Вільям Ґібсон. Занулення

14. Нічний політ

Коли настала ніч, Тернер знову відчув межу.

Він давно забув, як це, але щойно ввійшов у цей режим, здалося, ніби був там завжди. Стимулятори давали бліду подобу надлюдської зосередженості, що виникала тільки на старті важливої операції під його командуванням — і лише в останні години перед стартом.

Таких операцій у нього не було вже давно: тоді, у Нью-Делі, він просто перевіряв можливі шляхи втечі для одного управлінця, котрий поки не знав, чи точно хоче міняти роботу. Якби тієї ночі на Чандні-Човк тіло працювало на межі, може, він і втік би від гончої. Хоча хтозна — може, й ні, але межовість бодай веліла би спробувати.

Зараз під її дією він враховував усі обставини, з якими доведеться мати справу на місці, зважував групи невеличких негараздів і окремі великі проблеми. Дрібних було вже доволі, але дах іще жодна не зносила. Лінч і Веббер потроху гострили одне на одного зуби, тому він вирішив їх розвести. Чуйка про те, що Лінч — Конроїв кріт, стала переконанням. Інстинкти в таких умовах загострювалися, вмикалось шаманське бачення. Нейтанові не подобалися простенькі шведські грілки для рук: усе, що не мало всередині мікросхем, збивало його з пантелику. Тернер поставив до грілок Лінча, наказав заправити й запустити реакцію, а потім сказав Нейтанові виносити їх по дві за раз і прикопати на метровій відстані одна від одної уздовж двох довгих оранжевих стрічок.

Із Конроєвого мікрософта в голові постав окремий всесвіт мінливих даних: швидкість вітру, висота, координати, кут атаки, перевантаження, курс. Фоном тягнувся довгий перелік даних про озброєння: прилади наведення, траєкторії падіння снарядів, схеми пошуку, дані про дальність, оптимальний час пуску та наявність боєприпасів. Конрой супроводив мікрософт повідомленням, що вказувало приблизний час прибуття літака й підтверджувало одне обладнане пасажирське місце.

Тернер думав, що робить і відчуває Мітчелл. Північноамериканська філія «Маас Біолабс» заховалась в осерді меси, столової скелі, що височіла над пустелею. Тернер побачив її фасад у біософтовому досьє, побачив яскраві очниці видовбаних вікон, побачив, як вона пливе морем кактусових кукс, мов корпус велетенського корабля. Тюрма й фортеця, Мітчеллів дім на довгих дев'ять років. Десь у самісінькому її серці він удосконалював техніку роботи з гібридомами, що понад століття не давалась іншим науковцям; працюючи з людськими раковими клітинами, він застосував відкинуту, майже забуту модель синтезу ДНК і створив безсмертні гібридні клітини — наріжні камені нової технології, крихітні біохімічні конвеєри, де молекули невпинно збиралися, множились і об'єднувались у біочипи. Десь там, у маасівській лабораторії, зараз минали останні робочі години зоряного дослідника Мітчелла.

Тернер спробував уявити зовсім нове Мітчеллове життя після дезертирства до «Хосаки», але виходило погано. Чим відрізнявся дослідницький комплекс в Аризоні від дослідницького комплексу на Хонсю?

Цього довгого дня Мітчеллові зашифровані спогади часом наринали хвилею й наповнювали його дивним жахом, здавалось, ніяк не пов'язаним із прийдешньою операцією.

Його досі непокоїла інтимність спогадів — вона, певно, й лякала. Емоційна сила певних епізодів була геть неспівмірною з їхнім змістом. Чому, скажімо, спогад про звичайний коридор якогось нечепурного кембриджського аспірантського гуртожитку збурює хвилю провини й самоїдства? Іншим картинкам, що мусили б викликати в душі якісь почуття, емоцій химерно бракувало: ось Мітчелл бавиться з малою донечкою на світлому плетеному килимі орендованого женевського будинку, дитина сміється і смикає його за палець. Глухо. Тернерові життя цього чоловіка здавалось таврованим певним фатумом: блискучий учений, вундеркінд, мотивований самородок, наділений ввічливою безжальністю корпоративного маніпулятора, без якої не вибитися у вищі ешелони науки. Якщо комусь і судилося вилізти бізнесовими й науковими драбинами до успіху, то точно Мітчеллові.

