Вільям Ґібсон. Занулення

21. Час мандрів

Прокинувшись у тиші будинку, Тернер почув, як співають пташки у кронах яблунь зарослого саду. Спав він на поламаній розкладачці, що стояла у Руді на кухні. Коли набирав у чайник води з пластикових труб, що тяглися від дахового контейнера, ті гули й шаруділи. Поставив чайник на плиту й вийшов на веранду.

Вісім машин Руді стояли рядком на гравії, вкриті росою. Коли Тернер спустився сходами, крізь відчинені ворота забіг один із робопсів, поклацуючи чорним ковпаком у ранковій тиші. Спинився, помахав спотвореною головою, розбризкуючи слину, й поквапився кудись за ріг веранди.

Тернер зупинився біля капота тьмяно-рудого джипа «Сузукі» з водневим конвертером. Мабуть, Руді сам переобладнав. Чотириколісний привід, великі шини з усюдихідними шпичаками, на яких засох блідий мул. Маленький, повільний, надійний, але не для шосе.

Минув два поплямовані іржею седани «Хонда» — ідентичні, один рік випуску, та сама модель. Руді позичає деталі в одного для іншого, й жоден не на ходу. Замислено вишкірився на лискучу, ніби свіжу, коричневу фарбу «Шевроле» 1949 року випуску, згадавши іржаву залізяку, яку Руді приволік додому з Арканзасу на орендованій платформі. Досі їздить на бензині, а внутрішні поверхні двигуна, мабуть, такі ж бездоганні, як і відполірований вручну шоколадний лак на крилах.

Далі стояли половинка екраноплана «Дорньє» під сірим пластиковим чохлом та тендітний, мов бджола, чорний мотоцикл «Сузукі» на саморобному тягачі. Цікаво, коли Руді востаннє брав участь у серйозних мотогонках. Біля тягача під накривкою розташувався старий снігохід, а далі — плямисто-сірий говер, відлуння війни, приземкувата броньована залізяка, що пахла турбінним гасом. Армована подушка складками опущена на гравій. Вікна — вузенькі прорізі, закриті товстим протиударним пластиком. До схожого на таран бампера прикручений новий номерний знак штату Огайо.

— Читаю твої думки, — озвалася з-за спини Саллі. Тернер озирнувся й побачив її на веранді з кружкою гарячої кави. — Руді каже, якщо ця штука чогось не перелетить, то проб'ється наскрізь.

— Швидкий? — Тернер торкнувся броньованого боку.

— Звісно. Але за годину тобі знадобиться новий хребет.

— А документи на нього є?

— Не скажу, що всім подобається його вигляд, але літати на такому точно дозволено. Броню, здається, ще ніхто не забороняв.

— Енджі вже ліпше, — сказала Саллі, коли Тернер увійшов за нею на кухню. — Правда ж, сонечко?

Мітчеллова донька підняла очі з-за столу. Синці під очима, як і Тернерові, перетворились на дві товсті коми, схожі на намальовані сльози.

— Мій друг — лікар. Він тебе оглянув, поки ти була без тями. Каже, все добре.

— Твій брат. Він не лікар.

— Вибач, Тернере, — кинула Саллі з-за плити. — Я чесна людина.

— Ну, не лікар, але тямущий. Ми переживали, що мааси щось із тобою зробили, аби тобі ставало погано за межами Аризони.

— Щось типу бомби в корі мозку?

Вона набрала ложку холодних пластівців із тріснутої тарілки, облямованої візерунком яблуневого цвіту — цей набір Тернер пам'ятав з дитинства.

— Господи, Тернере, — зітхнула Саллі, — у що ти вляпався?

— Хороше питання.

Він підсів до столу. Не припиняючи жувати, Енджі підняла на нього очі.

— Енджі, коли Руді тебе сканував, він знайшов щось у тебе в голові.

Дівчинка припинила жувати.

— Він не знає, що це таке. Може, хтось його туди встановив, коли ти була зовсім малою. Розумієш?

Вона кивнула.

— Ти знаєш, що це таке?

— Ні, — Енджі проковтнула їжу.

— Але знаєш, хто його туди встановив?

— Знаю.

— Твій батько?

— Так.

— Знаєш навіщо?

— Бо я хворіла.

— На що хворіла?

— Була не така розумна, як усі.

Опівдні він уже зібрався, а заправлений говер чекав біля воріт. Руді дав йому прямокутний чорний пакет на застібці, набитий новими єнами. Деякі купюри так зносилися, що були аж прозорі.

— Я прогнав ту касету крізь французький словник, — сказав Руді. Один із псів потерся запилюженим боком йому об ногу. — Нічого. Думаю, це щось креольське. Може, з Африки. Хочеш, запишу тобі?

