Вільям Ґібсон. Занулення

6. Баррітаун

Його вирубило десь годин на вісім, коли вірити годиннику на мамчиному «Хітачі». Прокинувся — ось, запилюжений, перед очима, а в стегно щось тверде тисне. «Оно-Сендай». Перекотився на живіт. Тхнуло підсохлою блювотиною.

І от він уже в душовій, як опинився там — невідомо, стояв одягнений, крутив крани. Нігтями дер обличчя, тягнув шкіру. На дотик мов гумова маска.

Щось сталося.

Щось погане, страшне, але він не розумів, що саме.

Вогкий одяг купою осів на кахляній підлозі. Зрештою він вийшов із кабінки, підійшов до мийки, відкинув із очей мокре волосся і глянув на обличчя в дзеркалі. Боббі Ньюмарк, усе нормально.

Ні, Боббі, не нормально. Все ненормально.

Накинув на плечі рушник і, крапаючи на підлогу, пішов вузьким передпокоєм до своєї кімнати — крихітного клиноподібного приміщення в глибині квартири. Голографічний порнопроєктор прокинувся, щойно Боббі переступив поріг, і півдесятка дівчат заусміхалися хтиво й радісно. Здавалося, ніби вони стоять десь за стінами, в туманно-блакитному просторі, а їхні білосніжні усмішки й пружні юні тіла неоново світяться. Двійко виступили на перший план і заходилися пестити одна одну.

— Припиніть.

За його командою проектор вимкнувся, й примарні дівчата зникли. Та штука колись належала старшому братові Ліна Воррена; зачіски і вбрання на дівчатах були старомодні й трохи навіть смішні. Можна говорити з ними, і вони робитимуть одна з одною чи з собою що скажеш. Боббі пригадав, що в тринадцять був закоханий у Бренді — ту, яка в синіх латексних штанях. Зараз пристрій він умикав переважно задля ілюзії розширення простору в тісній комірчині, що слугувала спальнею.

— Щось, бляха, сталося, — промовив Боббі, натягаючи чорні джинси й майже чисту футболку. Похитав головою. — Але що, що за срань!

Може, стрибок напруги на лінії. Може, атомники на станції щось намутили. Може, база, до якої він ліз, сама завалилася, а може, хтось її саме брав з іншого сектора... Але всередині осіло відчуття Зустрічі — з кимось, хто... Він мимоволі простягнув праву руку, розчепірив пальці, ніби благаючи про допомогу.

— Бля.

Пальці стиснулися в кулак. І все пригадалося; спершу відчуття чогось величезного, справді величезного, яке ніби насувалося на нього крізь кіберпростір, а тоді образ тієї дівчинки. Засмагла, худенька, сидить навпочіпки в дивній темряві, що світиться тисячами зір і дихає вітром. Та варто подумки наблизитись — усе вислизає.

Він відчув голод, узув сандалі й пішов на кухню, витираючи волосся вогким рушником. Минаючи вітальню, помітив діодку на «Оно-Сендай», що докірливо світила з килима.

От срань.

Стояв і дихав крізь зуби, мов обпікся. Ще в мережі. Чи може вона бути досі на зв'язку з тією базою, яку він хотів узяти? Чи знали вони, що Боббі не вмер? Він і гадки не мав. Але номер його в них уже є точно. Бо він не дав собі клопоту наставити засліпок і заплутати сліди, щоби сигнал не змогли відстежити.

У них є адреса.

Забувши про голод, Боббі рвонув у ванну й порпався в купі мокрого одягу, доки не знайшов кредитний чип.

Двісті десять нових єн він заничкував у порожнистому пластмасовому руків'ї викрутки зі змінними бітами. Надійно сховавши викрутку й чип у кишенях джинсів, узувся в найстаріші й найважчі свої черевики, а тоді вивудив з-під ліжка купу лежалого брудного одягу. Вибрав чорну брезентову куртку з десятком кишень, одна з них — місткий відсіку спинці на попереку, такий собі вшитий під підкладку рюкзак. Під подушкою ховав японський викидний ніж із оранжевим руків'ям — його прилаштував у вузьку кишеню на лівому рукаві куртки, ближче до манжети.