Сам Тернер не здатен був зачепитися в родо-племінній павутині дзайбацу, де робота дорівнювала життю. Він лишався вічним аутсайдером, кораблем-самітником у потаємних водах корпоративних зв'язків. Ні в кого з корпоративників не було його фахової навички переспрямовувати відданість із одного роботодавця на іншого чи, скажімо, несхитно її триматися, щойно на контракті висихало чорнило. У секторі безпеки він почав працювати ближче до двадцяти, коли застійні води повоєнної економіки завирували від нових технологій. Зважаючи на його загальну неамбітність, можна сказати, що зарекомендував себе Тернер непогано. Клієнти роботодавців задивлялись на його жилаву м'язисту постать і помічали тямущість. Він умів носити одяг. Був заточений під технології.

Конрой знайшов його в Мехіко, де Тернерів роботодавець зобов'язався забезпечити охорону сенснетівській симстимовій команді, яка записувала кілька півгодинних сегментів нескінченного серіалу про пригоди у джунглях. Коли туди прилетів Конрой, Тернер саме закінчував підготовчі процедури. Налагодив контакти між «Сенс-Нетом» і міською адміністрацією, підмазав начальника міської поліції, розібрався в готельній системі безпеки, зустрівся з місцевими гідами та водіями й ретельно про них розпитав, налаштував цифровий голосовий захист командних рацій, зібрав антикризову команду і розмістив довкола котеджного містечка знімальної групи сейсмічні датчики.

Він зайшов у джунглі готельного бару, куди переходив вестибюль, і знайшов собі вільне місце за одним зі скляних столиків. До нього, тримаючи в кожній руці по склянці, прямував блідий чоловік із копицею висвітленого волосся на голові. На гострих вилицях і високому лобі незнайомця натяглася шкіра. Одягнутий він був у ретельно випрасувану військову сорочку, джинси й шкіряні сандалі.

— Ти безпечник тих симстимівських малят, — озвався блідий, поставивши одну склянку Тернерові на стіл. — Альфредо розповів. — Так звали одного з тутешніх барменів.

Тернер глянув чоловікові в очі. Тверезий як скельце, впевненість б'є через край.

— Здається, ми не знайомі, — сказав, навіть не ворухнувшись у відповідь на пропонований напій.

— Яка різниця, — відповів Конрой, сідаючи. — Гра у нас одна.

Здивований Тернер не зводив із незнайомця очей. У його власній охоронницькій постаті було щось сторожке й неспокійне, тому так нахабно порушувати особисті межі наважувався далеко не кожен.

— Знаєш, — озвався гість, ніби коментуючи гру не надто фартової в цьому сезоні команди, — не дуже-то й добрі ті твої датчики. Я знаю людей, які могли б зайти, поснідати твоїми дітьми, висипати кістки у ванну й вийти насвистуючи, а датчики твої не засікли б ані руху. — Він ковтнув зі склянки. — Хоча за старанність ставлю відмінно. Ти знаєш, що робиш.

Фрази «висипати кістки у ванну» вистачило. Тернер вирішив прибрати блідого.

— Диви, Тернере, оно твоя прима.

Чоловік усміхнувся до Джейн Гамільтон, яка й собі всміхнулась. Її широкі блакитні очі були ясними й досконалими, а кожну райдужну вінчав мініатюрний золотий логотип «Цайсс Айкон». Тернер на мить нерішуче застиг. Зірка була близько, надто близько, а блідий уже підводився з місця.

