Вільям Ґібсон. Занулення

4. До справи

Чорний Вертоліт «Хонда» зависнув за двадцять метрів над восьмикутною палубою давно покинутої нафтодобувної платформи. Вже світало, й Тернер розгледів на цьому майданчику вицвілий трилисник біонебезпеки.

— У тебе там біонебезпека, Конрою?

— Тільки звична для тебе.

Хтось у червоному комбінезоні подавав знаки пілотові. Коли вони сідали, вихором від лопатей здійняло й віднесло в море клапті упаковок. Конрой ляснув по застібці на ременях безпеки й перехилився через Тернера, щоби відчинити люк. Із отвору по вухах ударив рев двигунів. Конрой стусонув Тернера в плече, кілька разів махнув перевернутою долонею, аби той устав, і вказав на пілота.

Тернер вибрався з сидіння й вистрибнув під громовий гуркіт пропелера, Конрой навпочіпки приземлився поряд. Вони по-краб'ячому, як заведено на вертолітних майданчиках, виповзли з позначеного трилисником посадкового поля. Від лопатевого вихору штани тріпотіли й обліплювали гомілки. Тернер ніс сіру термопластову валізу — весь свій багаж. Хтось спакував її за нього в готелі й доправив на «Цусіму». З раптової зміни звуку стало ясно, що вертоліт підіймається. Тернер озирнувся й побачив, як той без вогнів віддалився в бік суші. Коли гуркіт затих, почулися крики мартинів і плюскіт тихоокеанських хвиль.

— Колись тут хотіли гавань облаштувати, — сказав Конрой. — Нейтральні води, до даних нікому би діла не було. Поки на орбіті ще ніхто не жив, у цьому кілька років був сенс... — Конрой рушив до лісу іржавих баштових опор. — За планом, який мені «Хосака» дала, ми мали б вивезти Мітчелла сюди, вичистити, посадити на «Цусіму» — і повний хід до мамки-Японії. Але я відповів, що такі плани мав у сраці. Якщо мааси нас вистежать, сюди вдарять зі всього, чого тільки серденько забажає. А в них же ж є ті потужності в Дістріто Федераль, точняк? От туди мааси засцють рипнутись точно, нема дурних шмаляти по сраному Мехіко-Сіті...

Хтось вийшов із тіні — контури голови спотворені лупатими окулярами приладу нічного бачення — і помахав їм тупорилим дірчастим дулом ленсінґівського голкостріла.

— Біонебезпека, — пояснив Конрой, коли обидва проходили повз охоронця. — Отут пригнися. І обережно, далі сходи слизькі.

На платформі смерділо іржею, занедбаністю й морською сіллю. Вікон не було. Бляклі молочно-білі стіни в розлапистих іржавих плямах. Флуоресцентні ліхтарі на батарейках, розвішані під балками щокілька метрів, заливали все зловісно-зеленкуватим докучливо нерівномірним і водночас різким світлом. У центральному приміщенні працювало принаймні десятеро людей — повільно й розслаблено-точно, як уміють досвідчені технарі. Профі, подумав Тернер. Голів не підводять, говорять мало. Було холодно, дуже холодно, і Конрой видав йому важку довгу куртку, всю в кишенях із клапанами й блискавками.

Бородань у бомбері на овчині армованою стрічкою примотував жмути оптоволокна до побитої перегородки. Конрой завзято сперечався про щось із темношкірою жінкою в такій само куртці, як у Тернера. Бородатий технар підвів голову від роботи й помітив його.

— Бліа-а, — протягнув, не встаючи з колін, — я знав, що роботка не з простих буде, але, схоже, ще й смаленим пахне. — Підвівся й за звичкою витер руки об джинси. Як і в решти технарів, на руках його були хірургічні мікропорові рукавички. — Ти ж Тернер. — Він вишкірився, зиркнув на Конроя й витяг із кишені куртки чорну пластмасову фляжку. — На, погрійся. Ти мене знаєш. Я в Марракеші з тобою був. Айбіемника одного там у «Мітсу-Ґен» переводили. Заряджав той автобус, яким ви з Французом у вестибюль готелю потім заїхали.

Тернер узяв фляжку, відкинув кришку, сьорбнув. Бурбон. Міцний, кислуватий — обпік грудину й поніс тепло далі по тілу. Повернув фляжку, бородань поклав її назад у кишеню.

— Дякую.

— Окі, — сказав бородань. — Звати мене Окі. Згадав?

— Ага, — збрехав Тернер. — Марракеш.

— Це в мене бурбончик там. Летів через Схіпхол, а там д'юті-фрі. А твій напарник, — знов зиркнув на Конроя, — щось не дуже розслабляється. Не так, як у Марракеші було, еге ж?

