Вільям Ґібсон. Занулення

22. У Джеммера

До Джеммсрового клубу, який займав торець горішнього поверху, треба було подолати ще двадцять прольотів мертвого ескалатора. Інших клубів, окрім Леонового, Боббі досі не бачив, а Джеммерів його вразив і налякав водночас. Вразив масштабом і надзвичайним, на його думку, антуражем, а налякав, бо вдень у нічних клубах є щось глибинно нереальне. Стрьомне. Запхавши великі пальці в задні кишені своїх нових джинсів, роззирнувся, доки Джекі про щось шепотілася з довговидим білим чоловіком у пом'ятому блакитному комбінезоні. Навкруги стояли банкетки з темної ультра замші й круглі чорні столики, над якими висіли різьблені дерев'яні панелі. Стеля чорна, кожен столик тьмяно освітлений власним потоком світла зі впалої лампи. Центральна сцена сяяла у променях прожекторів на жовтих дротах. Вінчала її вишнева акустична барабанна установка. Він не розумів, чому його підтрушувало: здавалось, ніби все довкола ілюзорне й зараз десь у кутку поля зору щось ворухнеться...

— Боббі, — озвалася Джекі — підійди познайомся з Джеммером.

Зібравши всю свою крутість у кулак, Боббі пройшовся темним однотонним килимом і поглянув в очі довговидому чоловіку, в якого виявилось рідке чорне волосся й біла вечірня сорочка під комбінезоном. Очі вузькі, на впалих щоках — сьогоднішня щетина.

— Отже, ти в нас майбутній ковбой. — Він розглядав футболку Боббі, й той раптом злякався, що його засміють.

— Джеммер був жокеєм, — пояснила Джекі. — Дуже крутим. Правда, Джеммере?

— Ходять такі чутки, — відповів Джеммер, не зводячи з Боббі очей. — Коли то було, Джекі. Скільки ти годин пробув у матриці? — спитав він Боббі.

У того запалали щоки.

— Годину, думаю.

— Ну, з чогось же треба починати...

Джеммер звів кущисті брови й усміхнувся, показавши дрібні неприродно рівні зуби, яких, на думку Боббі, було надто багато.

— Боббі, — озвалася Джекі, — може, спитай Джеммера про Віґа, про якого тобі розказував Фін?

Джеммер перевів погляд із неї на Боббі.

— Ти знаєш Фіна? Як на хотдожника, ти досить прошарений. — Він дістав з кишені блакитний пластиковий інгалятор, заправив у ліву ніздрю, вдихнув і сховав назад. — Ладґейт. Віґ. Фін про нього тобі говорив? Уже, певно, зовсім клепок нема.

Боббі не розумів, що це значить, але подумав, що розпитувати не час.

— Ну... — наважився він, — цей Віґ живе десь на орбіті й часом продає Фінові всякі штуки...

— Та ну! Не чеши. Я ставлю на те, що Віґ або вмер, або десь пускає слину. Навіженіший, ніж решта ковбоїв, шариш? От гівно. Зник десь і все. Сто років про нього не чув.

— Джеммере, — сказала Джекі, — думаю, хай Боббі тобі просто все розкаже. Після обіду приїде Бовуар, і в нього до тебе будуть питання, тому краще б тобі розібратися вже зараз...

— Ясно, — зиркнув на неї Джеммер. — Містер Бовуар хоче послугу за послугу, так?

— За нього не скажу, але гадаю, так. Нам потрібне безпечне місце, аби переховувати Каунта.

— А хто це-Каунт?

— Я, — озвався Боббі. — Каунт — це я.

— Круто, — зовсім безрадісно сказав Джеммер. — Ну, ходімо тоді в кабінет.

Боббі не міг відірвати очей від кіберпросторової деки, яка займала третину площі Джеммерового старовинного дубового столу. Матово-чорна, виготовлена на замовлення, жодного логотипу. Розказуючи Джеммерові про Двох-На-День, спробу набігу, відчуття присутності дівчинки й вибух, який забрав матір, хлопець не зводив із деки очей і знай витягував шию. Крутішої він іще не бачив — недаремно Джекі казала, що чувак був дуже крутим ковбоєм.

Коли він скінчив, Джеммер втомлено відкинувся на спинку крісла.

— Хочеш спробувати?

— Спробувати?

— Деку. Я подумав, ти хочеш спробувати. Інакше чого ти так крутишся сракою на стільці? Або з очей зараз бризне, або хочеш спробувати деку.

— Блін, хочу. Тобто дякую, звісно, хотів би...

