Вільям Ґібсон. Занулення

25. Готичні/казуали

— Це Фінова телефонна програма, — пролунало з динаміка під екраном, — а самого Фіна тут немає. Хочете завантажити — код доступу ви вже знаєте. Хочете лишити повідомлення — лишайте вже.

Боббі витріщився на картинку й повільно захитав головою. З більшістю телефонних програм тепер ішли в комплекті косметичні відеопідпрограми, що мусили зробити відеозображення власника відповіднішим усталеній парадигмі зовнішньої краси. Вони прибирали фізичні дефекти й дещо згладжували риси облич, наближаючи їх до ідеалізованих статистичних норм. Боббі зроду не бачив нічого моторошнішого за вплив косметичної програми на Фінові гротескні риси. Схоже було, ніби хтось узяв у патологоанатома його косметичку й набір парафінових уколів і попрацював із обличчям дохлого бабака.

— Це неприродно, — сказав Джеммер, сьорбаючи скотч. Боббі кивнув. — У Фіна агорафобія. Тому йому стрьомно лишати свій магазинний свинарник. Плюс він телефонозалежний — якщо він там, то не може не відповісти. Схоже, та сука каже правду. Лукас мертвий. Потекло гівно по трубах.

— Та сука, — озвалася Джекі з-за бару, — про це вже знає.

— Знає, — повторив Джеммер, опускаючи стакан і поправляючи метелика, — точно знає. Поговорила з вуду в матриці, от і знає.

— Ну, Лукас не відповідає, Бовуар теж, то, може, вона й правду каже. — Боббі простяг руку й вимкнув телефон, коли зі слухавки запищало.

Джеммер прийшов після сну у випрасуваній сорочці, білому смокінгу й чорних брюках із вертикальними атласними смужками, й Боббі подумав, що це, мабуть, його робочий клубний костюм.

— Нікого нема, — сказав, переводячи погляд між Боббі й Джекі. — Де Боґ і Шарю? Де офіціантки?

— Хто такі Боґ і Шаркі? — поцікавився Боббі.

— Бармени. Не подобається мені все це. — Він устав зі стільця, підійшов до дверей і обережно відхилив краєчок завіси. — А що тут, бляха, роблять ці гівнюки? Каунте, схоже, це до тебе. Ану глянь...

Боббі підвівся, сповнений поганих передчуттів — розказувати Джекі чи Джеммерові, що він показався Леонові, не хотілось, бо не хотілося виглядати вілсоном, — і підійшов до власника клубу.

— Давай, визирни. Тільки непомітно. Я шкірою відчуваю, як вони намагаються вдати, що за нами не стежать.

Боббі відсунув завісу не більш як на сантиметр і визирнув назовні. Натовп покупців майже цілковито замінили вбрані у клепану шкіру готичні хлопці з чорними ірокезами й — о диво — біляві казуали в новомодних джинсах із Сіндзюку й білих мокасинах із золотими пряжками.

— Не знаю, що з ними, — підняв Боббі очі на Джеммера, — але казуали й готичні не повинні тусувати разом. Вони ж природжені вороги, в них це у ДНК... — Він глянув знову. — Боже, та їх же там сотні.

Джеммер запхнув руки глибоко в кишені брюк.

— Знаєш когось із цих хлопців особисто?

— Ну, з кількома готичними я говорив, але сумніваюся, що впізнаю, з ким. Казуали просто давлять усіх, хто не казуал. Такі вони вже є. Але підрізали мене лобники, а ті нібито заодно з готичними, тому хто зна.

— Бачу, тобі не дуже хочеться виходити й питати когось із них, що їм тут усім треба, правда? — зітхнув Джеммер.

— Ні, — зізнався Боббі. — Не дуже.

— Гм-м. — Джеммер оцінювально глянув на Боббі, і хлопцеві цей погляд зовсім не сподобався.

