Вільям Ґібсон. Занулення

11. На місці

Нарешті дозволив собі поспати три години — в бункері без вікон, де передовий загін обладнав командний пункт. Перед тим зустрівся з рештою команди, яка працюватиме звідси. Із Раміресом — відстороненим, зверхнім, нервовим консольником, зацикленим на своїй роботі, від якої тут залежали всі, включно з Джейлін Слайд, яка лишилася на буровій у морі. Він мав моніторити кіберпростір навколо закутих у потужну кригу банків даних «Маас Біолабс» і попередити всіх, якщо мааси щось пронюхають в останню мить. Ще він відповідав за передачу медичних даних із нейрохірургії до бурової — непросту процедуру, якщо світитися перед маасами не хочеться. Команда проклала лінію до таксофонної будки на шосе посеред пустелі. За будкою починалася територія, де за безпеку Раміреса й Джейлін уже не відповідав ніхто, крім них самих, тож якщо попаляться — мааси зможуть відстежити їх до таксофона й визначити ділянку, де перебуває команда. Познайомився з Нейтаном — технарем, який мав доглядати за обладнанням у бункері. Коли щось зазбоїть чи полетить, є надія, що він устигне полагодити. Нейтан — представник того ж виду, що Окі й тисячі інших, із якими Тернера зводила робота, технар-найманець, який любить заробляти свою надбавку за ризик і вміє тримати язика за зубами. Решта — Комптон, Тедді, Коста й Девіс — просто дорогі бойовики, наймані солдати, їм тільки подавай таку роботу, як ця. Щоби полегшити їм життя, Тернер украй прискіпливо допитав Саткліффа про план відходу, а тоді пояснив, звідки прийдуть вертольоти, в якому порядку відходити, як і коли кому з них заплатять.

Потім попросив лишити його в бункері самого й наказав Веббер підняти його за три години.

Тут планували зробити трансформаторну або насосну станцію. Зі стін стирчали обрубки поліетиленових труб чи то для прокладання кабелів, чи для каналізації, але зі стану приміщення ясно, що їх так нікуди й не під'єднали. Глуха залізобетонна стеля не давала підвестися на повний зріст. Пахло сухим пилом — навіть трохи приємно. Хтось із загону попідмітав тут, перш ніж занесли столи й обладнання, та подеколи на підлозі траплялись клапті газетного паперу, що розсипалися на порох від найменшого доторку. Тернеру вдалось розгледіти літери й часом навіть слова.

Металеві розкладні столи вишикувалися в кутку попід стінами, на кожному купа якогось дуже хитромудрого обладнання для зв'язку. Мабуть, найкраще з того, що могла надати «Хосака».

Він не розгинаючись пройшовся вздовж столів, легко провів по них рукою, торкнувся кожної консолі, кожної чорної скриньки. На одному стояв помітно модифікований військовий трансивер із односмуговою модуляцією для передачі дези — пакетів фіктивних даних, шифрованих і замаскованих криптографами «Хосаки», аби на позір мали сенс. Трансивер допоможе їм усім тримати зв'язок, якщо Джейлін із Раміресом налажають: самі по собі дезінформаційні пакети не містять нічого цінного, але послідовність їхньої передачі нестиме певне просте повідомлення. Послідовність В/С/А повідомить «Хосаку» про прибуття Мітчелла, F/D означатиме, що його забрано з місця зустрічі, a F/G — що він загинув і операцію треба згортати. Тернер нервово побарабанив по корпусу трансивера й нахмурився. Не подобається йому, як Саткліфф тут усе обладнав. Якщо операцію провалять, вони навряд чи зможуть відійти звідси, точно наслідять, та й Веббер його тихенько попередила, що їй наказано в разі чого дистанційно підірвати хірургічний модуль із ручного протитанкового гранатомета. Казала, вони в курсі. Казала, зуб дає, що їм за це теж платять. Усі інші мусять покластися на вертольоти, які вилетять звідкись з-під Тусона. Тернер вважав, що мааси запросто зріжуть їх на підльоті. Коли сказав про це Саткліффу, австралієць тільки знизав плечима:

— За інших умов я би все інакше спланував, друже. Але ж нікого з нас заздалегідь не попереджали, правда?

