Вільям Ґібсон. Занулення

13. Обіруч

— Може, проженіть мені про оту свою штуку ще раз, — попросив Боббі, запихаючись рисом із яйцем, — ви ж ніби казали, що це не релігія.

Бовуар зняв оправу й уважно придивився до завушника, чи той рівний.

— Я не так казав. Я казав, що тобі не треба думати, релігія це чи ні, от і все. Це просто зручна структура. Допомагає обговорювати речі, які відбуваються з нами, бо вдаліших слів, тобто понять, для цього може й не знайтись.

— Але ви так говорите, ніби ті ваші лої якісь...

— Лоа, — виправив його Бовуар і кинув окуляри на стіл. Зітхнув, видобув сигарету з пачки, яку лишив Дві-На-День, і підкурив від олив'яного черепа. — У множині точно так, як і в однині. — Глибоко затягнувся й видихнув дві цівки диму крізь великі дугоподібні ніздрі. — Коли про релігію говориш, то що маєш на увазі?

— Ну, от мамина сестра, наприклад, саєнтологічка, така, дуже консервативна, знаєте? А ще через коридор від нас одна є жінка, то вона католичка. А в матері, — тут він затнувся, і їжа в роті раптом утратила смак, — була звичка вішати в моїй кімнаті всякі голограми — Ісуса там, чи Габбарда, чи ще якогось хріна. От я про щось таке.

— Вуду інакше, — сказав Бовуар. — Про вічність і воскресіння не йдеться. Треба, щоби робилися справи. Розумієш? У нашій системі вірувань багато богів і духів. І всі вони з однієї великої родини — є за ними й гріхи, й чесноти. Ритуальна традиція колективного представництва, розумієш? Вуду вчить нас, що є Бог, звісно, Ґран Метр, але Він величний, надто величний і далекий, щоби перейматися, коли тобі сраку нема чим прикрити чи дівки не люблять. Малий, увімкни мозок, ти ж знаєш, як воно все, це вуличне вірування, воно зародилося в злиденних нетрях мільйон років тому. У вуду все так само, як на вулиці. Коли якийсь мудило під пилом сестру твою порізав, ти ж не підеш до якудзи пікет під воротами влаштовувати? Отож. А підеш до того, хто все зробить. Так?

Боббі задумано жував і кивав. Черговий дерм і два келихи червоного вина дуже полегшили життя, а ще той другий, здоровило, забрав Двох-На-День прогулятися серед дерев і флуоресцентних ламп, і Боббі лишився з Бовуаром. А тоді Джекі прийшла вся така радісна, та ще й принесла велику миску цієї штуки з рису і яєць, дуже навіть смачної, а коли ставила перед ним миску на стіл, притислася до його плеча цицькою.

— Отже, — продовжив Бовуар, — нам важливо, щоби справи робилися. Нас цікавлять системи, словом. І тебе теж, бо інакше ти не був би ковбоєм і не мав би поганяла, правда? — Він кинув недопалок у замацаний напівпорожній келих із червоним вином. — Схоже, Дві-На-День планував гарненько загуляти, якраз коли на нього це гівно звалилося.

— А яке це гівно? — спитав Боббі, витираючи рота долонею.

— Твоє, — відповів Бовуар і нахмурився. — Хоча твоєї вини в цьому всьому нема. Хай як би Дві-На-День не старався все на тебе повісити.

— А він старається? Бо щось він дуже напружений. І матюкається часто.

— Саме так. Усе правильно кажеш. Напружений. Я би навіть сказав, наляканий до всирачки.

— А чого?

— Бач як, коли йдеться про Двох-На-День, то в усього є друге дно. Ну, тобто так, він робить ті штуки, якими перед тобою вимахувався, — перепродає чи дає поганяти нові програмки білосніжкам, пардон за вислів, — Бовуар вишкірився, — баррітаунським, але цілить він деінде, себто предмет його амбіцій лежить у іншій площині, так би мовити. — Бовуар підчепив пальцями лежалу канапку, підозріливо роздивився її й жбурнув через стіл подалі в дерева. — Основний зиск має з того, що працює помагайчиком у двох дуже непростих агломератських унґанів.

Боббі автоматично кивнув.

— У чувачків, які на два боки працюють.

— Не шарю, про кого ви.

