Вільям Ґібсон. Занулення

28. Джейлін Слайд

— Та перев'яжіть уже йому руку чи що, — попросив Боббі у Джекі, коли Джеммерів опік наповнив приміщення смородом паленої свинини, від якого аж вивертало.

— Опіки не перев'язують, — відповіла вона, допомагаючи Джеммерові сісти в його крісло. Почала одна за одною відчиняти шухляди столу. — Знеболювальні є? Дерми? Хоч щось?

Джеммер похитав головою. Його довговиде лице обм'якло й поблідло.

— Може, й є. Там, за баром, аптечка...

— Неси! — гаркнула Джекі. — Швидше!

— Чого це ви за нього так переживаєте? — озвався Боббі, ображений різкістю. — Він же спробував впустити сюди готичних.

— Аптечку неси, гівно мале! Попустився на секунду, от і все. Злякався. Неси, бо самому знадобиться!

Боббі рвонув у клуб і знайшов там Бовуара, який саме примотував рожеві млинці пластикової вибухівки до жовтої коробочки, схожої на пульт керування іграшковою вантажівкою. Такі ж млинці були на завісах дверей і довкола замка.

— А це навіщо? — спитав, несучись до бару.

— Якщо комусь захочеться зайти, — пояснив Бовуар, — ми відчинимо.

Боббі пригальмував, аби помилуватись хитромудрою конструкцією.

— А чого б його просто на скло не понаклеювати? Двері вибухають — і привіт.

— Надто очевидно, — відповів Бовуар, випростуючись із жовтим детонатором у руках. — Але я радий, що ти про це думаєш. Якщо ми спробуємо висадити його назовні, якусь частину занесе вибухом усередину. Так... акуратніше.

Боббі знизав плечима й шмигнув за бар. Там були білі полички з брикетами крилю, кілька забутих парасольок, великий словник, жіночий блакитний черевичок, біла пластикова валізка з розмитим червоним хрестом... Він ухопив валізку й знову застрибнув на стійку.

— Джекі, ось, — сказав, ставлячи аптечку біля Джеммерової деки.

— Проїхали. — Вона клацнула застібкою і стала ритися у валізці. — Джеммере, та тут, окрім ампул зі стимуляторами, майже нічого нема...

Джеммер блідо усміхнувся.

— Знайшла. Якраз для тебе. — Вона розпечатала згорток червоних дермів і наклеїла зразу три на тильний бік обгорілої долоні. — Хоча місцевий знеболювач підійшов би краще.

— Я тут подумав, — підняв Джеммер очі на Боббі, — може, тобі якраз час поганяти трохи за декою...

— Як? — спитав Боббі, не зводячи з деки очей.

— Логічно припустити, що той, хто зібрав зовні всю цю шоблу, прослуховує й телефони.

Боббі кивнув. Бовуар казав те саме, викладаючи їм свій план.

— Коли ми з Бовуаром вирішили, що нам із тобою можна трошки роззирнутися матрицею, я взагалі-то мав на увазі дещо інше. — Джеммер показав Боббі дрібні білі зуби. — Я в це вплутався, бо був винен Бовуарові з Лукасом послугу. Але мені теж дехто винен послугу, ще віддавна. І я ніколи про це не нагадував.

— Джеммере, — озвалася Джекі, — розслабся. Сядь посидь. У тебе може настати шок.

— Пам'ять не підводить, Боббі? Я зараз тобі продиктую послідовність, а ти спробуєш ввести її на моїй деці. Не вмикаючись, просто так. Добре?

Боббі кивнув.

— Проженеш кілька разів у холосту. Код доступу. Через чорний хід.

— Чий? — Боббі розвернув чорну деку й заніс пальці над клавішами.

— Якудзи.

— Що за... — вирячилась на нього Джекі.

— Що чуєш. Давня послуга. Але якудзи, як відомо, не забувають — ні образ, ні послуг...

Ніс Боббі вловив душок паленої шкіри, й хлопець зморщив носа.

— Чого ти ніколи не казав про це Бовуарові? — Джекі вертала на місце вміст білої валізки.

— Колись зрозумієш, люба, — відповів Джеммер. — Дещо треба вчитися вчасно забувати.

— Тільки чуєте, — Боббі подарував Джекі свій, як він сподівався, найважчий погляд, — я зараз вводитиму команди, тому давайте без ваших лоа, вони діють мені на нерви.

— Вона їх не викликає, — сказав Бовуар, зіщулившись біля дверей із детонатором в одній руці й південноафриканською поліцейською гвинтівкою в іншій, — самі приходять, коли хочуть. Але ти їм подобаєшся...

Джекі надягла йому троди на лоба.

