Вільям Ґібсон. Занулення

16. Леґба

— Агов, гівнюче! — Рія добряче штурхонула його під ребра. — Підіймай сраку.

Він устав, борючись із в'язаною ковдрою, з розмитими тінями невідомих ворогів. З убивцями своєї матері. Він був у кімнаті, якої не знав, у кімнаті, що могла бути де завгодно. Позолочені пластикові рами численних дзеркал. Багряні ворсяні шпалери. Готичні прикрашали так свої кімнати, коли було за що, а їхні батьки робили в такому стилі цілі кондо. Рія кинула на мнемолон купу одягу й сховала руки в кишенях чорної шкірянки.

Рожево-чорна картата ковдра кошлатилась у нього на поясі. Він опустив очі й побачив сегментоване тіло сколопендри, втоплене у свіжий рожевий рубець завширшки з палець. Бовуар казав, що ця штука прискорює загоєння. Боббі обережно помацав нову яскраву шкіру. Поболює, але жити можна. Глянув на Рію.

— Осюди свою підійміть, — відповів, показавши середнього пальця.

Вони якусь мить перезиралися над піднятим пальцем, а тоді Рія засміялась:

— Ну добре, твоя взяла. Відчеплюся. Але пошарся отам і вдягнися. Знайди собі щось. Скоро по тебе прийде Лукас, а він не любить, коли його змушують чекати.

— Не любить? А мені таким спокійним здався.

Боббі почав ритися в купі одягу, відкидаючи то чорну сорочку з вибляклими від прасування золотавими турецькими огірками, то червону атласну одежину з білою бахромою зі штучної шкіри на рукавах, то якесь чорне трико з прозорими вставками...

— Чуєте, де ви цього всього набрали? Я такого гівна не носитиму.

— Братик молодший дав, — відповіла Рія. — Залишки з минулого сезону. Натягнув би ти щось уже на свою білу сраку, доки Лукас спуститься, чи що. Ану дай сюди! — вихопила трико, наче він збирався його поцупити. — Це моє.

Боббі натягнув чорно-золотаву сорочку й почав застібати рельєфні кнопки з чорних штучних перлів. Знайшов якісь чорні джинси, але ті виявилися мішкуватими, з хитромудрими складками й без кишень.

— Штанів більше ніяких нема?

— Господи. Бачила я, що з тебе Пай позрізав, малий. На ікону стилю не тягнеш. Вдягнися вже, заради бога, та й усе. Я не хочу проблем з Лукасом. З тобою він, може, й добрий, хоч до рани прикладай, але це тільки тому, що в тебе є те, чого йому хочеться до всирачки. В мене нічого такого нема, тому за мене йому душа не болітиме.

Він непевно стояв біля ліжка й намагався застебнути чорні джинси.

— Ширінки нема, — сказав і глянув на Рію.

— Ґудзики пошукай. Це ж стильно, шариш?

Боббі таки знайшов хитромудрі ґудзики, замислившись, як у такому швидко посцяти, коли припече. За ліжком помітив чорні нейлонові в'єтнамки й узувся.

— А Джекі? — спитав, підходячи туди, де можна було глянути на себе в обрамлене золотом дзеркало. — За неї в Лукаса душа болітиме?

У дзеркалі помітив, як обличчям Рії промайнула тінь.

— Тобто?

— Бовуар казав, що вона ніби як коняка.

— Ану цить, — похапливо і стишено мовила вона. — Хай собі що хоче говорить, це його діло, а не твоє, ясно? Якби ти знав, скільки на світі всякої погані, захотів би, аби тобі таки роздерли сраку там, на вулиці.

Із дзеркала на Боббі глянули її очі — темні, затінені широкими крисами м'якого фетрового капелюха. Зіниці трохи звузились, і довкола них з'явився білий обідок.

— Ясно, — відповів Боббі, помовчавши. — Дякую.

Він пововтузився з коміром сорочки: то підіймав його, то опускав, перевіряючи, як зручніше.

— Знаєш, — Рія схилила голову набік, — а ти не такий уже й стрьомний, коли вдягнений. Тільки очі досі як дві висцяні дірки в кучугурі...

— Лукасе, — озвався Боббі вже в ліфті, — а ви не знаєте, хто мою матір кокнув?

Він не думав про це питати — слова вирвалися з рота самі, мов бульбашки метану з трясовини.

Лукас приязно глянув йому в очі. Обличчя видовжене й чорне, добре скроєний костюм, так само чорний, — ніби щойно випрасуваний. У руці — масивний ціпок із блискучого полірованого дерева з чорно-червоними завитками, прикрашений великим блискучим латунним набалдашником. Від набалдашника вниз збігали доріжки металу, гладко вмонтовані в дерев'яну основу.

— Ні, не знаємо. — Широкі губи склалися в тонку й дуже серйозну лінію. — Але дуже хотіли б дізнатися...

Боббі ніяково посовався. У ліфті він започувався невпевнено. Місця тут було як у мікроавтобусі, людей небагато, але білий лише він. На відміну від білих, зауважив хлопець, тороплено бігаючи очима зі стінки на стінку, чорні в цьому флуоресцентному світлі не виглядали напівмертвими.

Поки їхали вниз, ліфт тричі спинявся на поверхах і стояв там — раз навіть цілих п'ятнадцять хвилин. Після першої зупинки Боббі питально глянув на Лукаса, й той пояснив:

— Щось у шахті.

— Що?

— Інший ліфт.

Ліфтові шахти проходили осердям аркокомплексу, переплітаючись із водогоном, каналізацією, товстелезними кабелями та ізольованими трубами, які, вирішив Боббі, належали до описаної Бовуаром геотермальної системи. Щоразу, коли відчинялися двері, всі канали й труби були на виду, ніби тутешні будівельники хотіли бачити, як усе працює й куди що тече. І все довкола, всі видимі поверхні вкривало плетиво графіті — таке густе й багатошарове, що було майже неможливо виокремити бодай якийсь текст чи символ.

— Ти ще тут нагорі досі не бував, Боббі? — спитав Лукас, коли стулки знову брязнули, зачиняючись, і кабіна поїхала вниз. Боббі похитав головою. — Погано, погано. Звісно, це можна пояснити, але все одно соромно. Дві-На-День казав, тебе важко було втримати в Баррітауні, правда?

— Так і є, — погодився Боббі.

— Гадаю, тебе можна зрозуміти. Хлопець ти жвавий, з фантазією. Чи ні? — Лукас сперся рожевою долонею на блискучий металевий набалдашник і пильно зазирнув Боббі в очі.

— Думаю, так. Та я просто терпіти його не можу, той Баррітаун. Куди не глянь, нічого ніде не робиться, шарите? Ну тобто щось, звісно, десь робиться, але все, блін, одне й те саме, одне й те саме, наче, бляха, в записі, й кожне літо як останнє...

Він затих, не знаючи, що Лукас тепер про нього подумає.

— Так, — відповів той. — Я знаю, про що ти. Можливо, в Баррітауні це помітніше, ніж деінде, але те саме можна відчути і в Нью-Йорку чи Токіо.

Та не може бути, подумав Боббі, але однаково кивнув, не забуваючи про Ріїне попередження. Лукас виглядав не страшнішим від Бовуара, але його огрядне тіло саме по собі вже слугувало пересторогою. До всього, Боббі якраз обмірковував нову теорію поведінки: він іще не довів її до кінця, але там точно був пункт про те, що справді небезпечним людям не треба цього демонструвати, а їхня здатність приховати свою небезпечність робила їх іще загрозливішими. Це цілковито суперечило місцевим законам Великого майданчика, де ті, кому бракувало дворового авторитету, зі шкіри пнулись, аби продемонструвати свій хромовано-шпичастий норов. Може, їм це й помагало — бодай у дворі. Але де двір, а де Лукас.

— Бачу, ти сумніваєшся, — сказав Лукас. — Гадаю, скоро тобі випаде нагода переконатись, але не просто зараз. Життя, яким ти поки живеш, подарує тобі ще багато нового й цікавого.

Двері ліфта з гуркотом розсунулись, і Лукас вийшов, штовхаючи Боббі поперед себе, наче малу дитину. Вони ступили в неозоре фоє з черепичним дахом і попрямували вперед, повз кіоски, ятки й ковдри з розкладеним на них крамом, біля яких навпочіпки сиділи торговці.

— Але ґав не ловимо, — попередив Лукас, легенько підштовхнувши хлопця широкою рукою, коли той спинився перед розкладкою різномастих програм. — Тебе чекають Агломерати, юначе, й прибудеш ти туди так, як личить графові.

— Це ж як?

— Лімузином.

Машина в Лукаса була дивовижною й довжелезною, чорною з позолотою, з відполірованими до дзеркального блиску мідними ручками та цілим набором химерних примочок, про призначення яких Боббі встиг тільки замислитися. Щойно він припустив, що розгледів тарілку супутникової антени (більше схожу, правда, на одне з ацтекських календарних кружал), як опинився всередині. Широкі двері, які відпустив за ним Лукас, автоматично й майже безшумно зачинились. Шибки були так темно тоновані, що здавалося, ніби зовні раптом настала ніч — клопітна ніч, крізь яку метушливо бігли у своїх полуденних справах жителі Проектів. Внутрішній простір лімузина, без перегородок, був укритий яскравими килимами й бежевими шкіряними подушками, але конкретних місць для сидіння бракувало. Керма попереду не було, а замість панелі приладів Боббі побачив гладку шкіру без будь-яких важелів чи кнопок.

— А як нею керувати? — спитав у Лукаса, котрий саме послаблював вузол чорної краватки.

