але там ніколи вже не вдасться знову стати парубком. Було б майже непристойністю вважати себе зовсім вільним.

Надвечір Полінґ не бачив сенсу повертатися додому. Можна було б переночувати в клубі й провести ще один день у місті. Та коли наближався час останнього вечірнього потяга, Полінґ уже знав, що поїде ним. Його непокоїла думка про Каррол у будинку з двома чудними слугами.

Передчуття справдилося. Вдома він побачив, що Каррол сидить на софі зі Шпагатом на колінах, втупившись лютими очима поперед себе.

— Мусиш звільнити цих людей, — зразу ж сказала вона. — Вони жахливі. Ми не витримаємо з ними цих двох тижнів.

— Чому? Що вони наробили?

— Насамперед подали мені жахливий обід, а коли я пішла на кухню й почала скаржитися, ця жінка кинула на мене такий страшний погляд, ніби ось-ось торохне мене каструлею по голові. Я побоялася щось сказати. А чоловік іще гірший.

— Я з ними поговорю.

— Іще одне. Вони лупцювали Шпагата.

— Лупцювали Шпагата? — недовірливо перепитав Полінґ. — За що?

— За ніщо. Куховарка сказала, що пес покусав її чоловіка — «містера Рейнолдса», як вона його називає. Навіть якщо так сталося, то це вони почали, бо Шпагат ніколи нікого не кусає. У всякому разі я застала їх на побитті нашого песика.

— І що ти зробила?

— Я боялася щось робити. Ця жінка все буркотіла, а Рейнолдс тупотів на кухні так, ніби на нього напав гризлі. Я взяла Шпагата й прийшла ось сюди. Відтоді я тут.

— Гм! — вигукнув Полінґ. — Я їх потурю зразу ж після вечері.

Вечеря була неїстівна. Каррол сиділа, спершись ліктями на стіл і сховавши обличчя в долонях. Вона рвучко похитала головою, коли їй запропонували страву. Після вечері Полінґ відчинив двері буфетної кімнати.

— Рейнолдсе! — крикнув він.

— Так, сер.

Рейнолдс, немовби досі чекав на виклик, з агресивною готовністю вихопився з кухні.

— Рейнолдсе, я боюся, що ми не влаштовуємо одні одних і що нам уже й не варто старатися щось змінити.

Рейнолдс тупо дивився на нього. Видно, не розчув слів.

— Я сказав, — повторив Полінґ, — що, можливо, ми не влаштовуємо одні одних і нам уже не варто старатися.

Рейнолдс кивнув.

— Ви нам добре підходите, — виголосив він, витягнувши довгу шию й безтямно дивлячись на Полінґа.

— Але ви нас не влаштовуєте, — нетерпляче вів далі Полінґ, — і я гадаю, що нам краще…

— Що зі мною не так? — спитав Рейнолдс. — Невже мадам скаржиться на мене?

— Не будемо про мадам.

— Чому ми вам не підходимо?

— Бо ми хочемо досвідченого лакея. Платимо великі гроші й хочемо когось навченого.

— Та вони навіть ліжка не можуть застелити, — докинула Каррол, що ввійшла до їдальні й стала поруч чоловіка. — Сьогодні я подивилася на своє, абияк покрите. Нічого іншого, крім складок, і мені довелося перестелити.

Рейнолдс дивився на них водянистими очима з виразом обурення.

— Ніколи не бувало такого, щоб я комусь не догодив! — вигукнув він. — Коли ми служили у двох джентльменів у Філадельфії, вони… вони не знали, як нам віддячитися.

Тон голосу підказував, що два джентльмени у Філадельфії обдаровували ласкою Рейнолдса і його жінку.

— Я Джон Буль[275], — виклично вів він далі, — і якщо я помиляюся, то хочу знати, в чому моя помилка. Чому ваша леді не вказує мені, коли я роблю щось неправильно, а замість того завдає клопоту?

— Бо тут не виправна школа! — гукнув Полінґ. — Ви мали бути вправним лакеєм, раз уже сюди приїхали! Ви ж сказали моїй жінці про свою вмілість!

Рейнолдс захистився своїм попереднім твердженням.