Поряд із трансивером — надновий біомонітор «Соні», під'єднаний безпосередньо до модуля операційної. У нього теж завантажили медичні дані з біософтового досьє Мітчелла. Коли буде треба, медики матимуть доступ до історії пацієнта, а всі їхні маніпуляції з його імплантами передаватимуться сюди, шифруватимуться, Рамірес їх закрижить і передасть Джейлін, яка прикриватиме його в матриці з бурової. Якщо все буде гаразд, медичні дані чекатимуть на явці «Хосаки» в Мехіко, куди Тернер забере Мітчелла літаком. Нічого подібного до цього «Соні» Тернер іще не бачив, але в Голландця, мабуть, було щось таке в сінгапурській клініці. Він мимохіть підніс руку до голих грудей і провів пальцем там, де вже не було рубця.

На другому столі — жокейське приладдя. Дека — близнючка тієї, що він уже бачив на буровій, прототип від «Маас-Неотек». Зовні від звичайної мало відрізняється, але Конрой казав, ніби там стоять нові біочипи. На кришці консолі — рожевий шмат пластичної вибухівки завбільшки з кулак. Хтось — мабуть, Рамірес — вичавив на ній пальцем вічка й кривульку дурнуватої усмішки. Від вибухівки тягнуться два дроти, блакитний і жовтий. Вони зникають у порожній трубі, що стирчить зі стіни за консоллю. Ще один наказ для Веббер на випадок якщо їх викриють. Тернер дивився на дроти й хмурився: такий великий шмат для такого тісного приміщення. Коли здетонує, в цьому бетонному бункері гарантовано загинуть усі.

Плечі болять, потилиця впирається в бетонну стелю. Тернер продовжив огляд. Решту столу займають різні периферійні пристрої й низка чорних скриньок, виставлених кимось вочевидь зацикленим на порядку. Відстань, мабуть, чітко вивірена, вирівняні ідеально. Рамірес сам їх виставляв — і точно помітить, якщо Тернер торкнеться якоїсь із них і посуне бодай на дрібку. Така невротична в'їдливість уже траплялася йому в рядах консольників, тому про фахові якості Раміреса нічого нового не казала. Йому траплялися жокеї, які йшли від супротивного, навмисне захаращували робочі місця, заплутували кабелі й дроти так, ніби смертельно боялись порядку, й заліплювали корпуси консолей наклейками з черепами й гральними кубиками. Мабуть, нема як дізнатися наперед. Або Рамірес виявиться класним жокеєм, або всі вони скоро загинуть.

На дальньому кінці столу — п'ять передавачів-гарнітур «Телефункен» із мікронавушником і горловим мікрофоном у фабричному індивідуальному пакуванні. На найважливішому етапі операції треба буде тримати зв'язок між ним, Раміресом, Веббер, Саткліффом і Лінчем, хоча радіоперемовини краще звести до мінімуму.

За «Телефункенами» — непідписана картонна коробка з десятком шведських каталітичних грілок для рук у корпусах із неіржавки й по-різдвяному червоних фланелевих чохликах на шнурках.

— Хитрий ти сучий син, — сказав Тернер вголос до коробки, — я би й сам міг додуматися...

Він ліг на гофрований туристичний килимок, постелений просто на підлозі штабу, й накрився курткою замість ковдри. Конрой правду казав про ніч у пустелі, хоча бетон трохи тримав денне тепло. Штанів і черевиків не знімав. Веббер попередила, що одяг і взуття треба витрушувати щоразу, коли вдягаєш. «Тутешніх скорпіонів, — казала, — приваблює піт, будь-яка волога». Перш ніж улягтися, витягнув свого «Сміт-Вессона» з кобури й зручно вклав поруч на килимок. Два ліхтарі на батарейках не вимикав. Заплющив очі.

І провалився в мілке море сну, заборсався серед образів і даних з Мітчеллового досьє, змішаних із власним життям. Ось вони з Мітчеллом у кабіні автобуса влітають крізь скляну стіну в вестибюль готелю у Марракеші. Науковець радісно верещить і підриває два десятки балончиків зі сльозоточивим газом, приліплених зовні по периметру автобуса, а Окі пропонує віскі з горла й жовтуватий перуанський кокаїн на круглому дзеркальці в пластмасовій рамці, яке він востаннє бачив у сумочці Елісон. Здалося, ніби за вікном автобуса він бачить і саму Елісон, яка задихається в газовій хмарі, й він намагається сказати про це Окі, вказати на неї, але всі вікна заліплені голограмами мексиканських святих і листівками з Пресвятою Дівою, і Окі тримає в руках щось гладеньке й кругле, бульку рожевого кришталю, й він придивляється до павука, що причаївся в бульбашці, павука зі ртуті, але Мітчелл регоче, на зубах у нього кров, і він простягає Тернеру сірий біософт на розкритій долоні. Тернер дивиться на біософт із досьє й розуміє, що це мозок — крихітний, сірувато-рожевий, затягнутий прозорою мембраною, тихенько пульсує на Мітчелловій долоні, — а тоді перечіпається за якийсь підводний камінь, і падає за борт сну, в приємну м'яку геть беззоряну ніч.

