Вільям Ґібсон. Занулення

23. Ближче

Стюард «Джепен Ейрлайнз» запропонував їй на вибір кілька симстим-касет: екскурсію ретроспективною виставкою Фокстона в «Тейт» минулого серпня, знятий у Гані пригодницький серіал («Ашанті!Ашанті!»),перегляд вибраних фрагментів опери Бізе «Кармен» із приватної ложі в токійській опері чи півгодинне синдиковане ток-шоу Теллі Айшем «Парад знаменитостей».

— Уперше подорожуєте шатлом, міс Овскі?

Марлі кивнула. Напевно, тупо було називати Палеолоґосові дівоче прізвище матері.

— Касета допоможе відволіктися під час зльоту, — з розумінням усміхнувся стюард. — Цього тижня дуже популярна «Кармен». Я так розумію, завдяки розкішним костюмам.

Вона похитала головою. Настрою на оперу зовсім не було. Фокстона вона ненавиділа, й краще вже пережити повне прискорення, ніж подивитись «Ашанті!». Взяла Айшем як найменше зло з чотирьох. Стюард перевірив пасок безпеки, передав касету й маленьку одноразову тіару з сірого пластику, тоді пішов далі. Марлі прикріпила пластикові троди, ввімкнулась у гніздо на підлокітнику, зітхнула і вставила касету в отвір поруч. Інтер'єр шатлу розчинився у блакиті Егейського моря. На безхмарному небі застиг вишуканий напис «ПАРАД ЗНАМЕНИТОСТЕЙ ТЕЛЛІ АЙШЕМ».

Теллі Айшем, вічно юна золота дівчинка, яка з'явилась на першій хвилі нового медіа, була у стим-індустрії завжди, скільки Марлі себе пам'ятала. А тепер Марлі була всередині її засмаглого, пружного й надзвичайно комфортного сенсоріуму. Теллі Айшем сяяла, глибоко й легко дихала, а її витончені кісточки рухалися в оточенні м'язів, які, здається, ніколи не знали напруги. Опинитись у її стимових записах було ніби впасти у наповнену чудодійним бальзамом ванну, відчути, як пружинить висока стопа, а груди труться об білий єгипетський шовк простої сукні. Вона стояла, спершись на пощерблену білу балюстраду над крихітною гаванню грецького острівного містечка. Під нею схилом пагорба з побіленим камінням і вузькими виткими сходами спадав до моря каскад квітучих дерев. У гавані гудів корабель.

— Туристи квапно вертаються на круїзний лайнер, — усміхнулась Теллі, й Марлі вмить відчула гладкість білих зубів, свіжість дихання та приємну шерхлість кам'яної балюстради, якої торкалися передпліччя. — Але один із гостей острова проведе сьогоднішній вечір із нами. Я давно мріяла з ним зустрітись. Гадаю, вас він теж захопить і здивує, бо зазвичай ховається від об'єктивів телекамер.

Вона випросталась, розвернулась і усміхнулась засмаглому привітному обличчю Йозефа Вірека...

Марлі зірвала троди, й довкола неї знов матеріалізувались білі пластикові нутрощі японського шатла. Консоль над головою попереджувально блимала. Вона відчула вібрацію, що, здається, дедалі сильнішала...

Вірек? Вона глянула на троди.

— Що ж, — сказала вголос, — гадаю, ви й справді знаменитість.

— Перепрошую? — Японський студент на сидінні поряд спробував по-чудернацькому вклонитись, але його стримували паски безпеки. — У вас проблеми зі стимом?

— Ні-ні, вибачте, що заважаю.

Вона знов надягла троди, й інтер'єр шатла розчинився в статичному сенсорному шумі, суміші різких відчуттів, що раптом поступилась місцем спокійній величі Теллі Айшем — та саме потиснула тверду холодну Вірекову руку й усміхнено дивилася йому в теплі блакитні очі. Гість сліпучо усміхнувся у відповідь.

— Дякую за запрошення, Теллі, — сказав він, і Марлі, переставши опиратись, занурилася в реальність запису, приймаючи зафіксовану сенсорику Теллі як власну. Зазвичай вона уникала стиму: щось у душі повставало проти належного рівня пасивності.