— Я про фахових служителів культу, коли так зрозуміліше. Чи краще так: уяви двох крутих ковбоїв — жокеїв-консольників серед іншого, — які за гроші дбають, щоби в людей гладко йшли справи. Про таких кажуть «на два боки працюють», бо вони справді працюють на два боки. Чорний і білий, січеш?

Боббі ковтнув і похитав головою.

— Заклиначі, — сказав Бовуар. — Хрін із ним. Коротше, все, що тобі треба знати, — це неприємні дядьки з великими грішми. І Дві-На-День у них старший подавайло. Буває, знаходить те, що їх зацікавить, качає для них, потім може обміняти на якусь послугу. А коли послуг набереться з десяток, то й вони можуть для нього щось викачати. Така от несиметрична ситуація, січеш? І от, приміром, трапляється їм те, що їх трохи лякає. Ці типчики часто схильні до консерватизму, розумієш? Ні? Ну, ще навчишся.

Боббі кивнув.

— Те, що в нього беруть поганяти хлопці типу тебе, уваги не варте. Тобто воно працюватиме, але когось серйозного навряд зацікавить. Ти ж багато ковбойських кіношоу бачив, так? Так от, те, що для таких історій вигадують, і близько не така страшна хрінь, як те, що перепродають по-справжньому серйозні ділки. Особливо коли йдеться про криголами. Важкі криголами непросто штовхати навіть великим пацанам. Знаєш чого? Бо крига, справжня тверда крига, тобто стіни навколо всіх більш-менш великих баз даних у матриці, — це завжди продукт штучних, у сенсі, штучних інтелектів. Усе інше надто повільне, щоби ткати хорошу кригу, підтримувати її, змінювати і вдосконалювати. Тому, коли на чорний ринок виходить справді потужний криголам, треба зважати на кілька хитрих невідомих. По-перше, звідки взявся цей продукт? У дев'яти випадках із десяти це продукт штучного, а штучних увесь час сканують, переважно тьюрингівські чувачки, щоби завадити їм аж надто порозумнішати. Тож може так статися, що на тебе тьюрингівська машина вийде, бо якийсь штучний вирішив наростити обіг приватних коштів. Буває ж у штучних громадянство, правда? А ще треба добре подумати, чи криголам раптом не військовий, бо це реально стрьомно, або, скажімо, чи не породило його бюро з промислового шпигунства при якомусь дзайбацу — тобі такого добра теж не треба. Врубаєшся, Боббі?

Боббі кивав. Хлопець ніби все життя тільки й чекав на Бовуара, котрий нарешті пояснив би будову світу, про існування якого він лише здогадувався.

— Ну але все-таки робочий криголам коштує страшних грошей, реально, боку бабла. І от, скажімо, ти в нас ковбой при баблі, хтось тобі приносить таку штуку, то не відмовлятися ж? Тому ти купуєш. Тихенько купуєш, ані пари з вуст, але сам не запускаєш, о ні. А що робиш? Несеш до свого технаря, той так обгортку міняє, щоби не дуже в око впадало. Ніби простенька штучка отакого формату, — Бовуар постукав пальцем по стосу картриджів на столі, — і віддаєш підручному своєму, який тобі завинив послугу, а такий завжди знайдеться.

— Ану сек, — сказав Боббі. — Щось мені не подобається, куди...

— І добре. Стаєш кмітливим — чи принаймні кмітливішим. Бо саме так вони і вчинили. Принесли сюди твоєму другу-технарю, містерові Дві-На-День, пояснили, в чому проблемка. «Ти ж у нас ас, — сказали, — то перевір для нас оцю срань, прожени тести, бо ми хріна лисого це робитимем самі. Ти впораєшся, малий». І коли йти далі таким манером, то що зробить із такою штучкою Дві-На-День? Сам запустить? Нема дурних. Тому він учинить так само, як із ним чинили великі пацани, от тільки свого пацанчика навіть не попередить. Що далі? Вибере базоньку десь посеред материка, де просто кишить програмками для ухиляння від податків і відмивальної бухгалтерії, яку хтось веде для борделю в Канзас-Сіті, але ж усі, хто не перший день на світі живе, розуміють, що така гнида під десятьма шарами криги ховатиметься, і не простої, а чорної, з реально смертельною віддачею. Ані в Агломератах, ані десь іще нема ковбоїв, які в таку сраку полізуть, бо з таких баз на всі боки голки стирчать, а всередині нема нічого такого, що можна було би продати комусь, крім митарів, а їм уже точно власники підмазали як треба...