— Ні, — відповів Тернер. — Лиши собі.

— Дякую, обійдуся. Я не збираюся навіть згадувати, що ти тут був, коли хтось спитає. Після обіду ми з Саллі вирушаємо в Мемфіс, до друзів у гості. Собаки постережуть дім. — І Руді почухав тварину за пластиковим ковпаком. — Постережеш? — Пес заскімлив і смикнувся. — Коли вставив інфрачервоні датчики, мусив відучити їх полювати на єнотів. Бо в окрузі жодного б не лишилося.

Саллі з дівчинкою спустилися з веранди. У Саллі в руках була полотняна торба з бутербродами й термосом кави. Тернер згадав її в ліжку нагорі й усміхнувся. Вона усміхнулась у відповідь. Сьогодні виглядала старшою, втомленішою. Енджі замінила поплямовану кров'ю футболку з написом «Маас-Неотек» на мішкуватий чорний светр, який для неї знайшла Саллі. Тепер дівчинка здавалася ще меншою. Саллі спробувала вписати досі помітні синці у химерний макіяж, який дико контрастував із дитячим лицем і безформним светром.

Руді передав Тернерові ключ від говера.

— Старий «Крей» приготував мені дайджест ранкових корпоративних новин. Тобі, мабуть, не завадить знати, що «Маас Біолабс» оголосили про випадкову загибель доктора Крістофера Мітчелла.

— Дивовижно розпливчасте формулювання.

— Добряче пристебніться, — сказала Саллі, — бо до об'їзної Стейтсборо дупа буде синя.

Руді перевів погляд на дівчинку, тоді знов на Тернера. Той помітив рельєфні вени біля братового перенісся. Очі налиті кров'ю, ліва повіка помітно смикається.

— Ну от і все. Дивно, але я думав, що вже ніколи тебе не побачу. Якось незвично, що ти знову тут.

— Що ж, — сказав Тернер, — ви обоє зробили більше, ніж я мав право сподіватися.

Саллі відвела очі.

— Що ж, дякую. Гадаю, нам краще рушати.

Він заліз у кабіну. Хотілося звідси поїхати. Саллі стиснула дівчинці зап'ясток, віддала торбу й спостерігала, як мала залазить по двох сходинках. Тернер усівся у водійському кріслі.

— Вона весь час про тебе питала, — мовив Руді. — Коли стало так погано, що ендорфінові аналоги вже не тамували біль, вона кожні дві години питала, де ти й коли приїдеш.

— Я слав тобі гроші, — відповів Тернер. — Їх би вистачило на поїздку до Тіби. В тамтешніх клініках можна було би спробувати щось нове.

— Тіба? — пирхнув Руді. — Господи. Вона була вже старенька. Думаєш, їй би помогло, якби в Тібі її протримали на цьому світі ще кілька місяців? Вона просто хотіла тебе побачити.

— У мене не вийшло, — сказав Тернер. Дівчинка сіла позаду й поставила торбу між ногами на підлогу. — Бувай, Руді.

Той кивнув.

— Саллі.

— Бувай, — озвалася Саллі, обіймаючи Руді.

— Це ти про кого казав? — спитала Енджі, коли опустилося скло. Тернер повернув ключ запалювання, від якого запустилась турбіна й надулась подушка. Крізь вузеньке віконце зі свого боку він бачив, як Руді й Саллі швидко відбігають від говера, а скулений пес клацає зубами на шум турбіни. Педалі й важелі були завеликі, аби ними легко було керувати водієві в радіаційному костюмі. Тернер виїхав крізь ворота й розвернувся на широкій гравієвій під'їзній смузі. Енджі пристібалася.

— Про мою матір.

Запустив турбіну, і вони рушили вперед.

— А я ніколи не бачила своєї мами, — відповіла Енджі, й Тернер згадав, що її батько мертвий і вона досі цього не знає. Він потягнув важіль, і говер рвонув гравієм, ледь не зачепивши одного з братових псів.

Саллі казала правду: під час руху від турбіни все постійно дрижало. На швидкості дев'яносто кілометрів за годину на потрісканому асфальті старої траси у них цокотіли зуби. Армована подушка важко билась об нерівні поверхні: ковзати такі цивільні спортивні моделі могли тільки на досконало гладенькому рівному покритті.

Але Тернерові подобалося. Натиснув, відпустив важіль і поїхав. Над лобовим склом хтось повісив пару вицвілих на сонці рожевих пінопластових гральних кубиків, позаду потужно гула турбіна. Дівчинка, здається, розслабилась і розглядала придорожні пейзажі з відсутнім, майже умиротвореним обличчям. Тернер був вдячний, що не мусить підтримувати розмову. Ти популярна, подумав, кинувши косий погляд, ти зараз, напевно, найбажаніша штучка на планеті, а я везу тебе в Агломерати в дитячому військовому літачку Руді й гадки, бляха, не маю, що його далі у тобою робити... і хто стріляв у ТРЦ...