Розбудила його Веббер — сувора постать у квадратному проході, на плече спадає важка армійська ковдра, що править за двері.

— Вийшли твої три години. Медики вже на ногах, якщо вони тобі треба.

Вона зникла за ковдрою, під підошвами захрускотів гравій.

Хосаківські медики чекали біля фургону операційної. Здавалося, їх телепортували в ці пустельні світанкові сутінки в модно зім'ятому повсякденному вбранні, щойно придбаному в якомусь із велетенських торговельних районів Токіо. Один із них у мексиканській плетеній вовняній кофтині, які Тернер бачив на туристах у Мехіко. Інші двоє ховаються від пустельного холоду в дорогих на вигляд лижних термокуртках. Усі чоловіки нижчі на зріст за кореянку — худорляву, сувору, ніби давня войовниця, з чубком жорсткого червонястого волосся, який робив її схожою на хижого птаха. Конрой попереджав, що японці працюють на компанію, і Тернер одразу зрозумів, про що він: тільки жінка мала власну думку. Трималась, як заведено в його світі, а ще вона поза законом, чорна хірургиня. З Голландцем знайшла б спільну мову.

— Я Тернер, відповідальний за операцію.

— Вам наших прізвищ не треба, — відповіла жінка, а двоє медиків із «Хосаки» механічно вклонилися. Перезирнулися, зиркнули на Тернера, а тоді знов на кореянку.

— Так. Мені немає потреби їх знати.

— Чому нам досі не дали доступу до медкартки пацієнта? — спитала кореянка.

— З міркувань безпеки, — сказав Тернер майже автоматично. Насправді він не бачив причин відмовляти їм у доступі до матеріалів про Мітчелла.

Жінка знизала плечима й відвернулася так, що її обличчя затулив піднятий комір термокуртки.

— Бажаєте оглянути операційну? — спитав медик у мішкуватій кофтині. Обличчя чемне й уважне — ідеальна маска корпоративного службовця.

— Ні. Ми вас викотимо на парковку за двадцять хвилин до його прибуття. Знімемо колеса, поставимо на домкрати. Зливну трубу від'єднаємо. Мені треба, щоби через п'ять хвилин після зміни дислокації ви були в повній готовності.

— Із цим проблеми не буде, — сказав другий медик усміхнено.

— Тепер мені треба, щоби ви розповіли, в чому полягає ваше завдання: що ви з ним зробите і як це може на нього вплинути.

— А ви самі не знаєте? — різко спитала жінка й розвернулася до нього обличчям.

— Я сказав, що мені треба, щоби ви розповіли.

— Ми проведемо експрес-сканування на смертельні імпланти, — сказав медик у кофтині.

— Вибухові заряди в корі й тому подібне?

Заговорив інший медик.

— Нам навряд чи трапиться щось аж таке грубе, але так, ми скануватимемо його на наявність будь-яких пристроїв, які можуть спричинити смерть. Одночасно проведемо повний аналіз крові. Як нам відомо, теперішні роботодавці пацієнта розробляють найновітніші надскладні біохімічні системи. Тому вкрай імовірно, що найбільша небезпека чигатиме саме в цій площині...

— Нинішні роботодавці часто вживлюють найціннішим працівникам підшкірні інсулінові помпи, — втрутився його напарник. — У пацієнта можна розвинути штучну фізіологічну залежність від певних синтетичних ензимів. Якщо підшкірну помпу не перезаряджати з певного періодичністю, відлучення від джерела — тобто від роботодавця — може завдати шкоди.

— Але ми готові й до цього, — додав інший.

— Жоден із вас навіть близько не готовий до того, що ми, підозрюю, там побачимо, — сказала чорна хірургиня голосом, крижаним, мов східний вітер, що саме здійнявся над пустелею. Тернер чув, як високо над ними сичить поіржавілою залізною покрівлею здійнятий вітром пісок.

