Вільям Ґібсон. Занулення

18. Імена мертвих

Ален зателефонував о п'ятій — перевірити наявність потрібної суми. Ледь стримуючи нудоту від його жадібності, вона ретельно записала адресу на звороті візитки, яку взяла з Пікарового столу в галереї «Робертс». Ще через десять хвилин прийшла з роботи Андреа, і Марлі зраділа, що подруги не було поруч, коли дзвонив Ален.

Вона спостерігала, як Андреа підпирає кухонне вікно зачитаним синім другим томом шостого видання «Короткого оксфордського словника англійської мови». Зовні на кам'яному карнизі подруга облаштувала фанерну поличку для гриля-хібаті, який тримала під раковиною, й тепер акуратно розкладала на його решітці чорні бруски вугілля.

— Сьогодні говорила про твого роботодавця, — повідомила, ставлячи хібаті на поличку й підносячи до зеленкуватої пасти підпалювача запальничку для плити. — Заїжджав наш професор із Ніцци. Його приголомшила новина про те, що я зацікавилась Віреком, але оскільки він іще й хтивий старий козел, то на розмову його розкрутити було раз плюнути.

Марлі стояла поруч і спостерігала, як майже невидиме полум'я лиже вуглини.

— Усе про Тессьє-Ешпулів заводив, — вела далі Андреа, — і про Г'юза. Американець, жив у другій половині двадцятого століття. Про нього теж згадано в книжці, як про прото-Вірека. Не знала, що Тессьє-Ешпули почали розпадатися... — Вона підійшла до столу й розпакувала шість великих тигрових креветок.

— Вони франко-австралійці? Здається, я дивилася про них документалку. Це ж вони володіють одним із великих курортів?

— Фрісайд. Професор сказав, його саме продають. Одна зі старших Ешпулових доньок якось зуміла прибрати до рук цілий бізнес, стала надзвичайно ексцентричною й начхала на інтереси клану. Це історія останніх семи років.

— Не розумію, як це пов'язано з Віреком, — кинула Марлі, спостерігаючи, як Андреа нанизує кожну креветку на довгу бамбукову шпажку.

— Я на цьому розуміюся не більше за тебе. Мій професор стверджує, що, спостерігаючи за такими неймовірними анахронізмами, як Вірек чи Тессьє-Ешпули, можна багато чого дізнатися про корпоративну еволюцію. Принаймні він переконав у цьому наших головних редакторів.

— А що він казав про Вірека?

— Що Вірекове безумство зовсім іншого типу.

— Безумство?

— Ну, саме так він це не називав. Але Г'юз точно з котушок з'їхав, і старий Ешпул, а його донька — та взагалі без голови. Він сказав, що еволюційний тиск схилятиме Вірека до якогось «стрибка». Так, стрибка.

— Еволюційний тиск?

— Саме так, — кивнула Андреа, несучи шпажки з креветками до хібаті. — Він говорить про корпорації, ніби про якихось тварин.

Після вечері вони вийшли прогулятися. Час від часу Марлі напружувалася, відчуваючи на собі дію уявної Вірекової системи спостереження, але Андреа випромінювала звичне тепло і здоровий глузд, і Марлі відчувала вдячність за цю прогулянку містом, де речі просто були самими собою. А що могло бути простим у світі Вірека? Вона пригадала, як стиснулася й здригнулася латунна дверна ручка в «Ґалері Дюпре», переносячи її у Віреків конструкт парку Ґюель. Він що, так і сидить у тому парку Ґауді серед нескінченного вечора? Сеньйор Заможний. Сеньйор може з'являтися в розмаїтих іпостасях. Попри теплий вечір, вона здригнулась і тісніше підсунулась до Андреа.

Зловісність симстим-конструкту насправді в тому, що всі, хто там побувають, завжди сумніватимуться в реальності довкілля. Навіть вітрини, які зараз минали вони з Андреа, можуть бути уявними. Хтось колись сказав, що дзеркала нездорові за своєю суттю. Конструкти ще гірші, вирішила вона.