Розберись, продумай, сказав собі, коли вони спустилися в долину, ще раз по всьому пройдись, і щось таки вилізе. Мітчелл зв'язався з «Хосакою», сказав, що переходить туди. Хосака найняла Конроя й зібрала команду медиків, аби ті перевірили Мітчелла на жучки. Конрой зібрав обидві команди, співпрацюючи з Тернеровим агентом. Тернерів агент був голосом у Женеві. Телефонним номером. «Хосака» підсунула йому Елісон, аби випробувати його в Мехіко, а тоді його висмикнув звідти Конрой. Перш ніж почалося все це гівно, Веббер сказала, що вона — Конроїв кріт... Коли підлітала ця мала, хтось на них напав із ракетами й автоматами. Схоже на маасів — такого від них можна було чекати, до такого якраз були готові його найняті м'язи. А потім біле небо... Він згадав, що Руді казав про рейкотрон... Хто? А тоді ще ця каша у малої в голові, все, що Руді виявив своїм томографом і ЯМР-аналізатором. Вона сказала, що батько не планував прилітати.

— Без компанії, — раптом сказала Енджі у вікно.

— Що?

— У тебе немає постійної компанії, правда? Ти працюєш на тих, хто тобі платить.

— Саме так.

— А тобі не страшно?

— Страшно, звісно, але не через це.

— А в нас завжди була якась компанія. Тато казав, що зі мною все буде добре, що я просто переходжу в іншу компанію...

— З тобою все буде добре. Він казав правду. Просто мені треба з'ясувати, що відбувається. А тоді я відвезу тебе туди, куди тобі треба.

— В Японію?

— Куди завгодно.

— Ти був там?

— Звісно.

— Мені там сподобається?

— Чому б і ні?

Вона знов затихла, і Тернер зосередився на дорозі.

Від неї бувають видіння, — озвалась мала, коли Тернер нахилився ввімкнути фари. Він ледь розчув її голос за ревом турбіни.

— Від чого? — Удавав, що зосереджений на дорозі, й намагався не дивитися в бік дівчинки.

— Від цієї штуки в голові. Зазвичай тільки коли я сплю.

— Правда?

Перед очима стали білки її очей у спальні Руді, лихоманка, потік слів невідомою мовою.

— А часом коли не сплю. Так ніби я увімкнена в деку, але не в матриці, лечу, і не сама. Однієї ночі мені привидівся хлопець, він простяг руку, за щось узявся, і йому боліло, й він не міг бачити, що вільний, просто треба відпустити руку. І я сказала йому про це. І на мить побачила, де він — це зовсім не було схоже на сон, просто страшненька кімнатка з брудним килимом, і я розуміла, що йому треба помитись, і відчувала липкі устілки його черевиків, бо він був без шкарпеток... Це не схоже на сни...

— Ні?

— Ні. У снах усе велике, величезне, і я сама величезна, й рухаюся з іншими.

Коли говер переїхав бетонною смугою на федеральне шосе, Тернер видихнув, зненацька усвідомивши, що затамував подих.

— Якими іншими?

— Яскравими. — Знову тиша. — Не схожими на людей...

— Ти часто буваєш у кіберпросторі, Енджі? Я маю на увазі, увімкнена, з декою.

— Ні. Тільки коли уроки вчу. Тато казав, це для мене шкідливо.

— А про видіння щось казав?

— Тільки що вони стають реальнішими. Але я йому ніколи не казала про ті, інші...

— А мені не хочеш розказати? Може, це допоможе мені зрозуміти і з'ясувати, що нам далі слід робити...

— Деякі мені щось розказують. Історії. Колись не було зовсім нічого, нічого самостійного, тільки дані й люди, які в них копирсалися. А тоді щось сталось, і все самоусвідомилося. Це зовсім інша, окрема історія, про дівчину з очима-дзеркалами і хлопця, котрий боявся про будь-що дбати. Він якось допоміг цій штуці самоусвідомитися... А потім та нібито розкололась на різні уламки, я думаю, ці уламки і є ті інші, яскраві. Але точно сказати важко, бо вони спілкуються не зовсім словами...

Тернер відчув, як защипало шкіру на шиї. Щось спало на думку, випливло з товщі Мітчеллового досьє. Жагучий, палкий сором у коридорі, брудна облущена бежева фарба, Кембридж, аспірантські гуртожитки...

— Де ти народилася, Енджі?