На Вірекові були м'яка біла сорочка, закочені нижче колін парусинові брюки й коричневі шкіряні сандалії.

Не забираючи руки, Теллі озирнулась на балюстраду.

— Я певна, що сьогодні у нас багато глядачів.

Море зникло. До самого обрію тепер простягалась чорно-зелена, мов поросла лишайником, нерівна площина. Вдалині виднілися силуети неоготичних шпилів ґаудіанського собору Саґрада Фамілія. Горизонт затягло низьким сріблястим туманом. Повітрям розносилося глухе бамкання дзвонів.

— У вас сьогодні один глядач, — сказав Вірек і подивився на Теллі Айшем крізь круглі безоправні окуляри. — Вітаю, Марлі.

Марлі спробувала зірвати троди, але руки були мов камінні. Перевантаження, шатл саме злітав із бетонної смуги... Вона потрапила до нього в пастку.

— Розумію, — усміхнулась Теллі, відкинувшись назад і спершись ліктями на теплий шерхлий камінь. — Чудова ідея. Вашій Марлі, гер Вірек, певно, дуже пощастило...

І Марлі зрозуміла, що ця Теллі Айшем — не сенснетівський запис, а частина Вірекового конструкту, програма, розроблена на основі багаторічних ефірів «Параду знаменитостей», і виходу звідси немає, й вибору в неї теж — прийми, слухай, дивись на Вірека. Те, що її тут спіймали й не дають зрушити з місця, доводить правильність її інтуїції. Ця машина, ця структура — справжня. Вірекові гроші — універсальний розчинник, що стирає будь-які перешкоди на шляху його бажань...

— Мені було прикро дізнатися, що ви засмучені. Пако каже, що ви від нас тікаєте, але я схильний називати це поривом митця до мети. Гадаю, ви відчули деякі риси моєї особистості, й вони вас налякали. Так і мало бути. Цю касету підготували за годину до вашого планованого вильоту з Орлі. Звісно, ми в курсі пункту призначення, але я не маю наміру вас переслідувати. Ви робите свою роботу, Марлі. Шкодую тільки, що не вдалося запобігти смерті вашого друга Алена, але ми вже знаємо його вбивць і тих, хто їх найняв...

Очі Теллі Айшем тепер були очима Марлі й не могли відірватися від погляду Вірека, з якого струменіла блакитна енергія.

— Алена вбили найманці «Маас Біолабс». Голограму, яку ви бачили, й координати вашого нинішнього пункту призначення дали теж вони. Мої відносини з цією компанією можна назвати щонайменше неоднозначними. Два роки тому моя дочірня організація спробувала їх купити. Сума, яка при цьому фігурувала, могла вплинути на всю світову економіку. Вони відмовились. Пако з'ясував, що Ален помер, оскільки мааси дізналися, буцімто він збирався продати їхню інформацію третій стороні. — Вірек спохмурнів. — Надзвичайно безглуздий вчинок. Він абсолютно не зважав, із чим має справу...

Дуже на нього схоже, подумала Марлі й відчула жаль. Як він скрутився на тому страхітливому килимі, як крізь зелений піджак випинався хребет...

— Гадаю, Марлі, вам слід знати, що в пошуку нашого майстра коробок мною керує не лише мистецький порив. — Він зняв окуляри й протер їх вилогою білої сорочки. Вишуканість цього жесту видалась Марлі непристойною. — У мене є свої причини вважати, що виробник цих артефактів здатен запропонувати мені свободу. Я хворий, Марлі. — Він знов надягнув окуляри, обережно поправивши тонкі золоті дужки. — Коли я востаннє попросив показати панорамну картинку моєї стокгольмської медкапсули, мені показали штуку розміром з три вантажівки, обплутану мережею систем життєзабезпечення... Якби ж я міг звідти вибратись, Марлі, точніше, вибратись із клітинного розгардіяшу, що там, усередині... Що ж, — він знову сяйнув славнозвісною усмішкою, — хіба б я не віддав за це все на світі?

