Вільям Ґібсон. Занулення

33. Шкереберть

Марлі цілу годину плавала серед цього повільного шторму й спостерігала за танцем майстра коробок. Погроза Пако її не злякала, хоча вона ні на мить не сумнівалась у готовності її виконати. Виконає, це вже точно. Вона не знала, що станеться, якщо розгерметизується шлюз. Вони помруть. Вона, Джонс і Віґан Ладґейт. Можливо, все, що літає тут під куполом, висиплеться в космос, і хмари тасьми, потьмянілі стерлінги, камінці, уривки шворки та руді сторінки старих книжок кружлятимуть довкола ядер довіку. Звучало не так погано: митець, який урухомив цього майстра коробок, буде задоволений...

З оббитих подушечками клешень випливла нова коробка. Відкинуті майстром прямокутні обрізки дерева й скла викотились за межі центру творення, доєднуючись до тисяч інших речей, і Марлі загубилась у всьому цьому, зачарована, а потім із виряченими очима і вкритим брудними розводами лицем під купол виплив Джонс, що тягнув за собою на шворці червоний скафандр.

— Мені не вдалося затягти Віґа під замок, тому тримайте... — Костюм вирвався в нього з рук, і він гарячково за нього схопився.

— Не хочу, — сказала Марлі, досі спостерігаючи за танцем речей.

— Вдягайте! Негайно! Часу нема! — Губи Джонса ворушились, але звуку не було. Він спробував узяти її за руку.

— Ні. — Марлі вивернулась від його руки. — А ви?

— Та вдягніть же цей довбаний скафандр! — заревів він, здіймаючи глибоку луну.

— Ні.

Екран за головою Джонса замерехтів і ожив, заповнюючись рисами Пако.

— Сеньйор помер, — сказало безвиразне гладеньке обличчя, — і його різноманітні інтереси підлягають реорганізації. Тим часом мені потрібно бути в Стокгольмі. Я вповноважений донести до відома Марлі Крушхової, що вона більше не працює на покійного Йозефа Вірека чи його спадкоємців. Її платню в повному обсязі можна отримати в будь-якому відділенні «Банку Франції», пред'явивши дійсне посвідчення особи. Усі належні податкові декларації зберігаються в податкових інспекціях Франції та Бельгії. Кредитні лінії було закрито. Колишні корпоративні ядра відкритого акціонерного товариства «Тессьє-Ешпул СА» стали власністю однієї з підпорядкованих герові Віреку організацій. Усі, хто незаконно перебуває на їхній території, будуть переслідуватися згідно закону.

Джонс застиг, зігнувши напружену руку й виставивши ребро долоні. Пако зник.

— Ви мене вдарите? — спитала Марлі.

Він розслабив руку.

— Хотів. Вирублю, думаю, й запхаю таки в цей чортів костюм. — Він розреготався. — Але я радий, що вже не мушу... Дивіться, воно зробило ще одну.

Із миготіння механічних кінцівок випливла нова коробка, яку Марлі легко спіймала.

Внутрішня поверхня за склом була встелена гладенькими клаптиками шкіри її пальта. З чорного шкіряного дна виступали сім пронумерованих картриджів, схожі на мініатюрні гробівці. До задньої шкіряної стінки була приклеєна м'ята обгортка з-під пачки «Ґолуазів», а поруч — сіра в чорну смужку сірникова коробка з кондитерської в «Кур Наполеон».

І все.

Згодом, коли вона вже допомагала Джонсу ганятися за Віґаном Ладґейтом плетивом коридорів у глибині ядер, він спинився, схопився за приварену ручку й спитав:

— Хочете прикол про ці коробки?

— Ну?

— Віґ комусь їх збіса добре продавав, десь у Нью-Йорку. Тобто за хороші гроші. Але часом не лише їх, а й інші речі, які в нас осідали.

— Які речі?

— Програми, думаю. Коли йдеться про розпорядження, які йому дають ті його голоси, з нього ніхріна не виб'єш. Одного разу він божився, що це був біософт, та нова штука...

— Що він із нею зробив?

— Завантажив усе в ядра, — знизав плечима Джонс.

— І лишив собі?

— Ні, просто закинув у купу добра, яке ми назбирали для наступної відправки, та й усе. Завантажив у ядра й за скількись перепродав.

— Не знаєте чому? Що там було?

— Не знаю, — відповів Джонс, знизуючи плечима й втрачаючи цікавість. — Він казав, що шляхи Господні несповідимі. А ще — що Бог любить говорити з собою...