Тернер кивнув.

— Щось треба — ти кажи, — додав Окі.

— Типу?

— Може, випити. А ще в мене є білий із Перу, такий, знаєш, аж трохи жовтий. — Окі вишкірився.

— Дякую, — сказав Тернер, помітивши, що Конрой відвернувся від темношкірої. Окі теж це помітив, швидко сів навколішки й відірвав новий шмат стрічки.

— Це хто? — спитав Конрой, коли вивів Тернера за вузькі двері з побитими часом чорними засувами по боках. Крутнув вентиль, задраїв двері — механізм хтось напевне нещодавно змащував.

— Окі його звати, — відповів Тернер, роздивляючись нове приміщення. Менше. Дві лампи, складані столи, стільці — все нове. На столах — якісь прилади й інструменти під чорними протипиловими накривками.

— Друг твій?

— Ні. Працював раз на мене. — Тернер підійшов до найближчого стола й відкинув накривку. — Це що таке?

Консоль без маркування, напівзібрана — мов виробничий прототип.

— Кібердека «Маас-Неотек».

— Твоя? — звів брови Тернер.

— У нас їх дві. Одна на місці. Від «Хосаки». Вочевидь, найшвидша машина в матриці, а хосаківські навіть передерти схему й чипи не можуть. Геть інакша технологія.

— Це від Мітчелла?

— Не сказали. Але коли вже нашим жокеям дали такі цяцьки погратися, значить, цей штрих точно потрібен на вчора.

— А хто в тебе консольний?

— Джейлін Слайд. Говорив із нею саме, — Конрой кивнув на двері. — А на місці лос-анджелеський хлопець, Раміресом звати.

— І як вони в ділі? — Тернер накрив консоль.

— Мають бути непогані, зважаючи на тариф. Джейлін за останні два роки собі некислу репутацію заробила, а Рамірес — її учень. Та, бляха, — перервався він, — ти ж знаєш, як із цими ковбоями буває. Хворі на всю голову...

— А де ти їх узяв? А Окі в тебе звідки, коли вже про це зайшло?

Конрой усміхнувся.

— Від твого агента, Тернере.

Тернер пильно подивився на Конроя і кивнув. Розвернувся, підняв за край наступну накривку. Кофри — пластмасові, полістиролові — щільно вкладені на холодній сталі стільниці. Торкнувся синього пластмасового футляра зі срібною монограмою S&W.

— Теж агент твій, — сказав Конрой, коли Тернер клацнув замком. У заглибині на світло-блакитному поролоні лежав пістолет — важкий револьвер із потворним барабаном під коротеньким дулом. — «Сміт-енд-Вессон Тактікал», під чотириста восьмі, з ксеноновим прожектором. Агент казав, тобі такий треба.

Тернер узяв пістолет у руку й великим пальцем клацнув по перевірці батареї прожектора. Червоний діод у горіховій накладці двічі блимнув. Відкинув барабан.

— Набої?

— На столі. Ручна закрутка, розривні кулі.

Тернер знайшов на столі прозорий бурштиново-жовтий пластмасовий куб, зняв лівою рукою кришку й витягнув один набій.

— Чому вони саме мене на цю справу взяли, Конрою?

Роздивився набій і обережно зарядив його в одну з шести камор барабана.

— Не знаю. Таке враження, ніби ти їм був потрібен від самого початку, щойно вони про Мітчелла почули...

Тернер різко крутнув барабан і загнав його назад у рамку.

— Конрою, я спитав, чому на цю справу взяли саме мене. — Тернер підняв пістолет обома долонями, витягнув руки й націлився просто в обличчя. — Що в них добре — як освітлення підходяще, видно крізь дуло — видно, чи є там набій.

Конрой ледь помітно хитнув головою.

— А може, видно його в якійсь із інших камор...

— Ні, — промовив Конрой дуже обережно, — цього не буде.

— Може, твої психіатри з психологами облажалися, Конрою, га?

— Ні, — відповів той незворушно. — Вони не облажались, а ти не зможеш.

Тернер натис на гачок. Бойок ударив по порожній каморі. Конрой моргнув, розтулив рота, стулив, провів руки Тернера поглядом, коли той опускав револьвер. Одинока краплина поту збігла чолом і сховалася в брові.

— То як? — спитав Тернер, опустивши руку.

Конрой знизав плечима.

— Не треба цього гівна.

— Я аж так їм потрібен?

Конрой кивнув.

— Це твій бенефіс, Тернере.

— А де Мітчелл? — Тернер відкинув барабан і заходився заряджати порожні камори.