Очі Теллі-Марлі ковзнули в далечінь, охоплюючи поле темних лишайників і далекі шпилі нетутешнього собору...

— Ви зомліли, — казав стюард, мацаючи їй шию. — З усіма буває. Наші бортові медичні комп'ютери повідомляють, що ви в чудовому стані. Однак ми все ж приклеїли вам дермадиск, аби ви легше переносили можливий протиадаптаційний синдром перед посадкою. — Він прибрав руку.

— Європа після дощів, — пробурмотіла Марлі. — Макс Ернст. Лишайники...

Чоловік знов перевів на неї погляд — уже занепокоєний, фахово стурбований.

— Перепрошую, що ви сказали?

— Вибачте. Поганий сон... Ми вже в терміналі?

— Ще година, — відповів він.

Орбітальна станція «Джепен Ейр» була білим тороїдом, усіяним куполами й овальними отворами шлюзів із чорною облямівкою. Термінал над сіткою Марлі — хоча слово «над» тимчасово втратило звичний сенс — показував надзвичайно деталізовану анімацію обертання тора, а сім голосів різними мовами оголошували, що пасажирам шатла номер 580 японських авіаліній, який прилетів із першого аеровокзалу Орлі, за першої ж нагоди подадуть таксі до терміналу.

Японські авіалінії перепрошували за затримку, спричинену плановими ремонтними роботами у семи з дванадцяти шлюзів...

Марлі скулилась у сітці. Тепер їй у всьому бачилась невидима Вірекова рука. Ні, подумала, має ж бути якийсь вихід. Я хочу відірватись, хочу на кілька годин стати вільною агенткою, й більше мені від нього нічого не знадобиться... Прощавайте, гере Віреку, я повертаюся в край живих, куди ніколи не повернеться бідолашний Ален, який помер, бо а погодилась на вас працювати. Вона моргнула, відчула першу сльозу і широкими від дитячого подиву очима глянула на крихітну кульку, якою та обернулася.

А мааси — хто вони такі? Вірек стверджував, що вони вбили Алена, що він на них працював. Марлі непевно пам'ятала історії в медіа, щось про найновіше покоління комп'ютерів, якийсь зловісний процес, де незнищенні гібридні ракові пухлини вивергали штучно створені молекули, які потім вмонтовували в електросхеми. Пригадала, що Пако казав, буцімто екран його модульного телефона — теж маасівський продукт...

Інтер'єр тороїда «Джепен Ейрлайнз» був такий непримітний і схожий на кожен перший залюднений аеропорт, що їй стало смішно. Звичний запах парфумів, тертя людських тіл, дуже охолоджене повітря й фоновий гамір. Сила тяжіння, зменшена на двадцять відсотків, могла б полегшити валізу, але у Марлі з собою була тільки чорна сумочка. Діставши квитки із внутрішньої кишені на замку, перевірила номер пересадкового шатла у списках, що висвічувались на сусідньому настінному екрані.

Дві години до відльоту. Що б там не казав Вірек, вона була певна, що його машинерія вже запущена, його люди вже змішуються з командою чи пасажирами, й кожна заміна змазується грішми. Раптові хвороби, зміни планів, аварії...

Накинувши ремінець сумочки на плече, Марлі впевнено пішла увігнутою підлогою з білої кераміки, ніби справді знала, куди прямує, чи мала план — хоча з кожним кроком усвідомлювала, що ніякого плану нема.

Лагідні блакитні очі її переслідували.

— Чорти б тебе вхопили! — вилаялась вона. Мордатий російський бізнесмен у темному японському костюмі пчихнув і підняв перед очима новинний факс, затуляючись від неї.

— От я й кажу цій сучці, бери, кажу, оптоізолятори й комутаційні бокси і тягни на «Милу Джейн», а то я тебе ізоляційною пастою за сраку до люка приклею...

Марлі відірвала погляд від таці з суші, реагуючи на хрипкий жіночий регіт. Через два порожні столики від неї над пивними бляшанками й стосами пінопластових контейнерів, заляпаних бурим соєвим соусом, сиділо троє жінок. Одна гучно відригнула й зробила чималий ковток пива.

