Вільям Ґібсон. Занулення

9. Проекти

Темряву навколо затягнуло візерунками кривавих бджолиних стільників. Усе було тепле. А ще — м'яке. Переважно м'яке.

— Оце місиво, — озвався перший янгол жіночим голосом — далеким, але низьким і дуже чітким.

— Треба було зразу від Леона тягти сюди, — сказав другий янгол. — Нагорі нас за таке не похвалять.

— Мабуть, у нього щось у великій кишені, бач? Порізали, щоби дістати.

— Не тільки там порізали, сестро. Божечки, ану глянь сюди.

Фасетні візерунки хитнулися й попливли, коли хтось посунув його голову. Щока відчула прохолодну долоню.

— Сорочку собі не заляпай, — сказала перша янголка.

— Дві-На-День не зрадіє. Чого, гадаєш, він так пересрав і чкурнув?

Його це бісило, бо хотілося спати. І він навіть спав, точно спав, от тільки в голову чогось просочувалися Маршині симстимові сни, й він поверх за поверхом провалювався крізь обірвані сцени з «Важливих людей». Це мило безперервно крутили, відколи його ще й у проекті не було, і сюжет, мов багатоголовий плоский черв'як, циклився на собі самому, жер власний хвіст десь раз на кілька місяців, а потім відрощував нові голови, спраглі до напруги й прориву. Боббі бачив, як звивається все це клубчасте тіло, — Марша б ніколи не спромоглася так побачити цю штуку, цей розтягнутий клубок сенснетівської ДНК, цю дешеву крихку пластівчасту ектоплазму, виведену, щоби нагодувати незліченних голодних сновид.

І от Марша саме дивилася шоу очима Мітель Морґан Маґнум, головної героїні, спадкоємиці голови корпорації «Маґнум АҐ». Але сьогоднішня серія постійно збочувала кудись на манівці, подалі від карколомно складних хитросплетінь романтичних стосунків, у які повсякчас вплутувалася Мішель і за якими Боббі не давав собі клопоту стежити, й перетворювалася на соціоархітектурний екскурс у світ соціальних аркокомплексів, зведених за проектом Солері. Певні подробиці бентежили й спантеличували навіть Боббі — скажімо, він сумнівався, що цілі рівні там відведено під торгівлю піжамними костюмами зі світло-блакитного плюшу, з діамантовими пряжками при колінах, чи, наприклад, що на деяких рівнях, де завжди темно, морять голодом немовлят. В оце останнє, як йому враз пригадалося, свято вірила Марша, яка загалом відчувала до Проектів забобонний жах — ніби до баштоподібного пекла, куди її змусять піднятись одного чорного дня. Інші епізоди симстимного сну нагадували передачі з пізнавального каналу, безкоштовно включеного в передплатний пакет: Боббі показували детальні анімовані плани й схеми внутрішньої будови Проектів, а закадровий голос читав нудні лекції про способи життя й господарювання різних жителів комплексу. Коли все-таки вдавалося зосередитися на оповіді, Боббі розумів, що вона навіть менш переконлива за цікавинки про блакитний плюш чи здичавілих немовлят, котрі тихо кубляться в непроглядній темряві. Потім показували радісну молоду маму, яка нарізає піцу велетенським промисловим водяним ножем у кухонному куточку чистесенької студії-малосімейки. У вікні, що займає всю стіну, — вузький балкон, а за ним — прямокутник по-мультяшному блакитного неба. Боббі бачив її одночасно і чорношкірою, і ні — така собі стилізована під молоду матір дуже-дуже затемнена версія однієї з його домашніх голографічних порнодівчат. Із геть однаковісінькими маленькими, мультяшно-ідеальними грудьми. (Тут він, і без того отупілий і спантеличений, почув безмежно гучний украй несенснетівський голос, який промовив: «А оце, Джекі, я називаю залізобетонною ознакою життя. Не знаю, чи сам він на ногах стоятиме, але дещо вже впевнено стоїть».) А тоді його враз затягло, мов у зливний отвір, у екстравагантний всесвіт Мішель Морґан Маґнум, котра саме відчайдушно боролася проти лютих конкурентів із сікокського промислового клану Накамура, охочих поглинути «Маґнум АҐ». Наразі їх представляв (несподіваний поворот сюжету) основний герой-коханець сезону — казково заможний (але непояснювано спраглий нових мільярдів) і юний новосовєтський політик Васілій Суслов, котрий виглядав і вдягався, точно як готичні з Леонового клубу.