— На мене ніхто ніколи не нарікав.

— Страви нікудишні! — крикнула Каррол.

— Що? — недовірливо зиркнув на неї Рейнолдс. — Та в Англії ми з жінкою десять років провадили ресторан.

— Послухайте-но, я не хочу сперечатися про це! — крикнув Полінґ. — Ваш спосіб служити й куховарити, може, й добрий, але нам він не годиться! Ото й усе! На добраніч!

Вони повернулися до вітальні.

— Чому ти не сказав їм, щоб завтра забралися звідси? — спитала Каррол.

— Не міг перемогти свого серця. Очевидно, це їхня друга робота в Америці. Треба кількох годин, щоб до Рейнолдса дійшло, що його звільнили.

Каррол узяла зі столу журнал про кіно й пішла нагору.

За кілька хвилин до вітальні, важко ступаючи, зайшов Рейнолдс.

— Ну? — спитав Полінґ. — Що я можу для вас зробити?

— Попрошу написати рекомендаційного листа.

На таке несподіване прохання Полінґ сів на софі.

— Рекомендаційного листа?! Та ви ж тут усього три дні!

— Так, — згодився Рейнолдс, — але ми сюди аж із Філадельфії приїхали.

— Причому тут Філадельфія?

Не зважаючи на це питання, Рейнолдс вів своє:

— Розумієте, в нас тільки один рекомендаційний лист. Страшенно важко влаштуватися на роботу, якщо не маєш хоча б двох листів.

— Що ж, — нерішуче сказав Полінґ, — мабуть, щось вам та напишу.

Він підійшов до столу в кутку.

— Що ви робили, перш ніж стати лакеєм?! — крикнув він.

— О, ми держали ресторан, а тоді я працював листоношею в Девонширі.

Полінґ почав писати.

— Слухайте, — сказав він за якусь хвилину. — Прочитаю вам.

УСІМ, КОГО ЦЕ МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ:

ЦИМ ПІДТВЕРДЖУЮ, ЩО ДЖЕЙМС РЕЙНОЛДС

І ЙОГО ДРУЖИНА СЛУЖИЛИ В МЕНЕ

Й ПОКАЗАЛИ СЕБЕ

ЯК РЕТЕЛЬНІ Й ПОРЯДНІ ЛЮДИ.

Він працював ЛИСТОНОШЕЮ, а також має досвід роботи ресторатором і лакеєм.

— Годиться вам таке? На жаль, більше нічого не можу додати.

Прочитавши листа, Рейнолдс повільно складав його.

— Ви мали б повідомити мене за місяць перед звільненням, — зауважив він.

— Місяць перед звільненням! — заволав Полінґ. — Я хочу, щоб ви забралися звідси в суботу!

Рейнолдс по-качиному випнув голову.

— В суботу?

— Звичайно. Тут ми не повідомляємо за місяць наперед.

Рейнолдс задумався в глибокій меланхолії.

— Гаразд, — неохоче сказав він. — Тоді дасте нам платню за місяць, і ми підемо собі.

— Послухайте, чоловіче, ані не гадаю давати вам місячну платню! Заплачу вам за два тижні. Ви ж тут були тільки три дні!

— Не можу пристати на таке.

Полінґ вихопив рекомендаційного листа з Рейнолдсових рук.

— Якщо ви й далі сперечатиметеся, — сказав він, — то я вам і листа не дам.

Полінґ почував якийсь жаль до цього чоловіка з його нетямущістю й безпорадністю, та втратив терпець, коли вранці знову почалася суперечка. Здавалося, що Кейті дуже ображена й розчарована.

Зодягнений у плащ, Полінґ ось-ось мав вирушити до Нью-Йорка.

— Послухайте, — сказав він, — суперечкою ви не зміните моєї думки. Якщо маєте щось сказати, то краще поговоріть із місіс Полінґ.

Не зважаючи на Рейнолдсове докучливе «почекайте хвилинку», Полінґ надів капелюха й поспішно вийшов.

Він був радий, коли закінчився тиждень. Після сніданку в суботу він відчинив двері буфетної кімнати й викликав Рейнолдса в їдальню.

— Я хочу виплатити вам ваші гроші, як тільки будете готові.