Голографічні дівчата знову виступили зі стін, коли він ішов геть;

— Боббі, Боббі, повертайся, розважимось...

Зайшов у вітальню, висмикнув «Оно-Сендай» із «Хітачі», оптоволоконний кабель змотав і сховав у кишеню. Те саме зробив із тродами, тоді прилаштував деку в задню кишеню куртки.

Фіранки були на місці. Всередині хвилею здіймалася дивна радість. Він іде геть. Мусить піти. Він уже забув про ніжність, збурену короткочасною зустріччю зі смертю. Обережно розсунув фіранки — лише на палець — і визирнув у вікно.

Вечоріло. Ще години зо дві, й на темних громадинах Проектів заблимають перші вогні. Великий майданчик розкинувся внизу, мов бетонне море. Проекти здіймалися десь далеко на іншому березі — величні прямокутні споруди, чиї контури пом'якшувалися тут і там прилаштованими балконними теплицями, рибними фермами, опалювальними сонячними панелями й усюдисущими саморобними супутниковими антенами.

Дві-На-День мусив би бути десь там, спати на вершині світу, якого Боббі й не бачив ніколи, — світу соціальних аркокомплексів. Дві-На-День спускався у справах — переважно до баррітаунських хотдожників — а потім повертався нагору. Боббі завжди чомусь здавалося, що воно дуже класно там нагорі, стільки життя на балконах уночі — там між змазаними штрихами червоного світла на вугільному тлі вовтузилися діти в спідньому, мов мавпенята, такі малі, що й не розгледіти здалеку. Бувало, що вітер мінявся, й тоді над Великим майданчиком пливли запахи їжі з тамтешніх кухонь, а бувало, що й планер злітав звідкись звідтам, із невидимих верхівок. І весь час чулася ритмічна мішанина з мільйонів динаміків, музику хвилями доносив і відносив назад вітер.

Дві-На-День ніколи не розповідав про життя чи де жив. Дві-На-День говорив по ділу, а коли не по ділу, то про жінок. Від розповідей Двох-На-День про жінок Боббі нестерпно кортіло втекти з Баррітауна, і він знав, що крутитися з ділками — єдиний квиток назовні. Але зараз ділок йому був потрібен для іншого, бо зараз Боббі поняття зеленого не мав, у що вліз.

Може, Дві-На-День йому пояснив би, що коїться. Не повинно там було бути нічого смертельного, біля тієї бази, яку йому доручив Дві-На-День, а тоді дав поганяти потрібну для діла програмку. А Дві-На-День радо давав поганяти чи перепродавав що завгодно, коли за це нічого не буде. Тому Дві-На-День мусив бути в курсі. Він точно щось знав.

— У мене навіть номера твого нема, мужик, — промовив Боббі до далеких Проектів і відпустив фіранки. Може, мамці щось лишити? Записку? — До сраки, — озирнувся він на кімнату, — вшиваюсь, — і вийшов за двері, рушивши коридором до сходів. — Назавжди, — додав і з ноги розчахнув двері на вулицю.

На Великому майданчику було відносно безпечно, коли не рахувати одного голого до пояса пиловика, який саме вів запеклу суперечку з Богом. Боббі обійшов пиловика здалеку — той кричав і рубав руками повітря, мов каратист. На босих ногах — плями сухої крові, а на голові — залишки чогось схожого на стрижку лобника.

Великий майданчик — територія нейтральна, принаймні теоретично, а лобники ніби союзники готичних. Зв'язки в Боббі з готичними були міцні, хоча він і лишався самостоєм. Самостоєм у Баррітауні бути непросто. Коли озлоблене бурмотіння за спиною затихло, Боббі спало на думку, що угрупування якось упорядковують тутешнє життя. Коли ти готичний і тебе казуал підрізав — нічого дивного. Може, якщо в причинах розібратися, виявиться якась дурня, але правила є правила. А от самостоїв підрізали пиловики з пронюханими мізками або якісь заблудлі хижі психи, що їх сюди аж із Нью-Йорка заносило, як того минулорічного типочка, Збирача прутнів, який трофеї по пакетиках розпихував і носив у кишені...

