Вільям Ґібсон. Занулення

15. Коробка

Марлі наснився Ален. Сутеніло, і вони удвох сиділи на квітчастому лузі. Він гладив її по голові, обіймав, а тоді зламав їй шию. Вона лежала нерухомо, але знала, що він робить. Усю її розцілував, забрав гроші й ключі від її кімнати. Над залитими світлом полями сяяли велетенські зорі, а вона досі відчувала на шиї його дотик...

Прокинувшись від аромату звареної кави, Марлі побачила, як сонце заливає світлом книжки на столі Андреа, й почула її затишно-знайомий ранковий кашель після першої сигарети, прикуреної від передньої конфорки. Струсила з себе нічний морок і сіла на подружчиному дивані, обхопивши вкриті темно-червоним пледом коліна. Після ситуації з Ґнассом та зустрічей із поліцією й журналістами Ален їй ніколи не снився. Або — як уже здогадалася Марлі — снився, але ті сни вона якимось чином цензурувала, видаляла перед пробудженням. Здригнулась, хоч ранкове повітря вже давно прогрілося, й пішла у ванну. Снів про Алена їй більше не хотілося.

— Пако сказав, що під час зустрічі Ален був озброєний, — сказала вона, беручи з рук Андреа синю полив'яну кружку.

— Ален — озброєний? — перепитала Андреа, кладучи подрузі в тарілку половинку омлету. — На головуне налазить. Озброєний Ален — він же як... як озброєний пінгвін. — Обидві зареготали. — Не та він людина. Запросто стрельне собі в ногу, захопившись пристрасною промовою про мистецтво й суму обіднього чека. Гівнюк він, твій Ален, але це давно не новина. На твоєму місці я більше переживала б через цього Пако. Які в тебе підстави вірити, що він працює на Вірека?

Андреа відкусила шматочок омлету й потяглася по сіль.

— Я його бачила. Він був у Вірековому конструкті.

— Ти бачила щось схоже — картинку, зображення дитини, яка віддалено нагадувала цього чоловіка.

Марлі спостерігала, як Андреа їсть свою половинку омлету. Її власна холонула на тарілці. Як описати відчуття, що виникло дорогою від Лувру? Переконання, що тепер за нею завжди стежать, спокійно й зосереджено контролюють її пересування; що вона тепер — осердя бодай частини Вірекової імперії?

— Він дуже багатий...

— Вірек? — Андреа поклала ніж і виделку на тарілку і взялася за каву. — Навіть не сумніваюся. Коли вірити журналістам, це найбагатша людина у світі. Крапка. На рівні деяких дзайбацу. Але є одне «але»: хіба він людина? Така, як я чи ти? Ні. Ти це їстимеш?

Марлі почала машинально відрізати й чіпляти виделкою шматочки схололого омлету, поки Андреа вела далі:

— Раджу глянути на рукопис, із яким ми працюємо цього місяця.

Марлі запитально звела брови, не припиняючи жувати.

— Це історія промислових кланів із високої орбіти. Написав якийсь професор із Ніцци. Уяви собі, там навіть твій Вірек є — наводить його як виняток, чи то радше як приклад паралельної еволюції. Цей чувак цікавиться парадоксом індивідуального багатства в корпоративну добу — тобто чому воно досі взагалі має існувати. Величезне багатство, маю на увазі. Він вважає клани з високої орбіти, типу Тессьє-Ешпулів, дуже анахронічним варіантом традиційної аристократії. Анахронічним, бо корпоративність насправді не передбачає аристократичності.

Андреа поставила кружку на тарілку й віднесла в раковину.

— Почала тобі розказувати, й самій стало нецікаво. Там багато нудної писанини про природу Масової Людини. Обидві літери великі, Масова Людина. Він узагалі полюбляє великі літери. А от письменник із нього кепський. — Вона відкрутила кран, і крізь фільтр засичала вода.

— То що він каже про Вірека?

— Якщо правильно пам'ятаю, а я вже в цьому не певна, він каже, що Вірек іще дивніший, ніж промислові клани з орбіти. Клани кількапоколіннєві й зазвичай підтримують свою тривкість медициною: кріогенікою, генетичними маніпуляціями, препаратами проти старіння. Смерть одного члена клану, навіть його засновника, зазвичай не веде до занепаду клану як бізнес-одиниці. Завжди є кому заступити на вільне місце. Втім, між кланом і корпорацією теж є різниця: аби стати її членом, не треба ні з ким укладати шлюб.

— Але треба підписувати контракт.