Серія ніби наближалася до кульмінації — антикварний «БМВ» на електрохімічному двигуні саме обстрілювали з мініатюрних західнонімецьких сервоприводних вертольотів, поки він їхав вулицею нижче Ковіна-Конкур, і Мішель Морґан Маґнум вирубала ударом пістолетного руків'я свого зрадливого секретаря, озброєного нікельованим «Намбу», а Суслов, за якого Боббі дедалі більше вболівав і якого асоціював із собою, готувався здриснути з міста разом із шикарною охоронницею-японкою, котра дуже нагадувала Боббі іншу його голографічну порноподружку, — аж раптом хтось заверещав.

Боббі такого вереску ще в житті не чув — але було в тому голосі щось жахливо знайоме. Втім, не встиг він поперейматися з цього приводу, як криваво-червоні стільники знов затанцювали поперед очей і стало шкода пропускати кінцівку серії «Важливих людей». Але коли червоне зачорніло, щось усередині підказало, що завжди можна спитати в Марші, чим усе скінчилося.

— Розплющ очі, хлопче. Все вже. Світло тобі заяскраве?

Заяскраве, але таке самісіньке. Біле, біле — і він пригадав, як колись давно розірвалася в його черепі білим-біла граната посеред прохолодної вітряної темної пустки. Очі розплющені, але нічого не видно. Все біле.

— Коротше, я б тебе відлежатися лишив, бо так завжди роблю з пацанами в твоєму стані, але люди, які мені платять, сказали, щоб оцього зразу з корабля на бал, то я тебе розбудив, перш ніж закінчити. Цікаво, чого ні сраки, ні дупи не видно, так? Саме світло тільки — й нічого більше не видно, еге ж? Бо в нас тут нейрозаглушечка. Так от, між нами, я це в товарах для дорослих узяв, але чом би з медичною метою й не скористатися, коли треба, еге ж? А нам зараз треба, і то дуже, бо тобі ще поки ой як болить і так ти не сіпнешся, доки я не закінчу. — Голос був спокійний, розмірений. — Так от, головна твоя проблема — це порізана спина, хоча про неї я подбав і все полагодив — трохи скоб, десь півметра сколопендри. Естетики я не наводжу, доведеться змиритись, але повір, кицюнь твоїх такі шрами ой як зацікавлять. А зараз я роблю от що: почищу те, що тобі на грудях зробили, отам сколопендру накладу, і все, але ти зважай, що перші кілька днів краще не рипатися, бо розійдеться. Поставив тобі пару дермів, потім іще поставлю. А поки ввімкну тобі аудіо-відео, щоби ти в нас таки трошечки тут побував. На кров не зважай — вона вся твоя, але нової вже не натече.

Біле згорнулося в сіру грудчасту хмару, крізь яку поволі, мовби під пилом, проступили предмети. Розпластаний, прип'ятий до стелі, він дивився вниз на заляпану кров'ю бліду ляльку — зовсім без голови, тільки зеленкувато-синювата хірургічна лампа ніби виростала з плечей. Чорношкірий у замацаному зеленому халаті бризкав їй чимось жовтим на неглибоку діагональну рану від лобка майже до лівого соска. Боббі знав, що шкіра в чоловіка темна, бо той був із непокритою головою — непокритою, голеною й лискучою від поту; руки заховані під зеленими рукавичками, тому розгледіти можна тільки лискуче тім'я. Обабіч ляльчиної шиї — по кілька рожевих і синіх дермадисків. Краї рани ніби зафарбовані чимось схожим на шоколадний сироп, і маленький сріблястий розприскувач тихенько сичав, коли порскав жовтою рідиною.