— А чого ні? Хто дізнається, що це не ти, а я? Увімкнешся з ним, Джекі? Проконтролюєш. — Він висунув шухляду й дістав два набори тродів. — Але нічого там не роби, чуєш? Просто увімкнись і літай. Команд не вводь. Я Бовуарів і Лукасів боржник і зараз, здається, віддаю борг, роблячи так, аби з тобою нічого не сталося. — Один набір тродів він дав Джекі, інший — Боббі. Устав, узявся за ручки обабіч чорної консолі й розвернув до Боббі. — Вперед. Тільки штани не обляпай від щастя. Цій штуці десять років, а вона досі всім утирає носа. Її з нуля зробив такий собі Автоматичний Джек, він працював техніком у Боббі Квайна. Вони вдвох колись робили набіг на «Сині вогні», але то було ще, мабуть, до твого народження.

Свої троди Боббі вже начепив і тепер дивився на Джекі.

— Колись вмикався в тандемі? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Ну добре. Ми ввімкнемось, але я триматиму тебе за ліве плече й скажу «вимикайся, вимикайся». Коли побачиш щось незвичне, знай, що це через мене. Ясно?

Він кивнув.

Джекі відстебнула дві довгі шпильки зі сріблястими голівками ззаду капелюха і зняла його, поклавши на стіл біля Джеммерової деки. Надягла троди поверх помаранчевої шовкової хустки і розгладила контакти на лобі.

— Полетіли.

Блискавичний політ уперед — Джеммерова дека стрибнула вище від неонових розжарених ядер, вище топографії невідомих йому даних. Громадини до неба, шпичасті й корпоративні, у відсутньому місці під назвою кіберпростір.

— Повільніше, Боббі. — Низький солодкий голос Джекі позаду, в порожнечі.

— Господи, як круто!

— Ага, тільки пригальмуй. Нам нікуди спішити. Кружляй. Зависни тут і сповільнись.

Боббі збавив темп, і обоє плавно заковзали вперед. Подивився ліворуч, звідки долинав голос, але там було порожньо.

— Я тут, не бійся.

— А хто такий Квайн?

— Квайн? Один із Джеммерових знайомих ковбоїв. Він свого часу всіх їх знав.

Боббі раптом різко звернув ліворуч і спокійно приземлився на перехрестя ґраток, випробовуючи деку на оперативність реакцій. Надзвичайно, нічого подібного він у кіберпросторі досі не відчував.

— Блін, порівняно з цією штукою «Оно-Сендаї» здаються дитячими іграшками.

— Думаю, тут сендаївська мікросхема. Джеммер казав, їх колись усюди ставили. Давай трохи піднімемось...

Вони без зусиль полетіли крізь ґратки. Внизу поволі розмивалося поле даних.

— Тут угорі, блін, майже нічого не видно, — поскаржився він.

— Неправда. Якщо надовго залипнути в порожніх ділянках, можна побачити багато цікавих штук...

Просто перед ними тканина матриці ніби задрижала...

— Джекі...

— Зупинися. Стій. Усе добре. Довірся мені.

Десь далеко його руки забігали незнайомою клавіатурою. Він завмер. Ділянка кіберпростору розмилась і занурилась у молочний туман.

— Що за...

— Данбала ап монте ель, — сказав у голові різкий голос, і в роті з'явився металічний присмак крові. — Данбала сідлає її.

Він звідкись знав, що означають ці слова, але в голові далі звучав металевий голос. Молочно-біла завіса розділилась, пішла бульбашками, перетворилась на дві рухомі сірі латки.

— Леґба, — сказала вона. — Леґба і Уґу Фере, бог війни. Папа Уґу! Сен-Жак Мажор! Вів ля В'єж!

Залізний сміх заповнив матрицю й ніби розрізав Боббі голову навпіл.

— Man кіт ту мізе ак ту жійон, — сказав інший голос — плинний, жвавий і крижаний. — Бачите, Папа, вона прийшла сюди, аби віднадити від себе чорну смугу!

Він теж засміявся, цей голос, і Боббі ледь придушив у собі хвилю чистої істерики, коли бульбашки сріблястого сміху підіймались усім його тілом.

— У коня Данбали чорна смуга? — загримотів сталевий голос Уґу Фере, й Боббі на мить здалося, що він побачив у сірій імлі якусь постать. Пролунав страхітливий різкий сміх. — Так і є! Так і є! Але вона про це не знає! Вона не мій кінь, о ні, інакше я відвернув би від неї невдачі!

Боббі хотілося заплакати, померти, все що завгодно, тільки б заглушити голоси й цей абсолютно неможливий вітер, що почав задувати з сірих вирів, гарячий вологий вітер, що приносив невідомі запахи.