— В Аризоні. Десь півсотні кеме від кордону з Сонорою, в дослідницькому аркокомплексі серед пустелі. Північноамериканська філія «Маас Біолабс». Їм там усе навколо належить — і відрізок кордону, і та меса в зоні спостереження чотирьох супутників. Мучо непролізанте.

— І як нам туди зайти?

— А ніяк. Мітчелл сам вийде. Ми дочекаємось, заберемо, доправимо його сраку в «Хосаку» цілою й неушкодженою.

Конрой провів пальцем під розстібнутим коміром чорного поло й витягнув чорну нейлонову тасьму, а на ній — малий нейлоновий конвертик на липучці. Обережно розкрив, щось дістав і простягнув Тернерові на відкритій долоні.

— Ось. Таке він нам передав.

Тернер поклав револьвер на сусідній стіл і взяв предмет із Конроєвої долоні. Ніби роздутий сірий мікрософт, на одному кінці нейроштекер, на іншому — дивний круглястий наріст, ні на що не схожий.

— Що це таке?

— Біософт. Джейлін його вмикала, казала, що спершу здалося, ніби видача від штучного. Типу досьє на Мітчелла, а в кінці повідомлення для «Хосаки». Краще сам собі увімкни, тобі треба швидко в курс увійти...

Тернер перевів очі на Конроя з сірої штукенції.

— А як у Джейлін із ним усе пройшло?

— Казала, краще лежачи. Їй ніби не дуже сподобалось.

Від машинних снів завжди паморочиться по-особливому. Тернер улігся на незайманий зелений мнемолоновий матрац у імпровізованій спальні й увів мікрософт із досьє в гніздо. Нагрібало повільно — він навіть очі встиг заплющити.

Десять секунд — і розплющив. Учепився в зелену піну матраца, в голові паморочилося. Знов заплющив... І знов нагребло, поступово — мерехтливий непослідовний потік фактів і сенсорних даних, оповідь, зібрана з сюрреалістичних перескакувань і перемикань ракурсів. Відчуття було таке, ніби він летить на американських гірках, і сидіння під ним, і рейки рампи просто зникають — безсистемно, зненацька, нестерпно безконтрольно, — а тоді виникають на несподіваній висоті, й от уже швидкість інша, і напрямок інший після кожного випадіння в ніщо, лиш ті зміни не мали нічого спільного з фізичним розташуванням у просторі — стосувались вони світосприйняття і знакових систем. Усе це точно не для людей.

Розплющивши очі, Тернер слизькою від поту долонею витягнув софт із-за вуха і якийсь час дивився на нього. Ніби прокинувся від кошмарного сну. Не від жахастика, де неусвідомлені страхи втілюються в чомусь простому й страшному, а від одного з тих, які пробирають несказанно глибше, до самого нутра, — де все цілком нормально, і жахає ця нормальність, бо все ненормально, і то вкрай...

Моторошно й бридко було від цієї близькості. Він поборов хвилю чистого переносу, доклавши всіх вольових зусиль до придушення почуття, так схожого на любов, — обсесивної ніжності, що виникає у спостерігача до об'єкта тривалого стеження. Розумів, що минатимуть дні, тижні, а в голові досі виринатимуть найдрібніші й найменш значущі подробиці Мітчеллового життя — дані про академічну успішність, ім'я коханки, аромат її важкого рудого волосся, просвіченого сонцем...

Він різко сів, і синтетичні підошви лунко ляснули по іржавій сталі підлоги. На ньому досі була куртка, і «Сміт-Вессон», схований у боковій кишені, боляче вдарився об стегно.

Це минеться. Післясмак Мітчеллового божевілля притупиться — точно як іспанська граматика забувалася начисто, щоразу коли він виймав мікрософт. Відчуте й побачене — лише досьє, зібране маасівськими штучними інтелектами. Тернер поклав біософт у виданий Конроєм чорний конверт на липучці, пригладив застібку великим пальцем, накинув тасьму на шию.

Тепер було чути, як хвилі ляскають об борти платформи.

— Шеф, — озвався хтось із-за брунатної армійської ковдри, що затуляла вхід до спального відсіку. — Конрой каже, час тобі проінспектувати особовий склад, а тоді ви з ним кудись відбудете. — Бородате обличчя Окі показалося з-за ковдри. — Інакше б я тебе не будив.

— Я й не спав, — сказав Тернер і підвівся, рефлекторно розтираючи пальцями шкіру навколо завушного гнізда.

— І дарма, — відповів Окі. — В мене такі дерми є, вкладуть міцненько на годинку, а тоді шибонуть якимсь там чудотворним стимулятором, і ти вже на ногах при ділі, реально...

Тернер похитав головою:

— Веди до Конроя.