— Ви, — звернувся він до кореянки. — Ходіть зі мною. — Розвернувся й пішов геть, не озираючись. Можливо, вона не виконає наказу, й тоді він втратить авторитет перед двома іншими, але зараз цей хід видався йому вдалим. Коли відійшов метрів на десять від фургона — спинився. Почув її кроки гравієм.

— Що вам відомо? — спитав він, не озираючись.

— Можливо, не більше, ніж вам. А може, й більше.

— Але, вочевидь, більше, ніж вашим колегам.

— Вони винятково талановиті люди. Але вони... слуги.

— А ви ні.

— Як і ви, найманцю. Мене на цю роботу взяли через досвід у найкращій неліцензованій клініці Тіби й надали чималий обсяг матеріалів для вивчення й підготовки до зустрічі з нашим винятковим пацієнтом. Чорні клініки Тіби — авангард медицини, й навіть у «Хосаці» не підозрюють, що мій авторитет у чорній медицині дозволяє припускати, що ми знайдемо в голові вашого дезертира. Вулиця по-своєму знаходить застосування новим речам, пане Тернер. Мене вже неодноразово наймали для спроби видалення цих нових імплантів. Дещо з маасівської біоелектроніки знайшло свій шлях на ринок. І спроби самовільно імплантувати ці винаходи — цілком логічний етап. Підозрюю, «Маас» ці витоки самі й організували.

— Тоді поясніть мені.

— Не впевнена, чи зможу. — В її голосі чулася несподівана нотка безсилля. — Я казала, що бачила ці речі. Але не казала, що розумію їх. — Вона несподівано підняла руку й торкнулася до шкіри за його завушним софтовим гніздом. — На тлі біочипів ці імпланти приблизно як дерев'яні протези проти міоелектричних кінцівок.

— Але його життю щось загрожує?

— Ох, та ні, — сказала вона й опустила руку. — Не його... — І Тернер почув її кроки до фургона.

Конрой відрядив кур'єра з пакетом софтів, щоби Тернер зміг пілотувати літак, яким доправить Мітчелла до штабу «Хосаки» в Мехіко. Кур'єр виявився жилавим, банькатим і чорним від засмаги дистрофіком, якого Лінч називав Гаррі. Гаррі припедалив дорогою від Тусона на відпісоченому до блиску велосипеді з облисілими позашляховими шинами й кістяно-жовтими шкіряними обмотками на кермі. Лінч перевів його через паркмайданчик. Кур'єр постійно щось мугикав собі під ніс. Його пісня, коли можна так назвати ці звуки, звучала геть чужорідно в таборі, де тиші беззаперечно дотримувалися всі, й нагадувала звуки божевільного радіоприймача, який хаотично перемикався з хвилі на хвилю і дробив попурі зі світової поп-музики останніх двадцяти років несподіваними госпеловими зойками. Велосипед свій Гаррі ніс на попеченому, по-пташиному крихкому плечі.

— Гаррі тобі дещо з Тусона привіз, — сказав Лінч.

— А ви знайомі? — спитав Тернер, дивлячись на нього. — Може, у вас спільні друзі є?

— Це ти про кого?

Тернер витримав його погляд.

— Ти його ім'я знаєш.

— Бо він сказав мені своє сране ім'я, Тернере.

— Моє ім'я Гаррі, — сказав обгорілий. Він скинув велосипед на кущ пустельної трави. Розгублено всміхнувся — показав рідкі покришені зуби. На голому торсі, спітнілому й запилюженому, — низки тонких сталевих ланцюжків із клаптями шкіри, хутра, рогів, жовтуватими гільзами, заполірованими й зношеними мідними монетами без номіналів і крихітним мішечком із м'якої коричневої шкіри.

Тернер оглянув розцяцькований кістлявий торс, простягнув руку, зачепив пальцем кривий уламок якогось хряща на плетеному шнурку:

— А це що в біса таке, Гаррі?

— Єнотів піструн, — сказав Гаррі. — В єнота, бач, кістка з хрящем у піструнчику. Небагато кому про таке відомо.

— Ти мого приятеля Лінча колись уже бачив, Гаррі?

Гаррі кліпнув.

— Він знав паролі. Знав, до кого йти в надзвичайних випадках. Знав, хто керівник. Сказав мені своє ім'я сам. Я тобі тут потрібен, чи можна піти робити свою роботу?

— Іди.

Коли Лінч відійшов на безпечну відстань, Гаррі заходився длубатись у вузлах ремінців на шкіряному мішечку.