— Це як договір оренди, — знизала плечима Андреа. — Зовсім інша штука. Типу гарантії працевлаштування. Але коли твій гер Вірек нарешті помре, ну чи коли вже не буде куди розширювати його капсулу, його бізнес-інтереси втратять логічне осердя. На цій стадії, пише наш професор із Ніцци, Вірек і його Компанія або фрагментуються, або мутують, причому в другому випадку з'явиться Така-то Компанія, справжня мультинаціональна організація, ще один дім для Масової Людини з великої М. — Вона помила тарілку, сполоснула водою, витерла й поставила на соснову поличку над раковиною. — Він каже, що з певної точки зору це дуже погано, бо межу тепер бачить надто мало людей.

— Межу?

— Межу натовпу. Ми з тобою в ньому загублені. Ну, принаймні я. — Вона підійшла й обійняла Марлі за плечі. — Бережи себе, чуєш? Ти вже значно повеселішала, але тепер я бачу, що могла все це влаштувати сама, просто організувавши тобі ланч із колишнім, котрий виявився свинею. Повертаючись до попередньої теми, скажу, що теорію нашого професора підважує очевидна далекість Вірека і йому подібних від людського виду. Будь ласка, обережніше...

Вона поцілувала Марлі в щоку й повернулася до своїх обов'язків заступниці редактора в модно-архаїчному видавництві.

Марлі провела ранок у гостях у Андреа, з браунівським монітором у руках, розглядаючи голограми семи робіт. У кожній з них було щось особливе, але вона знову і знову верталася до коробки, яку Вірек показав першою. Якби я мала при собі оригінал, подумала вона, якби вийшла скло й по одному дістала зсередини всі предмети, що 5 лишилося? Дурнички, порожня рамка, може, запах пилу.

Вона розляглася на дивані, поклавши «Браун» на живіт, і стала вдивлятися в коробку, яка ніби променилась болем. Здавалося, вся система викликала якесь дуже конкретне почуття, але вона поки не розуміла, як його назвати. Провела рукою по яскравому міражеві, уздовж рельєфної пташиної кістки. Вірек уже напевно давно знайшов орнітолога, який з'ясує, із чийого крила її взято. І мабуть, можна буде неймовірно точно визначити вік кожного предмета. Кожен картридж містив детальну інформацію про походження артефакту, але їй чомусь не хотілося туди зазирати. На мистецькі таємниці часом краще дивитись дитячими очима. Діти помічають те, що досвідченому дорослому оку видається надто простим і очевидним.

Вона поклала проектор на низький диванний столик і пішла до телефона Андреа перевірити час. О першій вона мала зустрітися з Пако, аби обговорити, як краще платити Аленові. Ален казав, що о третій подзвонить їй сюди. Коли Марлі набирала номер служби точного часу, на екрані замиготів автоматичний повтор супутникових новин: над Індійським океаном, входячи в густі шари атмосфери, вибухнув шатл Японських авіаліній; слідчих із метрополії Бостон-Атланта викликали на місце кривавого й, вочевидь, безглуздого вибуху в неблагополучному передмісті Нью-Джерсі; загони міліції контролюють евакуацію південного сектора Нового Бонна після того, як будівельники знайшли там дві нерозірвані воєнні ракети нібито з біологічними зарядами; офіційні джерела в Аризоні спростовують звинувачення Мексики у вибуху атомного чи ядерного пристрою малої потужності біля кордону Сонори... Відео закільцювалося, й симуляцію шатла знов охопило смертельне полум'я. Марлі смикнула головою й натисла кнопку. Полудень.

Настало літо. Над Парижем пливли гарячі блакитні небеса, і вона усміхалась, вдихаючи аромат духмяного хліба й чорного тютюну. Дорогою від метро до названої Пако адреси вже не здавалося, що за нею стежать. Фобур-Сент-Оноре. Щось примарно знайоме. Мабуть, галерея.

Так, «Робертс». У власника-американця — ще три галереї в Нью-Йорку. Дорого, але вже не останній писк. Пако чекав під колосальною вітриною, де на недбало вкритому товстим шаром лаку тлі висіли сотні маленьких квадратних знімків — такі зараз можна було зробити хіба що у старомодних будках на залізничних і автобусних станціях. Здається, там були самі молоді дівчата. Вона автоматично запам'ятала ім'я митця й назву роботи: «Прочитай нам Книгу мертвих імен».

— Сподіваюся, ви на такому розумієтесь, — понуро сказав іспанець. Сьогодні на ньому був дорогий блакитний костюм у паризькому діловому стилі, тонка біла шовкова сорочка й дуже англійська краватка — мабуть, куплена в «Шарве». Тепер він анітрохи не нагадував офіціанта. Через плече Пако ніс італійську чорну сумку з ребристої гуми.

— На чому?

— На мертвих іменах, — кивнув він на панель. — Ви ж колись таким торгували.

— А що вам незрозуміло?

— Часом мені здається, ніби все це, вся ця культура — якийсь фокус. Викрутас. Я все життя у всіх своїх личинах служив Сеньйорові, розумієте? У цій роботі були свої втіхи й миті слави. Але ніколи, ніколи, займаючись від його імені чимось у світі мистецтва, я не відчував задоволення. Він — утілення багатства, а світ сповнений предметів неземної краси. І все ж Сеньйорові хочеться...

