Вільям Ґібсон. Занулення

3. Боббі дає вілсона

Така проста штука ця смерть. Тепер він знав: вона просто стається. Провафлив на дрібку, і от вона вже — холодна, без запаху, чавить тебе, виростає одночасно з усіх чотирьох кутів клятої кімнати, мамчиної вітальні посеред Баррітауна.

Бляха, подумав він, у Двох-На-День срака зі сміху лусне — вперше вийшов і дав вілсона.

Единим звуком у кімнаті було тихе гудіння його щелеп — зуби стукотіли з надзвуковою частотою, коли нервову систему проїдало віддачею. Він бачив, як його заціпеніла рука дрібно тремтіла за пару сантиметрів від червоного пластмасового перемикача, котрий міг розірвати це вбивче з'єднання.

От гівно.

Він прийшов додому й одразу взявся до справи: ввів криголам від Двох-На-День і ввмікнувся, пішов просто на базу, яка мала стати його першою здобиччю. Це ж ніби так і працює: хочеш — роби. Заледве місяць минув, як у нього з'явилася ця мала «Оно-Сендай», а він уже знав, що не ходитиме решту життя баррітаунським хотдожником-подавайлом. Боббі Ньюмарк, відомий як Каунт Зіро, але тепер уже все. Це завжди не так показують, і вже точно не на початку. В тих історіях, що він бачив, дівчина чи напарник героя-кіберковбоя в останню мить з'являється в кадрі, зриває троди, б'є по червоному перемикачу. І тоді все добре, ти вижив.

Та Боббі був сам-один. Його нервову систему взяв під контроль кіберзахист бази даних за три тисячі кілометрів від Баррітауна, і він це розумів. Була в цій зловісній темряві якась чарівна хімія, що змушувала його нестримно жадати повернення в кімнату — до тамтешнього килима цілком килимового кольору, і до фіранкового кольору фіранки, й до драглистого, мов желе, мнемолонового гарнітуру, й до хромованих стійок домашнього розважального модуля «Хітачі», що стояв у вітальні вже років шість.

Він старанно затулив ті фіранки, перш ніж умикатися, але зараз чомусь усе одно бачив крізь них кондо Баррітауна, які здіймалися бетонною хвилею, що розбивалась об темні вежі Проектів. Хвиля вся поросла ріденьким комашиним ворсом антен та замкнених у дротяні клітки супутникових тарілок і обплуталась павутинням мотузок для білизни. Мамка його весь час через ті мотузки казилася, в неї самої сушарка була. Пригадав її добіла стиснуті кулаки на пофарбованому бронзівкою балконному поручні, на згинах зап'ясть сухі зморшки. Пригадав мертвого хлопця, якого несли з Великого майданчика на металевих ношах — у поліетиленовому мішку того ж кольору, що й поліцейська тачка. Упав і голову розбив. Упав. Головою вниз. Вілсон.

Серце стало. Здалося, ніби воно завалилось на бік і смикнулося, мов тваринка з мультика.

Шістнадцята секунда по смерті Боббі Ньюмарка. По смерті хотдожника.

І раптом щось насунулося, щось несказанно велике, з-за найдальшого з найдальших країв усього того, що він тільки уявити міг, і торкнулося до нього.

::: ЩО ТИ ТУТ РОБИШ? НАЩО ВОНИ З ТОБОЮ ОТАК?

Голосдівчачий, волоссякаштанове, очітемні...

: УБИВАЮТЬ УБИВАЮТЬ ЗАБЕРИ ЗАБЕРИ.

Очітемні, зоріпустельні, футболкапісочна, волоссядівоче...

::: ТА ЦЕ ПРОСТО ФОКУС, БАЧИШ? ТОБІ ЗДАЛОСЯ, ЩО ПОПАВСЯ. ГЛЯНЬ. Я ПОСЛАБЛЮ ТУТ, І ТИ ВІЛЬНИЙ.

І серце його перекотилось на спину, і виштовхнуло з нього обід червоними ноженятами, і він, мов гальванізоване жабеня, смикнувся, впав зі стільця, і троди зірвалися з його чола. Сечовий міхур не витримав, коли Боббі вдарився головою в «Хітачі», і хтось казав бля-бля-бля, тицьнувшись носом у пилюку килима. Голосдівчачий зник, зоріпустельні згасли, і раптом на мить пахнуло прохолодним вітром і сточеним водою камінням...

А тоді голова вибухнула. Він бачив це дуже чітко, звідкись здалеку. Як світлошумова граната.

Біле.

Світло.