— Не треба на нього бикувати, — промовив Гаррі, — він таки молодець. Я його й не помічав, доки він голкострілом мені в потилицю не тицьнув. — На цих словах розв'язав мішечок і обережно запустив усередину пальці.

— Скажи Конрою, що я його крота придушив.

— Перепрошую, кого придушив? — Гаррі витягнув із мішечка складений жовтий блокнотний аркушик із якимось вмістом і передав його Тернеру.

— Лінча. Він Конроїв кріт у команді. Скажи йому.

Тернер розгорнув аркуш і знайшов усередині грубий військовий мікрософт. На аркуші був напис синім чорнилом: «ПОКАЖИ КЛАС, МУДИЛО. ДО ЗУСТРІЧІ В МЕХІКО».

— І треба, щоби я це передав?

— Передай.

— Як скажете.

— Та ти ж, бляха, й сам це знаєш, — сказав Тернер, зім'яв папірець і запхав його Гаррі під ліву пахву.

Гаррі безтурботно й щасливо усміхнувся, і здійнята хвилею тямущість знову осіла, легко, мов якийсь підводний звір, і пірнула в гладке море сонячної байдужості. Тернер подивився йому в очі, в миготливі опалово-жовті зіниці, й побачив там тільки сонце й побиту трасу. Безпала рука піднялась і машинально почухала тижневу щетину.

— Їдь, — сказав Тернер.

Гаррі розвернувся, підняв свій велосипед із чагарів, засопів, сперся на нього й почав пробиратись назад руїнами парковки. Його порвані камуфляжні шорти тріпотіли, а колекція ланцюгів легенько дзвеніла.

З пагорба на двадцятиметровій віддалі свиснув Саткліфф і підняв моток мірної помаранчевої стрічки. Пора розмінувати Мітчеллові посадкову смугу. Працювати починали швидко, поки сонце ще низько, але все одно буде спекотно.

— Отже, — сказала Веббер, — він прилетить.

Вона виплюнула на жовтий кактус згусток коричневого соку. За щокою тримала копенгагенський снаф.

— Шариш, — сказав Тернер. Обоє сиділи на світло-жовтому сланці. Дивились, як Лінч і Нейтан прибирають смугу, яку вони з Саткліффом виклали помаранчевою стрічкою. Стрічка відокремлювала прямокутник чотири на двадцять метрів. Лінч приніс до стрічки відрізок іржавої двотаврової балки й кинув на бетон, наполохавши в чагарях якихось дрібних тваринок.

— Якщо захочуть, побачать стрічку, — кинула Веббер, витираючи губи тильним боком долоні. — Та й заголовки твого ранкового факсу прочитають, якщо захочуть.

— Знаю, — сказав Тернер, — але якщо вони досі не знають, що ми тут, не думаю, що вже й дізнаються. З шосе цього не видно. Він поправив чорну нейлонову кепку, яку дав Рамірес, і натяг довгий козирок аж до самих окулярів. — Ми просто собі тягаємо болванки, які можуть віддавити ногу. З орбіти зовсім непримітно.

— Згодна, — кивнула Веббер. Зморшкувате обличчя в окулярах променилось байдужістю. Зі свого місця він відчував різкий тваринний запах її поту.

— Що ти в біса робиш, Веббер, у вільний від оцього всього час?

— Гадаю, значно більше, ніж ти, бляха-муха. Розводжу собак, скажімо. — Вона дістала з чобота ніж і почала правити об підошву, швидко перевертаючи за кожним разом, ніби мексиканський цирульник, який гострить лезо своєї бритви. — А ще рибалю. Форель ловлю.

— У тебе хтось є в Нью-Мексико?

— Точно більше, ніж у тебе, — сказала вона байдуже. — Мені здається, такі, як ви з Саткліффом, узагалі не мають дому. Ти ж тут і живеш, Тернере? На місці операції, аж доки не прилетить твій підопічний. Так?

Вона провела лезом по подушечці пальця і сховала ніж у піхви.

— Але в тебе хтось є? Є чоловік, до якого повернешся?

— Узагалі-то не чоловік, а жінка. Ти щось знаєш про розведення собак?

— Ні.

— Я так і думала. — Вона примружилась і глянула йому в очі. — У нас і дитина є. Своя. Вона виносила.

— Сплайсинг ДНК?

Веббер кивнула.

— Це дорого.

— І не кажи. Якби не треба було віддавати гроші, мене б тут не було. Але вона красива.

— Твоя жінка?

— Наша дитина.