— В Англії. А коли тато пішов працювати намаасів, ми переїхали. В Женеву.

Десь у Вірджинії він спрямував говер на гравієвий з'їзд і далі, в некошену траву й сосновий лісок. Позаду клубочився сухий літній пил. Коли опустилась подушка, турбіна замовкла.

— Ну, можна й поїсти, — сказав, дістаючи полотняну торбу від Саллі.

Енджі розстебнула пасок і блискавку чорного светра. Під ним було щось пружне й біле. У вирізі над юними грудьми виднілась гладенька засмагла дитяча шкіра. Взяла у Тернера торбу й почала розпаковувати бутерброди, які йому зробила Саллі.

— Що з твоїм братом? — спитала, подаючи половинку.

— Тобто?

— Ну, з ним щось не те... П'є весь час, казала Саллі. Він нещасний?

— Не знаю, — відповів Тернер, розминаючи занімілі шию і плечі. — Мабуть, так, але чому, я точно не знаю. Інколи люди застрягають.

— Коли про них не дбає жодна компанія? — Вона вкусила свій бутерброд.

— Це ти про мене? — Він глянув їй в очі.

Енджі кивнула з повним ротом. Проковтнула.

— Я мало про це знаю, але, здається, на маасів мало хто працює. Більшість ніколи не працювала й не працюватиме. Ти працюєш, твій брат теж. Але мені справді цікаво. Руді мені наче як сподобався, розумієш? Але він здавався таким...

— Невдахою, — закінчив він за неї, досі не вкусивши бутерброд. — Застряглим. Я просто думаю, що часом декому треба просто наважитися на стрибок, а ті, хто не наважуються, застрягають і не рухаються. Руді так і не стрибнув.

— Коли мій тато хотів, щоб я полетіла від маасів, це був стрибок?

— Ні. На деякі стрибки треба наважитися самому. Просто зрозуміти, що десь там на тебе чекає краща доля... — Він замовк, раптом здавшись собі смішним, і вкусив хліб.

— Це ти так думав?

Тернер кивнув, замислившись, чи справді думав саме так.

— Ти поїхав, а Руді лишився?

— Він був розумником. Та й досі розумник — має купу різних ступенів, здобував один за одним. У двадцять став доктором з біотехнологій у Тулейні, потім іще кимось там. Ніколи не розсилав резюме. Кадровики самі до нас пачками приїздили — а він посилав їх, наривався... Здається, він гадав, що може зробити щось своє — як оті собачі каптури. Думаю, в нього є кілька оригінальних патентів, але... Він лишився вдома. Став торгувати, конструювати людям техніку, зробив собі ім'я в окрузі. Потім наша мати захворіла, довго хворіла, а мене поруч не було...

— А де ж ти був? — Енджі відкрутила термос, і в кабіні запахло кавою.

— Якомога далі, — відповів, здивований гнівом у власному голосі.

Вона передала йому пластикову кружку, наповнену по вінця гарячою чорною кавою.

— А що ти? Ти казала, ніби не знала своєї матері.

— Не знала. Вони розійшлися, коли я була маленька. Вона не погоджувалась повертатися на контракт, доки він не включить її в якийсь план акціонування. Ну, принаймні він так казав.

— А що він за людина?

Тернер сьорбнув кави й передав їй. Вона глянула на нього з-понад краю червоної пластикової кружки. Очі з макіяжем Саллі.

— Це ти мені розкажи. А краще спитай років через двадцять. Звідки, в біса, мені знати зараз, у сімнадцять?

Він засміявся.

— Тобі вже краще?

— Здається. Зважаючи на обставини...

Він раптом поглянув на неї зовсім іншими очима, й руки тривожно потяглися до важелів.

— Гаразд. Попереду ще довга дорога...

Ночували вони в говері, запаркованому біля іржавих ґрат, що колись підтримували екран автокінотеатру, в південній Пенсильванії — на Тернеровій парці, розстеленій на армованій підлозі під довгастою опуклістю турбіни. Енджі допивала вже схололу каву, вистромивши голову крізь квадратний люк над пасажирським сидінням і розглядаючи миготливих світлячків на пожовклому полі.

Провалившись у сон, де час від часу досі спалахували фрагменти досьє її батька, Тернер відчув, як дівчинка притислась до його голої спини, відчув м'які теплі груди крізь тонку футболку, а коли її рука почала гладити пласкі м'язи його живота, застиг, удаючи, що міцно спить. І невдовзі вже пробирався мороком коридорів із Мітчеллового біософта, де з його власними давніми страхами й болями змішувались дивні чужі речі. На світанку, прокинувшись, почув, як Енджі мугикає пісеньку, знову стоячи в люці: