Вільям Ґібсон. Занулення

7.ТРЦ

Конрой вильнув із розбитої ерозією стрічки довоєнного шосе, й синій «Фокер» притишив хід. Блідий пил, що здіймався за ними довгим фазанячим хвостом, аж відколи вони звернули з Сорокової, потроху влягався. Подушка говера просіла, щойно вони спинилися.

— Ми на місці.

— А що тут сталося?

Перед ними тяглося прямокутне бетонне поле, обмежене щербатими рештками шлакоблокових стін.

— Економічна криза. Ще до війни. Так і не добудували. Трохи далі на захід починаються цілі квартали, розмічені дорогами, саме полотно, без будинків, без нічого.

— Скільки людей на місці?

— Дев'ятеро, якщо без тебе. І без медиків.

— Яких іще медиків?

— Від «Хосаки». Мааси ж у нас по біоштуках виступають, так? Треба знати, чим вони нашого хлопця нашпигувати встигли. Для цього «Хосака» облаштувала невеличку нейрохірургічну операційну з трьома асами в білих халатах. Двоє з компанії, третя — кореянка, в чорній медицині була на обох фронтах. Медичний фургон там, у тій довгій будівлі, — Конрой показав рукою, — де трохи даху лишилось.

— Як доправили на місце?

— Привіз у вантажному контейнері з Тусона. Вдали, що зламалися. Викотили, закотили під дах. Усі разом. Хвилини за три впорались.

— Мааси, — повторив Тернер.

— Ага, — Конрой вимкнув турбіни. — Довелось ризикнути, — додав він, коли раптом запала тиша. — Мабуть, не помітили нас. Водій наш сидів скиглив на вухо диспетчеру своєму по радіо: типу якийсь там сраний радіатор закипів і лагодити довго. Мабуть, перехопили, послухали. А ти знаєш кращий спосіб?

— Ні. Це ж клієнт захотів. Але зараз ми сидимо просто під носом у їхніх розвідсистем...

— Золотко, — Конрой самозакохано чмихнув, — може, ми з тобою чисто погоцати нашвидку стали. Чисто розважитись дорогою до Тусона. Тут часто посцяти спиняються, ти знав? — Він зиркнув на наручний годинник «Порше». — Треба там за годину бути, вертоліт забрати на берег.

— А потім на платформу?

— Ні. По літак твій у сраку драний поїду. Доведеться самому.

— От і добре.

— Моя б воля, я б екраноплан сухопутний узяв. Лишив би трохи далі, доки Мітчелла не побачимо. Якраз би сюди долетів, коли медики його почистять, а тоді вкинули б у вантажний відсік і відійшли до кордону, в бік Сонори...

— Ага, на дозвуковій швидкості. Я проти. Зганяй у Каліфорнію й візьми мені нормальний літак. Так і бачу, як наш малий звідси відходить на винищувачі, яких уже й не випускають.

— А за штурвал кого?

— Мене, — сказав Тернер і показав на гніздо за вухом. — Там інтерактивна система, повна інтеграція. Вони тобі його продадуть разом із програмою, і я напряму врублюся.

— Не знав, що ти літати вмієш.

— Не вмію. Але тут аса не треба, тут до Мехіко два рази впасти.

— А ти в нас досі хуліган, так? Подейкують, тобі там у Нью-Делі хрін відірвало, чув такі плітки? — Конрой розвернувся до Тернера обличчям і холодно вишкірився.

Тернер витягнув куртку з-за сидіння, забрав із кишені пістолет і набої й уже було поклав куртку назад, як Конрой озвався:

— Краще візьми. Тут до біса холодно ночами.

Тернер потягнувся до ручки, що піднімала дах, а Конрой завів двигун. Говер трохи піднявся над землею, злегка хитнувся, коли Тернер відкинув дах і вибрався назовні. Усе сліпучо-біле від сонця, повітря — мов гарячий оксамит. Витягнув із кишені синьої робочої сорочки темні окуляри, що лишилися з Мексики, вдягнув їх. На ногах — тропічні камуфляжні штани й білі водонепроникні мокасини. Коробку розривних поклав в одну зі стегнових кишень. Револьвер у правій руці, під лівою пахвою — згорнута куртка.

— Іди до довгої будівлі, — гучно сказав Конрой крізь ревіння двигуна. — На тебе чекають.

Тернер зістрибнув у добіла розжарене горнило пустельного полудня, а Конрой піддав обертів і повів «Фокер» назад до шосе. Тернер простежив, як той віддаляється на схід, його контури зморщуються й опливають, спотворені жаром від землі.

Коли говер зник, запала тиша — ані звуку, ані шурхоту. Тернер розвернувся до руїн. Щось мале й гранітно-сіре чкурнуло між каменів.

Зубчасті рештки стін починалися десь за вісімдесят метрів від шосе. Колись цей простір був парковкою.

Ступив кроків п'ять — і спинився. Море накочується, хвилі здіймаються й гупають м'якими, глухуватими вибухами. Револьвер у руці — надто великий, надто справжній — розігрівався від сонця.

Немає ніякого моря, ніякого моря, — казав він собі, — його тут не чути. Пішов далі, підошви мокасинів ковзали уламками старовинних шиб, тут і там приправлених коричневими й зеленими крихтами пляшкового скла, поіржавілими млинцями кришечок, прямокутниками розплющених алюмінієвих банок. Над острівцями низької посохлої трави звивалися комахи.

Кінець. Не буде нічого. Тут. Застиг час.

Він знов спинився, напружено подався вперед — так ніби силкувався розгледіти й віднайти назву того, що здіймалося всередині. Чогось порожнистого.

Цей торговий центр не просто мертвий — мертвонароджений. Готель на мексиканському березі бодай трохи пожив, сезон чи два.

За парковкою стіна шлакобетону — дешевого й бездушного — завмерла в чеканні.

Побачив їх у вузькій смузі тіні під сірою стіною. Сиділи навпочіпки. Троє. Запах кави почув іще до того, як помітив товариство довкола закопченого кавника, непевно прилаштованого на конфорці крихітного примуса. Звісно, він якраз мав би каву внюхати — на нього ж чекали. Інакше тут не було би нікого, а невдовзі він би якось тихенько, майже природно загинув.

Двоє чоловіків, одна жінка. Потріскані, запилюжені техаські чоботи. Джинси такі затерті й заяложені, аж, мабуть, воду відштовхують. Нестрижене вигоріле волосся бородатих чоловіків зібране в пучки шкіряними шнурками. У жінки волосся розчесане на проділ точно посередині, туго заплетене на потилиці, обличчя обвітрене, рубцювате. До стіни припертий древній мотоцикл «БМВ» — полущений хром, облізла фарба, тут і там розмиті плями нанесеного балончиком сіро-жовтого пустельного камуфляжу.

Тернер відпустив руків'я свого «Сміт-Вессона», дав йому повиснути на вказівному пальці так, щоби дуло вказувало назад і вгору. Один із чоловіків підвівся, блиснув дешевими зубними протезами.

— Тернер. Я Саткліфф.

Трохи чути акцент, ніби австралійський. Глянув на інших двох:

— Передовий загін?

— Передовий, — підтвердив Саткліфф, поліз у рот засмаглими пальцями й витягнув пожовклу капу з металевими коронками. Власні зуби білі й ідеально рівні. — Ти Шове вивозив від айбіемів до міцу, а ще, кажуть, Семенова забрав із Томська.

— Це запитання?

— Я в марракешському айбіемі відповідав за безпеку, коли ти готель підірвав.

Тернер зустрівся з ним поглядами. Очі яскраво-блакитні, спокійні, погляд відкритий.

— І тобі це заважатиме?

— Та не бійся, це я до того, що в ділі тебе бачив. — Саткліфф уставив капу назад. — Це Лінч, — кивнув у бік другого чоловіка, — і Веббер, — показав на жінку.

— Розповідайте, — сказав Тернер і зайшов у тінь під стіною. Сів навпочіпки, сперся ліктями на коліна, не випускаючи револьвера з руки.

— Прибули три дні тому на двох мотоциклах, — заговорила Веббер. — В одному зробили так, щоби колінвал полетів, якщо треба буде відмазка, чого стоїмо. У цих місцях переважно кочове населення, байкери бездомні, сектанти. Лінч пройшовся з з котушкою оптоволокна кілометрів шість на схід, підрубився до телефонної лінії...

— Приватної?

— Таксофонної, — озвався Лінч.

— Зробили пробне впорскування дези, — продовжила Веббер. — Якби не спрацювало, ти б уже знав.

Тернер кивнув.

— А що йде на вхід?

— Нічого. Лишили для бенефісу, хай там що це буде.

На цих словах Веббер здійняла брови.

— Прийом дезертира.

— Та це трохи ніби очевидно, — Саткліфф опустився навпочіпки поряд із Веббер і сперся спиною на стіну. — Втім, судячи з того, як усе організовано, нам, простим наймитам, навіть не скажуть, кого ми витягуємо. Так, містере Тернер? Чи дізнаємось потім зі стрічки новин?

Тернер удав, ніби не чує.

— Що далі, Веббер?

— Коли проклали лінію, доєдналася решта команди, по одному чи по двоє. Останній прибулий повідомив про бляшанку з япошками.

— Це було жорстко, — озвався Саткліфф, — отак у лоба.

— Гадаєш, попалилися б? — спитав Тернер.

Саткліфф знизав плечима:

— Могли попалитися, могли й ні. Ми швиденько їх підхопили. Всратись як пощастило, що тут можна під дахом сховатися.

— А пасажири фургона?

— Вони тільки ночами виходять, — сказала Веббер. — І знають, що порішимо їх, якщо відійдуть далі, ніж за п'ять метрів від тієї хріні.

Тернер зиркнув на Саткліффа.

— Конрой наказав, — пояснив той.

— Конрой тут тепер не наказує, — сказав Тернер. — Але в цьому випадку хай буде, як є. А що там за люди?

— Медики, — сказав Лінч. — Обдовбані медики.

— Стеж за ними, — наказав Тернер. — А що решта команди?

— Ми розтягнули міметичні тенти, щоби дати тінь. Сплять позмінно. Води бракує, а готувати ми не ризикуємо. — Саткліфф потягнувся до кавника. — Вартові по місцях, лінію перевіряємо регулярно. — Він плеснув кави без молока в пластмасову чашку — щербату, мов псами погризену. — То коли наш вихід, містере Тернер?

— Мені треба оглянути фургон із тими вашими медиками. Ще хочу оглянути штаб. Ви нічого не казали про штаб.

— Його обладнано, — сказав Лінч.

— Гаразд. Ось, — він простягнув Веббер револьвер, — глянь, чи нема у вас якоїсь кобури для нього. Тепер хай Лінч покаже медиків.

— Він так і думав, що це ти будеш, — сказав Лінч, без видимих зусиль деручись угору купою бетонних уламків. Тернер дерся за ним. — Репутація в тебе ого-го, — на цих словах він озирнувся з-під пасом брудного, вибіленого сонцем волосся. Помітно молодший.

— Не знаю, чи це добре. Скільки б не було — це недобре. А ти з ним раніше працював? У Марракеші?

Лінч пригнувся й боком проліз у щілину під шлакобетонним блоком. Тернер не відставав. Пустельні трави пахнули смолою, чіплялися й жалили дрібними колючками. Крізь прямокутний отвір, який так і не став вікном, було видно рожеві верхівки скель. Лінч збіг насипом.

— Ага, вже працював на нього, — сказав, спинившись. Широкий шкіряний ремінь сидів низько на стегнах — давній, бувалий, пряжка велика, важка, з «мертвою головою» з чорненого срібла й смужкою пірамідальних шипів на спинці. — Але не в Марракеші, пізніше.

— І з Конні теж, Лінче?

— Із ким?

— Із Конроем. Працював уже на нього? Точніше, зараз ти теж на нього працюєш? — Тернер навмисне спускався насипом поволі. Гравій хрускотів і зрадливо прослизав під підошвами черевиків. Під джинсовою жилеткою Лінча в підпахвовій кобурі майнуло руків'я мініатюрного голкостріла.

Лінч незворушно облизав сухі губи.

— Це Сатів контакт. Я його й не бачив.

— У Конроя є одна риса нехороша, Лінче. Не вміє делегувати відповідальність. Любить, щоби в групі була своя людина з самого початку, наглядач за наглядачами. Завжди так. Це ти?

Лінч ледь хитнув головою — мінімально, аби було ясно, що відповідь заперечна. Тернер був близько — чув запах його поту крізь смолистий дурман пустельних трав.