— Радий зустрічі, Тернере, — сказав він. — Рано чи пізно побачимось. Послухай мене про ті датчики, підкріпи їх сигналізацією по периметру.

Устав і вийшов, граючи м'язами під накрохмаленою тканиною темної сорочки.

— Як мило, Тернере, — мовила Гамільтон, сівши на звільнене місце.

— Що?

Тернер бачив, як співрозмовник загубився серед рожевошкірих туристів у товкотнечі залюдненого вестибюлю.

— Ти, здається, з людьми ніколи й не говориш. Завжди ніби пробиваєш їх по базі, складаєш досьє. Приємно бачити, як ти нарешті з кимось просто балакаєш.

Тернер обвів її поглядом. Двадцятирічна, на чотири роки за нього молодша, а заробляє за тиждень разів у дев'ять більше, ніж він за рік. Білявка, волосся коротко стрижене для ролі, добряче засмагла, ніби підсвічена зсередини кварцовою лампою. Блакитні очі вартістю кілька мільйонів нових єн — оптичні прилади нелюдської досконалості, вирощені в японських контейнерах. Водночас актриса й камера — але в сенснетівській зірковій ієрархії майже нуль.

Посидів із нею в барі, доїси вона допила два коктейлі, й провів назад до кімнати.

— На третій так і не зайдеш, Тернере?

— Ні. — Уже другий вечір та сама пропозиція. Він відчув, що сьогодні — востаннє. — Треба перевірити датчики.

Пізніше того вечора він зателефонував у Нью-Йорк і уточнив номер фірми в Мехіко, яка могла привезти йому периметрову сигналізацію для готельного блоку.

Однак через тиждень половину акторського складу, Джейн і ще трьох, знайшли мертвими.

— Ми готові рухати медиків, — повідомила Веббер. Тернер побачив, що на руках у неї коричневі шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Замість сонячних окулярів вона вдягла прозорі, стрілецькі, а на стегно причепила пістолет. — Саткліфф моніторить периметр дистанційками. Аби протягнути цю хрінь крізь кущі, нам знадобиться вся команда.

— І я?

— Рамірес каже, що безпосередньо перед операцією йому не можна напружуватись. Хоча, по-моєму, він просто малий лінивий лос-анджелеський гівнюк.

— Ні, — озвався Тернер, устаючи зі свого місця на огорожі, — він правий. Ще вивихне руку, й нам гаплик. На його швидкість може вплинути навіть непомітна дрібничка...

— Ага, — знизала плечима Веббер. — Ну, зараз він у бункері, миє руки залишками нашої води й мугикає собі під ніс, тому нам нічого не загрожує.

Коли дійшли до операційної, Тернер машинально перелічив голови. Сім. Рамірес у бункері, Саткліфф десь у шлакоблоковому лабіринті, перевіряє сигналізацію. У Лінча на правому плечі висів лазерний карабін «Штайнер Оптик» — компактна модель, складаний металевий рамковий приклад, батарейки вмонтовані в товсту ручку під сірим титановим корпусом, що слугував стволом. Нейтан був у чорному комбінезоні й чорних запилюжених десантних черевиках, а на його шиї гойдався на ремінці бінокль із опуклими скельцями. Тернер зняв свої мексиканські окуляри, поклав у нагрудну кишеню блакитної робочої сорочки й застебнув клапан.

— Як воно, Тедді? — спитав м'ясистого здорованя з каштановим їжачком на голові.

— Порядок, — усміхнувся Тедді на всі тридцять два.

Тернер оглянув інших трьох членів команди й кивнув кожному по черзі. Комптон. Коста. Девіс.

— Готовність номер один? — спитав Коста. У нього було кругле лискуче обличчя й тонка ретельно підстрижена борідка. Як і Нейтан та інші, він теж був у чорному.

— Уже майже, — відказав Тернер. — Поки все гладко.

Коста кивнув.