— Що?

— Ваші гроші.

Рейнолдс безтурботно махнув рукою.

— О, ви можете зачекати до дня, коли ми відійдемо.

— До дня, коли ви відійдете! — вигукнув Полінґ. — Сьогодні саме той день, коли ви відійдете. Нині субота.

— Ми відійдемо в середу, — спокійно виголосив Рейнолдс. — Місіс Полінґ сказала, що ми можемо залишитися до середи.

Двері до буфетної прочинилися, й зі шпарини чорні очі з-понад Рейнолдсового плеча сердито дивилися на Полінґа.

— Саме так вона сказала, — погрозливо озвалася Кейті. — Я сама з нею розмовляла.

Каррол зійшла додолу сходами, й до неї підійшов недовірливий Полінґ.

— Ти сказала їм, що вони можуть залишитися до середи?

Вона завагалася.

— Так.

— Чому?

— Ця жінка… ця Кейті… — непевно сказала Каррол, — того дня, коли ти вирушив до міста, вона зійшла нагору й змусила мене до поступки.

— Змусила? Як це їй вдалося?

— А от так. Вона зійшла нагору, бурмочучи, й сказала, що я заманила їх сюди обіцянкою про роботу, а тоді за їхньою спиною змовляюся з тобою. Вона розпалилася, гучно викрикувала, а Рейнолдс відбивав кроки в передпокої, наче все британське військо. Отож я налякалася й пообіцяла, що вони можуть залишитися до середи. Крім того, мені стало шкода Рейнолдсів. Вона сказала, що їм нема куди піти.

— Гм.

— Це лише на кілька днів, — додала Каррол. — Вчора я одержала марконі[276] від матері. У четвер вона припливе сюди на «Мавританії»[277].

Пополудні цього дня втомлений після безсонних трьох ночей Полінґ ліг на ґанку й запав у неспокійну дрімоту. Спливали години, пошрамовані дражливими снами. О п’ятій він несподівано прокинувся й угледів перестрашену Каррол, що стояла над ним, щось вихлипуючи.

— В чому річ? — промимрив він, зводячись.

— Шпагат! — зойкнула вона. — Вони вбили його. Я так і знала. Він зник ще зранку, і я тільки-но побачила револьвер[278] на кухонному столі.

IV

Полінґ скочив на ноги.

— Що? Ти впевнена?

— Цілком. Півгодини тому я почула постріл і щось таке, як скавучання. Ох, убити бідного беззахисного песика…

— Почекай ось тут, — сказав Полінґ. — Я дізнаюся, в чому річ.

— Він тебе застрелить! — гукнула Каррол. — Будь я тобою — не пішла б туди без свого пістолета. Це шалені, божевільні маніяки, ось моя про них думка.

Полінґ застав Кейті саму на кухні, заклопотану масою тіста, що по самі лікті покривало її великі м’язисті руки.

— Де Рейнолдс? — різко запитав він.

— Містер Рейнолдс вийшов.

— Де він?

Кейті тяжко знизала плечима.

— Хіба він не має права десь-колись виходити та гуляти?

Невдача. Полінґові очі бігали по кухні.

— Ви бачили пса? — спитав він уже легшим тоном.

— Пса? — очі Кейті стежили за ним. — Так, бачила. Він весь час вбігає й вибігає. А ось зараз не бачу. Я не люблю собак, — лиховісно докинула вона.

— Моя дружина хоче дізнатися, де він.

Кейті сердито бгала тісто.

— Я не найнялася сторожувати собаку, — відрізала вона. — Не годиться тримати смердючу тварину на кухні.

— Він не смердить.

— Смердить, — безапеляційно ствердила Кейті.

Знову розмова зайшла в глухий кут. Полінґ спробував зайти з іншого кінця.

— Моя дружина каже, що бачила на кухні револьвер.

Кейті байдуже кивнула.

— Це містера Рейнолдса. Він чистив цю зброю. Містер Рейнолдс застрелив грабіжника у Філадельфії.

Тут двері кухні відчинились, увійшов Рейнолдс. З його руки звисав ремінець, у якому Полінґ відразу ж упізнав поводок Шпагата.