— Ну, тоді ви знаєте, що вам подобається, — усміхнулась вона. — Чому ви вирішили зустрітися саме в цій галереї?

— Сеньйорів агент придбав тут одну з коробок. Хіба ви не читали історій артефактів, які ми дали вам у Брюсселі?

— Ні. Це може завадити моїй інтуїції. Гер Вірек платить саме за неї.

Пако звів брови:

— Я познайомлю вас із Пікаром, тутешнім управителем. Може, він якось допоможе вашій інтуїції.

Провів її до дверей і вивів на вулицю. Там стояв огрядний сивуватий француз у пом'ятому вельветовому костюмі й говорив у слухавку переносного телефона. Краєм ока Марлі помітила на дисплеї колонки літер і цифр. Сьогоднішні котирування на нью-йоркському ринку.

— О, — сказав чоловік, — Естевес. Перепрошую. Одну хвилинку.

Він вибачливо всміхнувся й продовжив розмову. Марлі вивчала котирування. Поллок знов опустився. Цей бік мистецтва їй, мабуть, зрозуміти найважче. Пікар, якщо його справді так звали, саме говорив із нью-йоркським брокером і домовлявся про купівлю певної кількості «пунктів» роботи якогось митця. «Пункти» могли бути чим завгодно, залежно від того, що це за робота, але Пікар, поза сумнівом, ніколи не побачить робіт, які купує. Оригінали робіт статусних митців, найпевніше, зберігаються в сховищі, де їх узагалі ніхто не побачить. Мине кілька днів чи років, і можливо, Пікар знов набере того самого брокера й накаже їх продавати.

Галерея Марлі продавала оригінали. Великі гроші там не крутились, але був якийсь глибинний шарм — і, звісно, шанс щасливо розбагатіти. Вона переконала себе, що їй справді дуже підфартило, коли Ален видав фальшивого Корнелла за чудесну випадкову знахідку. Корнелл посів чільне місце серед брокерів, і його «пункти» дуже дорого коштували.

— Пікаре, — сказав Пако, ніби до слуги, — це Марлі Крушхова. Сеньйор утаємничив її у справу анонімних коробок. Можливо, в неї будуть до вас питання.

— Надзвичайно приємно, — відказав Пікар і тепло всміхнувся, але їй здалося, що в карих очах промайнула іскорка впізнавання. Дуже ймовірно, він якраз пригадував, із яким порівняно свіжим скандалом пов'язане це ім'я.

— Ваша галерея здійснила операцію купівлі, правильно?

— Так, — кивнув Пікар. — Ми виставляли цю роботу в своїх нью-йоркських приміщеннях, і вона багатьох зацікавила. Втім, ми вирішили дати їй іще й паризький шанс, — на його вустах розквітла усмішка, — і ваш роботодавець показав, що ми не прогадали. Як поживає гер Вірек, Естевесе? Ми не бачили його вже кілька тижнів.

Марлі кинула швидкий погляд на Пако, але його смагляве обличчя було незворушним.

— Гадаю, Сеньйорові ведеться цілком добре.

— Чудово! — вигукнув Пікар із ноткою фальшу й повернувся до Марлі. — Надзвичайна людина. Легенда. Меценат, яких не бачив світ. Світило науки.

Марлі здалося, що Пако зітхнув.

— Чи не могли б ви розповісти, де ваша нью-йоркська філія придбала цю роботу?

Пікар змінився з лиця. Подивився спершу на Пако, тоді знов на Марлі.

— Ви не знаєте? Вам не сказали?

— Чи не могли б ви розповісти?

— Ні, — відповів Пікар. — На жаль, не міг би. Розумієте, ми самі не знаємо.

Очі Марлі округлились від здивування.

— Перепрошую, але я не зовсім розумію, як це можливо.

— Вона не читала звіту, Пікаре. Розкажіть. Для її інтуїції краще буде почути цю історію з ваших вуст.

Пікар якось дивно глянув на Пако, але зразу взяв себе в руки.

— Звісно, — сказав. — Залюбки розкажу...

— Ви думаєте, це правда? — спитала вона Пако, коли обоє вийшли під сліпуче сонце на Фобур-Сент-Оноре. У натовпі аж кишіло японськими туристами.

— Я сам з'їздив в Агломерати, — сказав Пако, — й поговорив із усіма причетними. Робертс не лишив жодного запису про цю купівлю, хоча зазвичай був не таємничішим від інших галеристів.

— І помер випадковою смертю?