— Я двічі бачив, як Конрой так вивід цілі провалив. Тут самі ящірки й бите скло. Хотів би тут умерти, Лінче? — Тернер підніс кулак до його обличчя й поволі випростав вказівний палець. — Ми в зоні стеження. Якщо Конроїв підсадний бодай писне, вони нас помітять.

— Якщо досі не помітили.

— Так точно.

— У Сата спитай, — сказав Лінч. — Це не я і точно не Веббер. — Він мимохіть почухав бороду чорними обламаними нігтями. — Краще скажи, ти мене сюди на пару слів відвів чи справді хочеш оглянути ту японську консерву?

— Ходім глянем.

Це Лінч. Точно Лінч.

Колись багато років тому Тернер винайняв у Мексиці пересувний житловий модуль французької збірки: на сонячних батареях, метрів сім завдовжки, в корпусі з полірованого сплаву, подібний до мухи без крилець і з півкулями з фоточутливого темного плексигласу замість очей. Тернер дивився крізь них униз, коли допотопний російський вантажний вертоліт із тандемним гвинтом волочив у жувалах модуль понад узбережжям, ледь не чіпляючи верхівки найвищих пальм. Три дні той модуль тоді простояв на далекому безлюдному пляжі з чорним піском, і Тернер насолоджувався самотністю в вузькому обшитому тиком салоні — грів собі в мікрохвильовці їжу з морозилки й ощадливо, але регулярно приймав холодний прісний душ. Прямокутні сонячні панелі модуля рухалися за сонцем, і Тернер навчився визначати час за їхнім положенням.

Мобільна нейрохірургічна операційна від «Хосаки» нагадувала безоку сестру того французького модуля — тільки довша метрів на два й укрита світло-коричневою фарбою. По нижній частині корпусу тягнувся пунктир свіжопривареного перфорованого залізного профілю, до якого на простих пружинних підвісках було прикріплено десяток червоних шипованих велосипедних коліс.

— Сплять, — сказав Лінч. — Воно коливається, коли всередині ходять, тому помітно. Коли треба буде, колеса познімаємо, але зараз так зручніше за ними стежити.

Тернер поволі обійшов коричневий стручок фургона, помітив блискучу чорну відвідну трубу, що тяглася до невеликого прямокутного бака неподалік.

— Учора ввечері відкачувати довелось — мамо рідна, — Лінч похитав головою. — У них їжа є й трохи води.

Тернер притиснувся вухом до корпусу.

— Звукоізоляція, — сказав Лінч.

Тернер глянув на залізну покрівлю вгорі. Фургон не видно з повітря — його надійно затуляє ділянка вцілілого іржавого даху метрів із десять завдовжки. Листова сталь, гаряча — хоч яєчню смаж. Кивнув. Цей розпечений прямокутник увесь час незрушно світитиметься на маасівських теплових сканерах.

— Кажани, — озвалася поруч Веббер і подала Тернеру «Сміт-Вессон» у нейлоновій наплічній кобурі. Сутінки повнилися звуками, які ніби йшли нізвідки, — металічними потріскуваннями, комашиним стрекотінням, криками невидимих птахів. Тернер запхав револьвер разом із кобурою в кишеню куртки. — Якщо відлити треба, йди до отого мескіте. Тільки колючок бережись.

— Ти сама звідки?

— Нью-Мексико. — Обличчя Веббер у сутінках здавалось вирізьбленим із дерева. Вона розвернулася й пішла до місця, де сходилися кутом залишки стін, на яких було розтягнуто маскувальні навіси. Там видніли постаті Саткліффа й молодшого темношкірого. Обидва щось їли з фольгових згортків. Рамірес, консольник, який працюватиме звідси, напарник Джейлін Слайд. Із Лос-Анджелеса.

Тернер перевів погляд на полумисок вечірнього неба вгорі — бездонний, чіткий, мов зоряна мала. Дивно, що звідси воно здається таким великим, а з орбіти — просто темна затока без берегів, без масштабу й сенсу. Сам він напевне сьогодні не спатиме, й Великий Віз опише над ним півколо й потоне за видноколом, а за ним і його довгі голоблі.

У голові запаморочилося, відчуття часу й простору зникло, коли образи з біософтового досьє линули крізь розум самі собою.