Вільям Ґібсон. Занулення

5. Робота

Марлі заселилася В готельчик із живими рослинами у важких латунних вазонах і коридорами, вимощеними кахлями, що нагадували потерту мармурову шахівницю. Ліфт — золочена фігурно кована клітка, на стінках панелі з рожевого дерева, пропахлі лимонною олією й сигарилами.

Її номер на п'ятому поверсі. Єдине високе вікно, яке можна відчинити, виходило на проспект. Коли усміхнений портьє пішов, вона повалилася в плюшеве крісло, що приємно контрастувало зі стриманим бельгійським килимом. Востаннє розстібнула блискавки на старих паризьких черевиках, скинула їх і втупилася в десяток пакетів, що їх портьє розставив на ліжку. Завтра, сказала собі, треба купити валізу. І зубну щітку.

— Я в шоці, — промовила до пакетів на ліжку. — Треба бути обачнішою. Тепер усе ніби уві сні.

Глянула вниз і побачила, що колготки пішли стрілками на великих пальцях обох ніг. Похитала головою. Нова сумочка лежала на білому мармуровому столику біля ліжка — чорна, з товстої фарбованої телячої шкіри, м'яка, мов фламандське вершкове масло. Сумочка коштувала більше, ніж Марлі завинила би Андреа, якби платила свою частку оренди, але й ніч у цьому готелі коштувала не менше. В сумочці — паспорт і кредитний чип, виданий у «Ґалері Дюпре» й прив'язаний до її особового рахунку в орбітальній філії «Недерландс Альгемен Банк».

Пішла у ванну кімнату й покрутила гладенькі латунні вентилі над великою білою ванною. Гаряча вода шипіла крізь японський фільтр-аератор. Готель надавав набір косметики — пакетики з солями, тюбики з пінками й ароматичними оліями. Вичавила олію в гарячу воду й почала знімати одяг. Коли скидала на підлогу жакет від Саллі Стенлі, всередині щось урвалось, як від важкої втрати. Ще годину тому цей придбаний торік жакет був її улюбленим предметом одягу й, певно, єдиною в житті справді дорогою річчю. Тепер його винесуть разом зі сміттям. Можливо, перекочує на якусь із брюссельських блошок, де вона студенткою вишукувала такі речі...

Кімнату заповнила ароматна пара, дзеркала задиміли й потекли, розмиваючи її оголене відображення. Отак запросто? Золотий кредитний чип від Вірека викупив її зі злиднів і переселив у цей готель із білими рушниками, такими чистими й товстими, аж дряпучими? Свідомість плуталася — ніби вона тремтіла на краю страшного провалля. Цікаво, яку владу дають гроші, коли їх досить — по-справжньому досить? Вона підозрювала, що тільки Віреки могли б розуміти це достеменно, та цілком імовірно, що функція такого розуміння в них вимкнена, й розпитувати Вірека про заможне життя — все одно, що намагатися дізнатись більше про воду від риби, яка в ній плаває. Так, дорогенька, вода мокра. Так, дитя моє, багатство тепле, ароматне, дряпучо-рушникове. Переступила бортик ванни і лягла.

Завтра вона піде стригтися. В Парижі.

Телефон Андреа дав шістнадцять гудків, перш ніж Марлі згадала про ту її програму. Вона досі ввімкнена, і цього дорогого брюссельського готельчика точно немає в телефонній книзі. Потягнулася, щоби покласти слухавку на мармуровий столик при ліжку, і телефон тихо дзенькнув один раз.

— Вам пакунок кур'єром із «Ґалері Дюпре».

Коли портьє — цього разу молодший і смаглявий, можливо, іспанець — пішов, вона віднесла пакунок до вікна й покрутила в руках. Загорнутий в аркуш паперу ручної роботи, темно-сірий, складений у тій хитромудрій японській манері без клею й стрічки, що варто раз розгорнути — і вже ніколи назад не складеш. Назва й адреса галереї — тисненням у кутку, а її прізвище й назва готелю — посередині, від руки, бездоганно каліграфічним почерком.

Марлі розгорнула пакунок — у руках опинилися новий браунівський голографічний проектор і плаский прозорий пластиковий конверт. У конверті сім пронумерованих голографічних картриджів. За вузеньким ґратчастим балконом надвечірнє сонце золотило дахи Старого міста. Знизу було чути сигнали авто й дитячі крики. Вона зачинила вікно й підійшла до письмового стола. Браунівський проектор — гладенький чорний прямокутник на сонячній батареї. Перевірила заряд, дістала з конверта перший картридж і вставила його в апарат.

Коробка, яку вона вже бачила у Вірековому віртуальному конструкті барселонського парку, розквітла над проектором — зображення чітке, ніби кришталеве, якісне, як у найкращих музеях. Кістки й золото плати, мертве мереживо, бліда кулька з білої глини. Марлі похитала головою. Як хтось зумів розкласти ці уламки й клапті, цей мотлох так, що за душу бере і серце терзає, мов риболовний гачок, аж уже не зіскочиш? А тоді кивнула сама собі. Це можливо, і вона вже таке бачила — так багато років тому вмів чоловік на прізвище Корнелл, той теж робив коробки.

Тоді зиркнула ліворуч — на елегантний аркуш сірого обгорткового паперу. Вона цей готель навмання вибрала, коли втомилася гуляти по крамницях. Нікому не казала, що тут ночуватиме, і вже точно не повідомляла про це нікому з «Ґалері Дюпре».