— Знайди собі місце й сядь. Керувати нею просто. Ахмеде, доправ наші сраки в південно-східну частину Нью-Йорка.

Лімузин повільно від'їхав від краю тротуару, й Боббі впав коліньми на м'яку купу килимів.

— Обід буде подано через півгодини, сер, якщо вам не захочеться чогось раніше, — промовив м'який мелодійний голос невідомо звідки.

— У Дамаску справді знають своє діло, — засміявся Лукас.

— Де?

— У Дамаску, — повторив Лукас, розстебнув піджак і знову відкинувся на купу бежевих подушок. — Це «Роллс-Ройс». Старий. Поки в арабів були гроші, вони робили хороші машини.

— Лукасе, — заворушив Боббі язиком, дожовуючи шматок холодної смаженої курки, — а як це ми півтори години будемо їхати до Нью-Йорка? Наче й не повземо...

— Отак... — відповів Лукас і ще раз ковтнув холодного білого вина, — отак і будемо. Ахмед оснащений усіма заводськими додатками включно з висококласною антиспостережною системою. У дорозі він забезпечує нам дуже високий ступінь захисту, який у Нью-Йорку я собі зазвичай не оплачую. Ахмеде, чи не було в тебе відчуття, що хтось за нами їде чи нас підслуховує?

— Ні, сер, — пролунав уже знайомий голос. — Вісім хвилин тому нашу ідентифікаційну панель просканував тактичний гелікоптер із номером ем-ейч дефіс три дефіс вісімсот сорок вісім, пілотований капралом Роберто...

— Добре-добре, — зупинив його Лукас. — Дякую. Бачиш? Ахмедові про цих тактиків відомо більше, ніж їм про нас. — Він витер руки цупкою білою лляною серветкою й дістав із кишені піджака золоту зубочистку.

— Лукасе, — озвався Боббі, поки той ретельно чистив проміжки між великими пласкими зубами, — а що як я, скажімо, попрошу відвезти мене на Таймс-сквер і там випустити?

— А, — відповів Лукас, опускаючи зубочистку, — найславетніша ділянка міської землі. А що таке, Боббі? Треба дістати наркотиків?

— Та ні, просто цікаво...

— Що цікаво? Ти хочеш на Таймс-сквер?

— Ні, це просто перше, що спало на думку. Я хотів спитати — ви б узагалі мене відпустили?

— Чесно кажучи, — відповів Лукас, — не відпустив би. Але не думай, що ти тут як у тюрмі. Почувайся гостем. Дуже дорогим гостем.

— А. Добре, — осміхнувся Боббі. — Затримання з метою захисту, це так називається.

— Саме так, — кивнув Лукас, знову беручись за золоту зубочистку. — Поки ми тут, у безпеці й під захистом дорогого Ахмеда, матимемо час поговорити. Гадаю, брат Бовуар уже трохи тобі про нас розказав. Що ти думаєш про почуте від нього, Боббі?

— Воно все дуже цікаво, але не певен, що все розумію.

— Чого ти не розумієш?

— Оцієї хріні про вуду...

Лукас звів брови.

— Я думаю так — на що вестись, тобто у що вірити, — діло ваше, так? Алетут Бовуар розказує по-вуличному, по-технарськи тобто, про штуки, яких я ніколи не чув, а тут уже заводить волинку про мамбів, привидів, змій і... і...

— І?

— І коней, — здавлено каркнув Боббі.

— Боббі, ти знаєш, що таке метафора?

— Якась деталь? Типу конденсатора?

— Ні. Облишмо метафори. Коли ми з Бовуаром розказуємо тобі про лоа та їхніх коней, як ми називаємо тих небагатьох, яких сідлають лоа, уяви собі, що ми говоримо водночас двома мовами. Одну ти вже розумієш — ту, яку називаєш вуличною. Може, ми говоримо нею не так, як ти, але це саме вона. Те, що ти звеш криголамом, ми кличемо Уґу Фере, скажімо, так? Але тими-таки словами говоримо й про інші речі, яких ти не розумієш. Та тобі й не треба. — Лукас відклав зубочистку.

Боббі глибоко вдихнув і нарешті наважився:

— Бовуар казав, що Джекі — типу як кінь для змія на ім'я Данбала. Поясніть це мені по-вуличному.

— Зараз. Уяви собі, Боббі, що Джекі — це дека. Гарненька кібер-просторова дека зі спокусливими ніжками. — Лукас широко усміхнувся, і Боббі зашарівся. — Уяви собі, що Данбала, якого дехто називає змієм, — це програма. Скажімо, криголам. Данбала вмикається в деку Джекі, Джекі ламає кригу. От і все.

— Ну добре, — відповів Боббі, ніби розібравшись. — А що ж таке матриця? Якщо Джекі — дека, а Данбала — програма, що ж тоді таке матриця?

— Увесь світ, — сказав Лукас.