Боббі, здається, намагався прокласти маршрут утечі з цієї місцевості, відколи народився. Тепер він ішов уперед, і кібердека в спинній кишені постукувала по хребту з кожним кроком. Так, ніби підганяла шурувати звідси.

— Ну що, Дві-На-День, — звернувся Боббі до громадин Проектів, — от би тобі звідтам спуститися й тусувати зараз у Леона, щоби я тебе знайшов, правда ж?

У Леона Дві-На-День сьогодні не тусував.

І ніхто не тусував, коли не рахувати самого Леона, який длубався в таємничих нутрощах телешифратора розігнутою скріпкою.

— Чого просто не взяти молоток і не постукати нормально, доки та срань не запрацює? — спитав Боббі. — Користі стільки ж.

Леон підвів очі. Йому було десь за сорок, точно не скажеш. Здається, в нього й шкіра якогось невизначеного кольору, ну, чи в певному світлі набувала такого кольору, ніби він єдиний у світі представник невідомої раси. Купа надто випуклих лицьових кісток, матово-чорне волосся. В його підвальному піратському клубі Боббі постійно тусував останні два роки.

Леон утупився в Боббі замиленим поглядом моторошних очей — перламутрово-сірих, ніби затягнутих прозорою оливковою плівкою. Ті очі нагадували Боббі про устриць і лак для нігтів, а про таке не надто приємно думати в зв'язку з чиїмись очима. Колір такий, як от іноді барні стільці оббивають.

— Я тільки сказати хотів, що таке гівно колупанням не полагодиш, — розгублено додав Боббі. Леон повільно похитав головою й знов узявся досліджувати нутрощі шифратора. Люди платили, щоби тут тусувати, бо Леон піратив кіношоу й симстим із кабельного й показував таке, до чого пересічні баррітаунці в житті б не доступилися через бідність. У глибині клубу збирались ділки й можна було випити «за внесок» — наливали самогон звідкись із Огайо, присмачений синтетичним апельсиновим наповнювачем, який Леон десь мутив у промислових об'ємах.

— Цеє, Леоне, а скажи, — озвався знов Боббі, — не бував тут Дві-На-День останнім часом?

Нестерпні очі зосередилися на Боббі й аж надто довго його роздивлялися.

— Ні.

— Може, вчора?

— Ні.

— Може, позавчора?

— Ні.

— Ой. Добре. Дякую.

Немає сенсу доскіпуватися до Леона. Купа причин цього не робити насправді. Боббі оглянув велике тьмяне приміщення — симстим-центри, погаслі екрани кіношоу. Клуб займав вервечку майже однакових приміщень у підвалі напівжитлової панельки з модулями для квартирантів-одинаків і малих промислових цехів. Хороша звукоізоляція — музики майже не чути зовні. Ночами Боббі частенько вивалювався з Леонового клубу з купою хімії й шумом у голові в зовнішній світ, що здавався чарівним мовчазним вакуумом, і вуха гули аж до дому на тому боці Майданчика.

Тепер у нього лишалася година, доки почнуть сходитися перші готичні. Ділки — переважно темношкірі з Проектів чи білі з міста або інших передмість — не вийдуть на роботу, доки не збереться досить готичних, щоби було з ким працювати. У ділків репутація псується, коли довго сидіти й чекати, бо тоді й не заробиш, а без заробітку жоден ділок, який себе поважає, не стане тусувати в Леона чисто для задоволення. Окрім готичних, тут тусують переважно тупі хотдожники, і то тільки по вихідних — приходять зі своїми дешевими деками й дивляться кіношоу, де японці кригу ламають.

Але Дві-На-День не з таких, казав собі Боббі, йдучи вгору бетонним сходами. Дві-На-День уже прокладав собі шлях. Геть із Проектів, із Баррітауна, з Леонового клубу. Шлях до великого міста. До Парижа чи там до Тіби. Дека гупала по спині. Згадав, що картридж із криголамом, позичений у Двох-На-День, досі всередині. Пояснювати комусь, нащо він там, не хотілося. Боббі проминув ятку з пресою. Жовтий факс нью-йоркського видання «Асахі Шімбун» тягнувся за плексигласом вітрини в дзеркальній рамі. Десь в Африці уряд пішов у відставку, росіяни щось там роблять на Марсі...