— Боббі, — сказала, — все буде добре. Не хвилюйся, просто вмикайся.

Зняла хустку. Між рядами волосся були рівні ділянки яскраво-коричневої шкіри, де через довільні проміжки виднілися вмонтовані старі резистори, циліндрики коричневої фенолової смоли з різнокольоровими кільцями фарби.

— Минеш Баскетбольний м'яч, — озвався Джеммер, — тричі клацни праворуч, пірни й різко йди вниз...

— Мину що?

— Баскетбольний м'яч. Сферу взаємного процвітання «Сонячний пояс» довкола далласького аеропорту Форт-Ворт. Різко падай, а тоді прямуй туди, куди я казав, десь на двадцять кліків. Там самі стоянки для старих машин і податкові, але тримайся маршруту, який я тобі дав, добре?

Боббі вишкірився й кивнув.

— Попадешся на очі їхнім вартовим — не переживай. Люди, які туди лізуть, усе одно звикли до всякого стрьомного гівна...

— Чувак, — озвався Бовуар до Боббі, — давай уже. Мені треба до дверей вертатися...

Боббі ввімкнувся.

Він робив так, як казав Джеммер, у глибині душі вдячний, що може відчувати поряд присутність Джекі, поки вони пірнають у розвідані глибини кіберпростору, а згори сяє Баскетбольний м'яч. Швидка й суперкрута дека дарувала швидкість і почуття всесильності. Поки він дивувався, як це Джеммерові вдалося зробити якудз своїми боржниками, а тоді ще й нічого не просити, якась частина мозку оперативно продумувала сценарії на випадок криги.

— Господи...

Джекі зникла. Між ними немов опустилася крижана німотна стіна, що забивала дух.

— Там же нічого не було, чорт забирай!

Він застиг і не міг ворухнутись. Довкола була матриця, але він не відчував рук.

— Хто, в біса, таких, як ти, за таку деку пускає? Їй же в музеї місце, а тобі — у школі.

— Джекі-і-і-і! — рефлекторно закричав Боббі.

— Чуєш, малий, — сказав голос, — ти звідки взявся? Я вже кілька днів не сплю, але ти точно не схожий на того, кого мене поставили ловити... Скільки тобі років?

— Іди нахрін! — відповів Боббі. Нічого кращого він не вигадав.

— Рамірес би луснув від реготу, — засміявся голос. — Що-що, а сміятися з дурниць він умів. Одна з рис, яких мені зараз бракує.

— Хто такий Рамірес?

— Мій партнер. Колишній. Мертвий. Дуже. Я думала, може, ти розкажеш, як він помер.

— Уперше про нього чую, — відповів Боббі. — А де Джекі?

— Сидить, застигла в кіберпросторі, доки ти, вілсоне, відповідаєш на мої питання. Як тебе звати?

— Б... Каунт Зіро.

— Ага. Звати, кажу, як?

— Боббі. Боббі Ньюмарк.

Тиша. Тоді знову:

— Ага. Ну, так трохи ясніше. Я бачила, як по квартирі твоєї матері маасівські шпиги дали ракетою. Це ж вона була, так? Тебе, мабуть, тоді там не було, бо інакше не було б зараз тут. Стривай...

Квадрат кіберпростору перед ним хитнувся, в голові запаморочилося, й раптом Боббі опинився у блідо-блакитному малюнку дуже просторої кімнати, де контури низьких меблів було підведено синіми неоновими лініями завтовшки з волосину. Перед ним з'явилася мультяшна блискуча жінка з бурою плямою замість обличчя.

— Я Слайд, — сказала постать, уперши руки в стегна. — Джейлін. Не намагайся мене намахати. Мене ніхто в Лос-Анджелесі, — вона повела рукою, й позаду раптом матеріалізувалось вікно, — не намахає. Ясно?

— Ясно, — відповів Боббі. — А що це все таке? Може б, ви пояснили...

Він досі не міг поворухнутися. У «вікні» крутилася сіро-синя відеокартинка з пальмами й старими спорудами.

— Що пояснити?

— Оця кімната. І ви. І стара картинка...

— Чувак, я дизайнеру нирку віддала, щоб він мені це все набив. Це мій простір, мій конструкт. Це Лос-Анджелес, малий. Тут без дек справи не робляться. Тут мол територія!

— Ага... — озвався Боббі, досі спантеличений.

— Твоя черга. Що там за компанія, в тому стрьомному клубі?

— У Джеммера? Я, Джекі, Бовуар і Джеммер.

— А куди ти летів, коли я тебе смикнула?

Боббі завагався.

— До якудз. У Джеммера є код...