— Де ви були? — спитав Полінґ.

— Робив що? — перепитав Рейнолдс.

— Я кажу, де ви були?!

— Я прогулювався, — спокійно відповів Рейнолдс, кинувши поводок на кухонний стіл.

— Що ви з цим робите? — Полінґ вказав на стіл.

— З цим? О, це для собаки. Я хотів узяти його на прогулянку.

— Справді?

— Я не міг його знайти.

— Гм.

«Що ж це означає? — подумав Полінґ. — Якщо Рейнолдс убив Шпагата на подвір’ї, то навряд чи вживав би для цього поводок».

— Що ви робите з револьвером?

Шия Рейнолдса витяглася від обурення.

— Я носитиму револьвер, коли тільки мені захочеться. І що ви на те скажете?

— Скажу, що ви ідіот! — гостро відповів Полінґ.

Рейнолдс раптом ступив уперед і поклав руку на Полінґове плече.

— Послухайте-но, Полінґу… — почав був він, але не договорив. Розлючений Полінґ відступив, і рука впала.

— Глядіть-но мені! — крикнув він. — Ви тут слуга!

— Я слуга, — бундючно відповів Рейнолдс, — але я Джон…

— Мені наплювати, — перебив Полінґ. — Поки що ви берете в мене гроші як слуга, то тримайте руки при собі. Отже, вранці ви вийшли з цього будинку.

— Може, я й слуга, — бекнув Рейнолдс, — але я справдешній Джон Буль.

Полінґ розривався між гнівом на тупість цього бевзя й потіхою з того, що він ототожнює себе з Британською імперією.

— Я працював у кращих місцях, ніж ось це, — вів далі Рейнолдс. — Та ці два джентльмени у Філадельфії, містер Марблтон і містер Шафтер…

— Вони не знали, як нам віддячитися! — крикнула його жінка.

Полінґ кинувся геть із кухні. Надворі він провів годину, шукаючи свіжу могилку по всій окрузі, вдивляючись у високу траву. Заходив навіть на задвірки. Не раз і не два його обгавкували поліційні собаки. Так і не вдалося знайти слідів по Шпагаті. Якщо пуделя вбито, то вбивство, очевидно, скоєно біля дому.

А далі Полінґ обшукав своє подвір’я, оглянув кожну шпарину в гаражі й, нарешті, спустившись у підвал, заглядав за коробки, в холодну піч і рився у вугіллі. Нічого це не дало. Шпагат таки зник.

Разом із жінкою Полінґ дуже холодно й офіційно пообідав у гольф-клубі, а коли вони удвох повернулися додому, Каррол зійшла нагору, щоб пакуватися. Полінґ препогано почувався, знаючи, що в глибині серця Каррол звинувачує його також за втрату свого песика. Вважає це останньою помстою, до якої вдався чоловік за те, що його покидає жінка.

Того вечора Полінґові наснилося, що Рейнолдс на палубі «Мавританії» подає матері Каррол вареного Шпагата з підливою а-ля метрдотель[279].

— Я сам Джон Буль, — мовив Рейнолдс, поливаючи густою підливою вкритого парою собачку.

— Добре, — відповіла мати Каррол. — Я повертаюся, щоб забрати доньку.

— Чудово, — сказав Рейнолдс. — Я познайомлю вашу доньку з двома джентльменами у Філадельфії.

Полінґ прокинувся, його тіло рвучко звелося. Клямка дверей його кімнати тихо повернулася, помалу відчинилися двері.

— Хто там? — різко спитав він.

— Лу, — шепіт Каррол із відтінком переляку. — Там внизу хтось є.

Полінґ вибрався з ліжка, швидко накинув на себе халат і підійшов до Каррол у передпокої.

— Мабуть, це Рейнолдс, — шепнула вона. — Хай там хто, але він старається тихо ступати.

— Нічого собі, — пробурмотів Полінґ, глянувши на сходи. — Він увімкнув світло.

— А чи не краще було б тобі крикнути до нього?

Він похитав головою.

З пістолетом у руці Полінґ спустився сходами, пройшов через короткий коридор і встромив голову у вітальню.