Була та пора, коли все бачиш дуже чітко, кожну дрібницю аж ген у кінці вулиці бачиш, свіжу зелень на чорних гілках дерев, що ростуть із отворів у бетоні, й відблиски сталевих накладок на черевиках якоїсь дівчини на наступному перехресті — ніби дивишся крізь таку особливу воду, яка загострює зір, хоча надворі вже майже темно. Він розвернувся, закинув голову й роздивлявся Проекти. Були поверхи, які ніколи не світилися, — може, закинуті, а може, там просто затемнені вікна. Що там робиться? Може, спитає колись у Двох-На-День.

Глянув час у ятці на рекламному годиннику з логотипом коли. Мати вже мала б повернутися з Бостона — і повернулася, певно, бо інакше своє улюблене мило пропустить. Нову дірку в голові собі зробила. Вона психічка просто — все нормально було з тим її гніздом, яке в голові мала ще до його народження, але вона стільки років скиглила про перешкоди, роздільність і сенсорні витоки, що тепер узяла кредит і поїхала в Бостон ставити якусь срану дешеву заміну. Якесь таке місце вибрала, що й записуватися наперед не треба. Заходиш, і зразу ту штуку в голову вкручують... Він чітко собі уявляв, як вона заходить додому з пляшкою в пакеті під пахвою, навіть пальта не знімає, тупо йде до «Хітачі», вмикається, і те мило їй мізки промиває шість годин поспіль. Очі скляні, а коли серія класна, то й слинку пускає. І десь раз на двадцять хвилин елегантненько так, по-жіночному сьорбає з пляшки.

Вона такою була, скільки Боббі себе пам'ятав, — сповзала потроху в синтетичне белькотіння, в симстимові серіали, про які доводилося вислуховувати все життя. Іноді досі виникала моторошна підозра, ніби персонажі, про яких вона торочить, — якісь їхні родичі, багаті красиві тітки й дядьки, котрі могли би про них і згадати, якби він не був таким малим гівнюком. Тепер він думав, що це, може, й правда, — вона в те гівно втикала всю вагітність, а так і було, сама казала, і от він, крихітний зародок на прізвище Ньюмарк, коцюрбився в утробі, де відлунювали тисячі годин усяких там «Важливих людей» і «Атланти». Але уявляти, як було там, у животі Марші Ньюмарк, йому не подобалося. Від цього чомусь піт виступав і трохи ніби як нудило.

Мамка Марша. Десь тільки рік тому, чи що, Боббі непогано зрозумів, як влаштований світ, — принаймні тепер йому так здавалося — і йому було цікаво, як це його мамка досі спромагається собі там місце знаходити, хоча її майже витіснило разом із пляшкою й привидами, що говорять до неї крізь гніздо в черепі. Бував іноді в неї особливий настрій, особливо коли встигала добряче хильнути, — порозказувати Боббі історії про його батька. Десь із чотирьох років він розумів, що це дурня, бо історії завжди обростали новими подробицями, але все одно довго знаходив у тих її розповідях задоволення.

За кілька кварталів від Леонового клубу Боббі помітив між будинками проїзд для вантажівок, відгороджений від вулиці свіжопофарбованим сміттєвим контейнером, — синя фарба поблискувала на пощербленій дірявій блясі. Вгорі світила самотня галогенна. Він придивився собі зручний парапет і всівся так, щоби не розчавити «Оно-Сендай». Іноді просто треба зачекати. Цього він, серед іншого, навчився в Двох-На-День.

Із переповненого бака стирчав розмаїтий промисловий брухт. У Баррітауні, як і всюди, були свої сірі виробники — сектор «тіньової економіки», як казали в новинах балакучі голови, та Боббі переважно не надто прислухався до балакучих голів. Просто схемки. В усіх свої.

Нетлі дрібно нарізали криві орбіти навколо галогенки. Боббі байдуже спостерігав за трьома дітьми — може, років по десять, не більше, — які видерлися, мов скелелази, синьою стіною бака по брудній білій нейлонці з саморобним гаком, що колись, певно, був вішаком для одягу. Коли останнє дісталося верху й зникло за бортом серед завалів пластику, линву швиденько затягли нагору. В баку зашаруділо й заскрипіло.

