26.Віґ

— Знаєш, — сказала Рез, висячи догори ногами перед Марлі, — взагалі це не моє діло, але тебе зустрінуть? Доправити-то я тебе доправлю, а не зайдеш — заберу й полетимо назад у термінал. Але якщо тебе відмовляться пускати, не знаю, чи довго мені захочеться там стовбичити. Там звалище, металобрухт, і в старих каркасах може ночувати бозна-хто.

Рез, вона ж Тереза, як прочитала Марлі на причепленому до консолі «Милої Джейн» ламінованому посвідченні пілота, зняла на час рейсу свій робочий плащ.

Заніміла від цілого розсипу кольорових дермів, які Рез поприклеювала їй на зап'ясток від нудоти адаптаційного синдрому, Марлі роздивлялася татуювання троянди. Воно було виконане в японській техніці сторічної давнини, й Марлі своїм ватяним мозком вирішила, що їй подобається. Та й сама Рез їй подобається — заразом крута, жіночна й стурбована за долю дивної пасажирки. Спершу похвалила шкіряне пальто й сумочку, а тоді вже закинула їх у вузьку нейлонову сітку, й без того напхану касетами, книжками та брудним одягом.

— Не знаю, — вичавила з себе Марлі, — я просто спробую...

— Ти знаєш, що це за штука, сестричко? — Рез саме закріплювала їй довкола плечей і під пахвами протиперевантажувальну сітку.

— Яка штука? — моргнула Марлі.

— Та, куди ми летимо. Це частина старих ядер Тессьє-Ешпулів. Колишні центральні процесори їхньої корпоративної пам'яті...

— Чула про них, — заплющила очі Марлі. — Андреа розказувала...

— Та про них усі чули, вони колись володіли цілим Фрісайдом. Навіть побудували його. А тоді піднялись пузом догори й продалися. Дістали родинне гніздечко з веретена й перебрались на іншу орбіту. Але перш за все стерли всі ядра, відділили їх і продали на брухт. Перекупник ніколи нічого там не робив, я не чула, щоб там хтось селився, але тут кожен живе де хоче... А леді Джейн, дочка старого Ешпула, кажуть, і досі десь там живе, на всю голову бахнута... — Рез востаннє вміло підсмикнула сітку. — Ну добре. Розслабся. Двадцять хвилин гнатиму «Джейн» що є сил, аби вона нас доправила туди якнайшвидше. Здається, платила ти саме за це...

І Марлі ковзнула в краєвид, де всюди бовваніли коробки, просторі дерев'яні Корнеллові конструкції, в яких за вкритим патьоками дощу матовим склом виставлялись тверді рештки любові й пам'яті, а попереду, над вулицями, брукованими мозаїкою людських зубів, летів загадковий майстер, і Марлі цокотіла паризькими підборами по символах, тиснених у тьмяно-золотих коронках. Майстер був чоловіком, носив Аленів зелений піджак і страшенно її боявся.

— Пробач, — кричала вона крізь плач, женучись за ним, — пробач...


— Так. Тереза Лоренц, «Мила Джейн». Вам треба номери? Що? Ага, звісно, пірати. А я, бля, капітан Гак... Слухайте, Джеку, я вам зараз продиктую номери, самі перевірте... Я вже казала. У мене пасажирка. Прошу дозволу й так далі, блін. Марлі Щось-там, уві сні говорить французькою...

Повіки Марлі затріпотіли й розплющилися. Рез висіла в сітці попереду — на спині виділявся кожен м'яз.

— Чуєш, — сказала, озирнувшись, — вибач, я їх для тебе потривожила, але вони якісь притрушені. Ти набожна?

— Ні, — спантеличено відповіла Марлі.

Рез скривилася.

— Ну тоді, думаю, ти щось у цьому гівні розбереш.

Вона вибралась із сітки й зробила компактне сальто назад, приземлившись за кілька сантиметрів від обличчя Марлі. З її руки до консолі тяглось оптоволокно, й Марлі вперше помітила у жінки на зап'ястку ніжно-блакитний порт. Рез уставила навушник у її праве вухо й поправила прозору трубку мікрофона.

— Ви не маєте права нас тут турбувати, — озвався чоловічий голос. — Наші діяння — діяння Бога, й ми єдині бачили Його істинний лик!

— Агов! Ви мене чуєте? Мене звати Марлі Крушхова, і в мене до вас невідкладна справа. Чи до когось за цими координатами. Я займаюся коробками, колажами. Майстрові, який їх виготовляє, може загрожувати жахлива небезпека! Мені треба з ним зустрітися!

— Небезпека? — Чоловік кашлянув. — Долю людську вирішує тільки Бог! Наші душі позбавлені страху. Але розуму нам не бракує...

— Будь ласка, вислухайте мене. Мене найняв Йозеф Вірек, щоб я знайшла виробника коробок. Але я прилетіла вас попередити. Вірек знає, що ви тут, і його агенти за мною стежитимуть...

Рез не зводила з неї погляду.

— Ви маєте мене впустити! Я можу розповісти більше...