Рейнолдс, виряджений у розкішний квітчастий халат, стояв навколішки перед письмовим столом, обережно промацуючи різьблення збоку, наче шукаючи секретну відмичку. Шухляди столу висунуто, а підлогу вкрито їх вмістом — паперами.

Він був не один. Кейті, також у неґліже, ходила по кімнаті й жадібними пронизливими очима оглядала банки, сигарні коробки, книжки та полицю каміна. Час від часу чоловік і жінка перезиралися й похитували головами в унісон — так, наче пошуки не дали нічого цінного.

Полінґ прудко ступив у кімнату.

— Руки вгору! — наказав він, звівши дуло револьвера на Рейнолдса.

Той так наполохався, що опустив руку й, гепнувшись, сів на підлозі, звідки мовчки й стривожено дивився на пістолет. Тихо скрикнувши, Кейті звела руки до стелі.

— Що це ви надумали? — спитав Полінґ.

Ні слова не кажучи, Рейнолдс глянув на свою жінку.

— Ми бідні люди! — з переляку крикнула вона.

— Ви непорядні люди, — відрубав Полінґ. — Більше того, вам місце у в’язниці.

— О ні, — заридала Кейті. — Не кажіть цього, сер. У нас така скрута, такий важкий час. Глухота містера Рейнолдса така глибока, що нам годі знайти роботу, щоб заробляти на життя. Ми ніколи нікому не завдали зла.

— А зараз ви невинно забавляєтеся, га?

— Ми були змушені до цього! — крикнула Кейті. — Ми в Америці, і нам треба жити. Отож ми вирішили, що тут тільки до такого й можна вдатися. Правду кажучи, сер, це я намовила його. Ми вперше на таке пішли.

Рейнолдсові вуста судомно сіпнулися.

— Ви маєте цю річ, а ми її захотіли, ото й усе, — сказав він.

— Ми не завдали жодної шкоди, — слізно повторила Кейті. — Вам воно було ні до чого, й ми гадали, що ви не заперечуватимете.

— Не заперечуватиму! — вигукнув Полінґ. — Не заперечуватиму проти того, що ви пробуєте пограбувати мій дім!

— О Господи! — заволала Кейті. — Якби ви нам це дали, то такого не сталося б.

— Чому це я маю дати вам свої гроші?

— Гроші? — переглянулися Рейнолдс і Кейті.

— Ми не хочемо ваших грошей, — з гідністю сказав Рейнолдс, — крім тих, що ви нам заборгували.

— То якого дідька ви тут нишпорите?

— Я шукаю свого рекомендаційного листа.

— Вашого листа…

— Того, що ви дали були мені. Я по праву вважаю його своєю власністю.

Полінґ повільно опустив пістолет.

— Хочете сказати, що саме по нього ви прийшли сюди о цій порі ночі?

— Так, сер, — відповіла Кейті.

Рейнолдс незграбно встав із підлоги.

— Я сам Джон Буль, — ні сіло ні впало сказав він.

— Що ж, ідіть і будьте Джоном Булем у своїй спальні. Я мав би здати вас обох під арешт.

— Це єдина прикрість, відколи ми сюди приїхали, — ридала Кейті. — Я певна, що містер Рейнолдс і я тут не винні. Увесь клопіт через місіс Полінґ. Вона лежить весь день і безперестанку плаче. І поводиться так, ніби щось гризе її серце…

— Що?

Полінґ так здивувався, що пістолет не влучив у кишеню й упав на підлогу.

— А як, на думку місіс Полінґ, я мала б розгладжувати складки на простирадлах, — вела далі Кейті, — якщо вона цілу ніч перекидається й товчеться на них? Дивно, що вона досі їх до дір не зносила.

— Боже мій! — крикнув Полінґ. — Та чи правду ви мені кажете?

— Правду? Навіщо мені брехати…

— Почувайтеся як вдома, — зопалу перебив її Полінґ. — Сигари на столі! Залишайтеся тут на всю ніч!

Відвернувшись, він вибіг із вітальні й метнувся нагору, перескакуючи по два східці нараз.

— Каррол! — гукнув він. — О, Каррол!