Точно як я, думав собі Боббі, теж колись так робив, тягав зі смітників усяку знайдену там дивину. Колись сестра Ліна Воррена майже цілу людську руку знайшла — загорнуту в зелений поліетилен і перев'язану гумками.

Коли в мамки Марші траплялися двогодинні напади набожності, вона вривалася до кімнати Боббі, вигрібала весь його улюблений непотріб і ліпила на стіну над ліжком якесь релігійне голографічне страховидло. Ісуса там, чи Габбарда, чи Пресвяту Діву — їй чхати було, головне під настрій. Якийсь час Боббі це страшенно вибішувало, а тоді він виріс, вийшов у вітальню з клепальним молотком і заніс його над «Хітачі» — мовляв, ще раз до моїх речей торкнешся, я твоїх друзів порішу, ма, і то всіх одразу. Більше вона так не робила. Але голограми ті на Боббі все-таки трохи вплинули, бо хлопець почав думати про релігію як про штуку, яку ще обміркує колись потім. У принципі, як він розумів, є люди, котрі без цієї срані не можуть, і завжди були, як він здогадувався, просто він не з таких — і тому міг.

Одне зі сміттяренят визирнуло з-за борту бака, примружилося зосереджено, дослідило місцевість і знову зникло. Щось калатало й скрипіло. Бліді ручки підняли покоцану металеву каністру і виштовхнули її на нейлоновій линві. Нормальна здобич, подумав собі Боббі, можна збирачам кольормету здати й заробити трохи. Каністру спустили на землю десь за метр від його черевиків, а коли та приземлялася, то крутнулася на линві, й стало видно рогату позначку біонебезпеки.

— Альо, шо за нафіг? — промовив він і рефлекторно прибрав ноги.

Одне з'їхало вниз і вирівняло каністру, щоби та не впала. Спустилися ще двоє. Тепер Боббі бачив, що вони навіть менші, ніж йому здалося.

— Чуєте, ви в курсі, що там реально небезпечна срань може бути? Ракова чи ще якась.

— Піди псу відлижи — язика до крові злижи, — порадив перший, а тоді всі троє висмикнули гак, змотали линву, потягли каністру кудись за ріг і зникли з поля зору.

Він вичекав півтори години. Досить. У Леона вже мав збиратись народ.

У головній залі позувало зо два десятки готичних — вони, мов виводок динозавриків, покльовували повітря пружними лакованими начосами. Більшість наближалася до готичного ідеалу; високі, худі, жилаві, але з нальотом загрозливої жвавості — мов молоді атлети на перших стадіях туберкульозу. Замогильна блідість — обов'язкова, волосся — за визначенням чорне. Боббі знав, що від тих, хто не зміг вписати своє тіло в субкультурні канони, слід триматися подалі. Готичний курдупель — проблеми, готичний жиробас — певна смерть.

І от він спостерігав тепер, як усі переливаються й мерехтять у Леоновому підвалі, мов якась збірна істота, мов колонія слизовиків — зубчаста, затягнута в чорну шкіру, наїжачена сталевими шипами. Обличчя майже однакові, риси підігнані під давні архетипи, назбирані по архівах кіношоу. Боббі вирішив підійти до діна, який вирізнявся з натовпу винятково мистецьким вбранням і волоссям, що здіймалося гребенем, мов у охочого до спарювання нічного ящера.

— Брате, — почав, не впевнений, чи вже колись із ним знайомився.

— Друже мій, — неохоче протягнув дін. За щокою його випиналася жуйка. — Це Каунт, мала, — пояснив своїй дівчині. — Каунт зіро інтерапт, типу, занулити після переривання. — Він провів довгою блідою долонею зі свіжим рубцем по спині дівчини й підмацав її за зад крізь шкіряну спідницю. — Каунт, це моя киця. — Готична подивилася на Боббі дещо зацікавлено, але не так, як зазвичай дивляться на представників людського виду, а радше як на рекламу товару, про який чули, але купувати не збиралися.

Боббі роззирнувся. Байдужі обличчя, жодного знайомого. Двох-На-День не було.