— А вона що, Рез?

Запитання чомусь викликало новий, іще довший напад реготу. Жінка, яка першою привернула її увагу, поклала голову на руки й сміялась, трусячи плечима.

Марлі окинула трійцю байдужим поглядом. Цікаво, хто вони. Регіт стих, перша жінка витирала сльози. Усі добряче вгашені, подумала, молоді, галасливі й неохайні. Перша була чванькувата, гостролиця, з широкими сірими очима й тонким рівним носом. Коротко, по-школярськи стрижене волосся неймовірного сріблястого кольору. Вдягнена в розтягнутий полотняний жилет чи куртку без рукавів, повністю вкриту набитими кишенями, заклепками й квадратними липучками. Одяг не прилягав до тіла, і з-під нього визирала маленька кругла грудь, обтягнена ліфом із тонких рожевих і чорних волокон. Інші дві жінки були старші й кремезніші. У розсіяному світлі термінальної кав'ярні на їхніх голих руках виразно окреслювалися м'язи.

Перша ворухнула плечима в безрозмірній жилетці:

— Отак прям узяла й послухалася.

Друга знову зареготала, але вже тихше, підняла зап'ясток і глянула на хронометр із широким ремінцем.

— Я відчалюю. Треба на Зайон махнути, а тоді відтарабанити шведам вісім контейнерів водоростей.

Відсунула стілець, устала, й між плечима її чорної шкіряної жилетки Марлі побачила вишитий квадратик.

О'ҐРЕЙДІ-ВАДЗІМА

ЕДІТ С.

МІЖОРБІТАЛЬНІ ВАНТАЖНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ

За другою жінкою підвелася й третя, підсмикнувши мішкуваті джинси.

— От побачиш, Рез, дозволиш тій сучці собі на шию сідати й ноги звішувати — зіпсуєш собі репутацію.

— Перепрошую, — втрутилась Марлі, вгамовуючи тремтіння в голосі.

— Що? — Жінка в чорному озирнулась і зміряла її серйозним поглядом.

— У вас на жилетці написано Едіт С. Це назва корабля? Космічного корабля?

— Космічного корабля? — Її сусідка звела кущисті брови. — О, крихітко, та то цілий крейсер!

— Це буксир, — кинула жінка в чорному й зібралася йти.

— Я хочу вас найняти, — сказала Марлі.

— Найняти? — Тепер уже всі троє серйозно на неї дивилися. — Це як?

Покопирсавшись у чорній брюссельській сумочці, Марлі витягла півпачки нових єн, які повернув туристичний агент Палеолоґос, забравши своє.

— Я дам вам от стільки...

Дівчина з коротким сріблястим волоссям присвиснула. Жінки перезирнулися. Та, що в чорному, знизала плечима:

— Господи, куди ж ви хочете летіти? На Марс?

Марлі ще раз сягнула рукою в сумочку, дістала пом'ятий блакитний папірець із пачки «Ґолуазів» і віддала жінці в чорному. Та розгорнула і прочитала орбітальні координати, які Ален записав зеленим фломастером.

— Ну, — сказала жінка, — за такі гроші це рукою докинути, але ми з О'Ґрейді об одинадцятій за центральноєвропейським часом маємо бути в Зайоні. Контракт. А ти, Рез?

Вона передала папірець дівчині, яка досі сиділа. Та прочитала, глянула Марлі в очі й промовила лиш одне слово:

— Коли?

— Зараз. Просто зараз.

Дівчина рвучко встала з-за столу. Ніжки стільця загримотіли об кераміку, жилетка розкрилася. Те, що Марлі здалося рожево-чорним сітчатим ліфом, виявилось татуйованою трояндою, яка повністю вкривала ліву грудь.

— По руках, сестричко. Жени гроші.

— Дайте їй гроші, — сказала О'Ґрейді.

— Я хочу, щоб ніхто не знав, куди ми летимо, — попередила Марлі. Трійця зареготала.

— Ви звернулися за адресою, — відповіла О'Ґрейді, й Рез широко усміхнулась.