А тоді в Боббі склалася картинка, і всесвіт зробив запаморочливий кульбіт. Лампа на стелі, стеля дзеркальна, а лялька — це він сам. І тут його враз ніби висмикнуло назад, як на довжезній гумці — крізь криваві стільники в кімнату зі сну, де чорношкіра дівчина ріже піцу для дітей. Водяний ніж працює безшумно, мікроскопічні частки їжі перехоплює тонким, мов голка, швидкісним потоком води. Ту штуку винайшли для скла й надтвердих сплавів, і Боббі це знав, а от піцу з мікрохвильовий таким різати... як же йому закричати хотілося — вона ж от-от пальця собі втне й не відчує навіть.

Але закричати він не міг, і поворухнутись не міг, і взагалі не здатен був до яких-небудь звуків. А дівчина любовно розрізала останній шмат, склала піцу на чисту білу керамічну тарілку й розвернулася до синього прямокутника неба за балконним вікном, де гралися її діти, — та ні, сказав собі Боббі десь глибоко всередині, — не може бути. Бо істоти, які рвонули до неї крізь вікно, були не малечею на тарзанках, ні, це були немовлята, страшні, потворні немовлята з Маршиних кошмарів, і їхні перетинчасті крила, рожеві, покручені кістки, і метал, і мембрани з переробленої пластмаси... І він бачив, які в них зуби...

— Ану назад, — сказав чорношкірий. — Утратив тебе на хвильку. Ненадовго, не бійся, на таку собі нью-йоркську хвильку... — У стельному віддзеркаленні його рука взяла з закривавленої ганчірки під боком у Боббі плаский пакунок із прозорого блакитного поліетилену. Двома пальцями лікар обережно витягнув звідти щось коричневе й схоже на пластмасове намисто. Намистинами пробігали світлі цятки — здавалося, вони тремтіли й переливалися. Вільною рукою лікар щось натиснув на краю блакитного пакунка, всередині хруснуло, мов кусачками, другий кінець намистинчастої штуки вирвався назовні, і вона почала смикатися й звиватися.

— Сколопендра, — сказав чорношкірий, підносячи ту штуку так, щоби Боббі бачив. — Новенька. Такі зараз у Тібі ставлять.

Багатоніжка безголова, коричнева, кожна намистина — сегмент тіла, й на кожній по парі блідих блискучих ніжок. А тоді хірург, мов той фокусник, крутнув затягнутими в зелене кистями, й коли багатоніжка вклалася вздовж відкритої рани, лагідно натиснув на останній сегмент, найближчий до обличчя. Сегмент відпав, і за нього хірург витягнув блискучу чорну нитку, яка правила за нервову систему. Кожна пара ніжок по черзі увіп'ялася в шкіру й стислася, стягуючи краї рани, як застібка-блискавка — нову шкірянку.

— Бач як, — сказав чорношкірий, витираючи рештки брунатного сиропу білим вогким тампоном, — не так і страшно, еге ж?

Він багато разів уявляв свою появу в помешканні Двох-На-День — але зовсім не так. По-перше, годі було уявити, що його закотять туди на кріслі, поцупленому з пологового відділення Лікарні Святої Марії, — назва й інвентарний номер вибиті лазером на тьмяному хромі лівого підлокітника. Жінка, яка везла його, цілком собі вписувалася в його підліткові фантазії — її звати Джекі, одна з двох проєктських, яких він бачив у Леона, і, як до нього потім дійшло, — одна з двох його янголок-хранительок. Крісло котилося шершавим покриттям, що тягнулося від стіни до стіни вузького передпокою, зовсім безшумно, але золотаві дзвоники на капелюсі Джекі бадьоро подзенькували, коли вона штовхала Боббі перед собою.

А ще він ніколи не подумав би, що помешкання Двох-На-День виявиться таким великим і там буде стільки дерев.

Пай, чорношкірий хірург, люб'язно пояснив, що насправді він ніякий не лікар, просто «іноді напохваті», а тоді всівся на подертий барний стілець у своїй так званій операційній, здер зелені рукавички, підкурив ментолову сигарету й дуже серйозним тоном порадив Боббі ще десь тиждень зайвий раз не сіпатися. Далі прийшли Джекі й Рія, друга його янголка, насилу натягли на нього чорні пожмакані піжамні штани, що нагадували кімоно з дешевого бойовика про ніндзя, посадили на крісло й покотили до центральних ліфтів в осерді аркокомплексу. Завдяки трьом додатковим дермам із бездонної аптечки Пая Боббі підзарядився парою тисяч мікрограмів синтетичного ендорфіну, тому був при собі й болю не відчував.

— А де мої речі? — допитувався, коли його викотили в тісний коридор, напханий нарослими за кілька десятиліть нашаруваннями кабелів і сантехнічних труб. — Де мій одяг, і дека, і все інше?

— Твій одяг, золотко, коли це так можна назвати, загорнули в пакет і лишили, щоби Пай у смітник скинув, коли руки дійдуть. Він усе з тебе позрізав на столі, бо там саме криваве шмаття було, щоб ти знав. Якщо дека в кишені при спині була, хлопці, які тебе порізали, забрали її собі, я так думаю. А тебе, везунчику, в процесі ледь не порішили. Всю саллі-стенлі собі заляпала через тебе, гад ти малий.

Здається, Рія не з добрих янголів.

— Ох, — сказав Боббі, коли вони завертали за ріг, — ясно. А скажіть, може, там викрутка була чи кредитний чип?

— Не було чипа, сонце. Але якщо ти про викрутку з двома сотнями й десяткою нових єн у ручці, то це якраз стільки моя сорочка коштує...

Дві-На-День, вочевидь, не був радий появі Боббі. Можна сказати, що він на Боббі й не дивився — чи просто його не бачив. Дивився він крізь Боббі на Джекі й Рію — і шкірився нервовою посмішкою вкрай невиспаної людини. Вони підкотили крісло досить близько, щоби було видно, які жовті в Двох-На-День очні яблука, — майже оранжеві в рожево-бузковому світлі тепличних ламп, що звисали зі стелі там і сям.

— Де вас носило, сучки драні? — поцікавився технар, та в голосі його не було злості, сама смертельна втома і щось іще — Боббі не одразу зрозумів, що саме.

— Це все Пай, — сказала Джекі й повихляла до величезної дерев'яної колоди, що правила Двом-На-День за журнальний столик, по пачку китайських сигарет. — Перфекціоніст він у нас, наш добрий друг Пай.

— У ветеринарці навчився, — додала Рія, й Боббі зрозумів, що це для нього. — Хоча до пса його ніхто б не пустив, він увесь час нашмалений.

— Отже, — сказав Дві-На-День, і його погляд нарешті спинився на Боббі, — ти житимеш.

Очі його були такі холодні, такі стомлені й клінічно хворі, такі несхожі на очі маніакального ділка, який усім зуби заговорить і якого Боббі звик вважати справжньою особистістю, а не маскою, — що лишилося тільки опустити погляд, зашарітись і втупитися в стіл.

Метрів три завдовжки й метр завширшки був той стіл — зшитий із колод, кожна ледь не завтовшки з його стегно. Мабуть, це дерево колись у воді лежало, подумав він, — деякі фрагменти досі вкриті сріблястим нальотом, як буває з плавником. Пригадав, як грався в піску поряд із такою колодою на пляжі в Атлантик-Сіті, давно ще, в дитинстві. Але ця деревина давно у воді не бувала, і вся стільниця вкрита мозаїкою парафінових патьоків, винних плям, хаотичних слідів матового чорного напилення, темних опіків від сотень сигарет. Стіл так щільно завалений їжею, сміттям і електронікою, що здавалося, ніби якийсь вуличний торговець вирішив розсортувати на ньому товари, а тоді перервався на вечерю. Було там кілька напівз'їдених піц із крилем і червоним соусом — і від їхнього вигляду шлунок Боббі глухо загурчав, — а ще напівзавалені стоси різномастих софтів, брудні келихи й склянки з забичкованими в рештках вина недопалками, рожева полістиролова таріль із посохлими канапе, надпиті й нечіпані банки пива, антикварний тактичний кинджал «Ґербер» без піхов на пласкому бруску полірованого мармуру, щонайменше три пістолети й, певно, кількадесят загадкових пристроїв, консолей та іншого кіберковбойського обладнання, від якого зазвичай у Боббі починала текти слина.

Зараз слина в нього текла на похололий шмат піци з крилем, та голод був незначною неприємністю порівняно з приниженням, яким накрило від усвідомлення, що Двом-На-День просто начхати. Боббі, звісно, не вважав його другом, але часом плекав усе-таки надію, що той бачить у ньому особистість — талановиту, ініціативну, здатну вирватися з Баррітауна. Але по очах було видно, що Боббі для нього не просто ніхто, а ще й вілсон...

— Послухай сюди, друже мій, — озвався хтось іще, і Боббі глянув перед собою. Обабіч Двох-На-День на пухкому шкіряному дивані з хромованими ніжками тепер сиділо двоє чорношкірих чоловіків. Першим говорив той, що був у якійсь довгій сірій мантії й носив старі окуляри в пластмасовій оправі. Прямокутні, завеликі й ніби без скелець. Другий був удвічі ширший у плечах за Двох-На-День, але вбраний у такий простий чорний костюм-двійку, як у японських ділових мужиків у кіношоу. Білосніжні, чистісінькі манжети застібнуті квадратними запонками із золотими мікросхемами.

— На жаль, не можемо дати тобі відлежатись і оклигати, — сказав перший, — бо в нас тут серйозна проблемка. — Він замовк, зняв окуляри й потер перенісся. — Нам потрібна твоя допомога.

— Бля, — промовив Дві-На-День. Він подався вперед, витягнув китайську сигарету з пачки, що лежала на столі, підкурив від тьмяного олив'яного черепа завбільшки з величенький лимон і потягнувся до келиха з вином. Той, що в окулярах, простягнув руку й тонким коричневим пальцем торкнувся його зап'ястя. Дві-На-День відпустив келих і відхилився на спинку дивана, чимдуж удаючи, ніби нічого не сталося. Окулярних усміхнувся до Боббі.

— Каунт Зіро, так? Кажуть, так ти себе звеш?

— Так, — радше здавлено каркнув Боббі.

— Нам треба знати про Діву, Каунт.

Чоловік запитально дивився на нього й чекав.

Боббі моргнув.

— В'єж Мірах, — сказав той і вдягнув окуляри. — Мати Наша Свята, Діва Пречудесна. А ще ми її звемо, — тут він здійняв лівицю й зробив якийсь рух пальцями, — Езілі Фреда.

Боббі усвідомив, що сидить роззявивши рота, й стулив його. Три темні обличчя вичікувально дивилися. Джекі й Рія кудись зникли, і хлопець не помітив, коли вони пішли. Раптом накотила паніка, і він заходився озиратися, вдивлятись у моторошний вазонний ліс довкола. Трубчасті тепличні лампи звисали під усіма можливими кутами, стирчали врізнобіч — мов рожево-пурпурові шпажки, пронизували зелену листяну масу. Жодних стін. Не видно ніяких стін. Диван і подряпаний стіл стоять посеред такої собі галявини з долівкою з голого бетону.

— Ми знаємо, що вона являлася тобі, — сказав другий, міцний, і акуратно поклав ногу на ногу. Коли поправляв холошу так, щоб ідеально випрасувана стрілка не зім'ялася, золота запонка на манжеті сліпучо підморгнула Боббі. — Ми знаємо, розумієш?

— Дві-На-День каже, це був твій перший набіг, — сказав перший. — Це правда?

Боббі кивнув.

— Тоді Леґба обрав тебе, — сказав чоловік і знову зняв порожню оправу, — коли вже звів із В'єж Мірак. — Він усміхнувся.

Боббі знов відкрив рота.

— Леґба, — повторив чоловік, — покровитель доріг і стежок, лоа комунікацій...

Дві-На-День забичкував сигарету просто в пошрамовану стільницю, і Боббі помітив, що рука технаря тремтить.