— Цеє, а скажи, — довірчо почав він, — ти ж тут знаєш усіх і таке інше, а я саме друга одного шукаю, такого близького друга, ділового, — готичний на цих словах поважно клюнув повітря волосяним гребенем, — Дві-На-День його звати...

Боббі замовк. Готичний тупо зиркнув і надув бульку. Дівчина всім своїм виглядом демонструвала нудьгу й нетерпіння.

— Технар, — додав Боббі й, підвівши брови, уточнив, — чорний технар.

— Дві-На-День, — повторив готичний. — Точняк. Дві-На-День. Еге ж, кицю?

Дівчина струснула головою й відвернулася.

— Знаєш його?

— Точняк.

— Тут він сьодні?

— Ні, — відповів готичний і тупо всміхнувся.

Боббі розкрив рота, закрив, умовив себе кивнути.

— Дякую, брате.

— Усе для тебе, друже мій.

Ще година, і все те саме. Стільки білого, крейдяно-блідого, готичного білого. Пласкі великі очі їхніх дівчат, шпильки чобіт — мов чорні голки. Боббі старався триматися подалі від зали з симстимом, де Леон саме крутив якийсь стрьомний трахач у джунглях, що заносив увесь час то в одну тварину, то в іншу, — від такого навіженого злягання в кронах дерев трохи паморочилося. Він уже досить зголоднів, щоби почати випадати з дійсності, хоча, можливо, це давалися взнаки опіки чи що там із ним сталося перед тим, і от уже було важко зосередитись, і в голову лізли несподівані думки. Скажімо, хто це забивався на дерева, де живе купа зміїв, і чіпляв симстимові дроти на отих щуроподібних тварюк?

Але готичні на таке велися, їм аби в кого вмикатися. Трусяться, ногами тупають і взагалі поводяться, зовсім як ті деревні щури. Це в Леона гаряча новинка, мабуть, вирішив Боббі.

Ліворуч від нього — подалі від симстиму — стояло двоє дівчат із Проектів, чиє химерне вбрання різко виділялося на монохромному готичному тлі. Довгополі чорні фраки наопашки, під ними тісні жилетки з цупкого візерунчастого червоного шовку, поли пишних білих сорочок закривають ноги аж до гомілок. Темні обличчя сховані під широкими брилами капелюхів, розцяцькованих старовинним золотом — шпильками, амулетами, зубами, механічними годинниками. Боббі крадькома спостерігав за ними; такий одяг собі можуть дозволити тільки люди з грішми, але коли полізти, сраку так надеруть, що забудеш, як звали. Якось Дві-На-День приходив із Проектів у крижано-блакитному плюшевому прикиді з діамантовими пряжками при колінах, так ніби просто перевдягтися не мав часу, — але Боббі й бровою не повів, удав, ніби технар у шкірянці, як завжди, бо второпав, що широта поглядів — це для діла життєво важливо.

Спробував уявити, як підходить до них увесь такий спокійний — і одразу до справи: «О, ви, леді, напевне знаєте мого доброго приятеля, містера Дві-На-День?». Та вони були старші, вищі, і в їхніх рухах відчувалося почуття власної гідності, яке спантеличувало. Скоріш за все, сміятимуться, а йому цього чомусь зовсім не хотілося.

А хотілося йому зараз — і то дуже сильно — якоїсь їжі. Намацав крізь джинси кредитний чип у кишені. Мабуть, треба піти на той бік вулиці й сендвіч узяти... А тоді згадав, чого тут опинився, і спроба заплатити чипом одразу здалася невдалою ідеєю — якщо його під час набігу засікли, то й номер чипа вже мають, і коли він скористається ним зараз, то засвітиться в кіберпросторі, засяє в баррітаунській мережі, мов той ліхтар на порожній темній трибуні стадіону. Була й готівка, та нею за їжу не розплатишся. Мати готівку не протизаконно, просто ніхто не платить нею за законні штуки. Доведеться шукати собі готичного з чипом, дати йому нових єн на потрібну суму, скоріш за все, за грабіжницьким курсом, а тоді змусити заплатити за їжу. І як, чорти б їх побрали, він отримає решту?