Щось маленьке й важке впало з високої чорної стелі, гучно вдарилось об один із круглих темних столиків, відскочило, злетіло додолу й покотилось до носків нових черевиків Боббі. Він машинально нагнувся й підібрав. Старий болт зі шліцованою головкою. Різьба іржава, на головці — патьоки матової чорної латексової фарби. Поки на стіл падав другий такий самий, Боббі помітив, як незворушний Джеммер блискавично присів за бар, де стояв універсальний кредитний термінал. Звідти відразу долинув звук відривання липкої стрічки, й Боббі здогадався, що власник клубу дістав уже бачений сьогодні маленький автомат. Роззирнувся, але Джекі ніде не було.

По жаростійкому пластику стільниці вдарив третій.

Розгублений Боббі на мить завагався, але потім таки взяв із Джекі приклад і зник з очей, рухаючись якомога тихіше. Заліз за одну з дерев'яних панелей і вже звідти спостерігав, як упав четвертий болт, здійнявши хмару дрібного чорного пилу. Згори щось заскреготіло, й квадратна сталева решітка на стелі раптом зникла в отворі якогось тунелю. Він різко зиркнув на бар і саме побачив пузатий компенсатор віддачі на стволі Джеммерового кулемета, що смикнувся вгору.

Крізь дірку просунулись худі коричневі ноги й запилюжений поділ сірої шкірянки.

— Чекайте, — озвався Боббі, — це ж Бовуар!

— Звісно, Бовуар, — донісся з отвору гучний голос, глухо відлунюючи в тунелі. — Приберіть цей чортів стіл.

Боббі виліз з-за панелі й відсунув столик зі стільцями вбік.

— Лови, — сказав Бовуар, зняв лямку чималенького оливкового рюкзака й кинув його додолу. Вантаж ледь не збив Боббі з ніг. — А зараз відійди... — Він вибрався з дірки, повис на обох руках і стрибнув униз.

— А де моя сигналізація? — спитав Джеммер, устаючи з-за бару з маленьким кулеметом у руках.

— Ось. — Бовуар кинув на килим блякло-сірий шматок фенопласту, обплутаний тонким чорним дротом. — Інакше я привів би за собою звичну компанію допитливих гівнюків. Хтось їм точно дав план приміщень, але цієї дірки на ньому не було.

— А як ти заліз на дах? — поцікавилась Джекі, вийшовши з-за панелі.

— Я не залазив, — відповів Бовуар, знову надягаючи на ніс товсту пластмасову оправу окулярів. — Кинув мономолекулярну нитку з сусіднього будинку й проїхався на керамічному карабіні... — Його короткий бобрик на голові був притрушений пилом із димаря. — Ти вже в курсі, — похмуро зиркнув він на Джекі.

— Так. Леґба і Папа Уґу в матриці. Я вмикалася з Боббі на Джеммеровій деці...

— Вони рвонули Ахмеда на джерсійській автостраді. Ймовірно, тією самою установкою, що й матір Боббі...

— Хто вони?

— Досі не певен, — відповів Бовуар, присівши навпочіпки біля рюкзака й швидко відстібаючи пластикові замки, — але дещо починає прояснюватися... Коли я почув про смерть Лукаса, я саме шукав лобників, які стирили в Боббі його деку. Найпевніше, все це сталося випадково, в порядку речей, але думка про те, що десь валандається пара лобників із нашим криголамом... Потенційно, звісно, їх можна було вирахувати, бо вони теж інколи хотдожники й роблять справи з Двома-На-День. От ми з ним і прочісували територію, шукаючи зачіпок. Усе це було, як виявилось, гівна варте, але коли ми тусили з цим пиловиком, Аліксом, другим помічником боса чи щось таке, йому подзвонив візаві з того боку, котрого Дві-На-День визначив як баррітаунського готичного на ім'я Реймонд.

Говорячи, він розбирав нутрощі рюкзака. Викладав зброю, інструмент, набої, мотки дроту.

— Реймондові страх як кортіло поговорити, та Алікс при нас ні про які справи заводити не хотів. Вибачте, джентльмени, офіційні переговори командирів, каже цей мішок гівна, тож бувайте. Ми перепрошуємо, киваємо, розкланюємось і зникаємо за рогом. А там беремо модульний апарат Двох-На-День, видзвонюємо своїх агломератських ковбоїв і оперативно вішаємо їх на Аліксів телефон. Бони входять у розмову Алікса й Реймонда, мов дріт у сир.

Бовуар дістав із рюкзака обріз дванадцятого калібру, не довший за своє передпліччя, і вставив туди дебелий круглий магазин із розкладки на килимі.

— Бачили колись таку хрінь? Південноафриканська, довоєнна...

У його тоні й виразі обличчя Боббі раптом помітив приховану лють.

— Здається, до Реймонда підкотив чувак із мішком грошей і захотів найняти зразу всіх готичних, до останнього, щоб ті поїхали в Агломерати й провернули там один номер — справжню групову сцену. Чуваку хочеться масовості, тому він наймає ще й казуалів. І тут гівно полетіло на вентилятор, бо Алікс типу консерватор. Хороший казуал для нього — мертвий казуал, і не просто мертвий, а ще й добряче закатований. Та ну тебе в сраку, каже Реймонд, дипломат від Бога. На кону великі гроші й корпоративний бізнес.

Бовуар дістав коробку дебелих червоних пластикових набоїв і став заряджати по одному в магазин.

— А зараз я скажу, можливо, зовсім ліву штуку, але мені останнім часом постійно трапляються піарники з «Маас Біолабс». Десь на їхній території в Аризоні сталося щось дуже стрьомне. Одні кажуть, ядерний вибух, інші — щось іще. А тепер вони заявили, що їхній головний по біософтах загинув унаслідок, як вони кажуть, якогось окремого нещасного випадку. Мітчелл, той, хто й винайшов ці біософти. Станом на сьогодні більш ніхто навіть не вдає, що здатен зробити біочип, тому ми з Лукасом від самого початку вирішили, що той криголам — справа рук маасів. Ну, якщо то взагалі був криголам... Але ми поняття не мали, звідки він у Фіна й звідки його взяли ті, хто йому його приніс. Але якщо скласти два і два, виходить, що «Маас Біолабс» вирішили взяти нас усіх за сраку. І зроблять вони це саме тут, бо саме тут ми в них як у мішку.

— Ну не знаю, — озвався Джеммер. — У нас у цій будівлі багато друзів.

— Було багато друзів. — Бовуар відклав обріз і став заряджати автоматичну гвинтівку «Намбу». — Більшість людей із цього й нижнього поверхів викупили сьогодні вдень. Готівкою. Сумками готівки. Кілька відмовилось, але нам не вистачить.

— Безглуздя якесь, — сказала Джекі, взяла у Джеммера стакан скотчу й залпом вихилила. — Чого їм усім від нас треба?

— Чуєте, — озвався Боббі, — вони ж можуть не знати, що лобники забрали в мене криголам. Може, їм потрібен тільки він.

— Ні, — хитнув головою Бовуар, уставляючи магазин у «Намбу», — вони ж не могли знати, що ти його ніде у матері не заникав, так?

— А може, вони там уже дивилися...

— Тоді звідки їм знати, що Лукас не віз його в Ахмеді? — спитав Джеммер, відступаючи до бару.

— Фін теж думав, що тих ніндзя хтось послав його вбити, — згадав Боббі. — Але казав, нібито в них із собою були штуки, які змусили б його спершу відповісти на їхні запитання...

— Знову мааси, — сказав Бовуар. — Хто б це все не замовляв, перед нами результат угоди казуалів із готичними. Можна було б дізнатися більше, але лобник Алікс задер носа й не схотів говорити з Реймондом. З ненависними казуалами не співпрацює. Як з'ясували наші ковбої, це зовнішнє військо не повинне вас випускати, а таких, як я, — впускати. Не впускати народ зі зброєю й набоями. — Він передав Джекі заряджений «Намбу» і спитав у Боббі: — Стріляти вмієш?

— Умію, — збрехав той.

— Ні, — сказав Джеммер, — у нас і без цього повна срака. Господи...

— І все це наштовхує мене на думку, — озвався Бовуар, — що ми можемо чекати нових гостей. Когось трішечки професійнішого...

— Якщо вони просто не розірвуть Гіпермарт на клоччя разом з усіма цими зомбі... — припустив Джеммер.

— Ні, — озвався Боббі, — якби хотіли розірвати, вже б розірвали.

Усі очі дивились тепер на нього.

— Малий правду каже, — мовила Джекі.

Ще через півгодини Джеммер понуро зиркав на Бовуара:

— Сам командуй. Безтолковішого плану я вже давно не чув.

— Так, Бовуаре, — втрутився Боббі, — а чого б нам просто всім не вшитися в цю дірку, прокрастись на дах і перебратись у сусідній будинок? По вашій нитці.

— Казуалів на даху як мух на гівні, — сказав Бовуар. — Комусь навіть могло вистачити клепок, аби знайти люк, яким я сюди спустився. Я лишив дорогою парочку невеликих осколкових мін. — Він сумно посміхнувся. — Крім того, сусідній будинок вищий. Мені довелося залізти на його дах і спустити нитку сюди. Підніматись по ній не вийде, пальці зриватимуться.

— А як же жми, чорт забирай, мали вшиватися?

— Перестань, малий, — тихо сказала Джекі. — Бовуар зробив усе, що мусив. Тепер він із нами, й у нас є зброя.

— Боббі, — попросив Бовуар, — прожени нам іще раз план, аби ми точно все зрозуміли.

Боббі раптом стало неприємно, бо здалося, ніби Бовуар хоче переконатися, що це він правильно все зрозумів, але хлопець сперся на шинквас і таки почав:

— Кожен бере собі зброю, і всі ждуть, так? А ми з Джеммером беремо його деку й прочісуємо матрицю — може, хоч трохи доженемо, що відбувається.

— Думаю, я можу вийти й сам, — озвався Джеммер.

— Блін! — Боббі вистрибнув з-за бару. — Бовуар сам сказав! Я хочу піти, я хочу в матрицю! Як я взагалі чогось навчуся!

— Не зважай, Боббі, — сказала Джекі. — Продовжуй.

— Ну добре, — кисло повів далі хлопець, — отож рано чи пізно по нас прийдуть ті, хто найняв готичних і казуалів, які нас тут тримають. Коли це станеться, ми їх захопимо. Хоча б одного — живим. Самі будемо тікати. Готичні з казуалами не чекатимуть такої стрілянини, тому ми просто вибігаємо на вулицю і рвемо до Проектів.

— Думаю, десь так воно й буде, — сказав Джеммер, підходячи килимом до замкнених дверей за завісою. — Якщо підсумувати... — Він приклав пальця до пластини закодованого замка й прочинив двері: — Агов, ти! Ні, не ти! Ти, в капелюсі! Тягни свою сраку сюди, треба поговорити!

Червоний промінь завтовшки з олівець пробив двері, завісу та два Джеммерові пальці й блиснув на барі. З вибухлої пляшки піднялась ефірна пара. Джеммер хряснув дверима, витріщився на розстріляну руку й важко осів на килим. Клуб повільно заповнився хвойним запахом закипілого джину. Бовуар узяв із шинквасу сріблястий балон і поливав тліючу завісу газованкою, допоки скінчився картридж із вуглекислим газом і вода перестала бити струменем.

— Підфартило тобі, Боббі, — сказав, кидаючи балон за себе. — Брат Джеммер уже не сяде ні за яку деку...

Схилена Джекі сопіла над Джеммеровою рукою. Боббі мигцем побачив припалену шкіру й швидко відвернувся.