— Так, — озвався Боббі, — ану поясніть дещо.

— Я тобі, сніжок, і пояснюю зрозуміліше нема куди! Він вибрав ту базу, пройшовся по списках своїх хотдожників, амбітних шмаркачів баррітаунських, та ще й таких вілсонів, що пустили би програму, яку в житті вперше бачать, на базу, котру їм хитросракий дружок типу Двох-На-День показав і сказав, що це діло як два пальці об асфальт. І кого він вибрав? Когось новенького в ділі, неляканого, того, хто навіть не знає, де він живе, навіть куди дзвонити не знає, і каже — ось тобі, друже мій, штука, неси додому, запускай і бери за це гроші. Коли щось там вирубаєш — візьми собі, я потім для тебе штовхну! — На цих словах Бовуар вирячився на Боббі, й на обличчі його не було усмішки. — Нікого не нагадує? Чи, може, ти в нас із невдахами не тусуєш?

— То ви кажете, він знав, що мене вб'є, коли ту штуку на базу спущу?

— Ні, Боббі, але він знав, що є така ймовірність, коли щось піде не так. Просто хотів подивитися, що в тебе вийде. Причому й цього сам робити не став, просто поставив двох ковбоїв наглядати за тобою. Все могло скластись інакше. Скажімо, криголам зробив би з чорною кригою те, що мусив, ти зайшов би, побачив там цифри, які міг би собі хіба в сраку запхати, вийшов, може, навіть слідів би не лишив. І тоді повернувся би до Леона і сказав Двом-На-День, що він не на ту базу навів. Ох, як би він вибачався, я вже бачу, а тоді дав би тобі іншу ціль і новий криголам, а попередній відвіз би назад в Агломерати й доповів, що все з ним ніби нормально. А за тобою добре стежили б далі, чисто впевнитися, що зі здоров'ям усе гаразд, що ніхто до тебе не прийшов по криголам, яким ти, подейкують, скористався. А ще могло би статися — і майже сталося — так, що криголам повівся би дивно, крига б тобі мізки поплавила, і тоді один із тих ковбоїв мусив би вдертися до квартири твоєї мамки й забрати носій, доки ніхто твого тіла не знайшов.

— Не знаю, Бовуаре, все це якось, бляха, дуже складно...

— Складно на стелі під ковдрою спати. Життя складне! Ну тобто, діло так влаштоване, що не ясно? — Бовуар подивився на Боббі трохи навіть суворо — крізь порожню оправу, що сповзла майже на кінчик вузького носа. Він був не такий міцний, як той другий чи навіть Дві-На-День, шкіра — мов кава з краплею молока, чоло високе й гладеньке, чорне жорстке волосся стрижене дуже коротко. У своїй сірій блискучій мантії він здавався Боббі кістлявим і тому геть не страшним. — Але наше завдання — для цього ми тут, і ти тут — дізнатися, що сталося насправді. А сталося дещо ще.

— Ви хочете сказати, що він підставив мене, Дві-На-День підставив мене, щоби мене на смерть підсмажили? — Боббі досі сидів на кріслі з пологового, хоча вже відчував, що міг би без нього обійтися. — І він заліз у сраку з тими чуваками, тими агломератськими крутими?

— От ти і второпав.

— І саме тому він так поводиться, ніби йому насрати, ніби він мене до печінок ненавидить, так? І йому реально страшно?

Бовуар кивнув.

— І все це тому, — тут Боббі враз зрозумів, чого насправді Дві-На-День такий роздрочений і переляканий, — тому, що мене підрізали там, на Майданчику, і ті гниди лобники мою деку забрали! А отой чужий софт був досі в моїй деці! — Він аж уперед нахилився, так радів, що склав усе докупи. — І оті мужики його вб'ють чи й гірше, якщо він не поверне ту штуку, так?

— Бачу, ти багато кіношоу дивишся, але масштаби приблизно такі, це точно.

— Ага. — Боббі відкинувся на спинку крісла й уперся босими п'ятками в край стола. — І що, Бовуаре, хто ці мужики? Як ви там сказали, хулігани? Заклиначі? Що це, бляха, значить узагалі?

— Справа в тім, Боббі, що один із тих мужиків я, а другий — отой здоровань. Можеш звати його Лукасом.