— До прибуття хвилин тридцять, — повідомив Тернер.

— Нейтане, Девісе, — озвалася Веббер, — від'єднуйте зливну трубу.

Дістала з упаковки одну з телефункенівських гарнітур і подала Тернерові. Потім відірвала пластикову заглушку від другого самоклейкого горлового мікрофона й приладнала його собі на згорілу від сонця шию.

Нейтан і Девіс рухались у тіні модуля. Тернер чув, як Девіс тихенько лається.

— От гівно, — озвався Нейтан. — Кришка від труби десь ділася.

Всі засміялися.

— Кинь її, — сказала Веббер. — Беріться за колеса. Лінче і Комптоне, знімайте з домкратів.

Лінч дістав з-за пояса викрутку у формі пістолета й пірнув під фургон. Той гойдався, м'яко порипуючи ресорами: всередині рухались медики. Тернер почув різке вищання якогось внутрішнього механізму й скрипіння Лінчової викрутки. Той саме вовтузився з домкратом.

Тернер уставив навушник і натиснув на горловий мікрофон.

— Саткліфф? Прийом?

— Порядок. — Слабкий голос австралійця долинав ніби з-під черепної коробки.

— Рамірес?

— Чую тебе добре...

Вісім хвилин. Вони викочували хірургічний модуль на десятьох товстих колесах. Тернер із Нейтаном спрямовували передню колісну пару. Нейтан був в окулярах. Мітчелл мав з'явитися темної безмісячної ночі. Модуль був важким, до дурного важким і неповоротким.

— Наче вантажівка на двох магазинних возиках, — пробурмотів під носа Нейтан. У Тернера болів поперек — іще з Нью-Делі.

— Ану стійте! — гукнула Веббер від третього лівого колеса. — На камінь наскочила, щоб йому всратися.

Тернер відпустив колесо й випростався. У світлі пустельних зірок на полумиску неба миготіли несамовиті кажани. У джунглях Мехіко теж водилися кажани, фруктові, спали на деревах над будиночками, де ночувала сенснетівська команда. Тернер лазив тими деревами й натягував молекулярні моноволокна, метри невидимих лез, що підстерігали необачного зайду. Втім, Джейн та інші однаково загинули, підірвались на гірському схилі неподалік від Акапулько. Профспілкові проблеми, казали потім, але ніхто нічого не з'ясував, окрім того, що в одному місці було закладено примітивну протипіхотну міну, а з іншого її було приведено в дію. Тернер, увесь заляпаний кров'ю, видерся на схил, де чекали вбивці, й побачив витоптану траву, рубильник і погнутий автомобільний акумулятор. Знайшов недопалки самокруток і нову яскраву кришечку від пляшки чеського пива.

Серіал довелося закрити. Антикризова команда зробила свою роботу на совість і влаштувала перевезення тіл та репатріацію живих акторів і членів знімальної групи. Тернер вилітав останнім. Випивши вісім скотчів у барі аеропорту Акапулько, він на автопілоті вийшов у залу відльотів і зіштовхнувся з чоловіком на прізвище Бушел — технічним директором із лос-анджелеської філії «Сенс-Нету». З-під океанської засмаги прозирала блідість, на лляному смугастому костюмі проступили плями поту. В руці Бушел тримав укриту конденсатом непримітну алюмінієву валізку, схожу на чохол від камери. Тернер витріщився спершу на чоловіка, а тоді на його спітнілу ношу з червоно-білими попереджувальними наліпками й довгими інструкціями щодо транспортування матеріалів у кріогенних контейнерах.

— Боже мій, — промовив Бушел, помітивши знайоме лице. — Тернер. Мої співчуття. До ранку там був. Яка ж несусвітня срань. — Витяг із кишені піджака вже мокру хустину й витер лоба. — Гівно. Це в мене вперше таке...

— Що у валізці, Бушеле?