Андреа спинилася біля кіоска купити свої англійські сигарети та свіжий випуск журналу «Елль». Марлі чекала на тротуарі. Її обтікала пішохідна ріка, поруч проносились обличчя студентів, бізнесменів і туристів. Дехто з них, припустила вона, — частина Вірекової машинерії, як-от Пако. Привітний, кароокий, серйозний Пако з рельєфними м'язами під вільною сорочкою. Пако, що працював на Сеньйора все життя.

— Що таке? Стоїш, ніби щось проковтнула. — Андреа зривала обгортку з пачки «Сілк Кат».

— Ні, — здригнулась Марлі. — Але часом здається, що майже проковтнула...

Дорогою додому, попри теплу розмову з Андреа, вона бачила, як вітрини крамниць перетворюються на коробки, конструкції, схожі на роботи Джозефа Корнелла чи загадкового майстра, якого шукав Вірек. Книжки, хутра й італійська бавовна складались у візерунки, від яких віяло невідомою тугою.

Прокинулася знов долілиць на подружчиному дивані під червоним пледом. Вдихала аромат кави, поки Андреа, вдягаючись у сусідній кімнаті, мугикала під носа якусь японську попсу. Дощовий паризький ранок.

— Ні, — сказала Пако. — Я краще піду сама.

— Це велика сума. — Він опустив очі на італійську сумку, що стояла на кавовому столику між ними. — Ви розумієте, що це небезпечно?

— Ніхто ж не знає, що в мене там, правда? Знає тільки Ален. Ален і ваші друзі. І я не казала, що піду без вас. Мені просто не хочеться товариства.

— Щось не так? — У кутиках рота Пако з'явилися серйозні зморшки. — Вам сумно?

— Мені просто хочеться піти самій. А ви з компанією, яка б вона там не була, можете йти слідом. Ідіть, спостерігайте. Якщо загубите мене, в чому я сумніваюся, у вас точно є моя адреса.

— Є. Але відпускати вас саму в центрі Парижа з кількома мільйонами нових єн...

— А якщо я їх загублю, Сеньйор помітить? Чи просто з'явиться ще одна сумка з чотирма мільйонами? — Вона взялася за шлейку й підвелася.

— Звісно, буде ще одна сумка, хоча доведеться докласти деяких зусиль, щоб зібрати таку суму готівкою. Ні, Сеньйор не «помітить» втрати в тому сенсі, в якому ви вживаєте це слово, але мене карали за безцільну втрату менших сум. Скоро ви помітите, що в усіх дуже багатих людей є спільна риса: вони слідкують за своїми грішми.

— Все одно. Я піду сама. Самотньою я не буду, просто лишіть мене наодинці з думками.

— З інтуїцією.

— Так.

Якщо вони підуть за нею назирці, а вони точно підуть, то будуть невидимими, як завше. За Аленом вони, вочевидь, не наглядатимуть. Звісно, не спускатимуть очей з адреси, отриманої від нього вранці, буде він там чи ні.

Сьогодні вона почала день із новими силами. Сперечалася з Пако. Це якось було пов'язано з раптовою вчорашньою підозрою про те, що його, можливо, підсунули їй навмисно — з усім цим гумором, мужністю й чарівливою байдужістю до мистецтва. Вона пригадала, як Вірек казав, нібито про її життя їм відомо більше, ніж їй самій. Тоді справді годі знайти легшого способу заповнити кілька останніх порожніх клітинок кросворду під назвою Марлі Крушхова. Пако Естевес. Досконалий незнайомець. Надто досконалий.

Спускаючись ескалатором у метро, вона усміхнулася своєму відображенню в блакитній дзеркальній стіні, задивллючись на вдало підстрижене темне волосся і стильно-сувору титанову оправу куплених уранці чорних окулярів «Порше». Гарні губи, подумала, справді непогані, й помітила, як їй усміхається з горішньої сходинки худенький юнак у білій сорочці й темній шкірянці, з масивним чорним портфелем під пахвою.