Може, ти просто висадився на рівному місці, казав собі Боббі. Він не знав напевне, що його відстежують, а база, яку він узяти хотів, цілком собі безпечна, ну, чи мала бути безпечна. Саме тому Дві-На-День і казав йому чорною кригою не перейматися. Бо хто захищатиме якесь там ванільне порнокіно програмами зі смертоносною віддачею? Все як мало бути; він іде й тягне кілька годин оцифрованого кіно — нового, яке ще не дістати на підпільному ринку. Це ж не та штука, за яку вбиватимуть...

Але хтось-таки спробував. І сталося ще дещо. Щось зовсім інакше. Він видерся сходами з Леонового підвалу. Ясно, що про матрицю він знає небагато, але про такі стрьомні штуки й не чув... Є якісь байки про духів, це так, і багато хотдожників клянуться, що всіляке в кіберпросторі бачили, але він таких уважав просто вілсонами, які вмикалися й напилюжувались, а в матриці з галюцинаціями все добре, як будь-де...

Може, саме це й сталося, подумав Боббі. Голос той просто супроводжував умирання — коли кардіо рівна, мозок вигадує якусь божевільну дурню, аби тільки тебе заспокоїти, а там, де база лежить, щось сталося — може, напруга впала в мережі, й тому крига відпустила його нервову систему.

Може. Але напевне він не знав. Чужий на цьому районі.. Останнім часом невігластво почало допікати, бо заважало робити необхідні ходи. Раніше він не замислювався, наскільки мало взагалі будь про що знає. Насправді аж до того, як став хотдожником, Боббі думав, ніби про все знає скільки треба. Готичні такі — саме тому вони лишаться тут і всі мізки собі пропилюжать, когось із них казуали підріжуть, зрештою скількись відсотків тих, хто не зносився, доросте до того, щоби стати наступним поколінням дітородних, здатних купити житло мешканців Баррітауна, і все почнеться наново.

Боббі був мов дитя, котре виросло біля океану й приймало його як щось саме собою зрозуміле (він сам так приймав небо над головою), але не знало нічого про течії, прокладання курсу чи примхи погоди. Він грався з декою в школі, й та, мов екскурсійний автобус, возила його безмежними далями простору, який не був простором, а був нескінченно складною узгодженою галюцинацією — матрицею, кібер-простором, де розжарені корпоративні ядра палають, мов неонові наднові, а дані такі щільні, що можна схопити сенсорне перевантаження, бодай насмілившись розгледіти щось, окрім контурів.

Та, почавши хотдожити, він зрозумів, наскільки мало знає насправді про те, як влаштований світ, — не тільки у матриці. Щось перелилося в ньому через край, і він почав цікавитися. Цікавитись і думати. Як усе влаштовано в Баррітауні? Як тримається на плаву його мати? Чому готичні й казуали аж так укладаються в те, щоб одне одного порізати? І чому Дві-На-День чорний і живе у Проектах не як усі?

Дорогою Боббі далі шукав ділка. Білі обличчя, більше білих облич. Живіт почав настирливо видавати звуки, й він згадав про свіжу пачку пшеничних котлеток у домашньому холодильнику — от би засмажити їх із соєю, ще й брикет крилю покришити...

Ідучи повз ятку з пресою, знову глянув на кокакольний годинник. Марша вже точно вдома, блукає лабіринтами стосунків «Важливих людей» — життя тамтешньої головної героїні от уже років зо двадцять перетікало в її голову крізь гніздо в черепі. Факс «Асахі Шімбун» біг собі в крихітній вітрині, й Боббі був досить близько, щоби прочитати перше повідомлення про вибух у блоку А, рівень 3, Ковіна Конкурс Корте, Баррітаун, Нью-Джерсі...

А тоді новину промотало, й от уже далі повідомлення про формальний похорон клівлендського якудзи. Все чітко-стильно. Всі з чорними парасолями.

Боббі ціле життя прожив у квартирі 503, Блок А.

Та неосяжна штука насувається й змітає Маршу Ньюмарк із її «Хітачі». І, звісно, вона мала змести його.

— Час мені змахувати, — почув Боббі свій голос.

— Агов! Друже мій! Ти під пилом, брате? Стій! Ти куди?!

Двоє дінів тільки й устигли провести Боббі поглядами, коли той панічно рвонув геть не розбираючи дороги.