— Звідси краще пішки. — «Роллс-Ройс» тихо і плавно спинився, і Лукас устав, застібаючи піджак. — Ахмед привертає надто багато уваги.

Він узяв ціпок, двері м'яко клацнули й відчинилися.

Боббі вибрався слідом, і його ніс безпомильно впізнав дух Агломератів — запашну суміш важких підземних вихлопів, давньої сажі й канцерогенного свіжого пластику, обрамлену вуглецевим слідом заборонених органічних палив. Високо над головою, у відбитому сяйві дугових ламп, один із незавершених Фулерових куполів затуляв дві третини лососево-рожевого вечірнього неба, і його нерівні краї нагадували пошматовані сірі стільники. У різних районах Агломератів це плетиво куполів часом сприяло появі власного мікроклімату: в кількох районах із сірих від сажі геодезиків постійно мрячило конденсатом, а там, де купол був високим, мерехтіли статичні розряди — особливий міський різновид блискавок. У лице Боббі, який ішов за Бовуаром по вулиці, дмухав теплий, але шерхлий і різкий вітер — мабуть, побічний ефект перепадів тиску в довгій місцевій підземці.

— Не забудь, що я тобі казав, — озирнувся Лукас, примруживши очі. — Цей чоловік значно глибший, ніж здається. Навіть якби він не був глибшим, його все одно варто поважати. Якщо справді хочеш бути ковбоєм, зараз зустрінеш одного з корифеїв.

— Ага, добре. — Боббі сіпнувся, ухиляючись від сіруватої газетної смуги, яка саме норовила закрутитись довкола ноги. — Так це в нього ви з Бовуаром купили...

— Ха! Ні! Що я тобі казав? Не кажи на вулиці того, що не готовий побачити в газеті...

Боббі скривився й кивнув. От срань. Знову лажа. Іде з крутим оператором, розпитує про всякі кльові штуки, а поводиться, наче вілсон. Оператор. Ось як треба називати Лукаса з Бовуаром, а це їхнє вуду — просто гра, в яку вони втягують інших людей. У машині Лукас завів якусь довгу мутну тему про Леґбу, лоа комунікацій, як він казав, «володаря доріг і каналів», і про те, що чувак, із яким має стрітися Боббі, типу як улюбленець того Леґби. Коли Боббі спитав, чи цей чувак — іще один унґан, Лукас похитав головою й відповів, що той, до кого вони їдуть, простував поруч із Леґбою все життя, так близько, що навіть не підозрював про присутність лоа, злився з ним, і Леґба став його тінню. І от саме цей чувак, казав Лукас, продав їм програму, яку Дві-На-День позичив Боббі...

Лукас завернув за ріг і зупинився. Боббі принишк поруч. Вони стояли перед почорнілим піщаниковим особняком, вікна в якому кількадесят років тому позабивали листами рифленої сталі. Частину першого поверху колись займала крамниця з нині закіптюженими вітринами. До дверей між глухими вікнами було прибито лист тієї самої сталі, що й на вікнах горішніх поверхів. Боббі здалося, він роздивився в лівому вікні якусь вивіску, стару неонову табличку, що криво висіла у мороці. Лукас мовчки стояв обличчям до дверей. Обличчя безвиразне, кінчик ціпка обережно впирається в тротуар, великі долоні складені на металевому набалдашнику.

— Перше, що тобі слід запам'ятати, — сказав він тоном, яким цитують прислів'я, — завжди треба трохи почекати...

Боббі почув, як за дверима щось шарудить, а потім бряжчить ланцюгами.

— Дивовижно, — зауважив Лукас, — схоже, тут готувалися до прийому гостей.

Двері на добре змащених завісах відхилились сантиметрів на десять і ніби у щось вперлися. Зі щілини на них уважно подивилося око, мовби зависле в пилюці й мороці. Боббі спершу здалося, що там причаївся якийсь великий звір: райдужка дивного буро-жовтавого кольору, білки в павутині червоних вен, відвисла нижня повіка аж багряна.

— Вудуїст, — сказав той, кому належало око, — вудуїст із якимось гівнюком. Господи...

Щось моторошно забулькотіло, наче з потайних глибин підіймалося віковічне мокротиння, й чоловік сплюнув.

— Ну заходь, Лукасе. — Знову скрипнуло, і двері прочинились у темряву. — Я зайнята людина... — Останні слова пролунали зовсім зблизька, ніби володар ока задкував від смужки світла, що проникало з відчинених дверей.

Лукас ступив усередину, Боббі за ним. Десь за спиною повільно зачинилися двері. Від раптового мороку волосся на руках стало дибки. Густа темрява ніби була жива й усе відчувала.

Спалахнув сірник, засичала й заплювалась якась лампа, де в сітці саме зайнявся газ. Боббі німо витріщався на лице за нею. Краще б поверхня, куди було встромлене криваво-жовте око зі своїм сусідом, виявилася маскою.