Тепер він стояв значно ближче, хоча й не пам'ятав, як робив кроки назустріч. Міг роздивитися пори на засмаглому обличчі співрозмовника.

— Та що з тобою таке? — позадкував Бушел. — Ти наче сам не свій.

— Що у валізці, Бушеле?

Пальці вже стискали вилогу костюма. Побілілі суглоби дрібно тремтіли.

— Та йди ти в сраку, Тернере! — крикнув Бушел, вирвавшись і міцно стиснувши ношу обома руками. — Вони вціліли. Тільки одна рогівка трохи подряпалась. Вони належать «Нету», це в її контракті було, Тернере!

Стримавши нудоту і обв'язавши шлунок довкола восьми нерозбавлених скотчів, Тернер розвернувся й пішов геть. Стримував її довгих дев'ять років, боровся з нею, доки в лондонському аеропорту, повертаючись від Голландця, не відчув, як спогади опустились на тім'я, впали на голову в Гітроу — тоді він нахилився, йдучи без зупинки черговим коридором, і виблював у перший-ліпший блакитний пластиковий смітник.

— Ну ж бо, Тернере, — озвалася Веббер, — наддай. Покажи клас.

Модуль знову рушив уперед крізь смолисту завісу пустельних рослин.

— Готово, — далеким упевненим голосом сказав Рамірес.

— Відправив до вас гостей, — відповів Тернер, торкнувшись мікрофона. — Нейтане, час. Вертайтеся з Девісом у бункер.

Девіс відповідав за обладнання для передачі дези, їхній єдиний нематричний зв'язок із «Хосакою». Нейтан був майстром на всі руки. Лінч закочував останні мотоколеса в чагарі за парковкою. Веббер і Комптон сіли за модулем навпочіпки й розбиралися з дротом, що тягся від хірургів із «Хосаки» до біомонітора «Соні» на командному пункті. Портативний нейрохірургічний модуль, знятий із коліс і поставлений на чотири домкрати, знову нагадав Тернерові про той французький, де він колись відпочивав. То було вже значно пізніше, роки через чотири після того, як його в Лос-Анджелесі найняв Конрой.

— Як справи? — спитав Саткліфф по рації.

— Добре, — торкнувся мікрофона Тернер.

— Щось тут нуднувато.

— Комптоне, — звернувся до напарника Тернер, — Саткліффові треба помогти прикрити периметр. І ти, Лінче.

— От чорт, — озвався Лінч із темряви. — Я думав, побачу весь заміс.

Тернер тримав руку на кобурі «Сміт-Вессона» під полою парки.

— Ну ж бо, Лінче. — Якщо він кріт Конні — захоче лишитися тут. Чи в бункері.

— Та пішов ти, — відповів Лінч. — Там нікого нема, сам знаєш. Хочеш мене спекатися — піду туди й дивитимусь за Раміресом.

— Ага, — відповів Тернер, дістав револьвер і натиснув кнопку активації ксенонового прожектора. Перший різкий спалах вихопив із мороку покорчений кактус сагуаро. У безжальному світлі його колючки здавалися ковтунами сірої шерсті. Другий кутастою плямою освітив шпичастий череп на Лінчовому ремені. Постріл і розрив кулі, що зіштовхнулася з ціллю, злилися в одне. Вибухова хвиля розійшлася над темною пласкою землею невидимими концентричними колами грому.

На перші кілька секунд запала повна тиша: навіть кажани й комахи вичікувально застигли. Веббер втиснулась тілом у чагарі, а Тернер якимось чином відчув її там і вже знав, що вона дістала пістолет і міцно стискає його вправними смаглявими руками. Де Комптон, він не знав.

— Тернере, що це було? — озвався в навушнику шкребкий Саткліффів голос.

Зорі вже вийшли, і можна було роздивитися Веббер. Вона сиділа навпочіпки, тримаючи зброю обома руками й спершись ліктями на коліна.

— Він Конроїв кріт, — подав голос Тернер, опустивши «Сміт-Вессон».