— Вірек? — Зависла довга, заповнена статичним тріском пауза. — Йозеф Вірек?

— Так. Саме він. Ви бачили його портрет усе своє життя, той, з англійським королем... Будь ласка, будь ласка...

— Дайте свого пілота, — сказав голос, уже позбавлений істеричних ноток і сповнений почуття, що подобалося Марлі ще менше.


— Це запасний, — сказала Рез, відстібаючи дзеркальний шолом від червоного скафандра. — Я можу тобі дати за ті гроші, що ти заплатила.

— Та ні, — замахала Марлі руками, — справді, не треба...

Вона похитала головою. Рез послаблювала паски на талії скафандра.

— Без костюма я тебе туди не пущу. Звідки тобі знати, що в них там за атмосфера. Та ти взагалі не знаєш, чи є в них атмосфера! Бактерії всякі, спори... Що таке? — Опустила сріблястий шолом.

— У мене клаустрофобія!

— Ой... — задивилася на неї Рез. — Я щось про це чула... Ти боїшся бути всередині різних штук? — Здавалося, їй справді цікаво.

— Тісних, так.

— Таких, як «Мила Джейн»?

— Так, але... — Марлі роззирнулась захаращеною кабіною, долаючи паніку. — Тут я ще можу, але в шоломі... — Вона здригнулася.

— Ну, добре. Ось що. Вдягнемо на тебе костюм без шолома. Як застібати, я навчу. По руках? Без костюма не випущу. — Її рот перетворився на жорстку вузеньку смужку.

— Так, — кивнула Марлі, — добре...


— Ось як це робиться. Ми з ними зістикувалися. Відчиняється один люк, ти виходиш, я зачиняю. Потім відчиняється інший, і ти потрапляєш у тамтешню атмосферу, чи що там у них. Точно не хочеш шолома?

— Ні. — Марлі опустила очі на шолом, який тримала червоними рукавичками, й на власне бліде відображення у дзеркальному лицьовому щитку.

Рез тихенько клацнула язиком.

— Як скажеш. Захочеш назад — хай передадуть повідомлення на термінал для «Милої Джейн».

Марлі незграбно відштовхнулась і перелетіла до дверей, не більших за поставлену вертикально труну. Грудна пластина червоного костюма вдарилась об зовнішній люк, і Марлі почула, як внутрішній із шипінням зачиняється позаду. Десь біля голови загорілося світло, й вона подумала про світло в холодильнику.

— Бувай, Терезо.

Нічого не сталося. Вона була наодинці з ударами свого серця.

Відсунувся зовнішній люк «Милої Джейн». Легкої різниці тиску вистачило, щоб викотити її в темряву, де сумно пахло давністю й людьми, ніби в давно зачиненій роздягальні. Повітря було густе й липке. Перекидаючись через голову, Марлі помітила, як позаду зачиняється люк «Милої Джейн». Поряд з'явився промінь світла — смикнувся, гойднувся й намацав її у русі.

— Світла! — гаркнув хтось хрипким голосом. — Світла нашій гості! Джонсе!

Голос, який вона чула в навушнику, звучав дивно в тутешньому залізному безмежжі, куди вона впала. Потім щось задеренчало, і звідкись здалеку висвітилося коло різкого блакитного світла, в якому Марлі побачила далекий вигин стіни чи каркаса зі сталі й звареного місячного каменю. Поверхня була вкрита фігурними каналами й западинами, де колись кріпилось невідоме обладнання. У деяких глибших вирізах досі виднілися грудки коричневої монтажної піни, інші приховувала мертвотна чорна тінь...

— Краще закріпи її, Джонсе, бо голову розіб'є...

До плеча скафандра щось глухо присмокталося. Марлі озирнулась і побачила клаптик яскравого пластику на тонкій рожевій нитці, яка обкрутила талію й натяглася. У покинутому соборі натужно загув двигун. Дуже повільно її втягли усередину.

— Довго ж ви, — сказав голос. — Я думав, хто ж прибуде першим, і ось на тобі — Вірек. Мамона...

Вони закрутили нею, вона ледь не загубила шолом, який поплив повітрям геть, але один із них кинув його назад їй у руки. Сумочка з черевиками й пальтом описала дугу на ремінці й ударила її в скроню.

— Хто ви? — спитала вона.

— Ладґейт! — заревів старий. — Віґан Ладґейт, як вам добре відомо. До кого б іще він посилав таку крутійку?

Його пошрамоване лице було чисто виголене, але на голові матлялась копиця нестриженого сивого волосся — мов водорості на затхлому вітрі.

— Вибачте, — озвалась Марлі. — Я тут не для крутійства. Я більше не працюю на Вірека... Я тут, щоб... Я взагалі не певна, навіщо прилетіла, але дорогою сюди дізналася, що майстер, який виготовляє ті коробки, в небезпеці. Бо на кону ще дещо. Те, що, як Вірек думає, є в цього майстра й допоможе звільнити його від пухлин...