— Наважуся припустити, що ти нас не чекав, Фіне? — спитав Лукас.

— Та яке там, — мовило лице, оголивши великі пласкі жовті зуби. — Я саме виходив пошукати якоїсь їжі. — Боббі здалося, що ця істота може їсти трухлявий килим чи ретельно під'їдати буру кашу з розбухлих вологих книжок, які підіймались до плечей обабіч тунелю, де стояли всі троє. — Що це за серун, Лукасе?

— Знаєш, Фіне, в нас із Бовуаром тут певні труднощі через те, що ми в тебе чесно придбали. — Лукас простягнув свій ціпок і обережно тицьнув ним у небезпечно навислу купу посклеюваних брошур.

— Та що ти кажеш! — Фін склав сірі губи курячою гузкою, вдаючи стурбованість. — Працюєш із першими версіями — то будь, нахрін, обережним, Лукасе. Ламаєш — платиш.

Лукас опустив ціпок. Металевий вершечок блиснув у світлі ліхтаря.

— Отже, — продовжив Фін, — у вас проблеми. Цікаво, Лукасе, дуже, бляха, цікаво. — На його посірілих щоках виднілися глибокі скісні тріщини зморшок. — У мене тут у самого якраз проблеми. Аж три. Вранці ще не було, а зараз уже є — так воно, мабуть, усе часом виходить. — Він поставив лампу, що досі сичала, на стару сталеву картотеку й вивудив із кишені того, що колись могло бути твідовим піджаком, скривлену сигарету без фільтру. — Мої три проблеми нагорі. Може, захочеш глянути...

Він тернув сірником по основі лампи й підкурив. У повітрі зразу засмерділо чорним кубинським тютюном.

— Знаєш, — сказав Фін, переступаючи перше тіло, — я тут не перший день живу. Всі мене знають. Знають, де мене знайти. Купуєш у Фіна — купуєш перевірене. І я завжди даю гарантію на товар...

Боббі витріщався на обличчя одного з мертвих, розглядав бляклі очі. Щось не те з формою тулуба, з позою, в якій він лежав у своїй чорній одежі. Японське безвиразне обличчя, мертві очі.

— І за весь цей час, — продовжив Фін, — знаєш, скільком забракло клепки настільки, щоб вони спробували мене тут дістати? Жодному. До сьогоднішнього ранку — жодному, а сьогодні, чорт забирай, цілим трьом. Ну... — сердито зиркнув він на Боббі, — якщо, звісно, не рахувати цього стрьомного гівнюка, але... — Він знизав плечима.

— Якось він косо лежить, — озвався Боббі, досі витріщаючись на перший труп.

— Бо в нього всередині собаче їдло, — злісно покосився Фін. — Усе перемелене.

— Фін збирає екзотичну зброю, — пояснив Лукас, колупнувши зап'ясток другого тіла кінчиком ціпка. — Ти на імпланти їх перевіряв, Фіне?

— Ага. Додали мені геморою. Всіх мусив униз носити. Нічого неочікуваного. Просто група найманців. — Він гучно зацмокав язиком. — Нащо комусь посилати до мене групу найманців?

— Може, ти комусь продав дуже дорогий, але неякісний продукт? — припустив Лукас.

— Сподіваюся, ти не хочеш сказати, що їх послав ти сам, — незворушно відказав Фін. — Якщо, звісно, тобі не кортить, аби я повторив цей фокус із собачим фаршем.

— Хіба я казав, що ти нам продав щось неробоче?

— Ти сказав «певні труднощі». А що ви ще, хлопці, в мене нещодавно брали?

— Перепрошую, Фіне, та це не наші. Ти й сам знаєш.

— Та наче знаю. То що ж тебе, нахрін, сюди привело, Лукасе? Ти ж у курсі, що на ту куплену штуку не поширюються звичні гарантії...

— Знаєш, — сказав він, дослухавши історію про невдалий кібер-просторовий набіг Боббі, — там справді коїться якесь мутне гівно. Колись такого не було. — Похитав головою й глянув на Лукаса. — Ви ж у курсі, правда?

Вони розсілися довкола квадратного білого столу в білій кімнаті на першому поверсі, за заваленою мотлохом вітриною. На підлозі була подряпана лікарняна плитка, шорстка, щоби не ковзати, на стінах — шматки брудно-білого пластику, за якими ховалася густа мережа протипрослуховувального обладнання. Порівняно з вітриною біла кімната здавалася хірургічно стерильною. Довкола столу, мов абстрактні скульптури, були розставлені металеві триноги із сенсорами й сканувальною апаратурою.

— У курсі чого? — спитав Боббі. З кожним новим переказуванням своєї історії він усе менше почувався вілсоном. Важливим. Тепер він почувався важливим.