— Якщо такі смерті взагалі можна назвати випадковими. — Пако вдягнув дзеркальні окуляри «Порше». — Нам не вдалося дізнатися, коли і як він придбав цю коробку. Вісім місяців тому ми знайшли її в цій галереї, і всі наші спроби простежити її історію обривались на Робертсі, а той уже рік як був мертвий. Пікар чомусь не сказав вам, що вони її мало не втратили. Робертс тримав її в заміському котеджі разом із купою інших речей, які його родичі вважали просто цікавинками. Весь лот мало не пішов із молотка на публічному аукціоні. Часом мені хочеться, щоб пішов.

— А ці інші речі, — спитала вона, йдучи позаду в ногу, — які вони?

— Гадаєте, ми їх усі не знайшли? — усміхнувся він. — Знайшли. Їх назвали, — тут він наморщив лоба, активно зображаючи роботу думки, — доволі непримітними зразками сучасного народного мистецтва.

— Робертс чимось таким цікавився?

— Ні, але ми дізналися, що приблизно за рік до смерті він подав заявку на членство в тутешньому Інституті Ар-брют і став офіційним патроном гамбурзької колекції Ешманна.

Марлі кивнула. Ешманн збирав лише роботи психотиків.

— Ми майже цілковито впевнені, — вів далі Пако, беручи її за лікоть і заводячи за ріг у провулок, — що він не намагався скористатися ресурсами жодної з двох установ, якщо тільки не найняв когось підставного, а це ми вважаємо малоймовірним. Звісно, Сеньйор заплатив кільком десяткам науковців, аби ті проштудіювали документацію обох. Марно...

— А чому Пікар сказав, буцімто нещодавно бачив гера Вірека? Хіба це можливо?

— Сеньйор заможний. Сеньйор може з'являтися в розмаїтих іпостасях.

Він завів її в хромований ангар, де блищали дзеркала, пляшки й ігрові автомати. Завдяки дзеркалам приміщення видавалося глибшим, ніж насправді: на тильній стіні Марлі бачила відображення бруківки й ніг перехожих, спалах сонця на ободі колеса. Пако кивнув сонному чоловікові за стійкою і провів її за руку між густим плетивом круглих пластикових столиків.

— Можете відповісти на дзвінок Алена тут. Ми переспрямували його з квартири вашої подруги.

Поклавши сумку на стіл, він підставив Марлі стільця, і ця фахово-машинальна чемність змусила її замислилася, чи не працював він і справді колись офіціантом.

— Але ж він побачить, що я не там. А коли вимкнути відео — щось запідозрить.

— Не побачить. Ми згенерували цифрове зображення вашого обличчя й потрібного тла. Введемо його в цей телефон, і все.

Він дістав із сумки елегантний модуль і поставив перед нею на стіл. Згори безгучно спустився і миттю застиг полікарбонатний екран завтовшки з аркуш паперу. Марлі згадала, як колись бачила народження метелика й перетворення його висхлих крилець.

— Як це робиться? — спитала, несміливо торкнувшись екрана. На дотик ніби тонка сталь.

— Одна з нових полікарбонатних розробок. Маасівський продукт...

Телефон стиха заворкотів. Ален встановив його точно перед нею, відступив у дальній кінець столу й сказав:

— Ваш дзвінок. Не забувайте, ви вдома! — Нахилився й натиснув титанову кнопку.

На екранчику з'явилось Аленове погруддя у тьмяно-брудному світлі вуличної телефонної будки.

— Доброго дня, люба.

— Привіт, Алене.

— Як ти, Марлі? Сподіваюся, ти дістала гроші, про які ми говорили? — На ньому була якась темна куртка — деталі годі було роздивитись. — А сусідці твоїй не завадили б курси домогосподарок, — додав, ніби зазираючи їй за спину.

— Та ти й сам жодного разу кімнати не прибрав.

— У кожного свої таланти, — усміхнено знизав він плечима. — Мої гроші в тебе?

Вона глянула на Пако. Той кивнув.

— Так, — відповіла, — звісно.

— Чудово, Марлі. Надзвичайно. Тільки є одна проблемка. — Він і далі усміхався.

— Яка ж це?

— Мої інформатори подвоїли свою ціну. Відповідно, я теж мушу подвоїти свою.

Пако кивнув, і собі усміхнувшись.

— Дуже добре. Звісно, я ще мушу спитати...

Її від нього нудило. Дуже хотілося від'єднатися.

— Але вони, звісно, погодяться.

— Де тоді зустрінемося?

— Я наберу о п'ятій.

Його зображення стислося в зеленаву цятку і щезло.

— Ви виглядаєте стомлено, — зауважив Пако, склавши екран і повернувши апарату сумку. — Ніби постарішали, поки говорили.

— Що, правда?

Їй чомусь згадалася панель у «Робертсі», всі ті обличчя з «Прочитай нам Книгу мертвих імен». Усі вони Марлі, подумала, всі їхні життя вона проживала свою довгу юність.