Я в Парижі, подумала Марлі. Вперше за дуже довгий час цей факт викликав у неї усмішку. Сьогодні я віддам своєму гидкому дурному колишньому чотири мільйони нових єн, а він за це дасть щось мені. Ім'я, адресу, можливо, номер телефону. Вона поїхала першим класом: у вагоні було вільніше, й можна було бавити час, вгадуючи, кого з її попутників підіслав Вірек.

За адресою, яку дав їй Ален, у понурому північному передмісті росла з бетонного фундаменту одна з двадцяти так само бетонних веж — спокуслива нерухомість середини минулого століття. Дощ посилився, але чомусь видавався їй доречним — додавав дневі таємничості й прикрашав намистинками крапель модну гумову сумку, напхану Аленовим скарбом. Як же дивно було гуляти цим страхолюдним районом із мільйонами під пахвою, аби нагородити підступного колишнього стосами нових єн.

Коли вона натиснула кнопку домофона з номером квартири, ніхто не відповів. За димчатим склом тьмяне, зовсім порожнє фойє. У таких будинках світло треба було вмикати самій, а вимикалось воно автоматично, неодмінно ще до приїзду ліфта, лишаючи тебе сам на сам із запахом хлору й задухою. Натиснула ще раз.

— Алене? — Тиша.

Штовхнула двері. Не замкнено. У під'їзді порожньо. Згори споглядало запилюжене мертве око старезної відеокамери. З бетонного майданчика позаду сочилося водянисте пообіднє світло. Клацаючи підборами по рудих кахлях, Марлі підійшла до ліфтів і натиснула кнопку з номером 22. У шахті глухо гепнуло, металічно заскреготіло, й один із ліфтів почав опускатися. Пластикові індикатори поверхів над дверима не працювали. Кабіна приїхала зі стогоном і писком, який поступово тихшав.

— Мон шер Ален, оце ти опустився. Живеш у справжнісінькому гівні.

Коли стулки розсунулись, показавши темне нутро кабіни, Марлі намацала в італійській торбі защіпку своєї брюссельської сумочки й відшукала плаский зелений олов'яний ліхтарик із лев'ячою головою логотипу «Пайл Вандер», який купила у свій перший приїзд до Парижа. У паризьких ліфтах можна багато на що натрапити — скажімо, на хапливі руки крадіїв чи теплу купу свіжого собачого лайна.

Несміливий промінь вихопив із мороку змащені й блискучі сріблясті троси, що гойдалися в порожній шахті, коли кілька сантиметрів носка її правого черевика вже зависли над прірвою за потертим сталевим краєм плитки, на якій вона стояла: рука з ліхтариком затремтіла й машинально смикнулася вниз, освітивши сірий засмічений вершечок кабіни, що висіла двома поверхами нижче. За ті кілька митей, поки ліхтарик освічував ліфт, Марлі розгледіла надзвичайно багато деталей. Наче слабкий промінь прожектора на крихітному підводному човні, що пливе поміж глибоководними скелями, ковзає намулом і сміттям, якого не рухали століттями. М'який ворсистий покров стародавньої сажі, суха сіра маса використаного презерватива, яскраві клапті пом'ятої фольги, розплющена сіра пляшка й білий діабетичний шприц... Вона так міцно схопилася за стулку, аж заболіли кісточки суглобів. Дуже повільно перенесла вагу на іншу ногу й хитнулась назад. Ще один крок — і вимкнула світло.

— Чорт забирай. О боже.

Знайшла пожежні сходи. Знову ввімкнула ліхтарик і почала підніматися. На восьмому поверсі ступор почав відступати. Вона затремтіла, сльози розмазали макіяж.

Ще раз постукала. Пресований картон, оббитий страхітливою імітацією червоного дерева. Літографована текстура ледь помітна у світлі єдиної біофлуоресцентної смужки в довгому коридорі.

— Чорт забирай, Алене? Алене!