— Та не ти, засранцю, — втомлено сказав Фін. — Він. Великий жрець вуду. Він знає. Знає, що все змінилося. Досить недавно. Я в цьому ділі одвіку. Дуже здавна. До війни, до появи матриці — чи принаймні до того, як люди про неї дізналися. — Тепер він дивився на Боббі. — У мене навіть черевики старіші від тебе є, то чого ж я, бляха, від тебе чекаю? Ковбої існують, відколи існують комп'ютери. Вони й сконструювали перші комп'ютери, щоб ламати німецьку кригу. Так? Зламники коду. Можна сказати, що крига теж була до комп'ютерів, залежить, як на це дивитися.

Він підкурив п'ятнадцяту сигарету за вечір, і в білій кімнаті заклубочився дим.

— А от Лукас — той знає, так. Останні сім-вісім років серед консольних ковбоїв коїться багато цікавого. Нові жокеї торгують різними штуками, правда ж, Лукасе? Я-то вже точно в курсі, що їм треба: й апаратура, й програми, і швидкість, більша, ніжу змій на кризі, але в кожного, в кожного, хто в цьому шарить, є спільники, хіба не так, Лукасе?

Лукасове лице спохмурніло й посерйознішало. Він дістав із кишені знайому золоту зубочистку й узявся працювати над кутнім зубом.

— Престоли й володіння, — загадково прорік Фін. — Атож, там багато чого є. Привиди, голоси. А чом би й ні? В океанах є русалки та інше гівно, а в нас тут кремнієве море, правда ж?

— Аякже. Кіберпростір — просто узгоджена галюцинація, але кожен, хто туди вмикається, блін, знає, що це цілий всесвіт. І щороку в ньому поволі більшає народу, здається...

— Наш світ, — відповів Лукас, — завжди так працював.

— Ага, — сказав Фін. — І тому ви, хлопці, можете туди вийти, розповісти, що ці штуки, з якими ви тепер домовляєтеся, ваші старі давні боги...

— Божественні вершники...

— Авжеж. Може, ви в це й вірите. Але я досить старий, щоби пам'ятати часи, коли все було інакше. Якби ти десять років тому зайшов у «Джентльмена-невдаху» і спробував розказати комусь із зоряних жокеїв, що говорив із привидами в матриці, вони сказали б, що ти навіжений.

— Вілсон, — Боббі втрутився, почувшись забутим і вже не таким важливим, як раніше.

— Хто?

Фін перевів на нього погляд.

— Вілсон. Той, хто облажався. Це хотдожницьке слово, мабуть...

Ну от, знову. Срака.

Фін дуже дивно на нього глянув.

— Боже. Оце так ви зараз кажете? Господи, а я ж його знав...

— Кого?

— Бодайна Вілсона. Першого на моїй пам'яті хлопця, чиє прізвище стало загальною назвою.

— Він був тупий? — спитав Боббі, негайно про це пошкодувавши.

— Тупий? Господи, ні, він був розумний як чорт. — Фін загасив сигарету в пощербленій керамічній попільничці «Кампарі». — От тільки не щастило йому по-чорному. Раз працював із Діксі Рівним. — Налиті кров'ю жовті очі взялися мрійливою поволокою.

— Фіне, — спитав Лукас, — а де ти взяв той криголам, що нам продав?

Фін мовчки пильно глянув йому в очі.

— Я сорок років у бізнесі, Лукасе. Знаєш, скільки разів я чув це запитання? Знаєш, польки разів я був би мертвий, якби на нього відповідав?

— Я тебе зрозумів, — кивнув Лукас. — От що я тобі скажу. — Він наставив зубочистку на Фіна, ніби іграшковий кинджал. — Ти готовий сидіти з нами й лити гівно у вуха тільки тому, що гадаєш, ніби ті три жмури, що лежать нагорі, якось пов'язані з криголамом, котрий ти нам продав. А коли Боббі згадав, що кондо його матері підірвали, ти насторожився й почав мотати на вус, ага?

— Може й так, — вишкірився Фін.

— Ти в чиємусь чорному списку, Фіне. Ті три мертві ніндзя нагорі обійдуться комусь у кругленьку суму. Якщо вони не повернуться, цей хтось діятиме ще оперативніше.

Жовті очі з червоною облямівкою моргнули:

— Вони були повністю споряджені, готові до нападу, але в одного знайшлося ще дещо. Знаряддя для випитування. — Поплямовані нікотином пальці Фіна, на колір майже як тарганячі крила, почали повільно м'яти коротку нижню губу. — Я взяв його у Віґана Ладґейта. У Віґа.

— Уперше чую, — сказав Лукас.

— Навіжений малий хрін, — відповів Фін. — Колись був ковбоєм.

— А історія там була така... — почав Фін, і Боббі зразу нашорошив вуха, бо той розказував іще цікавіші штуки, ніж Бовуар із Лукасом.

Віґан Ладґейт уже п'ять років мав славу крутого жокея, а для кіберковбоя це дуже пристойний строк. Через п'ять років круті жокеї або багатіють, або в них вигорає мозок, або вони спонсорують загін юних зламників баз і нічим, окрім організаційних моментів, не займаються. У розквіті молодості й слави Віґ частенько робив нальоти на пустельні ділянки матриці, що відповідали географічним зонам, які колись називали третім світом.

Кремній не зношується, й мікрочипи були фактично вічним матеріалом. Віґ мотав це собі на вус, але, як усі його ровесники, знав, що застаріти — гірше, ніж зноситися. Мусив рахуватися з цим сумним фактом, як рахуються зі смертю чи податками, й загалом сильніше переживав за те, що його апаратура вийде з моди, ніж за смерть (у свої двадцять два) чи податки (замість здавати звіти, він щорічно платив сінгапурській пральні за відмивання своїх грошей приблизно стільки ж, скільки мусив би платити, якби декларував доходи). Віґ дійшов правильного висновку, що весь цей застарілий кремній мав би кудись діватися. Осідав він, як виявилось, у кількох дуже бідних зонах, що страждали через нововиниклі там промислові бази. У країнах, що занепали до межі, на якій поняття нації досі сприймається серйозно. Віґ пробив кілька африканських задвірків і почувався там, ніби акула в басейні з ікрою. Кожним із цих маленьких риб'ячих яєць можна знехтувати, але серед них можна розкинути плавці й рубати — легко, наживно й наварно. Пропрацювавши з африканцями тиждень, Віґ випадково довів до краху режими принаймні трьох країн і спричинив несказанні людські муки. На вихідних, зібравши вершки з кількох мільйонів до смішного крихітних банківських рахунків, він відійшов від справ. За ним уже крокували полчища сарани: іншим теж сподобалася ця африканська тема.

Два роки Віґ сидів на каннському пляжі, вживав лише найдорожчі дизайнерські наркотики й час від часу вмикав крихітний хосаківський телевізор, аби з дивною й чарівно-невинною уважністю пороздивлятися розбухлі трупи африканців. А потім — ніхто достеменно не міг сказати, де, коли й чому, — всі почали помічати, що Віґ з'їхав із котушок. Зокрема, зауважив Фін, Віґ увірував, буцімто чи то Бог живе в кіберпросторі, чи то кіберпростір і є Богом, чи ще щось у цьому дусі. Його теологічні екскурси мали ознаки справжніх зсувів парадигми, істинних актів сліпої віри. Фін був у курсі Віґових тогочасних настроїв: незадовго до навернення у свою нову унікальну віру Віґан Ладґейт повернувся в Агломерати й вирушив у грандіозну, хоча й дещо хаотичну кіберекспедицію. Колишній консольний жокей знав, де шукати все найліпше з того, що Фін називає програмами й апаратами. За часів Віґового багатства Фін постачав йому й те, і інше. Як пояснював сам Віґ, його містична дослідницька практика передбачала проектування власної свідомості на темні неструктуровані ділянки матриці й довге чекання. До його честі, зауважив Фін, Віґ ніколи не стверджував, що зустрічався з Богом, — згадував лише, як кілька разів відчував рух Його еманації крізь ґрати.

Як і слід було чекати, якоїсь миті у Віґа скінчилися гроші. Розірвавши в процесі духовних пошуків кілька ділових контактів іще з доафриканського періоду, він безслідно зник.

— А потім одного дня, — вів далі Фін, — з'явився, бахнутий на всю голову, наче сортирний щур. Блідий миршавий гівнюк тепер начепив на себе все африканське гівно — намиста, кості та інші дармовиси.

Боббі відволікся й подумав, як чоловік із такою зовнішністю може когось називати блідим миршавим гівнюком, але потім завважив, що Лукас усе це слухає серйозний, як смерть, і припустив, що, може, той бере всі ці африканські теми близько до серця. А Фін продовжував:

— У нього було багато добра на продаж. Деки, периферія, програми. Усе кількарічної давнини, але найвищої якості, тому я заплатив йому добрі гроші. Із завушного гнізда в нього стирчав мікрософт. Що там за програма, питаю. Нічого, тиша, відповідає. Уяви собі, малий, сидить на твоєму місці й чеше, ніби там тиша, голос Божий, де він вічно живе в Його білому шумі, чи ще якась подібна хрінь. От, думаю, Віґ і поїхав мізками, сидить і вп'яте перераховує мої гроші. Слухай, кажу йому, час дорогий, але скажи — чим ти зараз плануєш зайнятися? Ну, цікаво мені було. Я ж його стільки років у ділі знав. Я, каже, Фіне, підіймуся гравітаційним колодязем до Бога. Так і зроблю, каже. Бог скрізь, але тут, унизу, сильно сніжить і не видно Його лиця. Ну, кажу, піднімайся. Провів його й більше не бачив.