Вона чекала на сходовому майданчику й зіступила на два східці, щоб зустріти його. Вони злилися на великому квадраті свіжого срібла, що крізь відчинене вікно напливало від повного місяця.

V

О десятій ранку у вітальні з’явився закутаний у яскраве блакитне пальто містер Рейнолдс, що мав місіс Рейнолдс при боці й саме надівав замшеві рукавички. Увійшовши, обоє окинули злегка презирливим оком повсякденне ранкове вбрання, яке Полінґ вважав за потрібне одягти.

— Ми зараз від’їжджаємо, — оголосив Рейнолдс. — Викликали таксі на потяг о десятій тридцять. Сьогодні дуже сиро.

Полінґ підійшов до письмового столу й, понишпоривши в перемішаних після останньої ночі паперах, знайшов свою чекову книжку.

— І, як чоловік чоловіка, — додав Рейнолдс, шморгнувши носом, — прошу ласкаво, щоб ви зволили дати нам наш рекомендаційний лист.

Полінґ виписав чек, сягнув у кишеню плаща, вийняв аркуш паперу й, нахмурившись, оглянув його.

— Я забув його підписати, — несподівано сказав він.

Полінґ з ручкою в руці нахилився над папірцем. Тоді згорнув його, вклавши всередину чек, і передав Рейнолдсові.

Киваючи й люб’язно усміхаючись, Кейті відчинила двері.

— До побачення, — сказав Полінґ. — Бажаю вам удачі.

— До побачення! — весело гукнула Каррол.

— До побачення, сер. До побачення, мадам! — Рейнолдс зупинився, поклавши руку на відчинені двері. — Тільки одне хочу сказати. Моя єдине побажання вам обом: якщо колись опинитесь у чужій країні, хай вас ніколи не виженуть на такий холод, як сьогодні.

Ефектність слів трохи зіпсував факт, що сонце вибрало саме цю мить, щоб вийти з-за хмар. Однак Рейнолдс рвучко звів комір пальта й підштовхнув дружину, щоб вийшла на те, що він, очевидно, вважав бурхливим штормом.

— Ого, вони пішли, — сказав Полінґ, зачинивши вхідні двері й повернувшись. — Вони пішли, і ми самотні в домі.

Каррол простягла руки. Полінґ підійшов і став навколішки побіч неї.

— Ще одне, — озвалася Каррол після довгої мовчанки. — Що ти зробив із цим рекомендаційним листом? Я бачила, що ти написав щось на ньому крім свого імені.

— Я тільки змінив одне слово. — Полінґ засміявся, дедалі веселіше, аж нарешті заразний сміх передався Каррол. — Я дав їм чек на двісті доларів, але, на жаль, вони ніколи не зможуть скористатися цим рекомендаційним листом.

— Що ти змінив? — спитала вона. — Скажи мерщій!

— Там є рядок, у якому написано, що Рейнолдс був листоношею. Я змінив слово «лист» на слово «тиф»[280].

— Тиф? — здивувавшись, перепитала Каррол.

А тоді вона зрозуміла, і враз вони обоє знову засміялися — щасливо й нестримно. Сміх плив угору сходами, вливався у спальні та ванни, кружляв у їдальні, звертав до буфетної кімнати й повертався до вітальні, в якій вони сиділи. Весь дім наповнився сонячним світлом, свіжий вітерець доносив крізь вікно запахи саду; і життя, здавалося, починається заново, таж воно має спосіб це здійснити.

О дванадцятій годині дня можна було побачити, як маленький лисуватий пудель з очима гіркого п’яниці огинає ріг і наближається до будинку Полінґів. Добравшись до кухонних дверей, він, очевидно, зорієнтувався, куди потрапив, бо помітно здригнувся й поспішно відступив. Описавши навколо житла широке коло, поширене від підозри, пес підійшов до вхідних дверей і оголосив про свій прихід стриманим кахиканням.

[— Гей! — гавкнув він, — я вдома.]

Минуло трохи часу, перш ніж він домігся хоч якоїсь уваги. Пес зауважив плин життєвих справ[281] і боявся миті, коли виявиться, що будинок порожній. Але він помилявся. Не стало подружньої пари, яка жахала його, зате в оселі досі була ще одна подружня пара.