— Господи Боже мій, — промовила Веббер. — Конроїв кріт — я.

— Він користувався зовнішньою лінією. Я таке вже бачив.

Їй довелося повторити.

Спершу в голові озвався голос Саткліффа, потім — Раміреса.

— Бачимо твій транспорт. Вісімдесят кілометрів, наближається... Довкола чисто. Джейлін каже, за двадцять кілометрів на південь — південний захід іде безпілотний товарняк, якраз за розкладом. Це все. Що там у біса кричить Сат? Нейтан каже, десь стріляли.

Рамірес був увімкнений, і більшість його чуттів забирав на себе сигнал маас-неотеківської деки.

— Нейтан готовий до першого вкиду дези...

Тернер уже чув кружляння літака, який заходив на посадку на шосе. Веббер устала й поволі наближалась до нього зі зброєю в руці. Саткліфф знову і знову перепитував, що сталося.

Тернер підняв руку й торкнувся мікрофона:

— Лінч мертвий. Літак прилетів. Це все.

Літак летів просто над ними з вимішеними вогнями — його чорна тінь усе ближчала. Спалахнули паливні гази: при такому гальмуванні ніхто з пілотів-людей не лишився б у живих. Потім щось моторошно захряскотіло — це вдарився об землю корпус із вуглецевого волокна. Крізь опукле пластикове покриття кабіни Тернер бачив миготіння панелі приладів.

— Ти облажався, — сказала Веббер.

Позаду неї відкрився люк хірургічного модуля. З освітленого отвору визирнула постать у масці й зеленому костюмі хімзахисту. В синьо-білому яскравому світлі споряджений медик відкидав розмиту тінь крізь хмару дрібного пилу, що зависла над майданчиком після приземлення літака.

— Зачини! — крикнула Веббер. — Рано!

Коли двері зачинилися й затулили світло, обоє почули шум двигуна надлегкого літака. Порівняно з гуркотом реактивного він здавався дзижчанням бабки, уривчастим гудінням джмеля, що поступово зовсім зникло.

— У нього кінчається пальне, — сказала Веббер. — Але він уже близько.

— Він тут, — сказав Тернер у мікрофон. — Давайте перший вкид.

Повз них прошурхотів крихітний дельтаплан — темний трикутник на зоряному тлі. Щось гучно матлялося у здійнятому його тихим польотом вітрі, можливо, холоша Мітчеллових штанів. Сидиш десь там угорі, думав Тернер, сам-один, у всьому найтеплішому, начепивши інфрачервоні окуляри, які сам собі й змайстрував, і шукаєш очима дві пунктирні паралельні лінії, викладені для тебе на землі шведськими грілками.

— Бісів шибайголова, — прошепотів він до себе, відчуваючи, як серце сповнилось дивним захватом, — як же тобі хотілося втекти.

А потім весело бахнула перша ракета, і магнієва біла зірка під білим парашутом стала повільно спускатися на пісок пустелі. Майже одразу ляснуло ще двічі, і з західного краю ТРЦ заскрекотіла довга автоматна черга. Краєм ока Тернер бачив, як Веббер, ламаючи чагарі, мчить до бункера, але водночас не відривав погляду від надлегкого літачка, його яскравих помаранчево-блакитних матер'яних крил і постаті в окулярах, скуленої у відкритому металевому корпусі над тендітним триніжним шасі.

Мітчелл.

Небесні вогні освітлювали посадковий майданчик, наче футбольне поле. Літачок нахилився й повернув — так неквапно, що Тернерові хотілося кричати. Звідкись із-за меж майданчика білими траєкторіями летіли трасуючі кулі. Промазав.

Саджай. Саджай. Він біг, перестрибуючи ковтуни колючок, що впивалися в кісточки ніг і поли куртки.