— Вона закликає молитися Діві! Слухай, сестро! В'єж наближається!

— Так, — озвався інший, — зараз вона рухається моїми землями, я відповідаю за дороги і автостради.

— Але я, Уґу Фере, попереджаю: твої вороги теж наближаються! Будь насторожі, сестро, пильнуй!

Сірі ділянки поблякли, зморщилися, зникли...

— Вимикайся, — сказала Джекі тонким далеким голосом. — Лукас мертвий.

Джеммер дістав із шухляди пляшку скотчу й обережно відміряв шість сантиметрів у високу пластикову коктейльну склянку.

— Виглядаєш гівняно, — сказав до Джекі дивовижно ніжним голосом. Вони вимкнулися вже хвилин десять тому, й ніхто досі не сказав ані слова. Убита горем Джекі гризла нижню губу. Джеммер здавався чи то нещасним, чи сердитим, Боббі не розібрав.

— Чому ти сказала, що Лукас мертвий? — наважився спитати Боббі, якому здалося, що тиша обплела Джеммерів захаращений офіс і скоро почне їх душити.

Джекі перевела на нього розфокусований погляд.

— Якби Лукас був живий, вони б так не з'явилися. Є певні пакти, угоди. Леґбу завжди викликають першим, але він мав прийти у супроводі Данбали. Його вигляд залежить від лоа, з котрим він з'являється. Лукас, вочевидь, мертвий.

Джеммер підсунув склянку віскі через увесь стіл, але Джекі похитала головою. На лобі в неї досі були хромовано-нейлонові чорні троди. Джеммер скривився, забрав склянку й сам її спорожнив.

— Срань яка. Коли ви не лізли куди попало, все було значно ясніше.

— Ми їх туди не приводили, Джеммере, — заперечила Джекі. — Вони завжди там були й знайшли нас, бо ми їх розуміли.

— Тут гівно, а там насрано, — втомлено сказав Джеммер. — Хто б вони не були, звідки б не з'явились, вони все одно стали тими, кого хотілось побачити зграї довбанутих чорнопиких. Січеш? Там, бляха, просто не могло бути нічого такого, з чим треба було б говорити мовою таїтянських джунглів! Це все ви зі своїм вуду, а вони побачили вас із вашим вуду. Бовуар із Лукасом і рештою — передусім бізнесмени, а ці хріновини знають, як вести справи! Вроджені ділки! — Він закрутив пляшку й сховав її назад у шухляду. — Знаєш, дорогенька, може, якесь дуже велике матричне цабе на вас просто катається. Показує всі ті штуки, всю ту хрінь... Ти ж знаєш, що це можливо, правда? Знаєш, Джекі?

— Це неможливо, — відповіла Джекі холодним незворушним голосом. — Але тепер я знаю, що це поза межами мого розуміння...

Джеммер дістав із кишені чорну пластикову плитку й узявся голитися.

— Аякже, — пробурмотів він. Бритва, дзумкочучи, рухалася щелепою. — Я прожив у кіберпросторі вісім років, січеш? І тоді там точно не було нічого такого... Хочеш, наберу Лукаса, щоб твоє серце заспокоїти? У тебе ж є номер його машини?

— Ні, — похитала головою Джекі, — не переймайся. Краще не рипатись, доки не з'явиться Бовуар. — Вона встала, зняла троди й узялась за капелюха. — Піду полежу, спробую поспати. Наглянь за Боббі.

Вона встала й пішла до дверей, рухаючись, мовби спустошена сновида.

— От і добре, — сказав Джеммер, водячи бритвою над верхньою губою. — Хочеш випити?

— Ну, — відповів Боббі, — ще ніби ранувато...

— Для тебе, може, й ранувато. — Джеммер поклав бритву в кишеню. Коли за Джекі зачинилися двері, трохи подався вперед: — Які вони, малий? Ти роздивився?

— Сірі. Розпливчаті...

Джеммер розчаровано опустився в крісло.

— Думаю, роздивитись їх можуть тільки ті, хто в усе це вірить. — Він побарабанив пальцями по бильцю. — Як гадаєш, вони справжні?

— Жартувати з ними я б точно не став...

— Не став би? — підняв Джеммер очі. — Тоді ти розумніший, ніж здаєшся. Я б і сам не став. Я вийшов із гри ще до їхньої появи.

— Як гадаєте, що вони таке?