Короткозоре риб'яче око вічка тупо й відсторонено дивилось на неї з дверей. У коридорі висів сморід кухонних ароматів, що в'їлися в синтетичні килими.

Штовхнула двері, повернула масну холодну ручку з дешевої латуні, й відчула, як впилася у плече лямка раптово обважнілої сумки з грішми. Двері легко відчинилися. На короткому помаранчевому килимку в лососево-рожеві ромби виднілася смуга багаторічного бруду, чітко протоптана тисячами пожильців та їхніх гостей.

— Алене?

Майже заспокійливий запах чорних французьких сигарет...

А ось і він сам, у сріблястому водянистому світлі з віконного прямокутника, де виднілись розмиті громади сусідніх веж, на тлі блідого дощового неба. Лежав, дитинно скрутившись калачиком на огидному помаранчевому килимі, з-під пляшково-зеленого велюрового піджака випинався хребет, ліва рука прикривала вухо, білі пальці, ніжно-блакитний обідок біля основи нігтів.

Нахилилася, торкнулася шиї. Вже знала. За вікном лив невпинний дощ. Сіла навпочіпки, взяла його голову в руки, обіймала, гойдала, й дурне тваринне голосіння повнило голий паралелепіпед кімнати. За деякий час помітила, що долоня впирається у щось гостре — з вуха між застиглих охололих пальців стирчав акуратний сталевий кінчик дуже тонкого й міцного дроту.

Жах, жах, хіба ж так вмирають? Устала, розгнівана, махаючи руками, мов пазурами. Оглянути мовчазну кімнату, де він помер. Ані сліду від нього, лиш потертий старий портфель. Усередині — два пружинні записники з новими й чистими сторінками, нечитаний, але дуже модний роман, коробочка сірників і напівпорожня синя пачка «Ґолуазів». Шкіряного браунзівського записника не було. Вона обмацала піджак, пройшлася пальцями по кишенях — нема.

Ні, подумала, ти б там таке не писав, правда ж? Але ж ти ніколи не міг запам'ятати жодного номера чи адреси. Вона ще раз роззирнулась кімнатою, вже на диво спокійно. Все доводилося Записувати, водночас тримаючи в таємниці, й ти не довіряв моєму браунзівському записничку, правда ж? Ти зустрічався з дівчатками в кав'ярнях і записував їхні номери на сірникових коробках чи клаптях паперу й забував про це, а я потім, витрушуючи твої речі, їх знаходила.

Зайшла до крихітної спальні. Яскраво-червоний складаний стілець і дешевий жовтий мнемолоновий матрац, що слугував ліжком. На матраці — бурий метелик менструальної крові. Підняла край, але знизу нічого не знайшла.

— Ти злякався, — сказала тремким від незбагненної люті голосом і холодними, холоднішими за Аленові руками стала мацати золотисто-червоні шпалери, шукаючи відрив чи схованку. — Бідолашний дурний гівнюк. Бідолашний дурний гівнюк...

Нічого. Знов побігла у вітальню — і здивовано застигла: невже він не встав, не підстрибнув, не кивнув, махаючи шматком обманки? Зняла з нього черевики. Набійки треба було поміняти. Зазирнула всередину, промацала кант. Порожньо.

— Не роби так зі мною.

Назад у спальню. Вузька шафа. Відсунула кілька дешевих пластикових вішалок і порожній чохол із хімчистки. Підтягла ближче поплямований матрац, стала на нього, провалившись підборами, обмацала фанерну полицю й у дальньому закутку відшукала-таки твердий блакитний паперовий згорточок. Розгорнула, помітивши, що її акуратний манікюр уже облупився, і знайшла номер, який Ален записав там зеленим фломастером — на порожній пачці «Ґолуазів».

У двері постукали.

— Марлі? Ви там? Що трапилося?

Голос Пако.

Вона запхала номер за пояс джинсів і обернулась, зустрівшись із його спокійним серйозним поглядом.

— Тут Ален, — сказала. — Мертвий.