Чорне й біле в сірих тонах

-10-

Пронизливий вітер перекочував повз згорблену постать картонні коробки, цератові пакети й інше сміття. Величезний пустир освічували лише холодні зірки й окрадений Місяць. У спину били далекі прожектори «Астера». На горизонті золотим пилом тліють вікна будинків далеких спальних районів. Над ними, десь у небі, розжареною ниткою висить телевежа. А навколо в мовчазному траурі піднімаються чорні коробки складів, колишніх цехів, каналізаційних відстійників і недобудов.

Чоловік зітхнув і побрів на телевежу. Так ближче. На жаль, від «Астера» до його спальних Висілок немає жодної маршрутки. Доведеться йти пішки. Сата поїхала, кинувши його самого. Мандрівка Добрика нічним Леополісом, мабуть, також входила у план його ознайомлення з її світом.

Але сьогодні йому байдуже. Йти чи їхати — це нюанси, які не відіграють жодної важливої ролі у твоєму падінні в прірву, де тебе наздоганяють шматочки розбитого космосу. Ось у чому була суть парі для Сати Санти — зруйнувати його самого і його світ своїм! Так і сталося! Майже сталося. Полетіло в Тартар разом із розгубленим поглядом Кольору Ночі, разом із розпачливим поглядом Єви — жінки, яка була святинею його життя. Нікчемного, як виявилось, життя. І сьогодні Сата це гарно й, головне, наочно довела. А Єва виявилась не надреальною танцівницею, а просто хорошою стриптизеркою. І немає значення, що було після останнього погляду зелених очей. Може, колись, у майбутньому, втеча Грінтик зі сцени щось для нього й означатиме, але не сьогодні. Сьогодні ніщо нічого не означає і не має сенсу. Лише стежка поміж сміттям, яка веде на телевежу.

Навіть немає сили бути нещасним. Нічого не хочеться: ні плакати, ні кричати, ні померти, ні жити. І це найстрашніше. Тепер уже нічому не віриш. І це навіть гірше за небажання всього. Сата за такий короткий час так багато показала йому в цьому світі! «Ти не маєш права писати про добро, не пізнавши зла!» Ось що означали всі її дотеперішні слова, її огида до його творів, її зневага до нього самого.

Простий біль. Він убиває слабких і робить сильних ще сильнішими. Ось ти йдеш і купаєшся в цьому болі. Захлинаєшся ним, але не тонеш. Такий механізм. Ти слабкий і твої слабкості керують тобою. Тому зараз ти байдужий до всього і байдужий сам собі. Що десять кроків помирають один за одним герої твоїх творів — колись прекрасні, а тепер гидкі. Або зраджені, закривавлені й розтоптані. Або божевільні. Або перетворюються на вовкулаків і біжать поруч оцією стежкою серед сміття. Від добрих героїв, які досі жили разом із тобою, залишаються лише купки мертвих літер. Так є і нікуди від цього не втечеш. Ти такий і світ такий. І Єва така. І Сата така. І немає фей, лицарів, добрих королів і білих чаклунів. І кохання — не та сила, яка веде крізь терни до золотого майбутнього. А якщо й сила, то веде вона не до Ельдорадо, а до прірви, і треба бути божевільним, щоб цьому радіти.

Боже, чому все так? Добрик спіткнувся й упав на коліна. Звів голову до неба. Боже, скажи, чи може боліти дужче, ніж зараз?