Спалахи. Світло. Мітчелл не міг скористатись окулярами й роздивитись інфрачервоне сяйво грілок. Він кружляв над усією смугою. Переднє колесо об щось зачепилося, літачок поточився, закрутився, мов метелик зі рваним крилом, і осів у хмарі здійнятої сивої пилюки.

Світло вибуху Тернер побачив, здається, за мить до того, як почув звук, і його власна тінь майнула перед ним по блідому чагарнику. Вибухова хвиля підняла його в повітря, струсонула й кинула — падаючи, він бачив розбомблений хірургічний модуль у жовтій кулі спалаху: Веббер пустила свою протитанкову гранату. Але ось він знову встав і помчав, стискаючи зброю.

Коли перший спалах ракети згас, він саме добіг до уламків Мітчеллового літачка. Якраз тоді звідкись узявся другий і засяяв над самою головою. Стрілянина тепер не вщухала. Тернер заліз за лист покоробленого іржавого металу й побачив зіщулену постать пілота. Голова і обличчя ховалися за саморобним шоломом і неоковирними окулярами, примотаними до шолома сріблястою армованою стрічкою. Зігнуті кінцівки зникали у складках темного костюма. Тернер відсторонено спостерігав, як його руки чіпляються за стрічку і зривають інфрачервоні окуляри; вони зараз були мов незнані істоти, синюшні мешканці глибин, що жили своїм життям далеко на дні якоїсь неуявної тихоокеанської западини, — і от він спостерігав, як вони шалено шматують стрічку, окуляри й шолом. Нарешті все було зірване, й на бліде дівоче лице впали вологі від поту пасма довгого каштанового волосся, розмазавши цівочку брунатної крові, що показалася з носа; і ось Тернер закинув дівчину на плечі і, заточившись, пішов туди, де сподівався побачити реактивний літак.

Другий вибух він відчув підошвами своїх водонепроникних мокасинів, ніби побачивши дурнувату усмішку, вичавлену пальцем на шматкові пластичної вибухівки, що прикрашала Раміресову деку. Спалаху вже не було, тільки гуркіт і вибухова хвиля, яка ширилася бетоном посадкової смуги.

І ось уже він у кабіні пілота, де, наче в щойно купленій машині, панував знайомий запах довгих мономерів — аромат наднових технологій, а поруч дівчинка, незграбна лялька, що заплуталась в еластичній протиперевантажувальній сітці, яку за сіткою пілота встановив для Конроя за окрему плату один торговець зброєю. Літак тремтів, мов жива істота. Тернер втиснувся глибше у власну сітку, намацав кабель входу в систему, висмикнув із кишені мікрософт і увімкнувся.

Нове знання підсвітило його, мов персонажа аркадної гри, він рвався вперед, наче сам став літаком, відчував, як еластичний корпус модифікується перед зльотом, а сервоприводи повільно опускають дах кабіни. Протиперевантажувальна сітка надулася, затиснувши руки й ноги. Зброї Тернер так і не випустив.

— Давай, сучий сину!

Але літак сам усе чудово знав. Сила тяжіння сплюснула Тернера, й довкола запанував морок.

— Ви зомліли, — повідомив літак. Модельований голос віддалено нагадував Конроїв.

— Надовго?

— Тридцять вісім секунд.

— Де ми?

— Над Наґосом.

Над головою засвітився дисплей, показавши потік із десятка мінливих цифр на тлі схематичної карти Сонори.

Небо побіліло.

— Що це було?

Тиша.

— Що це було?

— Сенсори вказують на вибух, — повідомив літак. — За магнітудою — тактична ядерна боєголовка, але без електромагнітного імпульсу. Епіцентром стала наша відправна точка.

Білий відсвіт потьмянів і зник.

— Скасуй курс.

— Курс скасовано. Вкажіть, будь ласка, нові координати.

— Хороше запитання, — пробурмотів Тернер. Він ніяк не наважувався повернути голову й подивитися на дівчину поряд. Не знав, чи вона вже мертва.