— Розумнішаєш на очах... Не знаю. Я вже казав, що мені на голову не налазить думка про те, що це зграя таїтянських богів вуду, але хто його зна. — Він примружився. — Може, віруси, які зірвалися в матриці з котушок, розмножились і страшенно порозумнішали. Звучить страшнувато, тож тьюрингам, вочевидь, краще тримати це в таємниці. Або штучні знайшли спосіб відокремлювати від себе фрагменти й скидати їх у матрицю. Від такого тьюрингам узагалі дах знесе. Я знав тибетця, який робив деки для жокеїв і казав щось про тульп...

Боббі моргнув.

— Тульпа — це продукт мислення. Забобон. Справді вмілі люди можуть створити свого привида з негативної енергії. — Він знизав плечима. — Ще одна бздура. Як те вуду, про яке казала Джекі.

— Ну, мені здається, що Лукас, Бовуар і всі інші сприймають такі штуки збіса серйозно, не як гру.

— Отож, — кивнув Джеммер. — І справи у них нівроку, тож там точно щось є. — Він знизав плечима й позіхнув. — Я теж піду посплю. Роби що хочеш, тільки деки моєї не чіпай. І не намагайся вийти, бо заверещить десяток сигналізацій. У холодильнику за баром є сік, сир та інша фігня.

Боббі подумав, що самому тут усе одно моторошно, але моторошність урівноважувалась цікавістю. Він пройшовся попід баром, торкаючись ручок пивних кранів і хромованих носиків. Одна машина видавала лід, інша — окріп. Він зробив собі чашку японської розчинної кави й покопирсався у теці Джеммерових аудіокасет. Усі співаки й гурти незнайомі. Цікаво, Джеммер слухає старі штуки зі своєї молодості чи це все новинки, які потраплять у Баррітаун, мабуть, через Леона, тижнів за два... Під сріблясто-чорним універсальним консольним терміналом на краю барної стійки Боббі знайшов зброю — дебелий кулемет із магазином просто в руків'ї, примотаний до стійки липучкою лаймового кольору, — й подумав, що чіпати його, мабуть, не варто. Ще за деякий час він уже нічого не боявся — просто нудився й сердився. Узяв охолоду каву й вийшов у залу, до столиків. Сів, уявив себе Каунтом Зіро, найкрутішим консольником Агломератів, який саме чекає кількох чуваків, аби поговорити про справи, про наліт, який був нікому й близько не під силу, крім нього, Каунта.

— Ну добре, — сказав, напівзаплющивши очі, до порожнього клубу. — Зроблю... якщо у вас вистачить грошей...

Коли він назвав суму, ті зблідли.

Приміщення було звукоізольоване: гамір яток на чотирнадцятому поверсі не долинав сюди взагалі, лиш гудів якийсь кондиціонер і час від часу булькав гарячий кулер. Стомившись від удавання всемогутнього Каунта, Боббі поставив чашку кави на столик і пішов до виходу. Провів рукою по старій обшитій оксамитом мотузці, напнутій між полірованими латунними стовпами. Намагаючись не торкнутись самих скляних дверей, сів на дешевий металевий стілець із верхом із шкірзамінника коло віконечка гардеробу. У світлі тьмяної лампочки виднілися десятки зо два дерев'яних плічок на сталевих дротах, і на кожній — круглий жовтий номерок із рукописною цифрою. Мабуть, час від часу тут сидів сам Джеммер, оглядаючи клієнтуру. Хтозна, чому крутий ковбой на восьмому році кар'єри захотів відкрити нічний клуб. Може, хобі таке. В управителів таких клубів багато дівчат, але коли ти багатий, вони в тебе, певно, будуть і без клубів. А Джеммер, крутий жокей із восьмирічною кар'єрою, точно багатий...

Боббі подумав про ту сцену в матриці, про сірі плями й голоси. Шкірою пробіг мороз. Досі незрозуміло, чому це все значило, що Лукас мертвий. Як це Лукас може бути мертвий? А тоді він згадав, що мамка теж мертва. Якось не дуже вірилося. Господи. Усе його нервувало. От якби він стояв там, зовні, з іншого боку дверей, і роздивлявся ятки, покупців і продавців...

Він простяг руку й трохи відсунув велюрову завісу, якраз щоб визирнути крізь товсте старе скло — роздивитись строкатий товар і характерну неспішну ходу покупців. І у квадратній рамці, за столом, заваленим нерозпроданими аналоговими мультитестерами, логічними зондами й стабілізаторами напруги, побачив безбарвне кістляве Леонове лице. Глибоко посаджені моторошні очі глянули на Боббі, спалахнувши впізнаванням. А потім Леон зробив те, чого на пам'яті Боббі не робив ніколи. Він усміхнувся.