— Ти, мабуть, такі вже бачив, — сказав Бовуар, коли чоловік, якого він назвав Лукасом, поставив проєкторний акваріум на стіл, перед тим методично розчистивши для нього місце.

— У школі, — відповів Боббі.

— То ти в школу ходиш, малий? — гаркнув Дві-На-День. — От там би сраку й морозив далі! — Відколи він повернувся в супроводі Лукаса, прикурював сигарету від сигарети і взагалі виглядав іще гірше, ніж доти.

— Помовч, Дві-На-День, — сказав Бовуар. — Тобі трохи освіти теж не завадить.

— У нас такий був, щоби показувати, як і що там у матриці, як робити пошук по книжковій бібліотеці й усяке таке...

— І як, — Лукас випростався й обтрусив від уявного пилу свої великі рожеві долоні, — ти колись ним для цього користувався? Для доступу до книжок? — Він зняв свій неперевершено чистий піджак, послабив вузол простої чорної краватки. Білосніжну сорочку на спині перехрещували вузькі темно-вишневі підтяжки.

— Та я не дуже читаю, — відповів Боббі. — В сенсі, я вмію, але це важко. Але так, я трохи пройшовся по реально старих книжках про матрицю і це все.

— Я так і думав, — сказав Лукас і підімкнув до консолі акваріума щось схоже на малу деку. — Каунт Зіро. Занулення лічильника при перериванні процесу. Було таке в програмуванні колись давно. — Він передав деку Бовуарові, й той узявся вводити команди.

У майже невидимій тривимірній решітці акваріума з'явилися складні геометричні фігури. Боббі бачив, як Бовуар вводить баррітаунські координати.

— Скажімо, Боббі, ти ота синя пірамідка. Ось ти. — В геометричному центрі акваріума тьмяно заблимала синя пірамідка. — А тепер покажемо тобі, що бачили ковбої, яких Дві-На-День найняв за тобою стежити. Далі піде запис.

Із пірамідки вздовж лінії решітки потяглась уривчаста лінія синього світла. Боббі спостерігав за нею і бачив себе — як сидить у мамчиній вітальні, на колінах «Оно-Сендай», вікна затулені фіранками, пальці рухаються над декою.

— Пішов криголам, — сказав Бовуар. Синій пунктир сягнув стінки акваріума. Бовуар увів послідовність команд, і координати змінилися. В решітці постали нові фігури, і Боббі впізнав скупчення жовтогарячих кубів у центрі.

— Воно, — озвався.

Синій пунктир потягнувся від стінки до жовтогарячої бази. Навколо кубів спалахували неоново-оранжеві прямокутні стіни. Коли пунктир наблизився, вони заблимали й заворушилися.

— Як бачиш, щось одразу пішло не так, — сказав Лукас. — Ось їхня крига — і вона вже каже «привіт». Ушкварила по тобі ще до того, як ти взяв контроль.

Щойно синій пунктир торкнувся тремтливої оранжевої стіни, як його оточила прозора оранжева трубка трохи більшого діаметра. Трубка видовжувалася, прямуючи назад уздовж пунктиру, аж доки не вперлася в стінку.

— А тим часом у Баррітауні... — мовив Бовуар і ще раз увів послідовність команд. Тепер пірамідка Боббі знову була в центрі. Хлопець спостерігав, як оранжева трубка виростає зі стінки контейнера, йдучи за синім пунктиром, і обережно наближається до пірамідки. — І от приблизно тут ти мав би почати вмирати цілком смертельною смертю, ковбою. — Коли трубка дотяглася до цілі, навколо пірамідки враз виникли оранжеві стіни й повністю сховали її. Бовуар зупинив проектор.

— Так от, — розповідав Лукас, — коли найманці Двох-На-День — узагалі-то досвідчені й круті консольники — побачили те, що зараз побачиш ти, мій друже, то вирішили, що час міняти тачку, бо їхня дека щось коники викидає. Оскільки вони профі, запасна в них була. Увімкнулися знову — побачили ту саму картину й тоді вже вирішили набрати свого роботодавця, містера Двох-На-День, котрий саме збирався, як можна бачити, влаштувати собі вечірку...

— Мужик, — Дві-На-День звучав істерично й здушено, — я ж казав уже. Прийшли клієнти, яких треба розважити. Я тим пацанам заплатив, щоби наглянули, і вони наглядали, а тоді набрали мене. Я набрав вас. Якого лисого ви до мене домахалися?