— Навіщо? — Приємна на вигляд анімована фігурка жінки подалася вперед.

— По допомогу.

— От блін. Мабуть, ти кажеш правду...

— Чесно, чесно кажу, клянусь богом!

— Ти не той, хто мені потрібен, Боббі Зіро. Я прочісую кібер-простір і намагаюся знайти, хто вбив мого хлопця. Я думала, це мааси, бо ми одного їхнього перекидали на «Хосаку», й вистежила їхню команду. Спершу побачила, що вони зробили з квартирою твоєї мамки. Потім засікла, як троє їхніх навідалися до чоловіка, якого називали Фіном, але так і не повернулися...

— Фін їх убив. Я їх бачив. Мертвими.

— Бачив? Ну тоді, може, нам і є про що поговорити. Потім я бачила, як іще троє так само висадили в повітря патівен...

— Там був Лукас.

— Але щойно впорались, як згори налетів коптер і підсмажив усіх лазером. Щось про це знаєш?

— Ні.

— Зможеш мені розказати про себе, Боббі Зіро? Але швидко!

— Коротше, я збирався зробити набіг, дістав у Двох-На-День із Проектів криголам, і...

Коли він закінчив, жінка мовчала. Тендітна мультяшна постать стояла під вікном, ніби розглядаючи дерева на відео.

— У мене є ідея, — наважився Боббі. — Може, ви нам допоможете...

— Ні.

— Але, може, ви й про своє так дізнаєтесь...

— Ні. Я просто хочу вбити сволоту, яка вбила Раміреса.

— Але ми тут у пастці, вони нас уб'ють. Мааси, ті, за ким ви ганяєтесь по всій матриці! Вони найняли зграю казуалів і готичних...

— Це не мааси. На Парк-авеню стоїть гурт європейців, оточений кілометром криги. От чиїх це рук справа.

— Це ті з коптера, що вбили тих інших маасів? — уточнив Боббі.

— Ні. Я не змогла роздивитися коптер, і він полетів на південь. Загубила їх. Але в мене є припущення... Коротше, я відправлю тебе назад. Хочеш перевіряти свій якудзівський код — давай.

— Але ж нам потрібна допомога, леді.

— За допомогу мені не капає, Боббі Зіро, — сказала жінка, й ось він уже сидів перед Джеммеровою декою, відчуваючи біль у м'язах шиї та спини. Зір сфокусувався не зразу, тож незнайомців у кімнаті Боббі помітив лише за хвилину.

Чоловік був високий, може, навіть вищий від Лукаса, але м'язистіший і з вужчими стегнами. На ньому була зібгана мішкувата військова куртка з глибокими кишенями. Голі груди перетинав горизонтальний чорний пасок. Під лискучими очима виднілися синці, а в руках здоровань тримав найбільший пістолет із бачених Боббі — якийсь надутий револьвер із дивним доважком під стволом, схожим на голову кобри. Поряд нетвердо стояла дівчинка віку Боббі — з такими ж синцями, хоч і під темнішими очима, й давно не митим тонким каштановим волоссям. Одягнена була в завеликий чорний светр і джинси. Чоловік простягнув ліву руку й притримав дівчинку за плече.

Хлопець вирячився на гостей, а тоді затамував подих — його вдарило спогадом.

Голос дівчачий, волосся каштанове, очі темні, в нього вгризається крига, цокотять зуби, її голос, насувається щось велике...

— Вів ля В'єж, — ніби у трансі, озвалася Джекі позаду, стискаючи рукою його плече, — зустрічай нашу Пречудесну Діву. Вона прийшла, Боббі. Її прислав Данбала!

— Довгенько тебе не було, малий, — сказав здоровань. — Що там трапилося?

Боббі моргнув, гарячково заозирався, знайшов Джеммерові очі, затуманені ліками й болем.

— При ньому можна, — озвався Джеммер.

— Я не зміг добратися до яків. Хтось мене схопив, не знаю як.

— Хто? — спитав високий, обіймаючи дівчинку.

— Вона сказала, її звати Слайд. З Лос-Анджелеса.

— Джейлін, — кивнув той.

На Джеммеровому столі задзвонив телефон.

— Візьми, — скомандував незнайомець.

Боббі розвернувся й побачив, як Джекі простягла руку й натисла кнопку під квадратним екраном. Екран засвітився, моргнув і показав широке й дуже бліде чоловіче обличчя з сонними, взятими поволокою очима. Волосся було висвітлене майже добіла й рівно зачесане назад. Злішого рота Боббі ніколи не бачив.

— Тернере, — сказав цей чоловік, — нам краще поговорити. У тебе не так багато часу. Гадаю, для початку виведи всіх їх із кімнати.