Боббі закліпав і завовтузився на твердій поверхні складаного стільця.

— А за рік приходить до мене один хлопець із високої орбіти — якраз узяв собі відпустку й привіз на продаж хороших програм. Не аж таких знаменитих, але цікавих. Це, каже, вам від Віґа. Може, він і кінчений, і давно вийшов з гри, але нюх на хороші штуки не втратив. От я й купив. Років десять тому це було. І відтоді щороку хтось із чимось приходив і казав, ніби Віґ порадив мені це принести. А я зазвичай те все скуповував. Ніяких родзинок, але цілком пристойні штуки. І завжди різні люди.

— Там були тільки програми, Фіне? — спитав Лукас.

— Переважно — крім тих дивних скульптурок. Я вже й забув про них. Подумав, що Віґ робить їх власноруч. Коли до мене з такою прийшов перший посильний, я купив його програми, а тоді й кажу, мовляв, а це що за хрінь? Віґ передав, що вас таке може зацікавити, відповідає мені він. Передай, кажу, що він бахнутий, твій Віґ. Ну, сміється він, я ж не буду цей мотлох тягнути назад, забирайте. А штука та була розміром з деку, просто собі коробка з мотлохом та і все... Закинув я її за оцей ящик з-під коли з залізяччям і забув. Коли це одного дня приходить старий Сміт — мій тодішній напарник, займався здебільшого мистецтвом і раритетами, — і каже, що купує. Ну, ми з ним це діло обкашляли, й віддав я йому ту коробку. Будуть іще, каже, — беріть. У місті якісь гівнюки таким цікавляться. Коли від Віґа прийшов іще один посланець, я вже купив усе разом з коробкою й продав її Сміту. Але грошей великих ті штуки не приносили. — Фін знизав плечима. — Принаймні до минулого місяця. Приходить малий, приносить те, що ви купили. Від Віґа. Слухайте, каже, ось біософт-криголам. Віґ каже, дорога штука. Просканував я, бачу — ніби толкове. Мене принаймні зацікавило. Як і твого друга Бовуара. Купив. Бовуар прийшов і перекупив. Кінець.

Фін витягнув нову сигарету — цього разу переламану.

— От срань, — сказав, дістав із тієї самої кишені потерту пачку, витяг тоненький рожевий листок і міцно закрутив довкола перелому — ніби шину наклав. Коли лизав клейку стрічку, Боббі роздивився дуже гострий сіро-рожевий язик.

— А де ж мешкає містер Віґ, Фіне? — спитав Лукас, підперши великими пальцями підборіддя й закривши лице рештою, ніби товстими ґратами.

— Я, Лукасе, дупля не даю. Десь на орбіті. І живе скромно, якщо гроші, отримані від мене, взагалі для нього щось значать. Знаєш, я чув, що там є місцини, де можна жити й без грошей, якщо вписатися в економіку. Може, він там і вибився в люди. Хоча з моєю агорафобією це не для мене.

Фін бридко вищирився до Боббі, який саме намагався забути про язик.

— Знаєш, — примружився він до Лукаса, — саме тоді й почалися чутки про стрьомні штуки в матриці.

— Які штуки? — спитав Боббі.

— Не твоє собаче діло, — відповів йому Фін, не зводячи з Лукаса очей. — Це було ще до вашої появи, до появи нової команди вуду. Одна вулична самурайка працювала на такого типа зі спеців, порівняно з яким Віґ здавався кришталево нормальним. Вони ще з одним ковбоєм чухнули з Тіби й теж за чимось таким ганялися. Може й наздогнали. Востаннє, коли я про них чув, були у Стамбулі. Вона нібито колись жила в Лондоні. Хто його, в хріна, знає? Сім чи вісім років минуло.

Фін зненацька здався Боббі виснаженим і надзвичайно старим, схожим на велику мумію щура, яку рухали пружинки й приховані дроти. Він дістав із кишені наручний годинник із засмальцьованим шкіряним ремінцем і тріснутим циферблатом.

— Господи. Все, Лукасе, більше мені тобі сказати нічого. За двадцять хвилин у мене ділова зустріч із друзями з банку органів.

Боббі подумав про тіла нагорі. Вони лежали там цілий день.

— Та чого ти, — озвався Фін, помітивши його вираз обличчя. — Банки органів класно допомагають спекатися різних штук. Я їм плачу. В тих гівнюків-безбатченків нагорі, — реготнув він, — і органів не так-то й багато лишилося.

— Ви казали, що він наближений до... Леґби? А перед тим ви з Бовуаром казали, що Леґба приніс мені вдачу, коли я ламав ту чорну кригу?

За стільниковим краєм геодезиків світлішало небо.

— Так, — замислено відповів Лукас.

— Але він, здається, в ці штуки зовсім не вірить.

— Яка різниця, — відповів Лукас, побачивши «Роллс-Ройс». — Він завжди розумів дух речей.