— Такого, що ти нашу власність промахав, — лагідно нагадав Бовуар. — А тепер дивись сюди, і пильно. Отаку срань, як ця, ми звемо аномальним явищем, без бля... — Він клацнув по клавіатурі деки, і запис ожив.

Із дна проросли молочно-білі квіти, ніби зіткані з диму. Боббі нахилився, витягнув шию й побачив, що вони складаються з крихітних кульок чи бульбашок. Квіти вишикувалися точно за осями тривимірної решітки, а тоді скупчилися в одну головасту асиметричну фігуру, яка нагадувала зібраний із кубиків гриб. Поверхні, тобто грані, — білі, начисто білі. Зображення в проекторі — хіба завбільшки з долоню, але коли під'єднатись і ввімкнутися, воно здасться неосяжно великим. Біла штука випустила пару рогів, ті видовжились, загнулись, перетворились на клешні й потяглися до пірамідки. Боббі бачив, як легко їхні вістря пройшли крізь оранжеву товщу ворожої криги.

— Вона спитала: «Що ти тут робиш?» — почув Боббі свій голос. — А тоді спитала, нащо вони зі мною отак, навіщо вбивають мене...

— Он як, — тихо сказав Бовуар, — тепер ясно.

Він не знав, куди вони йдуть, але радів, що більше не треба сидіти в тому кріслі. Бовуар пригинався, коли проходив під лампами, що звисали зі стелі на кучерявих дротах, а Боббі спішив слідом і раз ледь не послизнувся, ступивши в затягнуту зеленкуватою плівкою калюжу. Що далі від галявини зі столом і диваном Двох-На-День, то щільнішим здавалось повітря. Стояв тепличний запах вогкого буйнотрав'я.

— Отже, все було ось як, — сказав Бовуар. — Дві-На-День вислав своїх приятелів на Ковіну, але тебе там уже не було. І деки не було.

— Ну, — сказав Боббі, — тоді я не знаю, в чому його провина. В сенсі, якби ж я до Леона звалив — а я ж якраз Двох-На-День шукати й пішов, навіть думав, як сюди піднятись, — тоді він знайшов би мене, правда?

Бовуар спинився помилуватися буйним кущем розквітлих конопель, а тоді простягнув руку й тонким коричневим вказівним пальцем погладив бліде непоказне суцвіття.

— Правда, — сказав він, — але це не по-діловому. Він мусив би відрядити когось наглядати за твоїм помешканням під час набігу на базу, щоб ні ти, ні носій із програмою не пішли погуляти, куди й коли заманеться.

— Так, але ж він відрядив Джекі й Рію до Леона, бо я бачив їх там. — Боббі опустив руку в горловину чорної піжами й почухав зашиту рану, що тяглася навскіс через увесь торс, а тоді пригадав сколопендроподібну штуку, яку Пай наклав замість шва, й швидко прибрав руку. Шов чухався й весь свербів, але торкатися до нього якось не хотілося.

— Ні, Джекі й Рія наші. Джекі в нас мамбо, служителька. Данбала сідлає її.

Бовуар ішов далі, й Боббі здавалося, що той якось вирізняв стежку чи прохід крізь безлад гідропонного лісу, хоча зрозуміти, в якому напрямку вони рухаються, не виходило. Подеколи більші кущі й дерева корінилися у великих зелених поліетиленових мішках для сміття, набитих чорним перегноєм. Часто ті мішки тріскали, й бліді корені, шукаючи нової поживи, тяглися звідти в тіні між дерев, куди не потрапляло світло тепличних ламп і де опале листя збилося в тонкий шар компосту. Боббі був узутий у чорні нейлонові в'єтнамки, які притягла для нього Джекі, й між пальців уже хлюпало болото.

— Сідлає? — перепитав він Бовуара, ухиляючись від голчастих гілок якоїсь вивернутої пальми.

— Вона несе Данбалу, Данбалу Ведо, Змія. Але часом її сідлає його дружина, Айда Ведо.

Боббі вирішив не розпитувати далі й спробував змінити тему:

— А як вийшло, що в Двох-На-День квартира така всратись величезна? Нащо тут ці дерева й таке інше?