Її слова текли в порожнечу, наштовхуючись на майже відчутне божевілля, що струменіло від Віґана Ладґейта, й Марлі помітила, що на ньому тріснутий пластиковий панцир старої спецівки, а по контуру сталевого шоломного обідка наклеєні дешеві металеві розп'яття. Обличчя було дуже близько. Вона відчувала сморід гнилих зубів.

— Коробки! — З губ летіли кульки слини, підкоряючись витонченим законам ньютонівської фізики. — Блуднице! Вони — творіння Боже!

— Легше, Лад, — озвався другий голос, — не лякай панянку. Не переживайте, панянко, просто у старого Лада нечасто бувають гості. От він і заводиться, як бачите, але загалом він безпечний старий дивак... — Вона озирнулась і зустрілася з розслабленим поглядом широких блакитних очей на дуже молодому обличчі. — Я Джонс. Теж тут живу...

Віґан Ладґейт закинув голову назад і завив. Звук навіжено колотився об сталь і камінь стін.


— Розумієте, — пояснював Джонс, поки вони з Марлі рухались якимось нескінченним коридором, тримаючись за натягнуту линву, — зазвичай він досить тихий. Слухає свої голоси. Говорить до себе чи до тих голосів, не знаю, а тоді щось находить, і він отакий...

У тиші після його останніх слів Марлі досі чула глуху луну Ладґейтового виття.

— Вам може здатися, що лишати його в такому стані жорстоко, але з ним тільки так і треба. Він скоро стомиться. Зголодніє. Піде мене шукати. Їсти хоче, розумієте?

— Ви з Австралії?

— Із Нью-Мельбурна. Був, доки не піднявся колодязем.

— Дозвольте спитати — а чому ви тут? Ну, тобто в цьому... в цьому... Що це взагалі таке?

Юнак засміявся.

— Сам я здебільшого називаю його просто Місцем. У Лада для нього є багато назв, але найчастіше він кличе його Царством. Каже, нібито знайшов тут Бога. Може, й знайшов, як подивитися. Я так розумію, він був якимось там консольним злодієм, доки не опинився тут. Не знаю, як опинився, але йому, бідоласі, тут добре... А я сюди тікав, розумієте? Деінде запахло смаленим, от я сюди й дав драла. Прилітаю — окрема довга історія, як я сюди добирався, — а тут цей бісів Ладґейт із голоду вмирає. Він тут дільцем почав займатися, продавав те, що відхопить, і ці ваші коробки продавав, але трохи далеко зайшов. Покупці з'являлися десь тричі на рік, а він їх відправляв ні з чим. Ну, думаю, ничка тут не найгірша, от і став коло нього допомагати. Така історія...

— Відведете мене до майстра? Він тут? Це дуже терміново...

— Відведу, не бійтеся. Але це місце проектували без думки про те, що тут ходитимуть люди, тому дорога буде важкенька... Не переживайте, нікуди воно від вас не дінеться. Не знаю, чи зробить вам коробку, але точно нікуди не дінеться. Ви справді працюєте на Вірека? На цього легендарного старого багатого пердуна з телика? Він же ж фріц, так?

— Працювала кілька днів. А щодо національності, то, гадаю, гер Вірек — представник нації, що складається лише з гера Вірека...

— Розумію, про що ви, — бадьоро відповів Джонс. — Думаю, всі ці старі гівнюки з баблом однакові, хоч і веселіші, ніж кляті дзайбацу... Ті так ніколи не кінчають. От візьміть, скажімо, старого Ешпула, мого співвітчизника, який це все збудував. Кажуть, рідна доня перерізала йому горло, й тепер вона не притомніша від старого Лада, зачинена десь у родинному замку. Колись Місце належало їм, знаєте ж?

— Рез... тобто моя пілотеса, вона щось таке розказувала. І паризька подруга недавно згадувала Тессьє-Ешпулів... їхній клан занепав?

— Занепав? Господи! Доїв останній хрін без солі! Подумайте тільки — ми з вами зараз повземо їхніми колишніми корпоративними ядрами. Все це добро купив якийсь пакистанський розробник — корпус іще в доброму стані, а з мікросхем можна подіставати чимало золота, хоч і не так дешево, як хотілося б... От відтоді та штука там і висіла — Лад складав їй компанію, а вона йому. Ну, поки я не прибіг. Думаю, колись сюди нагряне команда пакистанців і почне все патрати... Але цікаво, що тут дуже багато всього досі на ходу, принаймні частково. А я ж чув, що Тессьє-Ешпули намертво почистили ядра перед тим, як линяти. Тому й пригнав сюди...

— Але ви гадаєте, що вони досі функціонують?

— Господи, та звісно. Десь так, як Лад — ну, якщо він, по-вашому, функціонує. Як ви собі уявляєте свого майстра?

— Що ви знаєте про «Маас Біолабс»?

— Мос... як ви сказали?

— «Маас». Вони роблять біочипи.

— А, ці. Та це, власне, й усе, що я про них знаю...

— Ладґейт про них не згадує?

— Може, й згадує. Я ж не до всього прислухаюся. Теревенить він багато...

Загрузка...