Він пам'ятав, що Джекі з Рією вкотили його сюди на кріслі з пологового крізь якийсь прохід, але відтоді не побачив жодної стіни. Він знав, що аркокомплекси зазвичай займають скількись там гектарів і тому, певно, Дві-На-День цілком собі міг жити в такому величезному помешканні, але повірити, що технар, навіть дуже крутий, міг би собі дозволити аж таку нору, було важко. Ніхто собі таку нору не може дозволити — та й хто схотів би жити в мокрому гідропонному лісі?

Останній дерм уже майже вивітрився, у грудях і спині починало боліти й пекти.

— Фікуси, кущі мапу... Весь цей рівень Проектів — льйо сен, святиня. — Бовуар поплескав Боббі по плечу і вказав на кучеряві двокольорові цівки, що звисали з гілок ближнього дерева. — Усі дерева тут — святині різних лоа. Ось це — дерево Уґу Фере, бога війни. Тут багато всього вирощують — є тут трави, потрібні нашим лікарям і знахарям, є й дещо для розваги. Але це місце належить не Двом-На-День, а всім нам.

— Отже, цілий Проект у цьому? Тут усюди вуду й таке інше? — Новина була страшніша за наймоторошніші Маршині фантазії.

— Та ні, куди, — засміявся Бовуар. — На даху є мечеть, баптисти-харизматики з парафією на десяток тисяч душ і без саїв не обійшлося... Як усюди. Але, — тут він вишкірився, — тільки в нас тут традиція не в голови срати, а діла рішати... Отут, на цьому рівні, все почалося дуже давно. Ті, хто проектували ці споруди вісімдесят чи сто років тому, прагнули зробити їх якомога самодостатнішими. Щоби самі собі вирощували їжу. Самі себе обігрівали, самі добували електрику й так далі. Так от, якщо забуритися досить глибоко, виявиться, що ця споруда стоїть на потужному термальному джерелі. І там унизу дуже гаряче, але не аж так, щоби двигуни живити, — для енергетики воно заслабке. Для енергетики тут була десь сотня вітрових турбін Дар'є на даху, їх іще міксерами звали. Планували собі вітроелектростанцію, розумієш? Хоча зараз електрику сюди здебільшого Управління ядерної енергетики постачає, як і всім. А термальну воду подають у теплообмінник. Надто солона, щоби її пити, тому гріє звичайну водогінну воду з Джерсі, яку теж, на думку багатьох, пити не варто...

Попереду нарешті показалося щось схоже на стіну. Боббі озирнувся. У мілких калюжах на брудному бетоні відбивалося гілля карликових дерев, голі бліді корені безладно звисали у саморобні контейнери з гідропонікою.

— Далі воду закачують у басейни й вирощують багато креветок. Вони швидко множаться в теплі, а воду по трубах женуть крізь бетонні перекриття сюди для обігріву. На цьому рівні садили салат, амарант і таке інше. Потім її закачують у басейни з сомами, а гівном креветок харчуються водорості. Соми їдять водорості — все по колу. Принаймні так було задумано. Ймовірно, проектанти не знали, що колись вітрові турбіни позрізають із даху, аби там мечеть поставити. Багато чого не передбачили. Тому в нас є це місце. Але збіса добрих креветок у Проектах іще можна попоїсти. І сомів.

Вони дійшли до стіни — скляної, в краплях конденсату. За склом — іще одна стіна, але вже шита з іржавої сталі. Бовуар вивудив із кишені лискучої мантії ключ і встромив його в отвір на металевій панелі посередині. Десь неподалік ожив і застогнав двигун, широкі сталеві стулки посунулися назовні, піднялися, кілька раз сіпнувшись, і Боббі побачив те, що так часто собі уявляв.

Певно, вони було десь під дахом, високо вгорі, бо тепер Великий майданчик Боббі запросто міг затулити обіруч. Баррітаунські малоповерхівки здавалися звідси сірою пліснявою, що розповзлася до небокраю. Було вже майже темно, і далеко за будинками небо рожево жевріло.

— Це Агломерати там, далі, правда? Рожевим світяться.

— Так точно, але що ближче під'їдеш, то менш привабливими вони здаються. Хочеш туди, Боббі? Готовий наш Каунт Зіро, Найнуліший Граф, підкоряти Агломерати?

— О, так, — сказав Боббі, притискаючись долонями до скла. — Ви й не уявляєте як...

Дерм уже зовсім не діяв, груди й спина нестерпно боліли.